Історія справи

Ухвала КАС ВП від 25.12.2019 року у справі №640/16311/19

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 лютого 2020 року

Київ

справа №640/16311/19

адміністративне провадження №К/9901/35399/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Коваленко Н.В. та Саприкіної І.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 640/16311/19

за позовом ОСОБА_1

до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві

про скасування рішення, зобов`язати вчинити дії

за касаційною скаргою адвоката Троценка Валерія Артуровича в інтересах ОСОБА_1

на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року (у складі судді Каракашьян С.К.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2019 року (у складі колегії суддів Карпушової О.В., суддів: Губської Л.В., Епель О.В.)

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі також - відповідач , Управління), у якому просила скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Канівець Любові Миколаївни Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 46558008 від 19 квітня 2019 року про відмову ОСОБА_1 у державній реєстрації права власності на квартиру № НОМЕР_1, будинку № НОМЕР_2 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8 000 000 000:63:293:0005 по АДРЕСА_1 та зобов`язати відповідача здійснити державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру № НОМЕР_1 у будинку № НОМЕР_2 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8 000 000 000:63:293:0005 по АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що державний реєстратор неправомірно відмовив у здійсненні державної реєстрації на квартиру, оскільки помилково встановив існування обтяження на квартиру позивача, яка насправді розташована в іншому будинку на земельній ділянці з іншим кадастровим номером.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2019 року відмовлено у відкритті провадження за даним позовом.

Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що даний спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки предметом оскарження є відмова державного реєстратора у державній реєстрації права власності на квартиру через встановлення зареєстрованого обтяження речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстрованої іпотеки та заборони на квартиру, де власником квартири визначена інша особа (відмінна від позивача). З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що даний спір стосується речових прав чи обмежень на нерухоме майно третіх осіб, а позовні вимоги фактично покликані на встановлення права власності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, адвокат Троценко Валерій Артурович в інтересах ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 19 грудня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 640/16311/19, витребувано матеріали справи та запропоновано учасникам справи надати відзив на касаційну скаргу.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що спір виник стосовно державної реєстрації права власності на квартиру № НОМЕР_1, будинку № НОМЕР_2 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8 000 000 000:63:293:0005 по АДРЕСА_1 .

Зі спірного рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Канівець Любові Миколаївни Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 46558008 від 19 квітня 2019 року про відмову ОСОБА_1 у державній реєстрації права власності на квартиру № НОМЕР_1, будинку № НОМЕР_2 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8 000 000 000:63:293:0005 по АДРЕСА_1 вбачається, що підставою для відмови у реєстрації права власності за позивачем слугувало встановлення державним реєстратором зареєстрованого обтяження речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстрованої іпотеки та заборони на квартиру, де власником квартири визначена інша особа (відмінна від позивача).

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції не прийняли до уваги та не надали правової оцінки тому, що позивачем не заявлено будь-яких вимог щодо захисту її майнових цивільних прав, оскільки вимоги стосувалися лише включення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру. Крім того, державним реєстратором не було взято до уваги, що питання державної реєстрації права власності стосується квартири, яка відмінна від квартири з вже зареєстрованими обтяженнями, що розташована в іншому будинку на земельній ділянці з відмінним кадастровим номером.

Від учасників справи відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, в якій зазначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2019 року відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України).

У цій справі спірні правовідносини виникли стосовно правомірності рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Канівець Любові Миколаївни Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 46558008 від 19 квітня 2019 року про відмову ОСОБА_1 у державній реєстрації права власності на квартиру № НОМЕР_1, будинку № НОМЕР_2 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8 000 000 000:63:293:0005 по АДРЕСА_1 .

Разом з тим, з висловлених позивачем у ході розгляду справи доводів вбачається, що основним мотивом звернення до суду стало позбавлення її права власності на вказану квартиру, зумовлене, як вона вважає, встановлення державним реєстратором недостовірних даних щодо зареєстрованого обтяження речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстрованої іпотеки та заборони на квартиру, де власником квартири визначена інша особа (відмінна від позивача).

Відносини, пов`язані з державною реєстрацією права власності на об`єкт нерухомого майна, регулюються, зокрема, Цивільним кодексом України та Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

У справі, що розглядається, оскаржуються дії державного реєстратора, які полягають у відмові здійснити державну реєстрацію права власності на квартиру через встановлення зареєстрованого обтяження речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстрованої іпотеки та заборони на квартиру, де власником квартири визначена інша особа (відмінна від позивача). Відтак цей спір не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що спір щодо оскарження дій державного реєстратора з мотивів неправомірності позбавлення позивача права власності, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

За таких обставин, спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між ОСОБА_1 та іншою особою, яка у Державному реєстрі речових прав зазначена як власник квартири. Крім того, Судом встановлено, що постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 753/2187/17 залишено без змін рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від НОМЕР_2 лютого 2018 року за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Укрсоцбанк", ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Марченко Олена Іванівна про визнання недійсним договору іпотеки. Приймаючи рішення у цій справі суди зазначили, що майнові права на квартиру, на яку наявні обтяження та іпотека, під № НОМЕР_1, належать ОСОБА_2 . Відтак, в іпотеці банку та під забороною відчуження перебувають майнові права на квартиру в іншому будинку, який не завершений будівництвом, не зданий в експлуатацію та є відмінним від будинку, що зданий в експлуатацію, майнові права на квартиру в якому належать позивачу.

Відповідно до статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частин першої та другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Предметна підсудність, юрисдикція цивільних прав передбачена у частині першій статті 15 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Важливо, що на момент прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанції у цій справі, Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 09 вересня 2008 року у справі № 21-1883во07, від 02 березня 2010 року у справі № 3-472к10, від 11 квітня 2017 року у справі № 808/2298/15 та від 24 січня 2017 року у справі № 815/6165/14, вже була висловлена правова позиція стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з подібних правовідносин, а саме державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Аналогічна правова позиція щодо визначення судової юрисдикції у справах з аналогічним предметом позову міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 809/973/14, від НОМЕР_2 листопада 2018 року у справі № 809/649/14.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції.

Таким чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 346 КАС України практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права) стосовно обов`язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.

Метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики.

Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів П`єтера Ван Дзіка (Нідерланди), Грет Халлер (Швейцарія), Джефрі Джоуела (Сполучене Королівство), Каарло Туорі (Фінляндія); п. 44-50).

Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70, п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, п. 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 13089/87).

Суд також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену в справі "Омельченко проти України" (заява № 45965/08) про визнання заяви, яка стосувалася розмежування юрисдикцій між адміністративним та цивільними судами, неприйнятною у зв`язку з відсутністю порушення права заявника на доступ до суду; Суд нагадав, що згідно з його прецедентною практикою, п. 1 ст. 6 Конвенції закріплює "право на суд", в якому право на доступ до суду (тобто право на звернення до національних судів) становить лише один з його аспектів; для того щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати чітку, практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94 п. 36, "Церква села Сосулівка проти України" № 37878/02 п. 50; Суд зазначає, що заявники мали можливість порушити провадження в національних судах, а суди ухвалити рішення, виходячи із суті їхніх позовів, незважаючи на початкову затримку, викликану питаннями щодо відповідної юрисдикції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 345, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу адвоката Троценка Валерія Артуровича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: Н.В. Коваленко

І.В. Саприкіна