ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2020 року

м. Київ

справа № 826/5151/16

адміністративне провадження № К/9901/19969/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року (головуючий суддя - Глущенко Я.Б., судді: Пилипенко О.Є., Бєлова Л.В.)

у справі №826/5151/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України,

третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві,

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

I. РУХ СПРАВИ

1. У березні 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №106-16 від 25 лютого 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати прийняти рішення про визнання його біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

2. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що він звернувся до відповідача з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, проте отримав повідомлення №94 від 22 березня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України №106-16 від 25 лютого 2016 року.

3. Позивач зазначає, що є особою без громадянства, країною походження якої є Палестина, місто Газа та перебуває за її межами в Україні, у зв`язку з тим, що він був змушений залишити територію Палестини, а саме місто Газа та шукати захист в Україні, з огляду на об`єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я.

4. Вважаючи рішення Державної міграційної служби України №106-16 від 25 лютого 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та необґрунтованим, позивач звернувся до суду з вимогою про його скасування.

5. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

6. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову - про задоволення позову. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №106-16 від 25 лютого 2016 року про відмову у визнанні особи без громадянства ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву особи без громадянства ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

7. Не погоджуючись з вказаною постановою апеляційного суду відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

8. У запереченні на касаційну скаргу позивач посилаючись на законність рішення суду апеляційної інстанції просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Судами встановлено, що 5 березня 2015 року особа без громадянства біженець з Палестини ОСОБА_1 подав до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві заяву - анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10. Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві 23 червня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11. Рішенням Державної міграційної служби України №106-16 від 25 лютого 2016 року зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені підпунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, про що позивачу направлено повідомлення №94 від 22 березня 2016 року.

12. Приймаючи зазначене рішення, відповідач виходив з того, що у заявника відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо його загрози, безпеці чи свободи в країні походження через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

13. Судами встановлено, що після звернення позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, останнім проведено анкетування заявника та проводилися співбесіди, про що складено протоколи від 20 березня 2015 року, від 12 червня 2015 року, від 16 жовтня 2015 року.

14. Під час анкетування та проведення співбесіди позивач вказував, що за національністю він араб, за релігійним переконанням мусульманин, не одружений, дітей не має, народився та проживав у місті Сектор Газа (Палестинська автономія). В Україні позивач перебуває, у зв`язку із тим, що він був змушений залишити територію Палестини (місто Газа) та шукати захист в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали в нього побоювання за своє життя та здоров`я. Зокрема, позивач зазначив, що в разі повернення до країни свого походження Палестини (місто Газа), його очікує небезпека та насильство, оскільки в зазначеному місці наявний збройний військовий конфлікт між Палестиною та Ізраїлем. Також, зазначив про те, що в разі повернення в країну походження, йому загрожує мобілізація з боку ісламського угрупування ХАМАС, яке вербувало його для участі у збройному конфлікті.

IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

15. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого рішення Державної міграційної служби України від 25 лютого 2016 року №106-16, оскільки фахівцями міграційної служби під час розгляду заяви позивача проводилися співбесіди, а також об`єктивно та всебічно досліджувалася повідомлена позивачем інформація по країні походження.

16. Зокрема, заява містить твердження позивача щодо існування загрози його життю в разі повернення на батьківщину через побоювання зазнати переслідування, оскільки він був вербований ХАМАСом, діяльність якого заборонена на території Палестини. Проте позивач безперешкодно залишив свою країну, приїхавши в Україну до свого батька, на даний момент працює з батьком у власному магазині загального харчування, тобто з метою ведення бізнесу, а також безперешкодно отримавши візу в Україну.

17. Так, за висновком суду першої інстанції позивач безпідставно стверджує про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через расову, релігійну чи національну належність, належність до певної соціальної групи або через політичні погляди.

18. Апеляційний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивача та отриманій інформації про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в його державі, зокрема в Секторі Газа.

19. Зазначив, що висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову є передчасними, оскільки без з`ясування усіх важливих даних про країну походження позивача та врахування цих даних не є можливим надання об`єктивної оцінки побоюванням позивача повертатись на батьківщину і відповідно на повний захист законних прав та інтересів позивача.

20. Досліджуючи рівень небезпеки станом на час прийняття рішення відносно позивача, відповідач не проаналізував належним чином отриману інформацію, а саме інформацію про те, що Сектор Газа з якого прибув позивач, контролюється ісламським угрупованням ХАМАС.

21. У зв`язку з чим, спірне рішення відповідача не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені факти позивачем не суперечать загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру, оскільки відносно нього не виявлено компрометуючої інформації.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

22. В обґрунтування касаційної скарги Державна міграційна служба України зазначила, що судом апеляційної інстанції порушено норми абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якого не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

23. Також апеляційним судом порушено норми пункту 1 частини першої статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», яким визначено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

24. Відповідач зазначив, що відповідно до протоколу співбесіди від 12 червня 2015 року позивач вказав, що приїхав до України до свого батька, а на даний момент працює з батьком у власному магазині загального харчування. Заява позивача містить твердження щодо існування загрози його життю в разі повернення на Батьківщину через побоювання зазнати переслідування, оскільки він був вербований ХАМАСом, діяльність якого заборонена на території Палестини. Проте позивач безперешкодно залишив свою країну з метою ведення бізнесу, приїхавши в Україну до свого батька, а на даний момент працює з батьком у власному магазині загального харчування. Також позивач безперешкодно отримав візу в Україну.

25. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки зазначеним доказам, а також тому, що позивач ніколи не був членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав. Заявник не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.

26. Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

27. Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

28. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

30. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

31. Частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

32. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

33. Виходячи зі змісту статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

34. Також, слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

35. Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

36. Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

37. Згідно з абзацом 5 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

38. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

39. Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

40. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

41. Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

42. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

43. Як встановлено апеляційним судом, після звернення позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, останнім проведено анкетування заявника та проводилися співбесіди, про що складено протоколи співбесіди від 20 березня 2015 року, від 12 червня 2015 року, від 16 жовтня 2015 року.

44. Під час анкетування та проведення співбесіди позивач вказував, що за національністю він араб, за релігійним переконанням мусульманин, не одружений, дітей не має, народився та проживав у місті Сектор Газа (Палестинська автономія). В Україні позивач перебуває, у зв`язку із тим, що він був змушений залишити територію Палестини (місто Газа) та шукати захист в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали в нього побоювання за своє життя та здоров`я. Зокрема, в разі повернення до країни свого походження Палестини (місто Газа), позивача очікує небезпека та насильство, оскільки в зазначеному місці наявний збройний військовий конфлікт між Палестиною та Ізраїлем. Також, позивач зазначив про те, що в разі повернення в країну походження, йому загрожує мобілізація з боку ісламського угрупування ХАМАС, яке вербувало його для участі у збройному конфлікті.

45. Однак, як обґрунтовано зазначив апеляційний суд, вирішуючи позовні вимоги суд першої інстанції не надав належної оцінки поясненням позивача, не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача стати жертвою політичного та релігійного переслідування та не з`ясував наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на батьківщину.

46. Водночас, апеляційний суд посилався на положення частини другої статті 71 КАС України, відповідно до якого обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб`єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

47. Тобто, неприпустимим є висновок щодо недоведеності іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.

48. З огляду на наведене, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про передчасність висновків суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки без з`ясування усіх важливих даних про країну походження позивача та врахування цих даних не є можливим надання об`єктивної оцінки побоюванням позивача повертатись на батьківщину і відповідно на повний захист законних прав та інтересів позивача.

49. При цьому, судом апеляційної інстанції встановлено, що з різних джерел інформації про країну походження позивача (Палестина, місто Сектор Газу), посилання на які також містяться в матеріалах справи, вбачається, що ситуація в місті Газа на сьогодні є нестабільною, місто залишається під повітряною, морською, сухопутною блокадою Ізраїлю, має місце різке зростання вбивств і кількості травм, пов`язаних з ізраїльсько - палестинськими військовими діями. До того ж, як убачається із доповіді Спеціального комітету по розслідуванню дій Ізраїлю у відношенні палестинського народу та інших арабів на окупованих територіях, Генеральної Ассамблеї ООН 23 серпня 2016 року (http://www.refworld.org.ru/type,COUNTRYREP,,PSE,57ed07cd4,0.html), спеціальний комітет закликає уряд Ізраїлю зупинити окупацію західного берегу, східного Ієрусалиму та Газу, відмінити незаконну сухопутну і морську блокаду, яка діє по відношенню до Газу, вжити заходи щодо недопущення насилля, вчинити всі необхідні запобіжні заходи, щоб цивільні особи не страждали під час військових дій, тощо.

50. Верховний Суд звертає увагу на те, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

51. Заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

52. Разом з тим, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

53. З огляду на наведене, у випадку, що розглядається, відносно позивача відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність спірного рішення та, відповідно, про його протиправність.

54. Відтак, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №106-16 від 25 лютого 2016 року про відмову у визнанні особи без громадянства ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також покладення на Державну міграційну службу України обов`язку щодо повторного розгляду поданої позивачем заяви.

55. Оцінюючи доводи касаційної скарги відповідача, Верховний Суд зазначає, що ці доводи були ретельно перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваного судового рішення, їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

56. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

57. Відповідно до статті 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

58. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 356 КАС України, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року N460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», Верховний Суд,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року у справі №826/5151/16 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіМ.В. Білак О.А. Губська О.В. Калашнікова