Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.02.2021 року у справі №524/3333/20

Постанова

Іменем України

19 травня 2021 року

м. Київ

справа № 524/3333/20

провадження № 61-2378св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючої - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.

Суми), яке діє в інтересах ОСОБА_1,

відповідачка - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_3, на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 25 вересня

2020 року у складі судді Предоляк О. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 січня 2021 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Карпушиної Г.

Л., Одринської Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми), в інтересах ОСОБА_1, звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Турецької Республіки.

На обґрунтування позовних вимог зазначало, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебувають у шлюбі з 30 липня 2013 року та є батьками малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Дитина народилася у м. Кременчуці Полтавської області, після спливу шести місяців з моменту народження та до березня 2019 року постійно проживала разом з батьками у Турецькій Республіці, за місцем реєстрації позивача: АДРЕСА_1.

ОСОБА_3 зазначає, що подружнє життя у Турецькій Республіці проходило щасливо і спокійно, дружина отримала громадянство Турецької Республіки, разом з ними також проживала донька ОСОБА_4 від попереднього шлюбу - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, якій він фактично замінив батька та піклувався про неї як про рідну дитину.

05 березня 2019 року ОСОБА_5 разом з дітьми вилетіла до України з метою відвідування своїх родичів. Позивач надав письмову згоду на виїзд дружини разом з малолітнім сином з Турецької Республіки, оскільки не заперечував, щоб дитина спілкувалася з родичами в Україні. У подальшому відповідачка відмовилася повертатися з дитиною до Турецької Республіки. Позивач ніколи не давав згоди на переїзд дитини на постійне проживання в Україну, а тому відповідачка самостійно змінила місце проживання спільної дитини, визначивши її нове місце проживання в Україні, що порушує його батьківські права.

У зв'язку з незаконним вивезенням з Турецької Республіки та утримуванням матір'ю малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України, за відсутності згоди позивача на зміну місця проживання сина, батько дитини звернувся до компетентних органів Турецької Республіки із заявою про повернення дитини за процедурою, визначеною Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція), яка 18 липня 2019 року надійшла до Міністерства юстиції України.

Посилаючись на наведене, Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми), діючи в інтересах ОСОБА_1 у порядку передбаченому Гаазькою конвенцією, просило визнати незаконним утримування відповідачкою малолітнього ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України; повернути дитину до місця її постійного проживання в Турецьку Республіку; у разі невиконання рішення суду у добровільному порядку - зобов'язати ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, батькові ОСОБА_9 для забезпечення повернення дитини до місця постійного проживання, поклавши на позивача витрати, пов'язані з поверненням дитини до Турецької Республіки.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 25 вересня

2020 року, залишеного без змін постановою Полтавського апеляційного суду

від 14 січня 2021 року, у задоволенні позову Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), яке діє в інтересах ОСОБА_1, відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що при прийнятті рішення про повернення дитини застосування Гаазької конвенції не може прийматися автоматично, про що свідчить наявність у цьому акті ряду виключень із зобов'язання повернення дитини (статті 12,13 і 20), заснованих на розумінні відносно дійсної особистості дитини та її оточення, що показує необхідність застосування судом, який розглядає справу, конкретного підходу до нього (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Мамуссо і Вашингтон проти Франції" (Maumousseau and Washington v. France, заява № 39388/05, § 72). У цій сфері головне питання полягає в тому, чи встановлено справедливу рівновагу між конкуруючими інтересами - дитини, двох батьків та публічного порядку - в межах розсуду, якими користуються держави в таких питаннях, однак з врахуванням того, що найкращі інтереси дитини повинні бути пріоритетним міркуванням (див. постанову ЄСПЛ у справі "Гнаоре проти Франції", § 59). Завдання оцінки найкращих інтересів дитини у кожній індивідуальній справі покладається на національні органи. "Інтересами дитини", перш за все, є наступні два: збереження зв'язків з родиною, якщо не встановлено, що ці зв'язки є небажаними, та можливість розвитку у здоровому середовищі (як приклад, постанова Великої Палати ЄСПЛ у справі "Ельсхольц проти Германії" (Elsholz v. Germany, скарга № 25735/94, § 50) і постанова ЄСПЛ у справі "Маршалек проти Чеської Республіки" (Marsalek v. Czech Republic, скарга № 8153/04, § 71). Найкращі інтереси дитини з точки зору перспективи особистого розвитку залежать від багатьох індивідуальних обставин, зокрема, віку та рівня зрілості дитини, присутності або відсутності його батьків, оточуючого середовища та вражень.

У справі, що переглядається, належними і допустимими доказами доведені та/або не заперечуються учасниками справи такі обставини: дитина народилася в Україні, є громадянином України і проживала шість місяців за зареєстрованим місцем проживання в Україні; за час проживання у Турецькій Республіці (періоди з 25 травня 2015 року по 25 червня 2017 року; 13 серпня 2017 року по 18 березня 2018 року; 03 травня 2018 року по 05 березня

2019 року) дитина разом з матір'ю мала зареєстроване місце проживання у помешканні свого батька (позивача); мати дитини є громадянкою Турецької Республіки; малолітня дитина вивезена матір'ю з Турецької Республіки в Україну за згодою батька (позивача).

Сторони надали діаметрально протилежні пояснення, у тому числі письмові, щодо підстав вивезення дитини в Україну, а також щодо існування між ними певних домовленостей щодо строку перебування дитини в Україні. Наявні у справі матеріали доводять надання позивачем мовчазної згоди на утримування дитини матір'ю в Україні. Зокрема, долучений позивачем до матеріалів справи дозвіл від 01 березня 2019 року про виїзд за кордон малолітнього сина з одним або з обома батьками, наданий без зазначення строку дії такого дозволу; позивач до 27 червня 2019 року, тобто упродовж трьох місяців з дати виїзду дитини в Україну, не пред'явив відповідачці вимогу про її повернення. Після приїзду в Україну відповідачка повідомила позивача про прибуття до батьківського будинку, йому було відомо про адресу місцезнаходження сина, позивач спілкувався з дитиною за допомогою програми "Skype". Зважаючи на наведене, суд вважав обґрунтованими доводи відповідачки про існування мовчазної згоди позивача на утримання дитини в Україні, що відповідно пункту "а" частини першої статті 13 Гаазької конвенції є підставою для відмови в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд вказав на неспроможність посилань представника позивача щодо позиції відповідачки, викладеної у її заяві від 13 серпня 2019 року до центрального компетентного органу, у якій вона зазначала про те, що батько дитини звертався до неї з вимогою про повернення сина до Турецької Республіки, оскільки зазначена обставина відповідачкою не визнається, отримана після розпочатої процедури щодо повернення дитини, та не підтверджена належними доказами.

Судом ураховано, що з часу приїзду відповідачки разом з дитиною на територію України пройшло більше року. З пояснень свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, виховательки дитячого садочку ОСОБА_14, психолога ОСОБА_15 та складеного нею висновку, встановлено, що дитина прижилася до умов середовища, адаптувалася до умов соціального оточення, сприймає державу Україна постійним та комфортним місцем проживання для себе та сім'ї - матері, сестри. Для нього створені необхідні умови для проживання, дитина відвідує дитячі ясла-садок, має належне медичне та побутове забезпечення, розмовляє російською мовою, що використовується у регіоні, переїзд до іншої держави та розлучення з матір'ю негативно вплине на дитину. Згідно з висновком органу опіки та піклування виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 11 вересня 2020 року, мати створила усі необхідні умови для нормального фізичного та психічного розвитку малолітньої дитини, оточила його турботою та піклуванням, умови проживання малолітнього є задовільними та відповідають інтересам дитини, дитина добре прожилася у новому середовищі, розуміє і відповідає українською мовою, із задоволенням відвідує дитячий садочок. Суд також взяв до уваги і той факт, що 27 червня 2020 року батько заподіяв дитині фізичної та психологічної шкоди, факт застосування насилля зафіксовано у медичній установі та долучено до матеріалів справи відповідний висновок. Наведене у сукупності, на думку суду, дає підстави для висновку, що повернення дитини до Турецької Республіки для проживання з батьком суперечить інтересам дитини, Від'їзд з України та відрив від матері створить серйозний ризик психічної та фізичної шкоди та нетерпиму обстановку для дитини, тоді як відмова у поверненні дитини до Турецької Республіки не позбавляє позивача права на спілкування з дитиною і законодавство України сприяє цьому.

Суд не застосовував інші обставини, які відповідно до Гаазької конвенції є підставами для відмови у поверненні дитини до Турецької Республіки, якими відповідачка обґрунтовувала свої заперечення, а саме: що з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прожилася у новому середовищі (частина друга статті 12); не здійснення права піклування батька на момент утримування (пункт "а" частини першої статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт "в" частини першої статті 13),вважаючи, що вони є взаємовиключними.

Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи

У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1, у якій заявник просив скасувати рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука

від 25 вересня 2020 року і постанову Полтавського апеляційного суду

від 14 січня 2021 року, та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема зазначив, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою, що у справі наявні усі умови, визначені статтями 3,4,25 Гаазької конвенції, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема: дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Гаазькою конвенцією у відносинах між Україною та Турецькою Республікою; дитина, про яку йде мова, не досягла 16-річного віку; Турецька Республіка є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення її місця проживання; дії щодо утримання дитини за кордоном порушують права піклування одного з батьків, адже батьківські повноваження належать обом батькам; позивач не надавав згоди на зміну місця проживання дитини, а тому його права та інтереси порушені внаслідок утримування дитини в Україні. Стаття 11 Гаазької конвенції зобов'язує суд без затримки здійснювати усі процедури для повернення дітей, а якщо рішення у справі не винесено протягом шести тижнів з дати початку процедур, заявник або Центральний орган запитуваної держави мають право просити про надання їм пояснень про причини затримки. В оцінці доказів, суди не урахували правовий висновок, викладений Верховним Судом у постановах від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17, від 12 червня 2019 року у справі № 234/17176/17 про те, що рішення про повернення дитини не є рішенням про визначення місця проживання дитини, та не вирішує будь-яке питання про піклування, а отже не позбавляє відповідача права на звернення до компетентного суду Турецької Республіки із заявою про визначення місця проживання дитини.

Суди дійшли помилкових висновків, що позивач не спростував наявність між ним та відповідачкою домовленості щодо строку перебування дитини в Україні та дати її повернення до Турецької Республіки. Так, позивач дійсно не заперечує надання ним дружині дозволу на виїзд разом з малолітнім сином в України з метою відвідання родичів відповідачки, такий дозвіл підписаний обома батьками, і надає кожному з них право виїзду з дитиною за кордон. У спірному випадку, батько не надавав згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну, і не повинен доводи надання чи не надання ним мовчазної згоди на утримування дитини на території України, оскільки обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. Відповідачка не надала жодного доказу, який би свідчив про наявність мовчазної згоди позивача на утримування дитини в Україні.

Суди не надали належної оцінки тим обставинам, що відповідачка у поясненнях від 13 серпня 2020 року, наданих Головному територіальному управлінню юстиції у Полтавській області, підтвердила, що ОСОБА_3 після вивезення дитини з Турецької Республіки, неодноразово звертався до неї з вимогою про повернення сина до країни постійного проживання.

Суди не урахували, що у справі, яка розглядається, відповідні процедури, в межах яких ініційовано повернення дитини до Турецької Республіки, розпочаті до спливу одного року з дати незаконного переміщення або утримування дитини, зокрема, що з 27 червня 2019 року, тобто через три місяці після вивезення дитини з Турецької Республіки, позивач вживав відповідні дії щодо повернення незаконно утримуваної дитини шляхом звернення до Центрального органу Турецького Республіки, від якого відповідна заява була спрямована до Міністерства юстиції України. З огляду на наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, невиправдано застосував до спірних правовідносин абзац другий статті 12 Гаазької конвенції, положення якої є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини.

Аналогічний правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18 та від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19.

Суди не надали належної оцінки фактичним обставинам справи, та не урахували правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені:

- у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 2-4737/12 про те, що у спорах про повернення дитини, суди першої та апеляційної інстанцій не мають вдаватися до з'ясування обставин, які не є предметом доказування у спорах про повернення дитини у контексті мети та цілей Гаазької конвенції, зокрема наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності, можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини, питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків, реалізації матір'ю батьківських обов'язків стосовно догляду, утримання та виховання дитини в Україні;

- у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2020 року у справі № 487/545/17-ц щодо врахування думки дитини, яка не досягла десятирічного віку, як одного з аргументів на підтримку відмови у задоволенні позову про повернення дитини до місця її постійного проживання;

- у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16-ц,

від 25 липня 2018 року у справі № 755/12339/17 щодо доказування у зазначеній категорії справ ризику того, що повернення дитини поставить під загрозу заподіяння їй фізичної чи психічної шкоди, або іншим чином створить для неї нетерпиму обстановку;

- постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 201/3664/17 щодо необхідності урахування найвищих інтересів дитини.

Зауважив, що у постановах від 24 жовтня 2018 року у справі № 344/12248/16-ц та від 17 грудня 2018 року у справі № 461/4678/17, Верховний Суд за наслідком застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов протилежного висновку про наявність підстав для повернення дитини до місця постійного проживання.

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від ОСОБА_4, у якому вона просила касаційну скаргу Міністерства юстиції України, що діє в інтересах ОСОБА_1, на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 25 вересня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 січня 2021 року залишити без задоволення, посилаючись на те, що:

- Міністерство юстиції України, всі його органи та посадові особи не набули повноважень особи, яку вони представляють - ОСОБА_1, а тому всі долучені до позовної заяви докази є недопустимими.

- заявником при зверненні з касаційною скаргою не виконано вимоги частини 4 статті 392 ЦПК України.

- суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили фактичні обставини справи та правильно застосували норми матеріального права, доводи касаційної скарги про не врахування судами правових висновків Верховного Суду у постановах від 25 липня 2018 року у справі № 755/12339/17, від 15 серпня 2018 року у справі № 201/3664/17, від 29 серпня 2018 року у справі № 2-4237/12, від 24 жовтня 2018 року у справі № 344/12248/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17, від 17 грудня 2018 року у справі № 461/4678/17,

від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 234/17176/17,

від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19, від 24 жовтня 2020 року у справі № 487/545/17-ц, не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального права, оскільки фактичні обставини зазначених справ є відмінними від обставин, встановлених судами у справі, що переглядається.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами установлено, що 30 липня 2013 року між громадянином Турецької Республіки ОСОБА_16 та громадянкою України ОСОБА_17) зареєстровано шлюб, від якого у подружжя народився син ОСОБА_18, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Дитина народилася у місті Кременчуці Полтавської області та перші півроку з моменту народження (до травня 2015 року) проживала разом із матір'ю за адресою: АДРЕСА_2.

У травні 2015 року ОСОБА_5 разом з малолітнім сином та своєю малолітньою донькою від попереднього шлюбу - ОСОБА_19 переїхала до Турецької Республіки. 29 травня 2015 року місце проживання малолітнього ОСОБА_6 зареєстровано разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1.

Встановлено, що дитина проживала у Турецькій Республіці у періоди: з 25 травня 2015 року по 25 червня 2017 року, з 13 серпня 2017 року по 18 березня

2018 року, з 03 травня 2018 року по 05 березня 2019 року.

05 березня 2019 року ОСОБА_5 разом з малолітнім сином сторін та дочкою ОСОБА_20 прилетіла до України з метою відвідування своїх родичів. ОСОБА_3 надав згоду на переміщення дитини в Україну, вважаючи, що таке переміщення матиме короткостроковий характер.

27 червня 2019 року ОСОБА_3 звернувся до Центрального органу Турецької Республіки із заявою про ініціювання процедури повернення незаконно утримуваної дитини - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, до країни його постійного проживання - Турецької Республіки.

18 липня 2019 року до Міністерства юстиції України, як Центрального органу України з виконання Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, надійшла заява ОСОБА_1 від 27 червня

2019 року про повернення дитини до Турецької Республіки.

05 серпня 2019 року Міністерство юстиції України звернулося до

ОСОБА_4 щодо надання роз'яснень відповідно до положень Гаазької конвенції, та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Турецької Республіки.

У заяві від 15 серпня 2019 року, яку ОСОБА_5 направила на адресу Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, вона категорично відмовилася повернути дитину до Турецької Республіки, мотивуючи свою відмову як наданням батьком згоди на зміну дитиною місця постійного проживання, так і тим, що повернення дитини до Турецької Республіки не відповідає найкращим інтересам дитини, поставить під загрозу заподіяння їй психічної та фізичної шкоди.

У червні 2020 року Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) звернулося із зазначеним позовом до суду в інтересах ОСОБА_1.

На час вирішення справи судами, малолітній ОСОБА_18 проживає разом із матір'ю на території України за адресою: АДРЕСА_2, відвідує дошкільний навчальний заклад (ясла-садочок) № 33 Кременчуцької міської ради Полтавської області, отримує належне медичне та побутове забезпечення.

Відповідно до характеристики завідуючої дошкільним навчальним закладом (ясла-садочок) № 33 Кременчуцької міської ради Полтавської області, складеної від 04 серпня 2020 року на вихованця ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_21 відвідує дошкільний заклад з вересня 2019 року, період адаптації пройшов задовільно: не хворів, швидко звик до дорослих і дітей. До дитячого садочка хлопчик ходить із задоволенням, активно спілкується з дітьми, вільно володіє російською мово, розуміє і відповідає українською мовою, співпрацює з вихователем, розуміє словесну інструкцію. Під час спілкування малоемоційний, добродушний, неагресивний, неконфліктний. У спілкуванні з однолітками добрий, діти підтримують з ним такі ж добрі відносини і радо приймають його в гру. ОСОБА_21 добре розкривається в індивідуальному спілкуванні, охоче ділиться з дорослими інформацією про свою родину, особливо виділяє маму. Клімат у сім'ї сприятливий, мати достатньо часу та уваги приділяє ОСОБА_21, приводить і забирає дитину з дошкільного закладу (іноді хлопчика забирає бабуся), велику увагу приділяє зовнішньому вигляду сина (дитина завжди одягнута охайно та чисто). Мати цікавиться життєдіяльністю дитини в дитячому садочку, сприймає пропозиції вихователя.

Малолітній ОСОБА_18, ІНФОРМАЦІЯ_1, перебуває на обліку в медичній установі - Комунальне некомерційне медичне підприємство "Центр первинної медико-санітарної допомоги № 3" м. Кременчука, дитині зроблені всі належні за його віком щеплення, надається необхідне медичне забезпечення.

27 червня 2020 року ОСОБА_3 здійснив спробу самостійно без згоди відповідачки, повернути малолітнього сина ОСОБА_21 до Турецької Республіки, зокрема забрав дитину з дитячого майданчика, на якому він знаходився разом з бабусею, однак був затриманий співробітниками поліції на шляху до аеропорту.

З висновку психолога ОСОБА_15, наданого на запит представника ОСОБА_4 від 01 серпня 2020 року, до якого ОСОБА_5 звернулася з приводу надання психологічної допомоги сину ОСОБА_21 після подій, що мали місце 27 червня 2020 року, убачається, що зазначені обставини мали для дитини психотравмуючий характер, хлопчик пішов на контакт з психологом не одразу, весь час тримав у полі зору матір, хвилювався, довгий час перебував у напрузі, про психотравмуючу подію, пов'язану з батьком, розповідав у деталях і охоче, поспішав, складалося враження, що дитина ніби тільки, що все це пережила, і його пам'ять не хоче відкладати все в архів. Сюжетні малюнки "Сімейні історії" показали, що ОСОБА_21 згадує з минулого життя спільного проживання батьків у ОСОБА_22 дуже багато негативних моментів: сварки батьків, обставини того, що тато сильно ображав маму, погодився агресивно, мама сильно плакала. Хлопчик має розмиті кордони, що таке сім'я. ОСОБА_21 на час обстеження показав, що живе за формулою: "мама + бабуся + старша сестра + двоюрідний брат ОСОБА_24 двоюрідна сестра ОСОБА_25 дідусь ОСОБА_26". Дитина відображає свою сім'ю разом з близькими родичами, двоюрідними братами та сестрами, які, очевидно, в літній час багато часу проводять разом. Батька в цій великій кількості людей немає. Себе малює останнім. В проективній методиці "Мій портрет в сонячних променях" хлопчик виділяє маму, яку він любить і яка дуже багато працює, в той же час себе показує балуваним, але красивим. Щастя для нього в тому, що він має багато друзів, як вдома серед родичів, так і в дитячому садочку, це для нього особливо важливо і цього не було в нього (зі слів дитини), коли він проживав у Турецькій Республіці. З інтерв'ю: на питання, з ким із батьків ОСОБА_21 хотів би проживати, в зв'язку з тим, що батьки не можуть бути разом, і в якій країні, дитина відповіла, що однозначно з мамою та родиною бабусі в Україні. Психолог вказала, що маму дитина любить, батька в деяких моментах поважає, але більше всього боїться, інколи ненавидить, тому, що не може йому протистояти. Ураховуючи той емоційний стан, в якому знаходиться дитина, та висновки проективних методик, бесіди та інтерв'ю, психолог дійшла висновку про те, що до малолітнього ОСОБА_6 було вчинене психологічне насилля з боку батька.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1, підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 15 Закону України "Про міжнародні договори України" встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції про права дитини держави-учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаазька конвенція), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей" від 11 січня 2006 року, та яка набула чинності у відносинах між Україною та Турецькою Республікою 01 квітня 2008 року, а також Конвенцією про права дитини.

Переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування (стаття 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей).

При цьому під правами піклування розуміються відповідні повноваження, що виникають на підставі законодавчого акта, рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що тягне юридичні наслідки. Права піклування включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини. Права доступу включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулася зміна місця проживання дитини

Відмовляючи у задоволенні позову про повернення малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до держави його постійного проживання, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що дитина з моменту народження і до пред'явлення батьком вимоги про повернення дитини проживала в Україні і її місце проживання в Україні є постійним; дитина була переміщена в Україну та утримувалася в Україні з мовчазної згоди батька, який протягом трьох місяців з дати виїзду дитини в Україну, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_4, не пред'явив вимогу про повернення дитини до Турецької Республіки; дитина прижилася до умов середовища, адаптувалася до умов соціального оточення, сприймає державу Україна постійним та комфортним місцем проживання для себе та сім'ї - матері, сестри; Суди також взяли до уваги і той факт, що 27 червня 2020 року батько при спробі самостійно без згоди матері вивезти сина до Турецької Республіки, заподіяв дитині фізичну та психологічну шкоду, що на думку судів, у сукупності наведених обставин дає підстави для висновку, що повернення дитини до Турецької Республіки для проживання з батьком суперечить інтересам дитини, від'їзд з України та відрив від матері створить серйозний ризик заподіяння дитині психічної і фізичної шкоди та нетерпиму для неї обстановку, що узгоджується з винятками, визначеними Гаазькою конвенцією, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до країни її постійного проживання.

Аналізуючи зазначені висновки судів попередніх інстанцій у сукупності із встановленими судами обставинами справи, Верховний Суд вважає помилковим висновок судів щодо існування мовчазної згоди позивача на переміщення та утримання дитини в України.

Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання. Про мовчазну згоду на переміщення дитини можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

Надання позивачем ОСОБА_27 дозволу на переміщення дитини в Україну без зазначення конкретного строку перебування, а також відсутність узгодженої сторонам чіткої дати повернення відповідачки з дитиною до Турецької Республіки, не можуть безумовно свідчити про надання ним згоди на зміну місця проживання їх спільного сина, оскільки як встановлено судами попередніх інстанцій, протягом 2017-2018 років малолітній син сторін разом з матір'ю, за згодою батька, відвідував родичів ОСОБА_4 в Україні та повертався до Турецької Республіки, решту часу (до моменту виїзду відповідачки разом із сином з Турецької Республіки 05 березня 2019 року) дитина проживала у Турецькій Республіці, а тому обґрунтованими є аргументи заявника про те, що ОСОБА_3 мав цілком обґрунтовані підстави очікувати, що після спливу "звичного терміну перебування" в Україні, відповідачка разом із сином повернеться до Турецької Республіки. Крім того, уже в червні 2019 року ОСОБА_3 через Центральний орган Турецької Республіки ініціював процедуру повернення малолітнього ОСОБА_6 до Турецької Республіки відповідно до Гаазької конвенції, що не дозволяє кваліфікувати поведінку позивача як мовчазну згоду на утримання дитини в Україні.

Зазначене свідчить про помилкове застосування судами до спірних правовідносин підпункту "а" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції (існування мовчазної згоди позивача на утримання дитини в Україні), як підстави відмови у задоволенні позовних вимог про повернення дитини до місця її постійного проживання.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з доводами позивача про наявність умов, визначених статтями 3,4,35 Гаазької конвенції, за яких Держава, на території, якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в державу її постійного проживання.

ЄСПЛ у пункті 35 рішення від 26 листопада 2013 року у справі "Х. проти Латвії" вказав, що метою пояснювальної доповіді до Гаазької конвенції про викрадення дітей 1980 року, підготовленої ОСОБА_28, опублікованої Гаазькою конференцією з міжнародного права в 1982 році, є роз'яснення принципів, які лягли в основу Конвенції 1980 року, та надання тим, хто повинен застосовувати Конвенцію, докладного коментаря до її положень. Як убачається з цієї доповіді, для того, щоб перешкодити можливості для одного з батьків, який викрав дитину, визнати законним свої дії в державі, до якої було привезено дитину, Конвенція закріплює, на додаток до свого превентивного аспекту, відновлення статусу-кво, шляхом винесення рішення про негайне повернення дитини, що дозволить відновити ситуацію, яка в односторонньому порядку незаконно була змінена. Дотримання прав піклування майже повністю відсутнє у сфері застосування Конвенції, оскільки це питання має розглядатися відповідними судами держави постійного проживання дитини до її вивезення. Філософія Гаазької конвенції полягає в боротьбі проти збільшення міжнародних викрадень, заснованій на бажанні захистити дітей та тлумаченні їхніх справжніх інтересів. Відповідно, мета попередження та негайного повернення відповідає особливій концепції "найкращих інтересів дитини". Однак, оскільки вивезення дитини може бути виправдане в силу об'єктивних причин, пов'язаних або з їх особою, або з середовищем, з яким вона найбільш тісно пов'язана, Конвенція допускає певні винятки із загальних зобов'язань з боку держави щодо забезпечення негайного повернення (§ 25).

Вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання визначено частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції.

За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Про наявність того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв'язки; відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод, про що йдеться у статті 20 Гаазької конвенції.

Стаття 13 Гаазької конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

ЄСПЛ у рішенні "Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії" від 12 липня 2011 року (заява № 14737/09) зазначив, що рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Гаазької конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Гаазькою конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв'язків із сім'єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв'язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

У справі "Х проти Латвії" (заява № 27853/09) від 26 листопада 2013 року ЄСПЛ зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазької конвенції, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування цієї Конвенції (стаття 13 (а) і існування "серйозного ризику" (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть у 1 чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до вказаної Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

У рішенні "Сатановська та Роджерс проти України" (заява № 12354/19, § 31), ЄСПЛ на підставі його попередньої практики вказав, що стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов'язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування "серйозного ризику" для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12,13,20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд.

ЄСПЛ зазначив, що головне питання у цій справі (справа № 2-4237/12 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії) полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд процесуальних зобов'язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій і видачі розпорядження про повернення дитини.

Зокрема ЄСПЛ зауважив, що "..відхиливши заперечення за пунктом "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога (див. пункт 18). Це відрізняє цю справу від справи "X. проти Латвії" (X v. Latvia), в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (див. згадане рішення у справі "X. проти Латвії" (X v. Latvia), пункти 26 та 117)..", ".. у своєму стислому обґрунтуванні Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження та усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги. Хоча обов'язки національних судів у таких справах (див. пункт 30) не можуть розглядатися як такі, що вимагають детальної відповіді на кожне порушене стороною провадження питання, у цій справі Верховний Суд не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали та які висновки слід було зробити.."

У зв'язку з встановленим ЄСПЛ у рішенні в справі "Сатановська та Роджерс проти України" порушенням Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при вирішенні справи, постановою Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року, скасовано постанову Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 2-4737/12 (провадження № 61-18331св18), а тому необґрунтованими є аргументи заявника про безпідставне не урахування судами попередніх інстанції, висновків Верховного Суду у справі № 2-4737/12, зокрема, що у спорах про повернення дитини у контексті мети та цілей Гаазької конвенції, суди не мають вдаватися до з'ясування обставин щодо можливості гарантій забезпечення належних умов проживання малолітньої дитини, урахування інтересів та прав дитини на комфортне та безпечне проживання, питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків.

Верховний Суд ураховує, що у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що:

- дитина прижилася у новому середовищі, сприймає державу Україна постійним та комфортним місцем для себе і своєї сім'ї - матері, сестри, для нього створені необхідні умови для проживання, дитина відвідує дошкільний навчальний заклад (ясла-садочок), забезпечена медичним та побутовим обслуговуванням, розмовляє російською мовою, що використовується у регіоні проживання, турецької мови не знає, дитині подобається проживати в Україні, вона не хоче розлучатися з мамою, старшою сестрою, бабусею, дідусем, двоюрідним братом та сестрою;

- у дошкільному навчальному закладі дитина потоваришувала з однолітками, має багато друзів та відзначає, що у Турецькій Республіці їй такого спілкування не вистачало;

- обставини, що мали місце 27 червня 2020 року (спроба батька ОСОБА_1 таємно вивезти сина до Турецької Республіки) мали для дитини психотравмуючий характер, їх наслідком є заподіяння дитині фізичної та психічної шкоди, після зазначеної події дитина ставиться до батька з острахом;

- від'їзд з України та відрив від матері створить серйозний ризик психічної та фізичної шкоди та нетерпиму обстановку для дитини;

- повернення дитини до Турецької Республіки у спосіб, запропонований позивачем, ураховуючи малолітній вік дитини, не відповідає найкращим інтересам дитини та суперечить основоположному принципу Конвенції про те, що інтереси дитини є найважливішими.

Зазначених висновків суди дійшли урахувавши наявну у справі характеристику дошкільного закладу (ясла-садок) № 33 Кременчуцької міської ради Полтавської області на вихованця ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1; пояснення у судовому засіданні вихователя дитячого садка ОСОБА_14; декларацію від 29 березня 2019 року № 0001-3Р85-7М00 про вибір лікаря щодо надання первинної медичної допомоги ОСОБА_29, ІНФОРМАЦІЯ_1, укладеної інтересах законним представником ОСОБА_30; висновок та усні пояснення психолога ОСОБА_15, матеріали Кременчуцького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Полтавській області щодо розгляду звернення ОСОБА_4 за фактом події, що мала місце 27 червня 2020 року, зокрема спроби ОСОБА_1 вивезти дитину з України, внаслідок чого малолітньому синові були заподіяні тілесні ушкодження; висновок судово-медичної експертизи дитини ОСОБА_6, складений 04 серпня 2020 року, пояснення свідків ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_13.

В оцінці зазначених висновків судів, Верховний Суд особливу увагу звертає на висновок психолога ОСОБА_15, відповідно до якого обставини щодо події, що сталася 27 червня 2020 року, мали для малолітньої дитини психотравмуючий характер. Сюжетні малюнки "Сімейні історії" показали, що ОСОБА_21 згадує з минулого життя спільного проживання батьків у Турецькій Республіці багато негативних моментів: сварки батьків, що тато ображав маму, поводився агресивно.

Хлопчик відображає свою сім'ю разом з близькими родичами, батька у цій великій кількості людей немає. Щастя для нього в тому, що він має багато друзів, як вдома серед родичів, так і у дитячому садочку, це для нього особливо важливо, і цього у нього не було (зі слів дитини), коли він проживав у Турецькій Республіці. На питання з ким із батьків ОСОБА_21 хотів би проживати, дитина однозначно відповіла, що з мамою та родиною бабусі в Україні. Психолог вказала, що маму дитину любить, батька в деяких моментах поважає, але більше всього боїться. Проаналізувавши емоційний стан дитини, висновки проективних методик, бесіди та інтерв'ю з дитиною, психолог дійшла висновку, що до малолітнього ОСОБА_6 було вчинено психологічне насильство з боку батька.

Достовірність висновків психолога не викликає сумнівів щодо його повноти та об'єктивності. Зазначений висновок та пояснення психолога в судовому засіданні були перевірені судами попередніх інстанцій у сукупності з іншими наявними у справі доказами. Суди забезпечили дотримання змагальної процедури при дослідженні доказів, будь-яких аргументованих спростувань щодо достовірності та повноти висновків психолога, сторона позивача не надала. З огляду на встановлені судами обставини, наявність об'єктивних причин, пов'язаних з віком дитини, первинної прив'язаності дитини до матері, втрата контакту з матір'ю та з оточуючим для дитини середовищем, з яким вона найбільш пов'язана, у якому вона почувається комфортно, перебуває у безпеці та відчуває себе щасливою, а також зважаючи на неприязні відносини між батьками, що дають підстави вважати неможливими їх відновлення на почуттях взаємної любові, довіри та поваги один до одного, повернення дитини до Турецької Республіки та проживання з батьком, якого дитина згадує з острахом, становитиме для неї стрес та створить загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди, що не відповідає концепції "найкращих інтересів дитини", та відноситься до винятку, передбаченого пунктом "b" статті 13 Гаазької конвенції, який дає підстави судовому або адміністративному органу запитуваної держави відмовити у поверненні дитини.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанції про відмову у задоволенні позову, ґрунтуються на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини.

Зважаючи на встановлені судами першої й апеляційної інстанцій ризики (пункт "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції), втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 Конвенції є таким, що встановлено законом, переслідує легітимну мету - захист у першу чергу прав, свобод та інтересів дитини у зв'язку з існуванням серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала

27 лютого 1991 року), що узгоджується з принципами закладеними і в Гаазькій конвенції. Зокрема неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об'єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди (пункт "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції).

Задля досягнення зазначеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, Верховний Суд, за фактичних обставин даної справи, дійшов висновку, що відмова судів попередніх інстанцій у поверненні дитини до Турецької Республіки є виправданою.

Зважаючи на те, що ні у Гаазькій конвенції, ні у рішеннях ЄСПЛ у вказаній категорії справ не зазначено вік дитини, починаючи з якого її можна і необхідно заслухати щодо бачення свого подальшого життя, тоді як у своїх рішеннях ЄСПЛ послідовно зазначає, що суди мають заслухати дітей в усіх випадках, в яких вони здатні висловити свої думки або вподобання та ураховуючи, що можливість заслуховування судом пояснень малолітнього ОСОБА_6 було підтверджено у судовому засіданні психологом, Верховний Суд не вважає, що суди попередніх інстанцій під час вирішення справи допустили порушення, заслухавши в судовому засіданні пояснення дитини, яка не досягла десятирічного віку.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про необхідність застосування судами висновків Верховного Суду, який у постановах

від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17, від 12 червня 2019 року у справі № 234/17176/17,

від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16-ц,

від 25 липня 2018 року у справі № 755/12339/17, від 15 серпня 2018 року,

від 24 жовтня 2018 року у справі № 344/12248/16-ц та від 17 грудня 2018 року, за наслідком застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки фактичні обставини зазначених справ є відмінними від справи, що переглядається. У даній справі підставою для відмови у позові є встановлення судами наявності ризиків, передбачених пунктом "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин 1 , 4 статті 412 ЦПК України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позовних вимог про повернення малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Турецької Республіки, однак помилково застосували, як підставу відмови - підпункт "а" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, вважає необхідним змінити рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 25 вересня

2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 січня 2021 року, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1, задовольнити частково.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 25 вересня

2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 січня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко