Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.02.2018 року у справі №753/16649/15

Постанова

Іменем України

03 травня 2018 року

м. Київ

справа № 753/16649/15-ц

провадження № 61-895св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

відповідач - ОСОБА_4,

треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року у складі головуючого судді Лужецької О. Р. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня

2016 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Прокопчук Н. О., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що 05 травня 2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 110/ПВ-06, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 57 000,00 доларів США зі сплатою 10,75 % річних на строк до 04 травня 2016 року.

З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором 05 травня 2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, за умовами якого іпотекодавець передає іпотекодержателю в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 51,50 кв. м, житловою площею 29,80 кв. м.

30 червня 2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, за яким позивач набув право вимоги до боржника за зазначеними вище кредитним та забезпечувальним договорами.

Через неналежне виконання умов договору у позичальника станом на 28 липня

2015 року утворилась заборгованість у розмірі 307 968,03 грн, яка складається з заборгованості за кредитом у сумі 259 789,28 грн, відсотками - 34 703,30 грн, комісії за ведення кредиту в сумі 13 475,45 грн.

Посилаючись на викладене, позивач просив в рахунок погашення заборгованості за даним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за

ПАТ «Дельта Банк» право власності на квартиру № 94 у будинку № 28 по

вул. Вербицького у м. Києві.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 04 грудня 2015 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб: ОСОБА_5, ОСОБА_6, Службу у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відсутній детальний розрахунок заборгованості за кредитним договором та заборгованості, яка була передана первісним кредитором позивачу, як новому кредитору. Крім того, у договорі не передбачено такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки як визнання права власності, а розмір заборгованості за кредитним договором є не співмірним з вартістю предмета іпотеки.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду

м. Києва від 27 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено з інших підстав.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що такий спосіб як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань передбачений умовами договору як позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, проте, звертаючись до суду, позивач не надав будь-яких доказів на підтвердження того чи вирішувалося вищезгадане питання в позасудовому порядку з відповідачем по справі, чи надавав відповідач свою згоду на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань.

У жовтні 2016 року ПАТ «Дельта Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що є правовою підставою для реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У травні 2017 року від представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 надійшли заперечення на касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк», в яких заявник просить відхилити вказану касаційну скаргу та залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню, оскільки фактично зводиться до переоцінки доказів, яким суди надали належну оцінку.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вказану цивільну справу.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 29 січня 2018 року касаційне провадження у дані справі було зупинено на підставі пункту 1 частини першої статті 252 ЦПК України до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі

№ 760/14438/15-ц, постановлених у подібних правовідносинах.

Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 26 квітня 2018 року поновлено касаційне провадження у справі № 753/16649/15-ц.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом встановлено, що 05 травня 2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 110/ПВ-06, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 57 000,00 доларів США зі сплатою 10,75 % річних на строк до 04 травня 2016 року.

З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором 05 травня 2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, за умовами якого іпотекодавець передає іпотекодержателю в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 51,50 кв. м, житловою площею 29,80 кв. м. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі укладеного договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ткачуком С. В., 05 травня 2006 року за реєстровим № 1298, зареєстрованого в державному реєстрі правочинів 05 травня 2006 року (т. 1 а. с. 10-11).

Банк виконав свої зобов'язання, надавши кредитні кошти відповідачу, однак останній належним чином умови кредитного договору не виконує, у зв'язку з чим станом

на 28 липня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 307 968,03 грн, з яких: тіло кредиту - 259 789,28 грн, відсотки - 34 703,30 грн, комісія за ведення кредиту - 13 475,45 грн (т. 1 а. с. 105-106).

Враховуючи наявність у відповідача заборгованості, яка утворилась внаслідок невиконання зобов'язань за кредитним договором, позивач 26 серпня 2015 року направив на адресу відповідача вимогу про погашення заборгованості та попередив, що у разі її невиконання банк буде вимушений захищати свої майнові права шляхом позасудового врегулювання спору або звернеться до суду для задоволення вимог за рахунок іпотечного майна.

Відповідно до пункту 4.4 іпотечного договору, у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 цього договору, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги шляхом прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов'язання.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 33 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Статтею 36 Закону, яка має назву: «Позасудове врегулювання», передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону;

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: «Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки», передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, на яку містить посилання у оскаржуваному рішення апеляційного суду, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року № 14-38цс18.

У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, крім того вказала наступне.

Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суди першої і апеляційної інстанцій правильно вирішили спір.

Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду, не заслуговують на увагу, оскільки ґрунтуються на іншому тлумаченні положень Закону України «Про іпотеку».

Оскаржувані рішення судів першої і апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. При постановленні оскаржуваних судових рішень правильно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

С.О. Погрібний

Г.І. Усик