Історія справи

Ухвала КАС ВП від 05.03.2019 року у справі №731/96/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

06 березня 2019 року

Київ

справа №731/96/17

адміністративне провадження №К/9901/37300/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Відділу Державної реєстрації Варвинської районної державної адміністрації, третя особа: ОСОБА_3 про визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Варвинського районного суду Чернігівської області у складі судді Моцьора О.В. від 11 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Безименної Н.В., Аліменка В.О., Кучми А.Ю від 10 жовтня 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до Варвинського районного суду Чернігівської області з позовом до відділу Державної реєстрації Варвинської районної державної адміністрації (далі - відповідач), третя особа: ОСОБА_3 (далі - третя особа), у якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно відділу надання адміністративних послуг та державної реєстрації Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області Козлової О.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 29731585 від 24 травня 2016 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 929320174211, номер запису про право власності: 14639724 від 20 травня 2016 року, яким зареєстровано за ОСОБА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1, право власності на будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла її мати - ОСОБА_5, після смерті якої відкрилася спадщина. До складу спадщини входить, зокрема, і будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 адже згідно свідоцтва НОМЕР_3 про право особистої власності на домоволодіння від 01 лютого 1990 року право власності на цей будинок зареєстроване за ОСОБА_5. Вона є єдиним спадкоємцем, який протягом встановленого законом строку звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 Прийнявши спадщину після смерті матері, вона звернулась до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на будинок, проте отримала відмову у зв'язку з відсутністю оригіналу правовстановлюючого документа - свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 01 лютого 1990 року. Коли ж позивач звернулася до суду з позовом про визнання права власності у порядку спадкування за законом, то в ході розгляду справи дізналася, що 20 травня 2016 року право власності на вищевказаний будинок на підставі технічного паспорта зареєстровано за її братом ОСОБА_3 Переконана, що така реєстрація суперечить закону, адже технічний паспорт, виданий замовнику, не є підставою виникнення права власності на житловий будинок, право власності на який зареєстровано за іншою особою.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Варвинського районного суду Чернігівської області від 11 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду м. Києва від 10 жовтня 2017 року, адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24 травня 2016 року № 29731585 державний реєстратор прав на нерухоме майно Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області Козлова О.А. всупереч вимог пункту 3 частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV) здійснила державну реєстрацію права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований в АДРЕСА_1, без направлення відповідного запиту до КП «Прилуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради щодо наявності іншого зареєстрованого права власності на зазначений житловий будинок, що було вірно встановлено судом першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову Варвинського районного суду Чернігівської області від 11 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду м. Києва від 10 жовтня 2017 року і закрити провадження у справі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 08 листопада 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 731/96/17, витребувано матеріали справи.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2019 року прийнято до свого провадження справу № 731/96/17 та запропоновано сторонам надати відзиви на касаційну скаргу.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_5 була власником будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, висновком Прилуцького МБТІ від 01 лютого 1990 року та довідкою КП «Прилуцьке МБТІ» № 1008 від 08 червня 2016 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

ОСОБА_3 (син) звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області Козлової О.А. з заявою від 20 травня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, до якої додав квитанції, копію паспорту, державний акт на право власності на земельну ділянку Серія НОМЕР_4 від 13 січня 2005 року та технічний НОМЕР_2 від 21 квітня 2016 року на зазначений житловий будинок.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області Козлової О.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24 травня 2016 року № 29731585 зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на вказаний житловий будинок.

14 червня 2016 року ОСОБА_2 (дочка) звернулась до приватного нотаріуса районного нотаріального округу Пушкарьової-Гезердавої Н.О. з проханням надати на її ім'я свідоцтво про право на спадщину за законом на вказаний вище будинок, що залишився їй у спадок після смерті матері.

14 червня 2016 року приватним нотаріусом районного нотаріального округу Пушкарьовою-Гезердавою Н.О. було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 846/02-31, якою відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у АДРЕСА_1 у зв'язку з ненаданням останньою документів, що посвідчують право власності на зазначений житловий будинок.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що судом невірно було визначено предметну підсудність розгляду даної справи, розгляд якої не відноситься до загальних місцевих судів як адміністративних судів, а відноситься до компетенції окружних адміністративних судів.

Представником позивача заявлено клопотання про закриття провадження у справі, оскільки дана справа не підсудна Варвинському районному суду Чернігівської області, однак судом ці доводи були безпідставно відхилені.

Від інших учасників справи заперечень на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Варвинського районного суду Чернігівської області від 11 травня 2017 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року не відповідають, а вимоги касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Вирішуючи спір у цій справі по суті, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до висновку, що такий спір є публічно-правовим та має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. Однак, колегія суддів вважає такий висновок передчасним з огляду на наступне.

За правилами частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.

Наведене узгоджується з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

У свою чергу, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо позивач намагається захистити своє порушене приватне право шляхом оскарження управлінських дій суб'єктів владних повноважень.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі № 815/6945/16.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

У справі, що розглядається, спір виник стосовно правомірності рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації права власності на житловий будинок, у зв'язку з відсутністю у державного реєстратора законодавчо визначених підстав приймати спірне рішення. Відтак, у даній справі фактично оскаржується правомірність набуття ОСОБА_3 права власності на житловий будинок, у зв'язку з чим, на думку позивача, порушується її право власності на відповідне майно, набуте на підставі свідоцтва про право на спадщину, тобто існує спір між фізичними особами щодо права на власності нерухоме майно.

Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права позивача, колегія суддів доходить до висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Даний висновок узгоджується із правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 821/1768/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 362/1038/17, прийнятих за результатом перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку у подібних спірних правовідносинах.

Колегія суддів також враховує, що на момент звернення позивача до суду Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 14 квітня 2009 року у справі № 21-367во09, від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15, вже була висловлена правова позиція стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з подібних правовідносин.

Відносини, пов'язані із здійсненням права власності на об'єкт нерухомого майна, включаючи відносини щодо виникнення права власності на підставі спадкування, регулюються, зокрема, ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, оскільки спірні правовідносини фактично виникли ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стосовно визнання права власності, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

За таких обставин суд вважає, що між позивачем та відповідачем (суб'єктом владних повноважень) немає публічно-правових відносин, спір не є публічно-правовим, а тому не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Відтак, справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.

У справі, що розглядається, спір не обмежується оскарженням рішення, дії чи бездіяльності державного реєстратора, оскільки в його основі лежить спір, що виник зі спадкових правовідносин та який з урахуванням особливості справи не може бути вирішений в адміністративному суді, що обмежений при вирішенні таких спорів вимогами процесуального закону.

Розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства не відповідав би принципу ефективного судочинства як важливому елементу верховенства права.

Намагання сторін вирішити спір про речове право на об'єкти нерухомого майна, використовуючи систему адміністративних судів, або розгляд адміністративними судами такого спору в порядку КАС України є помилковим.

Саме завдання Верховного Суду як найвищого суду в системі судоустрою України, що забезпечує сталість та єдність судової практики (статті 17 та 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») полягає у виправлені відповідних помилок.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2018 року у справі № 823/217/17.

Колегія суддів також враховує, що згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі закриттю, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Частиною першою статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Крім того, Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення від 25 лютого 1993 року у справі «Доббертен проти Франції» зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France, заява № 88/1991/340/413).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких підстав колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_3 слід задовольнити частково, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити.

Керуючись статтями 238, 239, 341, 344, 349, 354, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Варвинського районного суду Чернігівської області від 11 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до відділу Державної реєстрації Варвинської районної державної адміністрації, третя особа: ОСОБА_3 про визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень закрити.

Роз'яснити, що спір може бути розглянуто за правилами цивільного судочинства.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко