Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.11.2020 року у справі №760/25506/17

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 760/25506/17

провадження № 61-15243св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, Київська міська рада,

третя особа - Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду

м. Києва від 03 лютого 2020 року у складі судді Українця В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року у складі колегії суддів:

Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_3, Київської міської ради, третя особа - Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва" (далі - КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м.

Києва"), про визнання незаконним та скасування пункту рішення, визнання недійсним договору, визнання незаконним та скасування свідоцтва.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власницею квартири

АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок).

06 листопада 2017 року їй стало відомо, що технічний підвал житлового будинку, що розташований безпосередньо під її квартирою, належить на праві приватної власності ОСОБА_3, який передав його в оренду іншій особі, яка у свою чергу надає послуги розважального характеру, що порушують громадський порядок.

Згодом з'ясувалося, що 23 грудня 2005 року Солом'янською районною в місті Києві радою другого скликання на 27 сесії прийнято рішення № 397, яким затверджено перелік об'єктів комунальної власності Солом'янського району

м. Києва, що підлягають приватизації у 2005-2006 роках згідно з додатком. У пункті 10 додатку зазначено нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_2.

20 жовтня 2006 року між ОСОБА_3 та Фондом приватизації комунального майна Солом'янського району в особі його голови Тарнавського В. В. укладений договір купівлі-продажу нежилого приміщення шляхом викупу, за умовами якого у приватну власність ОСОБА_3 перейшли нежилі приміщення з № 1 по АДРЕСА_3, загальною площею 52,70 кв. м.

Посилаючись на те, що співвласники житлового будинку, у тому числі вона, не надавали згоди на відчуження допоміжних приміщень спільного користування (підвалу) у приватну власність, унаслідок чого порушено її право на володіння та користування таким майном, позивачка просила:

- визнати незаконним та скасувати пункт 10 додатку до рішення Солом'янської районної в м. Києві ради від 23 грудня 2005 року № 397 "Про перелік об'єктів комунальної власності Солом'янського району м. Києва, що підлягають приватизації у 2005-2006 році";

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по АДРЕСА_4 від 20 жовтня 2006 року;

- визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності від 26 травня 2006 року, видане Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради.

Короткий зміст рішення суду першої інстанцій

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно територіальних одиниць (комунальною власністю)", рішенням Київської міської ради

від 27 травня 2001 року № 208/1642 "Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва" затверджено переліки об'єктів комунальної власності територіальних громад районів міста Києва, згідно з додатком до якого до власності територіальної громади Солом'янського району м.

Києва за № 406 віднесено багатоквартирний жилий будинок за адресою: АДРЕСА_2 на житловий будинок

АДРЕСА_2 виникло на підставі рішення Солом'янської районної в м. Києві ради

від 19 червня 2002 року № 13 "Про формування комунальної власності територіальної громади Солом'янського району м. Києва", а тому Солом'янська районна в місті Києві рада як власник житлового будинку АДРЕСА_2, зокрема і підвального приміщення, мала право на розпорядження належним їй майном.

Установивши наведене, суд дійшов висновку про відсутність визначених законом підстав для визнання незаконним та скасування пункту 10 додатку до рішення Солом'янської районної в м. Києві ради від 23 грудня 2005 року № 397 "Про перелік об'єктів комунальної власності Солом'янського району м. Києва, що підлягають приватизації у 2005-2006 році" та свідоцтва про право власності від 26 травня 2006 року.

Суд також зауважив про недоведеність позивачкою того, що спірний підвал є допоміжним приміщенням, а тому на нього поширюється право спільної сумісної власності власників квартир житлового будинку, оскільки згідно зі свідоцтвом про право власності від 26 травня 2006 року та довідки-характеристики № 1182969 від 14 серпня 2006 року, розташовані по АДРЕСА_2 приміщення є нежитловими. Зазначене також підтверджується довідкою КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва" від 20 квітня 2005 року, на балансі якого знаходився будинок та нежитлові приміщення.

З огляду на встановлене, суд вважав, що оспорюваний договір купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по АДРЕСА_4 від 20 жовтня 2006 року, укладений між ОСОБА_3 та Фондом приватизації комунального майна Солом'янського району м.

Києва, не суперечить вимогам закону, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Солом'янського районного суду Київської області від 03 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав спливу позовної давності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що аналіз положень Закону України "Про особливості здійснення права у багатоквартирному будинку", норми якого є спеціальними відносно норм Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" щодо визначення правового статусу нежитлових приміщень у багатоквартирному житловому будинку, дає підстави для висновку, що визначальним для правильного вирішення спору є встановлення, чи відноситься спірне приміщення до допоміжних чи є нежитловим у структурі житлового будинку. Згідно з наявними у матеріалах справи доказами, спірне приміщення розташоване у підвалі будинку, а отже відповідно до визначень нежитлового приміщення та підсобного приміщення багатоквартирного будинку, наданих у додатку Б "Терміни і визначення понять" ДБН В.2-15-2005 "Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення", затвердженого наказом Держбуду України від 18 травня 12005 року № 80, підвал є допоміжним приміщенням багатоквартирного будинку. Відповідачі не спростували належними та допустимими доказами, що спірне приміщення з початку будівництва проектувалося не як допоміжне (підвал) а як нежитлове та, що спірне підвальне приміщення не належить співвласникам будинку, а має інший правовий статус, ніж визначений законом для такого типу приміщень. Сам по собі факт його використання ОСОБА_3 як об'єкта оренди, не переводить його в статус нежитлового приміщення у складі будинку.

Зважаючи на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що твердження позивачки про порушення оскаржуваними рішення Солом'янської районної у м. Києві ради та оспорюваним договором купівлі-продажу її прав як співвласника допоміжного приміщення є обґрунтованими, а тому висновок суду першої інстанції про недоведеність позову є помилковим.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що позивачка звернулася до суду за захистом порушеного права зі спливом позовної давності про застосування якої заявили відповідачі. Зокрема суд встановив, що позивачка з 2005 року була обізнана про те, що спірне приміщення було включено до комунальної власності територіальної громади Солом'янського району м. Києва, та в 2003 році передано в оренду ОСОБА_3, який використовував його під кафе.

Наведене підтверджується тим, що у

2005 році вона зверталася до суду з позовом до Солом'янської районної в

м. Києві державної адміністрації, приватного підприємця ОСОБА_3 про визнання недійсним розпорядження Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації від 29 грудня 2003 року № 1659 "Про використання майна, яке належить до комунальної власності територіальної громади Солом'янського району м. Києва", визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення та виселення орендаря ОСОБА_3 з приміщення підвалу, за наслідками розгляду якої ухвалою Солом'янського районного суду

м. Києва від 09 грудня 2005 року затверджено мирову угоду сторін. Крім того, інформація щодо правового статусу спірного приміщення як такого, що використовується суб'єктом підприємницької діяльності у комерційних цілях була загальновідомою, інформація про нього як про об'єкт малої приватизації двічі протягом 2006 року публікувалася Фондом приватизації комунального майна Солом'янського району м. Києва в газеті "Шулявка", та була добре відомою позивачці, оскільки вона проживає над цим приміщення, тоді як із зазначеним позовом до суду звернулася лише в 2017 році. З огляду на наведене, суд вважав необгрунтованими посилання представника позивачки на те, що про укладення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень з № 1 по АДРЕСА_4 від 20 жовтня 2006 року, його довірительці стало відомо лише в 2017 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якій він просив скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року, ухвалити у справі нове судове рішення, яким задовольнити позов у частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування пункту 10 додатку до рішення Солом'янської районної в м. Києві ради від 23 грудня 2005 року № 397 "Про перелік об'єктів комунальної власності Солом'янського району м. Києва, що підлягають приватизації у 2005-2006 році" та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по АДРЕСА_4 від 20 жовтня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована відсутністю правового висновку Верховного Суду щодо правильного застосування статей 256, 257, 261 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема у взаємозв'язку з положеннями частини 2 статті 382 ЦК України, частини 2 -4 статті 369 ЦК України, пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", статті 1 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004, ДБН В.2.-15-2005 "Будинки і споруди.

Житлові будинки. Основні положення", затверджені наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80.

Зазначав, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про застосування позовної давності до вимог про оскарження документів щодо приватизації нерухомого майна - підвалу по АДРЕСА_2, оскільки копії оскаржуваних документів були отримані представником позивача від Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації у відповідь на адвокатський запит лише 06 листопада 2017 року. Раніше вказаної дати

ОСОБА_1 не могла звернутися з відповідним позовом до суду, оскільки не мала оскаржуваних документів та не була обізнана про приватизацію підвального приміщення, про що їй стало відомо лише після опрацювання відповідних документів. Оскільки про порушення свого права позивачка дізналася 06 листопада 2017 року, а з позовом до суду про оскарження приватизаційних документів звернулася 20 листопада 2017 року, апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що вона пропустила трирічний строк звернення до суду за захистом порушеного права.

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3, у якому він просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно застосував позовну давність до заявлених вимог.

Посилання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на те, що оскаржувані документи були отримані ним у відповідь на адвокатський запит лише 06 листопада 2017 року, а тому саме з цього часу розпочався перебіг позовної давності є безпідставними, оскільки ще у 2005 році ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, приватного підприємця ОСОБА_3, третя особа - КП УЖГ Солом'янського району м. Києва про визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення та виселення ОСОБА_3 з приміщення підвалу, що свідчить про обізнаність позивача про те, що ОСОБА_3 користується спірним приміщенням з 2005 року. Крім того, інформація про приватизацію нежилого приміщення по АДРЕСА_2, загальною площею 52,70 кв. м, була загальновідомим фактом, оскільки оприлюднена невизначеному колу осіб шляхом публікації у місцевій пресі - газеті "Шулявка". На обґрунтування правильного застосування позовної давності послався на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 березня 2017 року у справі № 6-80цс17, відповідно до якого перебіг позовної давності починається від дня, коли саме особа, а не її представник, довідалася про порушення свого права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що 05 листопада 1991 року КабінетМіністрів України прийнявпостанову № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно територіальних одиниць (комунальною власністю)", на виконання якої рішенням Київської міської ради від 27 травня 2001 року №208/1642 "Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва" затверджено переліки об'єктів комунальної власності територіальних громад районів міста Києва згідно з додатками (а. с. 83). Згідно з додатком № 10 до рішенням Київської міської ради від 27 травня 2001 року № 208/1642 визначено перелік об'єктів комунальної власності, що передаються територіальній громаді Солом'янського району м. Києва, до якого за № 406 віднесено жилий будинок за адресою:

АДРЕСА_2 на жилий будинок АДРЕСА_2 виникло на підставі рішення Солом'янської районної в м. Києві ради від 19 червня 2002 року № 13 "Про формування комунальної власності територіальної громади Солом'янського району м. Києва".

23 грудня 2005 року Солом'янською районною в м. Києві радою прийнято рішення № 397, яким затверджений перелік об'єктів комунальної власності Солом'янського району м. Києва, що підлягають приватизації у 2005-2006 році.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31 серпня

2001 року № 1820 затверджено Положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна (далі - Положення), яке діяло на день видачі свідоцтва про право власності від 26 травня 2006 року.

Відповідно до пункту 2.3. цього Положення об'єктами нерухомого майна, на які оформляється право власності з видачею свідоцтв, є вбудовані в житлові будинки та прибудовані до житлових будинків нежитлові приміщення (у тому числі комори, інші приміщення побутового призначення).

Пунктом 19 Положення визначено, що за результатами розгляду наданих замовником документів орган, який здійснює оформлення права власності, видає наказ (розпорядження) про оформлення права власності та видачу свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомого майна або надсилає обґрунтоване письмове повідомлення заявнику про відмову в оформленні права власності.

26 травня 2006 року Головному управлінню комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради видане свідоцтво про право власності, яке посвідчує, що нежилі приміщення з № 1 по № 4 (групи приміщень № 140) загальною площею 52,7 кв. м, які розташовані по АДРЕСА_2 дійсно належать територіальній громаді Солом'янського району м. Києва.

20 жовтня 2006 року між ОСОБА_3 та Фондом приватизації комунального майна Солом'янського району м. Києва укладений договір купівлі-продажу приміщень за адресою: АДРЕСА_2.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Відповідно до висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), допоміжні приміщення відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" стають об'єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру.

Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам квартир немає необхідності створювати з цією метою об'єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Всі суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень.

Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, у тому числі з питань улаштування мансард, надбудови поверхів та іншого.

Згідно з висновками, викладеними у Рішенні Конституційного Суду України

від 09 листопада 2011 року № 14-рп/2011 (справа за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"), за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення.

З аналізу зазначених норм права та рішень Конституційного Суду України випливає, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою (постанова Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 761/7369/18 (провадження № 61-2959св21)).

Подібні положення викладені у Законі України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку". У Законі України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки зі спільного майна багатоквартирного будинку.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, дійшов висновку, що приміщення підвалу з № 1 по АДРЕСА_4 належать до допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, сам по собі факт їх використання не за цільовим приміщення ОСОБА_3 не змінює правового статусу спірних приміщень. Вирішуючи питання про застосування наслідків спливу позовної давності, апеляційний суд вказав, що про факт віднесення спірних приміщень як нежитлових до комунальної власності територіальної громади Солом'янського району м. Києва, та використання їх як об'єкта оренди ОСОБА_3 із розташуванням там кафе, позивач була обізнана з 2005 року, а тому звернулася до суду за захистом порушеного права поза межами строку позовної давності.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 обґрунтована посиланнями на неправильне застосування апеляційним судом до спірних правовідносин статей 256, 257, 261 ЦК України, і саме у наведеній частині Верховний Суд перевіряє законність і обґрунтованість постанови Київського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року.

Щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 256, 257, 261 ЦК України у подібних правовідносинах

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із частинами 3 -4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цc18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 80),

від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18, пункт 61), № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18, пункт 62) та № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18, пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19, пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-27-цс19, пункт 134),

від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс-19, пункт 51), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (провадження № 14-448цс19, пункт 28).

Заперечуючи проти застосування наслідків спливу позовної давності,

ОСОБА_1 зазначала, що вона не пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки про приватизацію спірних приміщень підвалу дізналася лише у листопаді 2017 року, з отриманої її представником відповіді Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації

від 06 листопада 2017 року за вих. № 108-18268 на адвокатський запит, тоді ж вона отримала копії оскаржуваних документів: рішення Солом'янської районної в м.

Києві ради від 23 грудня 2005 року № 397 "Про перелік об'єктів комунальної власності Солом'янського району м. Києва, що підлягають приватизації у 2005-2006 році"; договір купівлі-продажу нежилого приміщення на АДРЕСА_2

від 20 жовтня 2006 року, що забезпечило можливість їх оскарження у судовому порядку.

Перевіряючи заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції погодився з доводами відповідачів про те, що позивачка звернулася до суду з позовом з пропуском строку звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки з 2005 року була обізнана, що спірне приміщення рішенням Солом'янської районної в м. Києві ради від 19 червня

2002 року № 13 "Про формування комунальної власності територіальної громади Солом'янського району м. Києва" віднесене до комунальної власності територіальної громади Солом'янського району м. Києва і в 2003 року передано в оренду ОСОБА_3, який використовував його як кафе. Більш того,

у 2005 році ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до Солом'янської районної в м.

Києві державної адміністрації, приватного підприємця

ОСОБА_3, третя особа - КП УЖГ Солом'янського району м. Києва, про визнання недійсним розпорядження Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації від 29 грудня 2003 року № 1659 "Про використання майна, яке належить до комунальної власності територіальної громади Солом'янської району м.

Києва", визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення та виселення орендаря ОСОБА_3 з приміщення підвалу. Обґрунтованим, на думку колегії суддів, є і посилання суду апеляційної інстанції на те, що інформація щодо правового статусу спірного приміщення як такого, що використовується суб'єктом підприємницької діяльності у комерційних цілях є загальновідомою, інформація про зазначений об'єкт, як про об'єкт малої приватизації двічі протягом 2006 року публікувалася Фондом приватизації комунального майна Солом'янського району м.

Києва в газеті "Шулявка", а отже позивачка, як зацікавлена особа, могла довідатися про порушення свого права значно раніше із загальнодоступних джерел, тоді як із зазначеним позовом до суду звернулася лише в 2017 році.

Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93,22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

В оцінці доводів касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо правильного застосування статей 256, 257, 261 ЦК України у взаємозв'язку з положеннями частини 2 статті 382 ЦК України, частини 2 -4 статті 369 ЦК України, пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", статті 1 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004, ДБН В.2.-15-2005 "Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення", затверджених наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80, Верховний Суд виходить з такого.

Цивільне законодавство складається із загальних і спеціальних норм. Статті 256, 257, 261 ЦК України присвячені позовній давності розміщено законодавцем у Главы 19 Розділу V "Строки та терміни. Позовна давність" Книги першої "Загальні положення" ЦК України, а тому вони підлягають застосуванню до усіх правовідносин незалежно від того, чи врегульовано їх нормами спеціального характеру. Винятком із зазначеного правила є випадки конкуренції норм загального (generalis) і спеціального характера (specialis), коли перевага у застосуванні надається спеціальним нормам (спеціальний закон скасовує загальний закон).

Оскільки положеннями Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" не визначають специфіки застосування до правовідносин, урегульованих зазначеними нормативно-правовими актами, положень про позовну давність, тому застосуванню підлягають загальні положення про позовну давність, визначені розділом V Книги першої ЦК України.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд не може погодитися з доводами касаційної скарги щодо необхідності формулювання Верховним Судом самостійного правового висновку щодо застосування статей 256, 257, 261 ЦК України у контексті застосування їх до правовідносин урегульованих положеннями частини 2 статті 382 ЦК України, частини 2 -4 статті 369 ЦК України, пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", статті 1 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004, ДБН В.2.-15-2005 "Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення", затверджені наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80.

При вирішенні питання про застосування наслідків спливу позовної давності, істотне значення має правильне визначення моменту початку перебігу позовної давності. Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 у частині незгоди з висновками апеляційного суду про пропуск позивачем позовної давності зводяться по суті до незгоди з визначеною апеляційним судом датою початку її перебігу.

За загальним правилом, встановленим у частині 1 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідалася" та "могла довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Схожий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17, а також постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц.

В оцінці доводів позивачки про те, що про порушення її прав щодо спірного підвального приміщення їй стало відомо лише у листопаді 2017 року, з отриманої її представником відповіді Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації від 06 листопада 2017 року за вих. № 108-18268 на адвокатський запит, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що наведене спростовується наявними у справі доказами. Та обставина, що до листопада 2017 року ОСОБА_1 не ініціювала питання витребування в уповноваженого органу інформації щодо правового статусу спірного підвального приміщення та підстав його використання у комерційних цілях ОСОБА_3, не спростовує правильність висновків апеляційного суду про те, що починаючи з 2005 року позивач могла довідатися про порушення її права на користування спірним підвальним приміщення багатоквартирного будинку, а тому порушене право позивача не підлягає судовому захисту за спливом позовної давності.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод неодноразово зауважував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування позовної давності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, опираючись на докази, які вже втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; рішення ЄСПЛ

від 20 вересня 2011 року у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Ураховуючи наведене, а також подану відповідачем обґрунтовану заяву про застосування позовної давності, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 є таким, що відповідає засадам (принципам) цивільного судочинства, одним із визначальних яких є верховенство права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи, надав наявним у справі доказам належну оцінку та правильно застосував до спірних правовідносин статті 256, 257, 261 ЦК України, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги

представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2.

Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак