Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.02.2021 року у справі №201/1974/19
Постанова КЦС ВП від 02.08.2023 року у справі №201/1974/19
Постанова КЦС ВП від 02.08.2023 року у справі №201/1974/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 201/1974/19

провадження № 61-1581св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 квітня 2020 року, ухвалене у складі судді

Антонюка О. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року Дніпровська міська рада звернулася з позовом до

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про визнання договору укладеним.

В обґрунтування позову вказувала, що до відання виконавчих органів міських рад відповідно до статті 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» належить залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об`єктів соціальної і виробничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища.

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 21 липня 2011 року № 5/14

(зі змінами та доповненнями) затверджено Порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська (далі - Порядок), яким визначено розмір пайової участі замовників (забудовників) у створенні (розвитку) соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпропетровська. Пайова участь забудовників є внеском, який забудовник має сплатити до бюджету міста. Залучені кошти спрямовуються на фінансування об`єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста.

Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради листом від 8 січня 2019 року № 10/13-1 повідомив Дніпровську міську раду, що з питання укладення договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра за об`єктом: «Будівництво житлового будинку літ. А-17 на АДРЕСА_1 », забудовниками (замовниками) якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , звернень до Дніпровської міської ради не надходило.

Об`єкт будівництва літ А-17, розташований на АДРЕСА_1 , є багатоповерховим житловим будинком загальною площею 6 449,7 кв.м, житловою площею 3 425,2 кв.м. Право власності на зазначений об`єкт будівництва було визнано за відповідачами рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2013 року у справі № 201/9774/13-ц. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська і відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 23 квітня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відхилено, а рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін.

Позивач вказував, що відповідачі, зберігаючи майнові права щодо зазначеного об`єкта, є його забудовниками (замовниками) відповідно до статей 1, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Величина пайової участі згідно з розрахунком, здійсненим Департаментом економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради відповідно до пункту 2.1 проекту договору, становить 995 717,52 грн (без ПДВ).

Листом від 19 грудня 2015 року за вих. № 10/15-855 відповідачам повідомлено про необхідність виконання вимог закону та направлено два примірники договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури за об`єктом, розташованим на вулиці на

АДРЕСА_2 , для ознайомлення та підписання. Запропонований позивачем проект договору відповідачами не підписаний.

Позивач вказував, що з моменту отримання відповідачами листа департамента та позовної заяви Дніпровської міської ради відповідачі ознайомлені з необхідністю укладення договору та сплати коштів на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра. Ухилення замовників будівництва від укладення договору про пайову участь до прийняття об`єкта нерухомого майна до експлуатації є порушенням зобов`язання, яке прямо передбачено чинним законодавством. Такими діями (бездіяльністю) забудовника порушуються права та інтереси територіальної громади

міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради на отримання коштів, пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, які мають використовуватися для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра, у зв`язку з чим виникла необхідність звернення до суду з зазначеним позовом.

Отже, позивач вважає, що невиконання такого зобов`язання не звільняє замовника будівництва від обов`язку укласти договір про пайову участь, у тому числі, й після прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, як у випадку здійснення нового будівництва так і у випадку реконструкції.

За таких обставин просила визнати укладеним Дніпровською міською радою в особі Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договір про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра, укладеного на умовах, передбачених Порядком, затвердженим рішенням Дніпровської міської ради від 21 липня

2011 року № 5/14 у відповідній редакції.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 квітня

2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що об`єкт будівництва, замовником якого були відповідачі, введено в експлуатацію 19 березня

2014 року, однак договір пайової участі до вказаної дати сторонами укладено не було, тому у відповідачів не виникло зобов`язання щодо сплати коштів пайової участі. Місцевий суд зазначив, що позовні вимоги заявлені до відповідачів не як до суб`єктів господарювання та учасників господарсько-правових відносин, тому правовідносини сторін не регулюються статтями 173, 174, 179,

187 Господарського кодексу України, у зв`язку з чим відсутні підстави для застосування у спірних відносинах положень господарського законодавства щодо обов`язковості укладення договору про пайову участь, що надавало б можливість визнання його укладеним за рішенням суду.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 квітня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши про відповідність такого висновку обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2021 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 15 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 11 грудня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», викладених у постанові Великої Палати

Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц

(провадження № 14-261цс18), постановах Верховного Суду від 15 серпня

2018 року у справі № 646/15522/15-ц (провадження № 61-9850св18),

від 27 березня 2019 року у справі № 203/1530/17 (провадження № 61-11144св18), від 16 січня 2019 року у справі № 202/7591/16-ц (провадження № 61-602св18),

від 21 березня 2018 року у справі № 757/48218/16-ц

(провадження № 61-2531св18), від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17 (провадження № 61-12111св18) та постановах Верховного Суду України

від 16 листопада 2016 року у справі № 3-1281гс16, від 30 листопада 2016 року

у справі № 3-1323гс16, від 1 лютого 2017 року у справі № 3-1441гс16,

від 22 березня 2017 року у справі № 3-1553гс16, від 9 серпня 2017 року

у справі № 3-769гс17, від 6 вересня 2017 року у справі № 3-780гс17.

Заявник вказує про неврахування судами висновку Верховного Суду,

викладеного у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 344/16651/16-ц (провадження № 61-34176св18), в якому зазначено про необхідність врахування загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Позиція інших учасників справи

У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Рибіна І. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, в якому просила продовжити строк для його подання у зв`язку з неотриманням ОСОБА_1 ухвали Верховного Суду про відкриття провадження, якою встановлено строк для подання відзиву.

Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження

(частина перша статті 395 ЦПК України).

Відкриваючи касаційне провадження, Верховний Суд в ухвалі від 16 лютого 2021 року роз`яснив учасникам справи право подати до суду касаційної інстанції з додержанням вимог статті 395 ЦПК України відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом десяти днів з дня вручення ухвали про відкриття касаційного провадження.

ОСОБА_1 отримав копію вказаної ухвали Верховного Суду 16 квітня 2021 року про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення з штрихкодовим ідентифікатором 4904411806511. Тому останнім днем подання відзиву на касаційну скаргу для ОСОБА_1 було 26 квітня 2021 року.

Зазначені у відзиві обставини щодо неотримання ОСОБА_1 ухвали про відкриття касаційного провадження спростовуються рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення з штрихкодовим ідентифікатором 4904411806511.

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (статті 126 ЦПК України).

З огляду на те, що відзив на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Рибіна І. В. надіслала після настання строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття касаційного провадження, та відсутність підстав для продовження пропущеного процесуального строку, Верховний Суд залишає такий відзив без розгляду.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц (провадження № 14-261цс18),

у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 646/15522/15-ц (провадження № 61-9850св18), від 27 березня 2019 року у справі № 203/1530/17 (провадження № 61-11144св18), від 16 січня 2019 року у справі № 202/7591/16-ц (провадження № 61-602св18), від 23 січня 2019 року у справі № 344/16651/16-ц (провадження № 61-34176св18), від 21 березня 2018 року

у справі № 757/48218/16-ц (провадження № 61-2531св18), від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17 (провадження № 61-12111св18), у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 3-1281гс16, від 30 листопада 2016 року у справі № 3-1323гс16, від 1 лютого 2017 року у справі

№ 3-1441гс16, від 22 березня 2017 року у справі № 3-1553гс16, від 9 серпня 2017 року у справі № 3-769гс17, від 6 вересня 2017 року у справі № 3-780гс17

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що рішенням Дніпропетровської міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 «Про порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська» затверджено Порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури

міста Дніпропетровська (далі - Порядок).

Цим Порядком визначено розмір пайової участі замовників (забудовників) у створенні (розвитку) соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури

міста Дніпропетровська.

Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради листом від 8 січня 2019 року № 10/13-1 повідомив Дніпровську міську раду про те, що з питання укладення договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра за об`єктом «Будівництво житлового будинку на АДРЕСА_2 » забудовниками (замовниками) якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , звернень до Дніпровської міської ради не надходило.

Об`єкт будівництва літ. А-17, розташований на АДРЕСА_1 , є багатоповерховим багатоквартирним житловим будинком загальною

площею 6 449,7 кв.м, житловою площею 3 425,2 кв.м.

Право власності на зазначений об`єкт будівництва було визнано за

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 рішенням Жовтневого районного

суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2013 року у справі № 201/9774/13-ц, яке скасовано рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року з ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання права власності на вказаний об`єкт будівництва. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін.

Зі змісту інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 156588890 від 18 лютого 2019 року суди встановили, що право власності відповідачів на зазначений об`єкт нерухомого майна скасовано

21 березня 2016 року.

Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради листом від 19 грудня 2018 року № 10/15-855 направив ОСОБА_1 2 примірники проекту договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра за об`єкт «Будівництво житлового будинку на АДРЕСА_1 » для ознайомлення та підписання, які підлягали поверненню до департаменту у двадцятиденний строк після отримання.

Величина пайової участі згідно з розрахунком, здійсненим Департаментом економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради відповідно до пункту 2.1 проекту договору, становить 995 717,52 грн (без ПДВ).

Суди встановили, що відповіді на лист від 19 грудня 2018 року № 10/15-855 Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради не отримав.

Листом від 20 лютого 2019 року № 10/15-66 Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради повторно направив відповідачам два примірники договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно- транспортної інфраструктури міста Дніпропетровська. Отримавши вказаний лист 2 квітня 2019 року, відповідачі зазначений договір не підписали.

Судами встановлено, що об`єкт будівництва літ. А-17, розташований

на АДРЕСА_1 , замовником якого були відповідачі, введено в експлуатацію 19 березня 2014 року, однак договір пайової участі не підписано.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Відмовляючи Дніпровській міській раді у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позовні вимоги пред`явлено до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не як до суб`єктів господарювання та учасників господарсько-правових відносин, а як до фізичних осіб, тому відсутні підстави для застосування положень господарського законодавства щодо обов`язковості укладення договору про пайову участь, що давало б підстави визнати такий договір укладеним на підставі рішення суду.

Верховний Суд частково не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині мотивування підстав відмови у задоволенні позовних вимог про визнання договору укладеним, враховуючи наступне.

За змістом позовної заяви, Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовними вимогами про визнання укладеним договору про пайову участь (внесок) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра, мотивуючи вимоги тим, що відповідач і не виконують зобов`язання згідно з вимогами статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та не укладають договір про пайову участь.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

Станом на час виникнення спірних правовідносин була чинною стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинній на час виникнення спірних правовідносин, замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин, полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята та дев`ята статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинної на час виникнення спірних правовідносин).

Зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинної на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення Дніпровської міської ради з цим позовом до суду, випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону.

Аналогічні за змістом висновки викладено у постановах Великої

Палати Верховного Суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18 (провадження № 12-81гс19), від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц (провадження № 14-261цс18), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21).

За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми; таке зобов`язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Разом з тим, 1 січня 2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX, якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

За змістом цього Закону та Прикінцевих та перехідних положень до нього,

з 1 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 1 січня 2020 року.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка втратила чинність 1 січня 2020 року, визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою

статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна дійти висновку, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.

Згідно з частиною першою статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

Зі змісту зазначених норм слідує, що суд розглядає спори, що виникають за договорами, укладення яких є обов`язковим на підставі закону. При цьому день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Вирішивши такий спір, суд вказує в резолютивній частині рішення умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Тобто, з моментом набрання рішенням законної сили (укладенням договору) пов`язується початок дії договору, відбувається набуття сторонами договору цивільних прав та обов`язків, встановлюється відповідальність сторін - правовідносини фактично регулюються на майбутнє.

У зв`язку з тим, що з 1 січня 2020 року виключено статтю 40 Закону

України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов`язкове укладення договору, визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав і обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом.

Відтак, якщо на час прийняття новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, зобов`язавши укласти договір або визнавши договір укладеним.

Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою

Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21) та Верховним Судом у постанові від 2 лютого

2022 року у справі № 199/2895/19 (провадження № 61-18896св20).

Згідно із частинами першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18),

від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19).

У зв`язку з припиненням правовідносин забудови земельної ділянки, визнання договору укладеним та встановлення прав та обов`язків сторін на майбутнє на підставі нормативного акта, який було скасовано, не є законним та ефективним способом захисту, що не відновлює право органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури до здачі об`єкта будівництва в експлуатацію.

Абзацами шостим та сьомим частини дев`ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

У зв`язку з відмовою забудовника від укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом.

У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі

частини першої статті 1212 ЦК України.

При цьому, відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга

статті 1212 ЦК України).

Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду

викладені у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19).

Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов`язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

У разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21) та постанові Верховного Суду від 2 лютого 2022 року у справі № 199/2895/19 (провадження № 61-18896св20).

Виходячи з положень статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, та рішення Дніпропетровської міської ради від 29 липня 2011 року № 5/14, яким викладено у новій редакції Положення про порядок залучення коштів замовників (забудовників) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська, обов`язок звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь покладено саме на замовника (забудовника) такого будівництва.

Суди попередніх інстанцій установили, що декларація про готовність об`єкта до експлуатації зареєстрована ОСОБА_1 та ОСОБА_2 19 березня

2014 року.

Звертаючись з позовом про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра, Дніпровська міська рада має на меті захистити своє право шляхом зобов`язання замовника будівництва сплатити пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра та у зв`язку із цим просила суд встановити права та обов`язки сторін за вказаним договором з дня набрання рішенням суду законної сили.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що не є законним та ефективним способом захисту, який відновлює право органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури до здачі об`єкта будівництва в експлуатацію, задоволення у цій справі позовних вимог про визнання договору укладеним та встановлення прав та обов`язків сторін на майбутнє на підставі скасованого нормативного акта.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що вимоги Дніпровської міської ради про визнання договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра не підлягають задоволенню, проте помились з підставами такої відмови.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок викладений, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року

у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 2 лютого 2021 року

у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року

у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

При цьому, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова

Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 523/8951/20

(провадження № 61-10813св21).

Оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, Верховний Суд не вбачає необхідності давати оцінку іншим доводам касаційної скарги.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 січня

2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновок, викладений після подання касаційної скарги у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21)

та постанові Верховного Суду від 2 лютого 2022 року у справі № 199/2895/19 (провадження № 61-18896св20), що узгоджується з частиною третьою

статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, однак вказали неналежні мотиви та підстави для такої відмови, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні у їх мотивувальних частинах.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційний суд дійшов висновку про зміну рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у їх мотивувальних частинах, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 квітня

2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 15 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 11 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук