ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2021 року

м. Київ

справа №420/6019/19

адміністративне провадження №К/9901/33248/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Берназюка Я. О., судді Желєзного І. В., судді Коваленко Н. В.,

за участю секретаря судового засідання: Лупу Ю. Д.,

представника позивачів Дробінової І. В.,

представника Фонду державного майна України Лавришиної А. Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційному порядку адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

до Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради, Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, Фонду державного майна України,

треті особи - Державне багатопрофільне підприємство "Урожай", регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, Департамент міського господарства Одеської міської ради

про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою Одеської міської ради та виконавчого комітету Одеської міської ради

на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Шляхтицького О. І., Семенюка Г. В., Домусчі С. Д. від 27 жовтня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 (далі - позивачі) звернулись до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі - Мінекономрозвитку, відповідач 1), Фонду державного майна України (далі - ФДМУ, відповідач 2), Одеської міської ради (далі - Одеська МР, відповідач 3), виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - виконком Одеської МР, відповідач 4), треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: державне багатопрофільне підприємство "Урожай" (далі - ДБП "Урожай", третя особа 1), регіональне відділення ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях (далі - третя особа 2), в якому просять:

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України щодо неприйняття рішення про передачу спірного будинку в АДРЕСА_1;

- зобов'язати Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства прийняти рішення про безоплатну передачу до комунальної власності територіальної громади міста Одеси об'єкт державного житлового фонду, а саме: гуртожиток (житловий будинок) у АДРЕСА_1, разом із об'єктами інженерної інфраструктури, що обслуговують цей будинок;

- зобов'язати Одеську міську раду та виконавчий комітет Одеської міської ради винести на голосування питання щодо прийняття у комунальну власність житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачі та їх сім'ї багато десятків років проживають у будинку за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 17 вересня 2019 року житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві державної власності Міністерству аграрної політики та продовольства.

Згідно з відповіддю Фонду державного майна України на адвокатський запит від 2 вересня 2016 року № 10-05-04503 орган управління зазначеного будинку - Міністерство аграрної політики та продовольства України, яке перебуває у стадії ліквідації, а його правонаступником є Мінекономрозвитку, балансоутримувач - ДБП "Урожай".

Окрім цього, позивачі посилаються на те, що вони звертались з аналогічним позовом у порядку цивільного судочинства, однак постановою Верховного Суду від 30 травня 2019 року провадження у справі № 522/6818/17 закрито у зв'язку з тим, що справу належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

По суті позовних вимог позивачі вказують, що протягом останніх кількох років вони неодноразово зверталися до ФДМУ з письмовими заявами щодо надання інформації стосовно житлового будинку, а також до Міністерства аграрної політики та продовольства України та Мінекономрозвитку щодо ініціювання безоплатної передачі житлового будинку у комунальну власність територіальної громади міста Одеса для його подальшої приватизації. На всі звернення та заяви позивачі отримували відповіді з безпідставними доводами, що тільки відтермінувало початок дій державних органів та реалізацію прав позивачів на приватизацію будинку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що органом управління майна - житлового будинку, що розташований за адресою: вул. Середньофонтанська, 2 у м. Одеса, є Міністерство аграрної політики та продовольства України, а балансоутримувачем - ДБП "Урожай". Мінагрополітики надавало відповіді по суті звернення позивачів. Будь-які звернення позивачів на адресу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України відсутні, зазначене Міністерство не є правонаступником Мінагрополітики, а відтак позивачами не доведений факт протиправної бездіяльності відповідача.

Також, аргументуючи своє рішення, суд першої інстанції виходив із недоведення позивачами того, що спірний будинок має статус гуртожитку та фактів легального проживання у спірному будинку.

Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційні скарги позивачів задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: 1) визнано протиправною бездіяльність Мінекономрозвитку щодо неприйняття рішення про передачу спірного будинку в АДРЕСА_1; 2) зобов'язано ФДМУ прийняти рішення про безоплатну передачу до комунальної власності територіальної громади міста Одеси об'єкт державного житлового фонду, а саме: гуртожиток (житловий будинок) у АДРЕСА_1, разом із об'єктами інженерної інфраструктури, що обслуговують цей будинок; 3) зобов'язано Одеську МР та виконавчий комітет Одеської МР вжити заходи, передбачені приписами пункту 51 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статями 4-1, 6, 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", направлені на виконання вимог чинного законодавства щодо прийняття у комунальну власність житлового будинку (гуртожитку).

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час звернення до суду всі повноваження щодо розпорядження спірним гуртожитком отримало Мінекономрозвитку, а отже позивачі в цій частині позовних вимог правильно визначили у якості відповідача Мінекономрозвитку, оскільки, враховуючи особливість процедури правонаступництва у адміністративних справах, саме воно є правонаступником Міністерства аграрної політики у спірних правовідносинах. Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що протиправною бездіяльністю відповідачів порушено права позивачів на приватизацію державного житлового фонду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Одеська МР та виконком Одеської МР звернулися з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просять скасувати постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року та залишити у силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржники зазначають, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 1, 2, 4, 5, 10, 11, 16, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 46, 51, 52, 53, 54 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статей 3, 5 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", статей 3, 4-1, 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", статті 127 Житлового кодексу Української РСР (ЖК УРСР), статей 182, 316, 317, 326, 327 Цивільного кодексу України (ЦК України).

Зокрема, скаржники стверджують, що суд апеляційної інстанції, встановивши факт бездіяльності державного органу як власника майна щодо передачі органу місцевого самоврядування об'єкта нерухомого майна, передчасно та за відсутності позовних вимог щодо визнання протиправною бездіяльності міської ради та виконавчого комітету, зобов'язав скаржників вжити заходів з прийняття у комунальну власність житлового будинку (гуртожитку) за відсутності рішення власника такого майна про його передачу та без визначення правового статусу такого об'єкта.

Скаржники також вказують, що суд апеляційної інстанції всупереч положенням КАС України здійснив заміну відповідача у справі в частині позовних вимог щодо зобов'язання прийняти рішення про безоплатну передачу до комунальної власності територіальної громади міста Одеси об'єкту державного житлового фонду (Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на Фонд державного майна України) на стадії апеляційного оскарження під видом процесуального правонаступництва, якого фактично не відбулося, внаслідок чого на Фонд державного майна України необґрунтовано покладено обов'язок вчинити певні дії щодо майна, яке йому не належить.

4 лютого 2021 року від ФДМУ надійшов відзив на касаційну скаргу Одеської МР та виконкому Одеської МР, в якому зазначається, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, оскільки, зокрема, допустив заміну відповідача на стадії апеляційного провадження, а також необґрунтовано поклав на ФДМУ обов'язок вчинити певні дії щодо майна, яке йому не належить; просить задовольнити касаційну скаргу Одеської МР та виконкому Одеської МР, скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити у силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року.

4 лютого 2021 року та від Мінекономрозвитку та ДБП "Урожай" також надійшли відзиви на касаційну скаргу Одеської МР та виконкому Одеської МР, в яких підтримано вимоги касаційної скарги та заявлено клопотання про задоволення касаційної скарги Одеської МР та виконкому Одеської МР, скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення у силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року.

5 та 8 лютого 2021 року від представника позивачів надійшли відзиви на касаційну скаргу Одеської МР та виконкому Одеської МР, в яких зазначається, що постанова П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року є законною та обґрунтованою, оскільки суд апеляційної інстанції, на думку позивачів, дійшов правильного висновку про те, що протиправною бездіяльністю відповідачів порушуються житлові права позивачів, а усі відповіді, надані на неодноразове звернення позивачів, від Мінекономрозвитку та ФДМУ, носять формальний характер; просять залишити касаційну скаргу Одеської МР та виконкому Одеської МР без задоволення, а постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року без змін.

2 березня 2021 року від представника позивачів отримано відповіді на відзив ФДМУ та ДБП "Урожай", в яких зазначається, що відзиви надійшли поза межами встановленого ухвалою Верховного Суду строку, що, на думку представника, є порушенням процесуального законодавства, а тому просить суд не брати до уваги ці відзиви. Також у відповідях спростовуються доводи, наведені у відзивах ФДМУ та ДБП "Урожай", обставинами та доказами, встановленими та прийнятими до уваги судом апеляційної інстанції.

17 травня 2021 року від Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради також надійшли письмові пояснення, в яких зазначається, що суд апеляційної інстанції неправильно встановив статус об'єкта нерухомості, який, за твердженням скаржників, є не гуртожитком, а багатоквартирним житловим будинком.

Також звернуто увагу суду на те, що Одеська МР та виконком Одеської МР є різними суб'єктами владних повноважень, а тому зобов'язання одночасно обох відповідачів вчинити певні дії, на думку скаржників, є неприпустимим.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 7 грудня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2021 року відкрито провадження у справі № 420/6019/19, витребувано матеріали адміністративної справи та надано учасникам строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Скаржниками заявлено клопотання про зупинення дії постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року до закінчення розгляду справи у касаційному порядку, у задоволенні якого відмовлено ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року справу № 420/6019/19 призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13 квітня 2021 року. У подальшому розгляд справи перенесено на 18 травня 2021 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що між регіональним відділенням ФДМУ по Одеській області та ЗАТ "Перший лікеро-горілчаний завод" 1 жовтня 2001 року було укладено договір оренди майна цілісного майнового комплексу колишнього державного підприємства "Одеський лікеро-горілчаний завод", згідно з яким ЗАТ "Перший лікеро-горілчаний завод" прийняв у строкове платне користування майно ЦМК "Одеський лікеро-горілчаний завод", яке розташоване за адресою: м. Одеса, пл. Старосінна, 1.

26 січня 2011 року ЗАТ "Перший лікеро-горілчаний завод" було перейменовано в ПАТ "Перший лікеро-горілчаний завод ". Тобто, ПАТ "Перший лікеро-горілчаний завод" стало правонаступником всіх прав та обов'язків ЗАТ "Перший лікеро-горілчаний завод".

На момент дії договору оренди регіональне відділення ФДМУ по Одеській області виступало орендодавцем, орган управління зазначеного майна - Міністерство аграрної політики та продовольства України, балансоутримувач - ПАТ "Перший лікеро-горілчаний завод".

До складу ЦМК ввійшов житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Тобто, з дати укладання договору оренди всі об'єкти нерухомості, у тому числі житловий будинок, перебували на балансі ПАТ "Одеський лікеро-горілчаний завод".

Проте, у зв'язку з порушенням орендарем істотних умов договору оренди, відповідно до рішення Господарського суду Одеської області від 24 квітня 2012 року та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 26 червня 2012 року у справі № 5017/576/2012 договір оренди ЦМК "Одеський лікеро-горілчаний завод" від 1 жовтня 2001 року розірвано та зобов'язано ПАТ "Перший лікеро-горілчаний завод" повернути майно зазначеного цілісного майнового комплексу до держави, в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Орган управління зазначеного майна - Міністерство аграрної політики та продовольства України визначив балансоутримувача - ДБП "Урожай".

У грудні 2013 року регіональне відділення ФДМУ отримало акт приймання-передачі від 19 грудня 2013 року, підписаний з боку генерального директора ПАТ "Перший лікеро-горілчаний завод" та директора ДБП "Урожай" щодо прийняття на баланс ДБП "Урожай" майна ЦМК "Одеський лікеро-горілчаний завод". Регіональне відділення ФДМУ не погоджувало зазначений акт.

З приводу звернень позивачів до Фонду державного майна з письмовими заявами щодо надання інформації стосовно житлового будинку, а також до Міністерства аграрної політики та продовольства України щодо ініціювання безоплатної передачі житлового будинку у комунальну власність територіальної громади міста Одеса для його подальшої приватизації судами встановлено такі обставини.

4 жовтня 2012 року за вих. № 13-05-05359 регіональне відділення ФДМУ по Одеській області у відповідь на звернення до Голови Фонду Державного майна України відповідно до доручення від 1 жовтня 2012 року № ПІ-228 на адресу ОСОБА_1 надіслано листа, в якому, зокрема, повідомлено про те, що враховуючи колективне звернення мешканців квартир житлового будинку АДРЕСА_1 та необхідність вирішення соціального питання, регіональне відділення звернулось до Міністерства аграрної політики та продовольства України щодо прийняття рішення стосовно передачі житлового будинку до комунальної власності Одеської міської ради та подальшої приватизації квартир мешканцями будинку.

26 лютого 2014 року регіональне відділення ФДМУ по Одеській області на адресу голови громадської організації "Середньофонтанський" направлено листа № 17-05-00922, в якому, зокрема, повідомлено, що регіональне відділення листом від 5 жовтня 2012 року № 07-05-05368 звернулось до Міністерства аграрної політики та продовольства України щодо надання пропозицій стосовно передачі житлового будинку АДРЕСА_1, до комунальної власності та що листом від 9 листопада 2012 року № 37-27-3-15/21422 Міністерства аграрної політики та продовольства України проінформувало регіональне відділення, що за результатами підписання акта прийняття-передачі зазначеного майна, Мінагрополітики розгляне питання. Також, у вказаному листі повідомлено про відсутність у регіонального відділення інформації про статус будинку АДРЕСА_1, та про необхідність з усіх питань щодо зазначеного майна звертатись до Міністерства аграрної політики та продовольства України.

2 листопада 2012 року Міністерство аграрної політики та продовольства України на адресу ОСОБА_1 направлено лист № 37-27-3-16/20867, який складено за результатами розгляду її листа, в якому вказано, що відповідно до наказу Мінагрополітики України від 20 серпня 2012 року № 515 майно цілісного майнового комплексу колишнього державного підприємства "Перший лікеро-горілчаний завод" зараховано на баланс ДБП "Урожай" та що після підписання акта приймання-передачі зазначеного майна, Мінагрополітика України розгляне питання, підняте у зверненні.

Аналогічного змісту лист № 37-32-2-16/24234 від 19 грудня 2012 року направлено Міністерством аграрної політики та продовольства України на адресу ОСОБА_3 та за № 37-27-3-16/20521 від 10 жовтня 2013 року - на адресу ОСОБА_8

31 липня 2019 року позивачі звернулись до Міністерства аграрної політики та продовольства України із заявою, в якій просили ініціювати процес передачі будинку та прийняти рішення про передачу безоплатно до комунальної власності територіальної громади міста Одеси об'єкт державного житлового фонду, а саме: гуртожиток (житловий будинок) у АДРЕСА_1 разом з об'єктами інженерної інфраструктури, що обслуговують цей будинок.

У відповідь на цю заяву Міністерством було надано лист від 29 серпня 2019 року № 37-21-16/18067, в якому зазначено, що з метою передачі до комунальної власності територіальної громади міста Одеса житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 до Мінагрополітики необхідно надати: техніко-економічне обґрунтування забезпечення ефективного використання майна за цільовим призначенням з визначенням обсягів та джерел фінансування видатків на його утримання, добудову, реконструкцію, технічне переоснащення, капітальний та поточний ремонт; витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єктів, права на які підлягають державній реєстрації; згоду Одеської міської ради та узгоджених пропозицій з балансоутримувачем будівлі.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2019 року № 829 "Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади" постановлено реорганізувати Міністерство аграрної політики та продовольства України шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

Згідно пункту 7 вказаної постанови Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України є правонаступником майна, прав і обов'язків Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Міністерство аграрної політики та продовольства (ідентифікаційний код юридичної особи 37471967) з 17 вересня 2019 року перебуває в стані припинення.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини 4 статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 3 статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина 4 статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року відповідає, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.

Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_9 щодо офіційного тлумачення положення пункту 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (справа про безоплатну приватизацію житла) від 10 червня 2010 року № 15-рп/2010 зазначив про таке.

Україна є соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека; зміст і спрямованість діяльності держави в соціальній сфері визначають права і свободи людини та їх гарантії (статті 1, 3 Конституції України)

Одним із конституційних прав громадян є право на житло. Гарантіями здійснення цього права є обов'язок створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; надання державою та органами місцевого самоврядування відповідно до закону житла безоплатно або за доступну плату (частини 1 , 2 статті 47 Конституція України).

Права і свободи людини закріплюються і в міжнародних актах, які є частиною національного законодавства України, у разі надання Верховною Радою України згоди на їх обов'язковість (частина 1 статті 9 Конституції України).

Загальна декларація прав людини 1948 року передбачає право кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї. У Декларації зазначено, що необхідний життєвий рівень забезпечує, зокрема, житло (пункт 1 статті 25). Аналогічне положення міститься в пункті 1 статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 жовтня 1973 року N 2148-VIII, в якому, крім вказаного, закріплено обов'язок держав - учасників Пакту вживати необхідних заходів для забезпечення здійснення такого права.

Отже, право людини на житло є загальновизнаним. Згідно Конституції України це право, як і інші конституційні права, є невідчужуваним, непорушним і рівним для всіх без будь-яких обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частини 1 , 2 статті 24). Воно не може бути скасоване і обмежене, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина друга статті 22, частина перша статті 64 Основного Закону України).

У частині 3 статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" визначає правові основи приватизації житла як один зі способів набуття його у власність. Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин (преамбула Закону).

Особливості забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону, врегульовано Законом України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

Відповідно до частин 1 та 4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" сфера дії частин 1 та 4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених частин 1 та 4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу. Дія частин 1 та 4 статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).

Гуртожитки, включені до статутних капіталів, - це гуртожитки, збудовані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) за загальнодержавні кошти (у тому числі за кошти державних і колективних підприємств та організацій), що були включені до статутних капіталів (фондів) господарських товариств та інших організацій, створених у процесі приватизації (корпоратизації) колишніх державних (комунальних) підприємств (організацій), у тому числі ті, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, передбачений законом (пункт 2 статті 11 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків").

За змістом пункту 4 частини 1 статті 3 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія пункту 4 частини 1 статті 3 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", здійснюється з дотриманням такого підходу: гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі ті, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, передаються у власність територіальних громад відповідно до Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад з урахуванням особливостей, визначених пункту 4 частини 1 статті 3 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 1 жовтня 2013 року у справі № 21-172а13.

Частиною 2 статті 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" передбачено, що мешканці гуртожитку, які на правових підставах, визначених Частиною 2 статті 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", проживають у гуртожитках, на які поширюється дія Частиною 2 статті 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (державної форми власності, а також у гуртожитках, включених до статутних капіталів товариств, у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), набувають право на приватизацію жилих приміщень у таких гуртожитках після їх передачі у власність відповідної територіальної громади згідно з Частиною 2 статті 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" та Загальнодержавною цільовою програмою передачі гуртожитків у власність територіальних громад. Зазначене право поширюється на дітей законних мешканців гуртожитків, які народилися під час проживання їхніх батьків у гуртожитках, на які поширюється дія Частиною 2 статті 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" (заява № 30856/03, пункт 40), "Прокопович проти Росії" (заява № 58255/00, пункт 36), в контексті Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає особа на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачі проживають у гуртожитку протягом тривалого часу, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 та здійснюють оплату комунальних послуг за користування житлом за вказаною адресою.

Зокрема, у розумінні статті 1-1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" проживання у гуртожитку протягом тривалого часу - проживання у гуртожитку постійно сукупно п'ять і більше років.

На цій підставі суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачі мають право на приватизацію гуртожитку незалежно від того, чи увійшов цей об'єкт нерухомості до статутного фонду будь якого підприємства, чи виготовили позивачі техніко-економічне обґрунтування забезпечення ефективного використання майна за цільовим призначенням з визначенням обсягів та джерел фінансування видатків на його утримання. При цьому головною умовою для реалізації права позивачів на приватизацію є передання об'єкта з державної у комунальну власність.

Зокрема, відповідно до статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно положень статей 326, 327 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

При цьому, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Статтею 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Отже, передача об'єкта державної до комунальної власності здійснюється на підставі рішення уповноваженого на здійснення від імені держави права власності органу. Перехід об'єкта з державної до комунальної власності засвідчується державною реєстрацією.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що об'єкт, розташований за адресою: АДРЕСА_1, належить до державної власності; уповноваженим органом на управління цим об'єктом є ФДМУ. Рішення про передачу об'єкта з державної до комунальної власності на момент розгляду справи у судах попередніх інстанцій ФДМУ не приймав.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що непередання гуртожитку з державної до комунальної власності перешкоджає реалізації праву позивачів на приватизацію житла.

Стосовно доводів скаржників про передчасність задоволення судом апеляційної інстанції позовної вимоги щодо зобов'язання Одеської МР та виконкому Одеської МР вчинити дії, передбачені пунктом 51 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статями 4-1, 6, 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", спрямовані на виконання вимог чинного законодавства щодо прийняття у комунальну власність житлового будинку (гуртожитку), оскільки такі дії не можуть бути здійснені до виконання власником об'єкта - ФДМУ заходів щодо надання згоди на передачу такого об'єкта у комунальну власність, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно статті 3 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" ініціатива щодо передачі об'єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 3 статті 4-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" рішення щодо передачі об'єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об'єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність приймаються органами, уповноваженими управляти державним майном, самоврядними організаціями за згодою відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за згодою районних або обласних рад.

Пропозиції щодо передачі об'єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об'єктів соціальної інфраструктури, які належать підприємствам, погоджуються з цими підприємствами, а щодо передачі об'єктів житлового фонду (крім гуртожитків) та інших об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів підприємств, - також з трудовими колективами цих підприємств. Пропозиція вважається погодженою з трудовим колективом підприємства за наявності рішення загальних зборів трудового колективу, прийнятого більшістю голосів від загальної кількості працівників підприємства.

Пропозиції щодо передачі у комунальну власність побудованих за рахунок державних капітальних вкладень об'єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об'єктів соціальної інфраструктури, які не увійшли до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), не потребують погодження з такими товариствами та їх трудовими колективами.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" передача об'єктів здійснюється комісією з питань передачі об'єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі.

Частиною другою вказаної статті передбачено, що виконавчий орган відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради, якщо інше не передбачено законом, - у разі передачі об'єктів у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах утворює комісію з питань передачі об'єктів та призначає її голову:

Порядок утворення і роботи комісії з питань передачі об'єктів визначається:

Кабінетом Міністрів України - у разі передачі об'єктів у державну власність; відповідними органами місцевого самоврядування - у разі передачі об'єктів у комунальну власність (частина третя)

Абзацом першим частиною 1 статті 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" передбачено, що з державної у комунальну власність передаються безоплатно такі об'єкти: житлові будинки та гуртожитки, зокрема, військових містечок, що вивільняються в процесі реформування Збройних Сил України (разом з вбудованими та прибудованими нежитловими приміщеннями), у тому числі ті, будівництво яких не завершено.

Безоплатно можуть передаватися також інші об'єкти права державної власності, визначені частиною 1 статті 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", якщо такі об'єкти не менш як два рази пропонувалися до приватизації конкурентними способами, але не були продані.

Пунктом 51 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлена виключна компетенція відповідної міської ради надавати згоду на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що ухвалення остаточного рішення, спрямованого на забезпечення права позивачів на житло, є результатом певної правової процедури. Вчинення дій суб'єктами владних повноважень у межах цієї процедури є взаємопов'язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання позивачами житла. У світлі вимог частини 2 статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов'язковим. При цьому органи місцевого самоврядування - відповідні ради та виконавчі комітети у зазначеній процедурі також мають здійснити певні дії, спрямовані на прийняття відповідного об'єкта нерухомого майна до комунальної власності.

На цій підставі та враховуючи тривалість спірних правовідносин (звернення позивачів до уповноважених органів здійснюється з 2012 року), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність зобов'язання Одеської МР та виконкому Одеської МР вжити заходів, передбачених пунктом 51 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статями 4-1, 6, 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", необхідні для прийняття у комунальну власність громадського будинку (гуртожитку).

Колегія суддів вважає такий висновок обґрунтованим, оскільки у силу вимог статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статей 4-1, 6, 7 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" саме на Одеську МР та виконком Одеської МР покладаються повноваження щодо надання згоди на прийняття об'єкта у комунальну власність, входження до складу комісії з питань передачі об'єктів до комунальної власності, а тому доводи скаржника у цій частині є неприйнятними.

Стосовно доводів скаржника про те, що суд апеляційної інстанції всупереч положенням КАС України здійснив заміну відповідача у справі в частині позовних вимог щодо зобов'язання прийняти рішення про безоплатну передачу до комунальної власності територіальної громади міста Одеси об'єкту державного житлового фонду на стадії апеляційного оскарження, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 52 КАС України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.

Отже, процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав і обов'язків сторони у справі до іншої особи у зв'язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні. Процесуальне правонаступництво випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником) і відображає зв'язок матеріального і процесуального права.

Здійснення правонаступництва є результатом наявності визначеного юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів, необхідних і достатніх для того, щоб отримати відповідний ефект - наступництво в правах та обов'язках. У кожному конкретному випадку для вирішення питань можливості правонаступництва суду слід аналізувати відповідні фактичні обставини, передбачені нормами матеріального права.

Важливо також врахувати, що інститут правонаступництва органів державної влади різниться від інституту правонаступництва суб'єктів приватного права, оскільки є більш ширшим за змістом, включаючи в себе: правонаступництво в завданнях, функціях та повноваженнях як складових категорії компетенції органу виконавчої влади, а також щодо конкретних управлінських (організаційних) прав та обов'язків, які складають зміст відповідних правовідносин - тобто публічне правонаступництво за якого відбувається перехід владних прав та функції органу, що реорганізовується до органу, що створюється та правонаступництво в майнових приватних правовідносинах, у яких орган влади виступає як юридична особа приватного права.

Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 9 вересня 2019 року у справі № 916/376/15-г.

Суб'єкти уповноважені здійснювати функції держави можуть змінюватися, але виконання державною своїх обов'язків, які вона реалізовує через створені нею державні органи, все одно мають забезпечуватись державою і кадрові чи структурні перестановки в роботі державних органів не повинні звужувати, ускладнювати чи блокувати реалізацію гарантованих державою прав. Держава зобов'язана забезпечувати належну і постійну діяльність державних органів незалежно від трансформаційних процесів в системі таких органів та зміни /передачі від одного державного органу іншому прав та обов'язків.

Аналогічну позицію щодо незмінності обов'язків держави в особі відповідних суб'єктів владних повноважень незалежно від реорганізації, зміни чи передачі повноважень викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується сторонами, на момент звернення позивачів до суду (жовтень 2019 року) повноваження щодо управління цілісним майновим комплексом ДБП "Урожай", до складу якого входить і гуртожиток, належали Мінекономрозвитку, що підтверджується копією акта приймання-передачі від 22 жовтня 2019 року.

Водночас на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2019 року № 1101-р ФДМУ прийнято наказ від 25 листопада 2019 року № 1146 про утворення комісії з передачі майна в управління ФДМУ. Фактично передача відбулась 20 грудня 2019 року на підставі акта приймання-передачі.

З огляду на таке, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що заміна відповідача у частині позовних вимог з Мінекономрозвитку на ФДМУ є процесуальним правонаступництвом, яке може бути здійснено на будь-якій стадії судового процесу.

Стосовно доводів скаржника про недоведеність позивачами належності будинку до гуртожитку та неврахування цього судом апеляційної інстанції під час застосування до спірних правовідносин Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 6 ЖК УРСР жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Статтею 127 ЖК УРСР передбачено, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Зі змісту наведених норм вбачається, що ознаками гуртожитку є такі: призначені для тимчасового проживання певної категорії осіб (робітники, службовці, студенти тощо); зареєстровані у виконавчому комітетів відповідної ради. При цьому у гуртожиток може бути переобладнано жилий будинок, придатний для проживання.

Відповідно до частин 1 -2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених частин 1 -2 статті 77 КАС України.

Згідно частини 2 статті 341 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази

Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідачами у справі не надано жодного належного та достатнього доказу, котрий спростовував би статус спірного нерухомого майна як гуртожитку.

При цьому позивачами на підтвердження своїх доводів надано до суду лист Департаменту міського господарства Одеської МР від 9 квітня 2020 року № 01-69/409, відповідно до якого на вказаний гуртожиток поширюється дія Закону України "Про забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків".

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки обраний судом спосіб захисту прав позивачів є ефективним та таким, що спрямований на захист житлових прав позивачів, які не можуть бути реалізовані через протиправну бездіяльність зі сторони відповідачів, зокрема: неприйняття рішення про передачу об'єкта з державної до комунальної власності (Мінекономрозвитку та згодом - ФДМУ), ненадання згоди на прийняття гуртожитку у комунальну власність та нездійснення інших заходів, спрямованих на виконання вимог чинного законодавства щодо прийняття у комунальну власність житлового будинку (гуртожитку) (Одеська МР та виконком Одеської МР).

Колегія суддів також враховує, що у позивачів виникли "легітимні очікування" на реалізацію свого права щодо приватизації гуртожитку. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ "легітимні очікування" визнаються невід'ємним складовим принципу юридичної визначеності, що корелює з такими принципами, як законність та пропорційність, та означає, що особа може обґрунтовано розраховувати на реалізацію певного права або вимоги за умови, що вони мають достатнє правове підґрунтя; легітимні очікування є предметом захисту в аспекті концепції майна, визначеного ст. 1 Першого протоколу до Конвенції; до легітимних очікувань ЄСПЛ відносить права та вимоги, що виникають на підставі достатнього правового підґрунтя, включаючи вимоги стосовно того, що певна правова норма буде застосована судами у передбачуваному порядку.

Принцип легітимних очікувань властивий у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї/мети системи адміністративних судів, а саме, захист "малої людини" від "великої держави", в особі її багаточисленних суб'єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду апеляційної інстанції. У ній також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судів першої та апеляційної інстанцій та щодо яких не наведено мотивів відхилення відповідного аргументу.

Відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо такі рішення ухвалені без порушень норм матеріального і процесуального права.

Оскільки при ухваленні рішення судом апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права, суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, у пункті 80 рішення у справі "Перес проти Франції" ("Perez v.

France", заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі "Артіко проти Італії" (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов'язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі "Ван де Хурк проти Нідерландів" (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).

Також у пункті 71 рішення у справі "Пелекі проти Греції" (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов'язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в постанові суду апеляційної інстанції повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки суд касаційної інстанції залишає без змін рішення суду апеляційної інстанції, то у силу статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Одеської міської ради та виконавчого комітету Одеської міської ради залишити без задоволення.

Постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я. О. Берназюк

Судді: І. В. Желєзний

Н. В. Коваленко