Історія справи

Постанова КГС ВП від 24.06.2025 року у справі №910/9577/21
Постанова КГС ВП від 19.07.2022 року у справі №910/9577/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/9577/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

прокурора - Мовчан О.В.,

позивача - не з`явився,

відповідача-1 - не з`явився,

відповідача-2 - Монька Є.М. (в режимі відеоконференції), Мельникова Д.О.,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні позивача - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2025

та рішення Господарського суду м. Києва від 12.11.2024

у справі № 910/9577/21

за позовом заступника керівника Запорізької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до Міністерства енергетики України,

Акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Запорізька обласна державна адміністрація

про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження пам`яткою архітектури та містобудування, історії шляхом визнання незаконним та скасування наказу в частині припинення права власності та зобов`язання повернути об`єкт нерухомості,

В С Т А Н О В И В:

Заступник керівника Запорізької обласної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМ України, Фонд, позивач) звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом про:

- усунення перешкод власнику - ФДМ України в користуванні та розпорядженні пам`яткою архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (літ. "А-2", інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єктів нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно) далі - спірна пам`ятка, спірне майно, спірні об`єкти нерухомості), шляхом визнання незаконним та скасування п. 1 наказу Міністерства енергетики та електрифікації України від 03.07.1995 № 115 "Про створення державної акціонерної енергопостачальної компанії "Запоріжжяобленерго" (далі - оспорюваний наказ, наказ № 115), яким затверджено акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу Виробничого об`єднання "Дніпроенерго" у частині невключення до п. 14 акта пам`ятки архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, як об`єкта, що підлягає виключенню з вартості цілісного майнового комплексу;

- припинення права приватної власності Публічному акціонерному товариству "Запоріжжяобленерго" (далі - ПАТ "Запоріжжяобленерго"; Товариство; відповідач-2; наразі - АТ "Запоріжжяобленерго") на пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції" - об`єкт нерухомого майна: будівля майстерні інв. № 1.20053 - приміщення № 1 під літ. "А-2" загальною площею 503,8 м2, що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2004935623101);

- припинення права приватної власності ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго") на пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції" - об`єкт нерухомого майна: будівля контролерів інв. № 1.70010 - приміщення № 2 під літ. "А-2" загальною площею 648 м2, що розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2004800123101);

- зобов`язання Товариства повернути спірну пам`ятку державі в особі ФДМ України.

Позовні вимоги із посиланнями, зокрема на положення ст. ст. 178 391 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. ст. 1, 17 Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - УРСР) від 13.07.1978 № 3600-IX "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", Закону України від 08.06.2000 № 1805-III "Про охорону культурної спадщини", Закону України від 04.03.1992 № 2163-XII "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції Закону України від 30.03.1995 № 64/95-ВР), обґрунтовані тим, що всі пам`ятки культурної спадщини, які становлять національну, культурну та історичну цінність, не підлягають приватизації, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, тобто згідно зі ст. 178 ЦК України належать до об`єктів, обмежених в обороті, вилучених з обороту. На думку прокурора, з 1992 та на час прийняття спірного наказу (03.07.1995) законодавчо закріплено заборону на приватизацію об`єкта нерухомості - "Будинок першої теплоелектростанції" як національної, культурної та історичної цінності України. Право приватної власності на "Будинок першої теплоелектростанції" за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, порушує вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств", яка встановлює заборону на приватизацію пам`яток історії та культури, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність для всього суспільства.

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду м. Києва від 12.11.2024 (суддя - І.І. Борисенко), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2025 (головуючий суддя - О.М. Гаврилюк, судді - Б.О. Ткаченко, А.Г. Майданевич), позовні вимоги про зобов`язання повернути об`єкт нерухомості задоволено. Зобов`язано ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго") повернути пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", розташовану за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (літ. А-2, інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єктів нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно) державі в особі ФДМ України.

Закрито провадження у справі щодо решти заявлених прокурором позовних вимог на підставі п. 4 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з рішенням виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 22.12.1982 № 580 "Про впорядкування Списку пам`ятників місцевого значення" "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, взято на державний облік (охоронний номер 1203).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 14.04.1987 № 138 "Про додаткове взяття під охорону держави пам`яток архітектури і містобудування" спірні об`єкти нерухомості взято під охорону держави як пам`ятку архітектури та містобудування місцевого значення, що підтверджується інформацією Запорізької ОДА від 04.02.2021 № 00583/08-46.

На підставі Указу № 210/93 з 15.06.1993 розпочався процес корпоратизації державних підприємств - їх перетворення у відкриті акціонерні товариства. Так, 03.07.1995 Міністерство енергетики та електрифікації України видало наказ № 115 про створення на базі Виробничого енергетичного об`єднання "Дніпроенерго" - Державної акціонерної енергопостачальної компанії "Запоріжжяобленерго" (далі - ДАЕК "Запоріжжяобленерго"), правонаступником якої є ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго").

Пунктами 1, 2 наказу № 115 затверджено акт оцінки цілісного майнового комплексу Виробничого енергетичного об`єднання "Дніпроенерго" та засновано ДАЕК "Запоріжжяобленерго" на базі вказаного об`єднання .

Відповідно до акта оцінки вартості цілісного майнового комплексу Виробничого енергетичного об`єднання "Дніпроенерго" вартість цілісного майнового комплексу становить 4 484 000 млн крб.

У п. 14 акта оцінки вартості цілісного майнового комплексу визначено вилучену вартість майна на суму 843 453 млн крб, у тому числі державного житлового фонду на суму 843 453 млн крб.

До вказаного акта додано Перелік майна, яке передано в процесі корпоратизації згідно з Указом № 210/93 до статутного фонду ДАЕК "Запоріжжяобленерго" станом на 01.06.1995.

Зокрема, відповідно до (мовою оригіналу) "Перечня имущества, которое передано в процессе корпоратизации согласно Указа Президента Украины № 210/93 от 15.06.1993 г. в уставной фонд Открытого акционерного общества "Запорожьеоблэнерго" по состоянию на 01.06.1995" до статутного фонду ДАЕК "Запоріжжяобленерго", правонаступником якої є ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго"), передано серед іншого майно, два об`єкти: "здание контролеров" інв. № 1.70010 № з/п 537 і "здание мастерской" інв. № 1.20053 № з/п 607.

Таким чином, розмір майна, яке не увійшло до статутного капіталу ДАЕК "Запоріжжяобленерго", сформовано за рахунок об`єктів державного житлового фонду на суму 843 453 млн крб.

Водночас, до п. 14 Переліку об`єктів, які не підлягають приватизації, не було внесено пам`ятку архітектури ("Будинок першої теплоелектростанції"), розташовану за адресою: м. Запоріжжя вул. Поштова (Горького), 73, інвентарні номери 1.70010 та 1.20053.

Наказом ФДМ України від 31.10.1996 № 24-ДПК прийнято рішення щодо приватизації корпоратизованих об`єктів, зокрема ДАЕК "Запоріжжяобленерго", яка (приватизація) триває і на теперішній час.

Відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в роз. "реєстрація права, здійснена до 01.01.2013" вказаного реєстру містяться відомості про проведення первинної державної реєстрації спірної пам`ятки ще 13.04.2006.

Про дату реєстрації спірного майна саме 13.04.2006 свідчать витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13.04.2006 № 10390757 та витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13.04.2006 № 10390883, копії яких наявні в матеріалах справи.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також відповідно до витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13.04.2006 підставою виникнення права власності є наказ № 115 і Перелік майна станом на 01.06.1995.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.01.2019 № 36-р, яким затверджено Перелік об`єктів великої приватизації, до об`єктів великої приватизації віднесено також пакет акцій в статутному фонді ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго").

Вказаним розпорядженням до повноважень ФДМУ включено обов`язки щодо забезпечення виставлення на продаж об`єктів державної власності, зазначених у переліку.

Із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 08.01.2020 за ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго") зареєстровано право приватної власності на спірні об`єкти нерухомості, інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єкта нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно.

З листа Міністерства культури та інформаційної політики України від 02.02.2021 № 1009/6.11.2 вбачається, що спірну пам`ятку відповідно до наказу Міністерства культури і туризму України від 03.02.2010 № 58/0/16-10 "Про затвердження науково-проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам`яток та історичних ареалів та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України" занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення.

Листом від 01.03.2021 № 8822/1971-26-21/19.2.1 Міністерство юстиції України повідомило Запорізьку обласну прокуратуру (на її запит) про реєстрацію прав на перелік об`єктів власності за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 73, та зазначило про те, що підставою для реєстрації права власності за ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго") стали документи, які були підставою для попередньої реєстрації на нерухоме майно, тобто державним реєстратором перенесено записи до Державного реєстру прав з архівної складової частини Державного реєстру прав та не здійснювалася державна реєстрація переходу (відчуження) речових прав на нерухоме майно.

З листа Запорізької ОДА від 19.03.2021 № 02272/08-46 вбачається, що "Будинок першої теплоелектростанції" на вул. Горького, 73 у м. Запоріжжі згідно зі схематичним планом технічного паспорта від 06.06.2014 № 49956/81386, виготовленого ТОВ "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації", позначено літ. "А-2", інвентарні номери 1.70010 та 1.20053.

Прокурор у позові вказує на те, що ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго") оформило право приватної власності на "Будинок першої теплоелектростанції", розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73, усупереч встановленій законом забороні на приватизацію, а тому він в особі уповноваженого органу звернувся до суду з цим позовом (в подальшому уточненим), у якому просить зобов`язати ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго") повернути державі в особі ФДМ України пам`ятку архітектури та містобудування, історії місцевого значення "Будинок першої теплоелектростанції", розташовану за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова (Горького), 73 (літ. "А-2", інвентарні номери 1.70010 та 1.20053, реєстраційні номери об`єктів нерухомого майна 2004800123101 та 2004935623101 відповідно).

Задовольняючи цей позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що пам`ятка архітектури "Будинок першої теплоелектростанції" фактично не вибувала з державної власності, проте з 2020 року продовжує бути зареєстрована за ПАТ "Запоріжжяобленерго" (наразі - АТ "Запоріжжяобленерго"), чим порушуються права держави в особі ФДМ України як власника цього майна. Встановили, що обраний прокурором спосіб захисту прав шляхом подання негаторного позову забезпечить ефективне поновлення порушеного права держави. За наведених та встановлених обставин, суди дійшли висновку, що позов є обґрунтованим. Суди попередніх інстанцій також встановили, що позов заявлено в межах позовної давності.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, АТ "Запоріжжяобленерго" (враховуючи ухвалу Верховного Суду від 24.06.2025 у справі про зміну найменування відповідача-2) звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставах п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на:

- п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України - суди ухвалили оскаржувані рішення без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 про те, що належним способом захисту прав є віндикаційний, а не негаторний позов; від 31.03.2021 у справі № 752/4033/16-ц про те, що "юридичне" вибуття майна (реєстрація права за іншим суб`єктом) є підставою для заявлення віндикаційного позову; від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 про те що на віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність; від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 11.03.2024 у справі № 178/1138/22 та інших;

- п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України - необхідність відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21;

- п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування абз. 2, 3 ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" у подібних правовідносинах.

У касаційній скарзі скаржник також посилається на те, що ФДМ України не є і ніколи не був титульним володільцем спірного майна, а управління цим майном здійснювалося Міністерством енергетики України; прокурор звернувся із неналежним способом захисту прав (належним способом захисту є віндикаційний, а не негаторний позов). Вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що прокурор звернувся із цим позовом у межах позовної давності не ґрунтується на вимогах закону.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ "Запоріжжяобленерго" з підстав, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 16.06.2025.

У відзиві прокурор просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення без змін, оскільки вони є ухваленими відповідно до вимог ст. 236 ГПК України.

Заслухавши доповідь головуючого судді, прокурора, пояснення представників відповідач-2, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення (п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, ст. 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника (див. постанови Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 910/20309/21, від 01.05.2024 у справі № 910/9635/22).

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Основним завданням Верховного Суду відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики. Тобто для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Зважаючи на вище викладене, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього необхідно відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Надаючи оцінку доводам скаржника щодо наявності підстав для скасування оскаржуваних рішень з огляду на підставу касаційного оскарження, встановлену п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Як убачається із матеріалів справи, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні цього позову та передаючи справу № 910/9577/21 на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд у постанові від 11.06.2024 у цій справі вказав на те, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, яка враховується з огляду на норму ч. 4 ст. 300 ГПК України.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 виснувала: "крім загального порядку визначення правового режиму майна господарських товариств, акціонерне товариство, засновником і єдиним акціонером якого є держава, має спеціальний правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами. Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їхнього статутного фонду. За загальними правилами, установленими ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. Тобто якщо засновниками акціонерного товариства є фізичні або юридичні особи приватного права, власником такого майна стає акціонерне товариство. Проте, на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами ЦК України ГК України та зазначеного вище Закону, а й спеціальним законодавством. Відповідно до ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на державне майно у разі його приватизації. Разом з тим, ч. 3 ст. 145 ГК України передбачає, що правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінено тільки шляхом приватизації майна державного підприємства. Згідно із ч. 1 ст. 15 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до вичерпного переліку способів приватизації державного майна не належала передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизацїї державного унітарного підприємства, а також вона не є способом його приватизації. Отже, передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке б надавало такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства. Крім того, згідно із ч. 5 ст. 18 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при перетворенні державного унітарного підприємства в акціонерне товариство воно стає правонаступником підприємства, що приватизується. Водночас, акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури. До моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов`язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно. У цьому випадку на праві господарського відання. Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25% їх статутного фонду закріплено і в Законі України "Про управління об`єктами державної власності" (п. п. 19, 20 ст. 11 цього Закону). Таким чином, державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання, перебуває у створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання. У свою чергу, корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду. Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності. У зв`язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100% акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю. Велика Палата Верховного Суду для забезпечення єдності судової практики щодо зміни державної форми власності виключно шляхом приватизації виснує, що Закон України "Про приватизацію державного майна" не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства, а тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100% акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю, і з огляду на свої висновки, викладені у цій постанові, відступила від висновку, сформульованого в постанові КАС ВС від 09.10.2018 у справі № 826/11262/15, щодо того, що власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме товариство, а не держава. Здійснивши правовий аналіз Конституції України ГК України ЦК України, Закону України "Про господарські товариства", який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України "Про акціонерні товариства", "Про управління об`єктами державної власності", "Про приватизацію державного майна", стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15.06.1993 № 210/93 "Про корпоратизацію підприємств", Законами України "Про холдингові компанії в Україні", "Про банки і банківську діяльність" та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", Великою Палатою Верховного Суду був зроблений висновок, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України "Про приватизацію державного майна" не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100% акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю."

Частиною 1 ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою якого є "правова передбачуваність" та "правова визначеність". Принцип "правової визначеності" вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності як самих правових норм, так і того, як ці норми мають будуть застосовано судами у подібних правовідносинах. Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Колегія суддів при розгляді цієї справи № 910/9577/21 не вважає, що висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, є помилковим, неефективним чи застосований підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Навпаки, цей висновок є чітким, зрозумілим, послідовним та сприяє однозначному застосуванню норм матеріального права у таких правовідносинах.

Верховний Суд не вбачає підстав для відступу від вказаного вище висновку Великої Палати Верховного Суду за наведених скаржником обставин та вважає безпідставними доводи касаційної скарги про наявність підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Щодо решти підстав касаційного оскарження (п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), необхідно зазначити таке.

Законодавець у ч. 1 ст. 321 ЦК України закріпив норму, відповідно до якої право власності є непорушним. Непорушність права власності є конституційним принципом, закріпленим у ст. 41 Основного Закону, а також в ст. ст. 39 326 ЦК України, в положеннях ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зміст права власності розкриває ст. 317 ЦК України, відповідно до якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Тобто зміст права власності становить "тріаду" повноважень, а саме: право володіння "jus possidendi", право користування "jus utendi" і право розпорядження "jus abutendi".

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК України).

За загальним правилом, негаторний позов - це недоговірна вимога власника, що володіє річчю, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні повноважень користування і розпорядження майном. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця.

Виконавши вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 11.06.2024 у справі № 910/9577/21 відповідно до вимог ст. 316 ГПК України, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач-2 набув спірне майно шляхом внесення майна до його статутного фонду в процесі корпоратизації, яка була підготовкою відповідача-2 до приватизації; водночас, приватизація щодо відповідача-2 не була закінчена, що не заперечується учасниками справи. За встановлених вище обставин та того, що "Будинок першої теплоелектростанці", який не підлягав приватизації (див., зокрема Закон України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації"), фактично не вибував із власності держави, а був переданий відповідачу-2 на такому правовому титулі як право господарського відання та, що реєстрація права приватної власності на спірне майно за відповідачем-2 порушує права держави в особі ФДМ України як власника цього майна, суди попередніх інстанцій підставно задовольнили цей позов.

Водночас, скаржник у касаційній скарзі, посилаючись на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, зазначає, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, викладених у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19, від 31.03.2021 у справі № 752/4033/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 11.03.2024 у справі № 178/1138/22 та інших.

Здійснивши аналіз висновків, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів зазначає таке.

Так, у справі № 183/1617/16 предметом спору було визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, які знаходяться у постійному користуванні ДП "Новомосковське лісове господарство"; факт належності земельної ділянки до зазначеної категорії підтверджується, зокрема постановою апеляційного господарського суду у справі № 20/5005/9915/2012; Піщанська сільська рада розпорядилася земельною ділянкою державного лісового фонду з перевищенням повноважень, а повноваження щодо розпорядження нею мала Дніпропетровська ОДА; відбулося незаконне відчуження земель державної власності на користь фізичної особи. У справі № 653/1096/16-ц - позивач звернувся до суду з позовом, в якому (з урахуванням збільшених позовних вимог) просив визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 , виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зобов`язати знятися з реєстраційного обліку, а у справі № 178/1138/22 - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування із чужого незаконного володіння транспортного засобу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 з огляду на предмет спору, фактичні обставини справи виснувала, що вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення порушеного права. Зазначила, що задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Однак, такий позов ОСОБА_3 не був заявлений, а одним з основних принципів цивільного судочинства є принцип диспозитивності, що передбачено у п. 5 ч. 3 ст. 2, ст. 13 ЦПК України, за яким суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У справі № 752/4033/16-ц ОСОБА_4 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив витребувати з чужого незаконного володіння квартиру АДРЕСА_2 . Позов мотивований тим, що 21.07.2015, пошкодивши вхідні замки, в квартиру АДРЕСА_2 вселились невідомі особи, пояснюючи правомірність своїх дій витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого 02.06.2015 прийнято рішення про державну реєстрацію прав ОСОБА_5 на спірну квартиру на підставі дублікату договору іпотеки від 01.02.2015 № 315, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки. ОСОБА_5 30.03.2016 відчужив квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_6 , що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 31.03.2016, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П., зареєстрованим в реєстрі за № 2026. Верховний Суду у цій справі виснував, що згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Аналіз ст. 387 ЦК України свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Належним відповідачем у віндикаційному позові є володіючий невласник. У цій справі суд врахував і постанову Верховного Суду від 10.03.2021 у справі № 226/817/19.

У справі № 362/44/17 прокурор в інтересах держави в особі Іванковичівської сільської ради звернувся до суду з позовом, в якому просив витребувати на користь територіальної громади в особі Іванковичівської сільської ради земельні ділянки у селі Іванковичі Васильківського району Київської області. Верховний Суду у цій справі виснував, що на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності. Оскільки прокурор пред`явив позов після спливу позовної давності, про застосування якої до позовних вимог просили відповідачі, Велика Палата Верховного Суду визнала обґрунтованими доводи касаційних скарг і висновок суду першої інстанції про те, що у задоволенні позову необхідно відмовити.

Отже, здійснивши аналіз оскаржуваних судових рішень і висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах, наведених у касаційній скарзі, оскільки ухвалені у справі судові рішення їм не суперечать, а доводи скаржника про їх неврахування зводяться лише до неправильного розуміння цих висновків Верховного Суду, на свою користь, зокрема щодо інститутів, які регулюють захист речових прав та позовної давності. Суди попередніх інстанцій, виконавши вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 11.06.2024 у справі № 910/9577/21, з огляду на фактичні обставини цієї справи, встановили, що прокурор звернувся із ефективним способом захисту прав у цьому випадку, а доводи скаржника про зворотнє зводяться лише до незгоди із ухваленими у справі рішеннями та до бажання вирішення спору на свою користь. Суди зазначили і те, що оскільки спірні правовідносини за своїм характером є негаторними, то позов заявлено в межах позовної давності. Крім того, посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц, зазначили, що негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Крім того, судами було враховано і те, що порушення інтересів держави пов`язане саме з реєстрацією у 2020 році права власності на спірний об`єкт, а не з правовими актами, які були прийняті у 1995, 1996, 2006 роках. Відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм права, а неоднаковими юридично значущими фактами та обставинами, що визначають фактично-доказовий склад у справі, виходячи з підстав, вимог та заперечень сторін. Крім того, деякі справи, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, також різняться предметом та підставами позову, тобто не є релевантними справі, яка переглядається.

З норми ст. 287 ГПК України вбачається, що підставою для касаційного оскарження - п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою також обґрунтовано подану касаційну скаргу, є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

З огляду на вищевикладене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про наявність підстав для скасування судових рішень з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Надаючи також оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що касаційна скарга не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно скаржнику в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди першої та апеляційної інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для задоволення позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених ст. 300 ГПК України.

Зважаючи на викладене, а також межі розгляду справи судом касаційної інстанції та підстави для задоволення позову, Верховний Суд не формує висновку щодо застосування вказаної скаржником норми права у цьому випадку.

Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані і, відповідно, Верховним Судом не розглядаються (див. постанову Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23).

За таких обставин, Верховний Суд вважає, що підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних рішень - без змін.

Згідно з ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2025 та рішення Господарського суду м. Києва від 12.11.2024 у справі № 910/9577/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.