Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2025 року

м. Київ

справа № 754/14103/17

провадження № 61-17369св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач ? ОСОБА_1 ,

відповідач ? ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Червоняком Сергієм Петровичем, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 березня 2023 року у складі судді Панченко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позов мотивований тим, що 13 лютого 2015 року відповідач отримав у строкову, оплатну позику від позивача грошові кошти у сумі 27 750,00 дол. США, що за офіційним курсом НБУ станом на 13 лютого 2015 року становило 719 239,00 грн. Факт передачі грошових коштів підтверджується відповідною розпискою від 13 лютого 2015 року. Отримані у позику грошові кошти відповідач зобов`язувався повернути 13 квітня 2015 року шляхом передачі йому наручно отримані у позику кошти у сумі 27 750,00 дол. США та відсотки за користування коштами у розмірі 4 % в місяць, а саме - 2 220 дол. США в еквіваленті за курсом НБУ станом на день повернення.

Також в розписці сторони визначили відповідальність за порушення умов договору у розмірі 1 % від отриманої суми за кожен день прострочення її сплати, що складає 277,50 дол. США, що в еквіваленті до національної валюти України за курсом НБУ складає 7 400,93 грн. Прострочення виконання грошового зобов`язання тривало на момент подання позовної заяви (925 днів), а тому сума заборгованості за кожен день прострочення становить 6 845 860,25 грн.

ОСОБА_2 свої зобов`язання за договором позики не виконав, позику в установлений строк не повернув.

ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 борг у загальному розмірі 7 645 159,65 грн, з яких: 740 092,50 грн - сума основного боргу, 59 207,40 грн - проценти за користування позикою, 6 845 860,25 грн - 1% від простроченої (отриманої) суми заборгованості за кожен день прострочення.

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 12 березня 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Вирішено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 13 лютого 2015 року в розмірі 740 092,50 грн., суму відсотків за користування позикою в розмірі 59 207,40 грн та суму пені в розмірі 740 092,50 грн. Стягнуто витрати по сплаті судового збору в розмірі 8 000,00 грн.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року заяву представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва задоволено. Скасовано заочне рішення від 12 березня 2019 року у справі, призначено підготовче засідання у справі.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 13 лютого 2015 року в розмірі 740 092,50 грн, відсотки за користування позикою у розмірі 59 207,40 грн та 740 092,50 грн пені, а всього ? 1 539 392,4 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 8 000,00 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики, свідчить наявна у позивача розписка, яка підтверджує як факт укладення договору позики, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому відповідач не заперечував, що боргова розписка власноручно складена ним. Таким чином, відповідач не виконав грошове зобов`язання в строк та в порядку, передбаченому розпискою від 13 лютого 2015 року, про що свідчить наявність у позивача оригіналу розписки.

Щодо пені суд виходить з того, що сума заборгованості, яку позивач просить стягнути з відповідача, складає 740 092,50 грн, а суму пені позивач визначив у розмірі 6 845 860,25 грн. Враховуючи той факт, що розмір пені перевищує розмір заборгованості, діючи у відповідності до принципу пропорційності, суд вважає за доцільне зменшити розмір пені до суми основної заборгованості, тобто до суми 740 092,50 грн.

Апеляційний суд з такими висновками погодився. Доводи апеляційної скарги про те, що в якості забезпечення виконання зобов`язання ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 , а останній їх прийняв згідно з цією ж розпискою, оригінали державних актів на право власності на земельні ділянки, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки документи не можуть бути предметом застави в розумінні ЦК України. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що у відповідача знаходяться акти на право власності на земельні ділянки, то вказані обставини не спростовують необхідність погашення боргу перед ОСОБА_1 . Судом встановлено, що договір застави при укладенні договору позики сторонами не укладався, а тому наявність чи відсутність у позивача зазначених актів не має значення при вирішенні спору щодо грошового зобов`язання.

Твердження в апеляційній скарзі про те, що погашення боргу підтверджується протоколом допиту потерпілого ОСОБА_2 від 03 березня 2023 року у кримінальному провадженні № 12022100030000680 від 02 квітня 2022 року суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки вони не були долучені до справи та суд не міг надати їм оцінку.

Аргументи учасників справи

06 грудня 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив оскаржені судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що під час розгляду справи в суді першої інстанції його представником було подане клопотання від 28 липня 2021 року про направлення матеріалів цивільної справи за підсудністю, зокрема за місцем проживання відповідача ? до Рахівського районного суду Закарпатської області. Позов у справі подано відповідно до частини восьмої статті 110 ЦПК України в редакції від 03 серпня 2017 року, згідно з якою позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред`являтися також за місцем виконання цих договорів. У розписці місцем повернення коштів визначено проживання позикодавця: «(м. Київ)», але не вказано конкретного місця його проживання, як і не надано довідки про реєстрацію місця проживання саме в Деснянському районі м. Києва.

З метою уникнення порушення правил підсудності ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 28 липня 2021 року його клопотання задоволено, матеріали справи направлено до Рахівського районного суду Закарпатської області. Водночас суд апеляційної інстанції постановою від 25 жовтня 2021 року, за відсутності у відповідача можливості подальшого касаційного оскарження, хоч і скасував вказану ухвалу та направив справу до Деснянського районного суду м. Києва для продовження розгляду справи, але це жодним чином не спростувало доводів та обставин, які наведені в обґрунтування зазначеного клопотання.

Позивач не довів належними доказами, а суди не перевірили, що позивач проживав саме за тією адресою, на яку він посилався в позові як на місце виконання зобов`язання. До ознайомлення з матеріалами справи йому не було відомо, де мешкав ОСОБА_1 протягом всього часу їх договірних відносин, тим більше ? після настання строку виконання зобов`язання, а позивач не повідомляв відповідача ні письмово, ні іншим чином про своє місце проживання.

На фіктивність наданих позивачем доказів також вказує і те, що в якості підтвердження місця свого проживання, а відтак і місця виконання зобов`язання, разом з позовною заявою надано лише копію договору оренди квартири (житлового приміщення) № 1 від 13 липня 2017 року, який нібито укладено виключно на шість місяців ? по лютий 2018 року. Більш ніж через рік після відкриття провадження у справі представник позивача (без заяви про поновлення пропущеного строку на подання доказів) подав до суду копію майже ідентичного договору оренди квартири (житлового приміщення) № 1, який стосується тієї ж квартири, але вже від 18 листопада 2014 року. Сумніви у справжності договорів викликають й розбіжності у площах орендованої квартири, а також підпис власниці квартири ОСОБА_4 на договорах оренди візуально суттєво відрізняються від підпису на договорі купівлі-продажу. Вказані обставини мають бути предметом дослідження почеркознавчої експертизи.

Вказані та інші обставини слугували однією з причин для клопотання про допит в якості свідка ОСОБА_4 , яке було задоволено протокольною ухвалою суду першої інстанції від 05 вересня 2022 року, але в подальшому залишено судами поза увагою. Так, у листі від 06 грудня 2022 року позивач повідомив, що ОСОБА_5 не може прибути до суду та надати свої пояснення у зв`язку з тим, що перебуває за кордоном, докази чого у матеріалах справи відсутні.

20 лютого 2024 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що відповідач створює перешкоди у здійсненні судом правосуддя в розумні строки. Вказана справа слухається вже сьомий рік (з 2017 року). Метою поданої відповідачем касаційної скарги є лише спроба направити справу на новий розгляд на невизначений строк та зупинити виконання судового рішення, а не визначення правильної територіальної підсудності, яка вже була визначена судами. Постановою апеляційного суду м. Києва від 25 жовтня 2021 року ухвалу суду першої інстанції, якою задоволено клопотання відповідача про зміну територіальної підсудності, скасовано. При цьому відповідач не наводить порушень норм матеріального чи процесуального права апеляційним судом під час прийняття вказаної ухвали, а лише просить касаційний суд перевірити його здогадки, які або не були раніше ним викладені, або вже оцінені судом, проте не так, як просить відповідач.

Доводи відповідача стосуються лише правильності оцінки доказів вибору підсудності і зовсім не впливають на правильність вирішення справи по суті. Наведене є формалізмом, оскільки закон однозначно надав право позивачу вибрати територіальну підсудність на свій вибір, а докази щодо його права вибору територіальної підсудності суд прийняв та оцінив.

Клопотання про зміну територіальної підсудності було заявлено через три роки від початку розгляду справи саме Деснянським районним судом м. Києва та після ухвалення рішення про початок розгляду справи по суті.

До подачі касаційної скарги відповідач не ставив під сумнів ні в першій, ні в апеляційній інстанціях жоден підпис. Після прийняття постанови Апеляційного суду м. Києва від 25 жовтня 2021 року відповідач та його представники так і не з`явились в судове засіданні.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

УхвалоюВерховного Суду від 22 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 березня 2023 року відмовлено.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права - пункт 6 частини першої та пункти 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

УхвалоюВерховного Суду від 06 серпня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 березня 2023 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд(частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (див. постанову Верховного Суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого учасник справи самостійно вирішує чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному (касаційному) порядку та в яких межах (див. постанови Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 757/42885/19-ц та від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

постановою Київського апеляційного суду від 25 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 28 липня 2021 року про направлення матеріалів справи за підсудністю до Рахівського районного суду Київської області скасовано, а справу направлено до Деснянського районного суду м. Києва для продовження розгляду. Апеляційний суд вказав, що сторонами визначено місце виконання зобов`язання щодо повернення грошових коштів м. Київ, місце проживання позикодавця, а позивачем надано докази на підтвердження його проживання у Деснянському районі м. Києва, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що підсудність справи визначається за загальним правилом підсудності. Задовольняючи клопотання відповідача, яке було подане лише у липні 2021 року, суд першої інстанції не врахував, що справа перебуває у провадженні суду з 2017 року, подаючи вперше у жовтні 2019 року заяву про перегляд заочного рішення відповідач жодних вимог щодо направлення справи за підсудністю на розгляд іншого суду не заявляв. Така вимога не була заявлена стороною відповідача у підготовчому судовому засідання, а була заявлена ним лише у 2021 році після чергової зміни адвоката. Вказані дії відповідача можуть бути розцінені судом як зловживання своїми процесуальними правами;

після ухвалення вказаного рішення відповідач не заявляв ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній скарзі про непідсудність справи Деснянському районному суду м. Києва. Апеляційний суд питання порушенням судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) при перегляді рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою відповідача не розглядав та не вирішував.

За таких обставин,з урахуванням принципу диспозитивності та меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про непідсудність справи Деснянському районному суду м. Києва.

Разом з тим, відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2025 року у справі № 758/16162/19 про стягнення заборгованості за договором позики зазначено, що:

«у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18, зазначено, що «статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18)». У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, провадження № 14-465цс18, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, провадження № 14-64цс19, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, провадження № 14-360цс19, вказано, що передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

У справі, яка переглядається, судом установлено, що позивач просив стягнути з відповідача пеню за невиконання умов договору позики та додаткового договору до нього від 01 серпня 2017 року. Умовами договору позики, укладеного 01 серпня 2017 року між ОСОБА_1 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником), передбачено зобов`язання ОСОБА_2 повернути позикодавцю борг до 30 травня 2018 року, а пеня нарахована позивачем після настання строку повернення позики. Ураховуючи викладене, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстав для стягнення з позичальника пені за невиконання умов договору позики та додаткового договору до нього від 01 серпня 2017 року, яка нарахована позикодавцем після настання строку платежу (повернення позики) - 30 травня 2018 року, немає, оскільки в охоронних правовідносинах права та інтереси позикодавця забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 10 серпня 2022 року у справі № 754/16771/17, провадження № 61-12636св21; від 02 серпня 2023 року у справі № 758/13264/19, провадження № 61-42св22. Наведена судова практика Верховного Суду щодо порядку обчислення пені є незмінною».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2025 року у справі № 463/3981/22 зроблено висновок, що:

«у кредитодавця/позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню після закінчення строку його дії, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

З аналізу наведених постанов Верховного Суду вбачається, що сторони кредитного договору можуть встановити проценти за неправомірне користування грошовими коштами, іншими словами у випадку неповернення грошових коштів, у визначений кредитним договором строк, та такі проценти можуть нараховуватись й після спливу визначеного кредитним договору строку згідно статті 625 ЦК України.

Разом із тим, суди правильно вказали, що ОСОБА_1 позовних вимог до відповідачів про стягнення коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, не заявляв. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 463/4501/18 (провадження № 61-14778св19), від 08 січня 2025 року у справі № 463/7183/22 (провадження № 61-17598св23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання. Крім того, у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі № 463/2517/22 (провадження № 61-5646св24) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання колегія суддів погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову, та вказала, що позивач по суті тлумачить норми матеріального права на власний розсуд, а наведені ним у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів про відмову в позові. Отже, практика суду касаційної інстанції у цій категорії справ є незмінною».

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач просив стягнути з відповідача пеню за невиконання умов договору позики від 13 лютого 2015 року, умовами якого передбачено зобов`язання відповідача повернути позикодавцю борг до 13 квітня 2015 року. Пеня нарахована позивачем після настання строку повернення позикидо моменту звернення до суду станом на 25 жовтня 2017 року за 925 календарних днів.

Суди не врахували, що підстав для стягнення з позичальника пені за невиконання умов договору, яка нарахована позикодавцем після настання строку платежу (повернення позики), немає, оскільки в охоронних правовідносинах права та інтереси позикодавця забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вимог про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, позивач не заявляв.

Тому судові рішення в частині стягнення пені належить скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у її стягненні.

Касаційна скарга не містить доводів та розрахунків в частині стягнення з ОСОБА_2 суми основного боргу за договором позики та відсотків за користування нею, а колегія суддів не вбачає підстав для висновкупро неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права в цій частині позовних вимог.Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2025 року у справі № 463/3981/22, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2025 року у справі № 758/16162/19, дають підстави для висновку, що судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині стягнення пені скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково, то слід провести новий розподіл судових витрат. Сплачений сторонами судовий збір при зверненні до суду позовом, апеляційною та касаційною скаргами підлягає перерозподілу пропорційно задоволеним вимогам. Розмір заявлених вимог - 7 645 160,15 грн (100 %), розмір вимог, що підлягають задоволенню - 799 299,90 грн (11,68 %), тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 934,05 грн. З позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 10 598,40 грн та касаційної скарги (пропорційно розміру вимог, що задоволені при касаційному перегляді (48,08%)) у розмірі 7692,31 грн, а всього на суму18290,71 грн. Різниця судових витрат, що підлягає сплаті сторонами, становить 17 356,65 грн на користь відповідача.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 березня 2023 та постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми пені в розмірі 740 092,50 грн та вказівки на загальну суму стягнення 1 539 392,4 грн, розподілу судових витрат скасувати.

Ухвалити в зазначеній частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимогОСОБА_1 про стягнення суми пені.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 березня 2023 та постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу за договором позики від 13 лютого 2015 року в розмірі 740 092,50 грн та суми відсотків за користування позикою в розмірі 59 207,40 грнзалишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 17 356,65 грн судових витрат на сплату судового збору.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 березня 2023 та постанова Київського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко