Історія справи

Ухвала КГС ВП від 21.05.2018 року у справі №907/711/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 907/711/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Ростока"

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 (головуючий суддя - Марко Р.І., судді: Данко Л.С., Костів Т.С.) та на рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.12.2017 (суддя Ушак І.Г.)

за позовом заступника військового прокурора Ужгородського гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах Адміністрації Державної прикордонної служби та Мукачівського прикордонного загону

до 1. Тячівської районної державної адміністрації

2. Фермерського господарства "Ростока"

про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,

за участю:

прокурора: Голуб Є.В. (посвідчення від 22.09.2014)

від позивача-1: 1) Васильєв О.С. (довіреність від 27.12.2018), 2) Середній Я.В. (довіреність від 04.12.2018)

від позивача-2: Середній Я.В. (довіреність від 04.12.2018)

від відповідача-1: Дан Ю.М. (довіреність від15.04.2019)

від відповідача-2: 1) Колотуха О.М. (адвокат), 2 Опріш Д.Д. (керівник),

ВСТАНОВИВ:

Заступник військового прокурора Ужгородського гарнізону (далі - прокурор) звернувшись в суд з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах Адміністрації Державної прикордонної служби (далі - позивач-1) та Мукачівського прикордонного загону (далі - позивач-2), просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Тячівською районною державною адміністрацією (далі - відповідач-1) та Фермерським господарством "Ростока" (далі - відповідач-2), та зареєстрований 07.02.2005 (далі - спірний договір).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірним договором передано в оренду землі оборони (прикордонна смуга), які за законом не підлягають передачі в оренду фізичним та юридичним особам.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 12.12.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018, позов задоволено повністю.

Визнано недійсним укладений Тячівською районною державною адміністрацією та Фермерським господарством Ростока договір оренди землі, зареєстрований Тячівським районним відділом ЗРФ ДП Центр ДЗК про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 07.02.2005 за № 0405070900040, щодо земельної ділянки площею 99,9792 га в урочищі Чонкаш між 279-283 прикордонними знаками контрольно-слідової смуги державного кордону, здійснено розподіл судових витрат.

Такі висновки судів мотивовано обґрунтованістю заявлених позовних вимог щодо неправомірності розпорядження відповідачем-1 землями в межах прикордонної смуги, що віднесені до земель оборони, які за законом надаються у постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України та в яких діє особливий режим використання земель. Також, суди визнали, що поданий у вересні 2017 року позов заявлено у межах трирічної позовної давності.

У касаційній скарзі відповідач-2 просить прийняті у справі рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Ці вимоги мотивовано помилковістю висновків судів про приналежність спірної земельної ділянки до прикордонної смуги, адже така тільки межує з нею. Зауважує, що судами не залучено належного розпорядника спірної земельної ділянки та не враховано того, що позивачі значно раніше були обізнані про порушення їх прав та інтересів аніж заявлено даний позов.

Від Асоціації фермерів та приватних землевласників України отримано лист №72 від 25.05.2018, який Судом не розглядається, оскільки такий не є ні приєднанням до касаційної скарги (ст. 297 Господарського процесуального кодексу України) ані відзивом на касаційну скаргу (ст. 295 цього ж Кодексу), заявник не є учасником даної справи, його представником або особою, яка вважає, що у справі вирішувалось питання про її права або обов'язки, тому не наділений процесуальним законодавством правом на надання своїх пояснень та міркувань, як і документів з висловленням власного ставлення до даного судового спору (ст.42 названого Кодексу).

Від позивача-1, позивача-2 і прокурора отримано відзиви на касаційну скаргу у яких вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості, а оскаржувані судові рішення, як законні та такі, що відповідають обставинам справи, залишити без змін.

Судом 02.07.2018 отримано від відповідача-2 заперечення на відзив позивача-1, які за своєю суттю є доповненнями до касаційної скарги.

Відповідно до приписів частини 1 статті 298 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Отже скористатися таким правом на подачу доповнень до касаційної скарги, зокрема, шляхом подання додаткових пояснень, особа може лише упродовж вказаного строку, а суд касаційної інстанції не уповноважений під час розгляду касаційної скарги змінювати такий строк.

Згідно частини 4 статті 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

За вказаних обставин такі доповнення до касаційної скарги судом касаційної інстанції не приймаються до розгляду, та не розглядаються.

Відповідач-1 також подав до Суду заперечення, у яких просить касаційну скаргу задовольнити, рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Згідно статті 297 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (ч.1). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (ч.3).

Оскільки за своєю суттю вказані заперечення є приєднанням до касаційної скарги, однак відповідачем-1 не додано документу про сплату судового збору, а Господарський процесуальний кодекс України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, такі заперечення залишаються без розгляду.

Крім того додаткові пояснення прокурора надіслані до Верховного Суду 17.04.2019 та надійшли до суду 23.04.2019, які за своєю суттю також є відзивом на касаційну скаргу, не можуть бути розглянуто, оскільки такі подано поза межами строку, визначеного ухвалою Касаційного господарського суду від 17.05.2018.

Так ухвалою Верховного Суду від 17.05.2018 визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 14.06.2018.

Частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Згідно частини 4 статті 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Отже поза межами вказаного строку право на подачу відзиву відсутнє.

На підставі викладеного, зазначений відзив залишається судом без розгляду, оскільки він був поданий після закінчення строку, наданого для його подання, без наявності поважних причин.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Предметом даного судового розгляду є вимога визнати недійсним укладений між відповідачами у справі договір оренди землі (далі - спірний договір) з підстав приналежності переданої в оренду землі до земель оборони як прикордонної смуги.

Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У даній справі судами було встановлено, що спірний договір оренди землі від 2004 року укладено між Тячівською районною державною адміністрацією та Фермерським господарством «Ростока» про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 07.02.2005 за № 0405070900040, за умовами пункту 1 якого відповідач-1 як орендодавець надав відповідачу-2 як орендареві, а останній прийняв за актом прийому передачі земельної ділянки від 09.05.2005 у строкове платне користування земельну ділянку цільовим призначенням розширення фермерського господарства земельні ділянки із земель запасу Тячівської районної ради в урочищі Чонкаш між 279-283 прикордонними стовпами контрольно-слідової смуги державного кордону площею 99,9792 га (в тому числі: сінокоси, пасовища, ліси, чагарники, староріччя, камянисті місця). Договір укладено строком на 49 років (п. 2,8 договору).

Розглянувши позовні вимоги про визнання недійсним вказаного договору, суди в межах повноважень наданих їм процесуальним законодавством встановили, що об'єкт оренди за спірною угодою є земельною ділянкою загальною площею 99,9792 га розташованою в межах встановленої уздовж кордону прикордонної смуги, а тому щодо цієї земельної ділянки відповідачами укладено спірну угоду з порушенням законодавства.

Підстави для скасування прийнятих у справі рішення та постанови відсутні з огляду на наступне.

Так підставою для визнання судом недійсності правочину за змістом статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього ж кодексу.

Приписами статті 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1).

Приписами частини 1 статті 19 Земельного кодексу України у редакції від 14.12.2004, (тут і далі Суд застосовує законодавство в редакції чинній на час державної реєстрації спірного договору), визначено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. (ч.1 ст.20 Земельного кодексу України). Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (ч.2 названої статті).

Частиною 1 статті 65 Земельного кодексу України у вказаній редакції визначено, що землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

Відповідно до приписів статті 77 цього ж Кодексу землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (ч.1). Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності (ч.2). Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування (ч.3). Порядок використання земель оборони встановлюється законом (ч.4).

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, серед іншого, землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення (п. "б" ч.4 ст. 84 цього ж Кодексу).

Стаття 115 названого Кодексу визначає, що зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах (ч.1). Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель (ч.2). Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону (ч.3).

Згідно статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" у редакції від 27.11.2003, землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Відповідно до статті 3 вказаного Закону уздовж державного кордону України відповідно до закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель (ч.1). Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об'єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України (ч.2). Навколо військових частин та оборонних об'єктів можуть створюватися зони з особливим режимом використання земель з метою забезпечення функціонування цих військових частин та об'єктів, збереження озброєння, військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону України, захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах (ч.3). Розмір та правовий режим зон з особливим режимом використання земель встановлюються відповідно до закону (ч.4).

Частинами 1, 2 статті 22 Закону України "Про державний кордон України" у редакції від 03.04.2003, передбачено, що з метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони (ч.1). Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення (ч.2).

У відповідності до приписів статті 3 Закону України "Про використання земель оборони" уздовж державного кордону України відповідно до закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об'єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України. Навколо військових частин та оборонних об'єктів можуть створюватися зони з особливим режимом використання земель з метою забезпечення функціонування цих військових частин та об'єктів, збереження озброєння, військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону України, захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах. Розмір та правовий режим зон з особливим режимом використання земель встановлюються відповідно до закону.

Стаття 4 названого Закону унормовувала, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Згідно пункту 2 Положення про прикордонний режим, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1147 від 27.07.1998 "Про прикордонний режим" у редакції від 29.06.2004, чинній на час реєстрації спірного договору, прикордонна смуга - це ділянка місцевості, яка встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм у межах територій селищних і сільських рад, прилеглих до державного кордону, але не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що знаходиться в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень.

Пунктом 15 вказаного Положення визначено, що утримання і випасання худоби в межах прикордонної смуги можливе лише у місцях, визначених місцевими державними адміністраціями разом з відповідними підрозділами Державної прикордонної служби, за сприятливої епізоотичної ситуації на цій території та за умови належного загородження цих місць власниками худоби.

Сільськогосподарські роботи, будь-яке будівництво, рубка лісу, полювання, а також водокористування у прикордонній смузі проводяться за узгодженням з відповідними підрозділами Державної прикордонної служби (п.17 названого Положення).

Отже за встановлених у справі обставин про те, що земельна ділянка надана в оренду за умовами спірної угоди відноситься до земель оборони на якій діє спеціальний режим використання прикордонної смуги, користування такою фізичними та юридичними особами для вирощування сільськогосподарської культури, випасання худоби могло мати місце лише за наявності відповідного погодження Державної прикордонної служби та з дозволу військової частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади.

Наявності такого дозволу та погодження судами у справі не встановлено, відповідачами не доведено, а надання такої земельної ділянки в довгострокову оренду законодавством не передбачено.

За вказаних обставин висновки судів про невідповідність спірної угоди вимогам законодавства, чинного на час її укладання, визнаються правомірними.

Посилання відповідача-2 на те, що спірна земельна ділянка не є землями оборони визнаються колегією суддів неспроможними, оскільки такі доводи не відповідають обґрунтованим та вмотивованим висновкам попередніх інстанцій, та пов'язуються із необхідністю переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, однак касаційна інстанція не наділена повноваження на відповідні процесуальні дії в силу прямої заборони приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

Доводи про те, що матеріали справи крім договору та фото таблиці не місять доказів віднесення земельної ділянки до земель оборони відхиляються з тих же підстав.

В силу частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Натомість суди з наявних у матеріалах справи документів (виготовленого у 2004 році ДП "Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" Проекта відведення земельних ділянок фермерському господарству "Ростока", листів ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області, викопіювання з публічної кадастрової карти, довідки, виданої виконкомом Нижньоапшанської сільської ради) встановили, що земельна ділянка надана в оренду за спірною угодою відноситься до прикордонної смуги.

З огляду на викладене, відповідач-1 не мав права на укладання спірного правочину шляхом розпорядження спірною ділянкою земель оборони, а відповідач-2 - на отримання земель прикордонної смуги у користування для розширення фермерського господарства, зокрема випасу худоби, тому цей правочин, як такий, що суперечить законодавству, котре регулює спірні правовідносини, підлягає визнанню недійсним.

Щодо аргументів про застосування позовної давності, то згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

За встановлених у справі обставин щодо заявлення даного позову у межах трирічної позовної давності до даних вимог через обізнаність позивачів про порушення їх прав у червні 2017 року, протилежні доводи, викладені в касаційній скарзі, визнаються колегією суддів також неспроможними та такими, що правильно визнані судами попередніх інстанцій не обґрунтованими.

Аргументи про те, що судами не було залучено до участі у справі ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області, яке за доводами скаржника мало бути відповідачем у справі, не підтверджуються наданими судам та дослідженими ними доказами, оскільки не вбачається, що до останнього перейшли права та обов'язки за укладеним договором.

Наведеним вище у сукупності спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Васильєв проти України» (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох точок зору на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови та задоволення касаційної скарги немає.

Відтак аргументи, викладені у відзивах знайшли своє підтвердження.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 1 пункту 3 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фермерського господарства "Ростока" залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 у справі Господарського суду Закарпатської області № 907/711/17, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді І. В. Кушнір

Є. В. Краснов