Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.12.2018 року у справі №185/7766/18

Постанова

Іменем України

03 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 185/7766/16-ц

провадження № 61-47795св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), ОСОБА_2 про визнання додаткової угоди до договору про іпотечний кредит недійсною.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 19 грудня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та її чоловіком ОСОБА_2 був укладений договір про іпотечний кредит № DNQ0CI0000004154, згідно з яким банк надав ОСОБА_2 споживчий кредит в розмірі 60 000 грн зі сплатою 15 % річних строком до 19 грудня 2017 року. У забезпечення цього договору між ним та банком був укладений договір поруки.

27 серпня 2008 року між відповідачами було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит № DNQ0CI0000004154 від 19 грудня 2007 року, згідно якої залишок кредиту було переведено з валюти гривні в валюту долар США. Розмір кредиту після проведення конвертації та з урахуванням винагороди банку склав 12 666,93 доларів США, зі сплатою 14,04 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом.

Посилаючись на вимоги статті 65 СК України й на те, що вказана додаткова угода була укладена без її згоди, як дружини позичальника, що порушує її права, ОСОБА_1 просила визнати, укладену 27 серпня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 додаткову угоду до договору про іпотечний кредит № DNQ0CI0000004154 від 19 грудня 2007 року недійсною.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 травня 2017 року у складі головуючого судді Шаповалової І. С. позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду до договору про іпотечний кредит № DNQ0CI0000004154 від 19 грудня 2007 року, укладену 27 серпня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю та обґрунтованістю позовних вимог.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 травня 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при укладенні додаткової угоди до договору про іпотечний кредит були дотримані всі вимоги, передбачені статтею 203 ЦК України. Укладення оспорюваної угоди не передбачало отримання позичальником коштів, а лише конвертацію валюти кредитування, й така угода не порушує прав позивача. Положення статті 65 СК України не регулюють спірні правовідносини щодо укладення та виконання додаткової угоди до кредитного договору, який забезпечено порукою позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, не врахувавши при цьому всіх обставин справи, зокрема залишив поза увагою, що відповідачами при укладенні оспорюваної додаткової угоди до договору про іпотечний кредит, згідно якої умовно змінено валюту кредитування, були порушені права позивача, а саме право на згоду на укладення договору, який виходить за межі дрібного побутового. Крім того, при укладенні такої угоди, банк не надав ні позичальнику, ні позивачу, як дружині позичальника та поручителю, у письмовій формі інформацію про умови кредитування у зв`язку з умовною зміною валюти кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, чим порушив права позивача, як споживача, передбачені статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу не надходив

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що 19 грудня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 був укладений договір про іпотечний кредит № DNQ0CI0000004154, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_2 споживчий кредит в розмірі 60 000 грн зі сплатою 15 % річних строком до 19 грудня 2017 року.

У забезпечення цього договору, 19 грудня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений договір поруки.

Пунктами 1.2, 1.5 договору поруки передбачено, що поручителю добре відомі усі умови договору про іпотечний кредит. Поручитель дає згоду на зміну умов договору про іпотечний кредит без додаткового погодження змін з поручителем.

На підставі заяви ОСОБА_2 , 27 серпня 2008 року було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит № DNQ0CI0000004154 від 19 грудня 2007 року, згідно якої залишок кредитної заборгованості переведено з валюти гривня в валюту долар США.

Розмір кредиту після проведення конвертації з урахуванням винагороди банку склав 12 666,93 доларів США, також сторони у додатковій угоді погодили розмір процентної ставки, яка складає 14,04 % річних. Термін повернення кредитних коштів змінено не було.

Додаткова угода не передбачала отримання ОСОБА_2 коштів, а лише передбачала конвертацію валюти кредиту за його особистою заявою.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

За правилами частини третьої статті 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина 4 статті 65 СК України).

Положення статті 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.

У даному випадку позивач ОСОБА_1 , як дружина позичальника, яка є одночасно і поручителем за укладеним між ОСОБА_2 і банком договору про іпотечний кредит, не є споживачем за цим договором.

Стаття 65 СК України також не наділяє другого з подружжя статусу споживача за укладеним іншим з подружжя кредитним договором.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд встановивши, що оспорюваною додатковою угодою до кредитного договору права та законні інтереси позивача не порушені, зміст такого правочину не суперечить цивільному законодавству, сторонами кредитного договору під час вчинення правочину дотримано усі вимоги встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що при укладенні додаткової угоди має бути згода подружжя відповідно до вимог статі 65 СК України не заслуговують на увагу та спростовані судом апеляційної інстанції, оскільки СК України не передбачає для укладення такої угоди згоду одного з подружжя. Крім того, умовами додаткової угоди не передбачено надання грошових коштів, а лише відповідно до заяви позичальника проведено конвертацію валюти вже отриманого кредиту на підставі договору про іпотечний кредит, за належне виконання якого поручилася позивач.

Наведені на обґрунтування касаційної скарги доводи ОСОБА_1 щодо порушення законодавства про захист прав споживачів при укладенні додаткової угоди до кредитного договору, є безпідставними, оскільки позивач, як поручитель, не може розглядатись у кредитному договорі чи договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на неї також не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко