Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №539/1449/17

Постанова

Іменем України

03 травня 2018 року

м. Київ

справа № 539/1449/17

провадження № 61-9944св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В.В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представник позивачів - ОСОБА_6,

відповідач - фермерське господарство «Окіпське» ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2017 року у складі судді Даценка В. М. та постанову апеляційного суду Полтавської області від 19 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Хіль Л. М., Гальонкіна С. А., Карпушина Г. Л.,

ВСТАНОВИВ :

У червні 2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до фермерського господарства «Окіпське» (далі - ФГ «Окіпське») про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок.

Позовна заява мотивована тим, що позивачі згідно державних актів, є власниками земельних ділянок площею 2, 35 га та 2, 63 га, , які розташовані на території Окіпської сільської ради Лубенського району Полтавської області. Цільовим призначенням вказаних земельних ділянок є ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 1 червня 2012 року між ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ФГ «Окіпське» укладено договори оренди зазначених земельних ділянок. Позивачі вказували, що підписуючи останній аркуш вказаних договорів, вони виходили із попередньої усної домовленості між ними та орендарем, що такі договори буде укладено строком на три роки, при цьому сторінка, де встановлювався термін їх дії у 20 років, була відсутня. Посилаючись на те, що, що відповідачем було введено в оману позивачів щодо вказаної істотної умови договорів, їх державну реєстрацію було здійснено поза межами встановленого для цього у договорах строку, а також на невідповідність умов таких договорів Типовому договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року № 220, позивачі просили визнати вказані договори оренди земельних ділянок недійсними.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що обставинами, встановленими у судовому засіданні, підтверджується сплата відповідачем орендної плати позивачам за 2014-2016 роки, що також не спростовувалось самими позивачами. Договори укладено з дотриманням вимог чинного законодавства із досягненням згоди між сторонами щодо їх істотних умов. Обставин, з якими законодавець пов'язує недійсність договорів оренди землі, при розгляді справи судом не встановлено.

Постановою апеляційного суду Полтавської області від 19 грудня 2017 року рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок суду першої інстанції є обґрунтованим та відповідає вимогам закону. Будь-яких доказів на підтвердження факту порушення прав чи законних інтересів позивачами не надано. Підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами попередніх інстанцій не було надано належної оцінки аргументу позивачів щодо того, що у зв'язку із несвоєчасним проведенням державної реєстрації відповідачем укладених договорів оренди землі, останнім було збільшено термін дії оренди на два роки п'ять місяців, чим порушено суб'єктивне матеріальне право та законний інтерес позивачів. На переконання заявників, несвоєчасна реєстрація договорів призвела до зміни моменту їх укладення.

Відповідач не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направив.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Звертаючись до суду з позовом, позивачі зазначали, що у зв'язку із тим, що державна реєстрація права оренди відповідачем не була здійснена у строк, який встановлено у договорі, відбулось продовження строку дії укладених договорів оренди, що вплинуло на їх права та обов'язки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позивачами не було надано будь-яких доказів порушення їхніх прав чи законних інтересів. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Підстави недійсності правочину закріплено положенням частини першої статті 215 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

За змістом частини п'ятої статті 6 та статті 17 вказаного Закону право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до положень статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору.

Судом установлено що при укладенні спірних договорів оренди земельних ділянок сторонами було досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов.

Точної дати закінчення строку дії договорів їх умовами не передбачено та зазначається, що такі договори укладаються строком на 20 років. При цьому право оренди виникає в орендаря з моменту державної реєстрації цього права в Державному реєстрі речових прав не нерухоме майно.

Таким чином, відлік строку дії вказаних договорів оренди земельних ділянок пов'язаний з моментом державної реєстрації орендарем свого права оренди.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов'язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Докази про те, що договір оренди було укладено на строк менший, ніж зазначено в договорі, відсутні.

Доводи касаційної скарги стосовно помилковості встановленої судом дати набрання чинності спірними договорами на обґрунтованість висновку суду щодо відсутності підстав для задоволення позову не впливають. Та обставина, що реєстрація спірних договорів не проведена в установлений п'ятиденний строк, не може бути підставою для визнання таких договорів недійсними.

Аргумент касаційної скарги щодо надмірно сплаченого ОСОБА_5 судового збору не вказує на неправильність висновків суду апеляційної інстанції по суті заявлених позовних вимог. ОСОБА_5 не позбавлена права звернутись до суду із заявою про повернення їй судового збору в передбаченому законом порядку.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості висновків суду та їх невідповідність обставинам справи не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 19 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Полтавської області від 19 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

В. В.Пророк

І. М.Фаловська