Іменем України. Функціональне відродження рабовласницької логіки у сімейному праві. Офіційно.

Коли держава «не знає», де діти. Як суд перетворює право на фарс (правовий аналіз ухвали Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/7434/25-ц). Суд, який «нічого не бачить»

8 грудня 2025 року Печерський районний суд міста Києва вчергове пробив дно правового абсурду, постановив Ухвалу, яка не лише відмовила у допомозі батькам, але й оголила системну ваду в українському правосудді.

Печерський районний суд м. Києва у складі судді Т.В. Остапчук відхилив заяву про забезпечення позову батьків, чиї малолітні діти були насильно та незаконно вилучені та переміщені до країн ЄС, де їх місцезнаходження невідоме. За цією формальною ухвалою криється чітка думка, що якщо дитина зникла, а держава не знає, де її шукати, то це проблема батьків, а не підстава для негайних дій. Така позиція є не лише юридично вадною, але й цивілізаційним кроком назад.

Абсурдність логіки суду: «доведіть, що ваша дитина зникла і це всупереч ії інтересам».

Мотиви суду ґрунтуються на класичному логічному колі: заявники не надали доказів виїзду дітей за кордон, не довели їхнє місце проживання та не вказали точні норми, що зобов’язують конкретні державні органи шукати дітей за межами України. Інакше кажучи, щоб держава почала діяти, батьки мають самі виконати її роботу. А саме - знайти докази, які неможливо отримати без державних ресурсів. Це рівнозначно вимозі до родини зниклого безвісти самостійно провести розслідування в іншій державі.

Юридично це нонсенс. Зникнення дитини, особливо з ознаками викрадення, саме по собі має створювати обов’язок для держави застосувати всі доступні механізми - від міжнародно-правової допомоги до співпраці з поліцією інших країн. Суд же перетворив цей очевидний обов’язок у непереборну перешкоду.

Суд заявив, що встановлення місця перебування дитини або забезпечення зв’язку з нею «не є заходами забезпечення позову». Це твердження прямо суперечить духу та букві закону. Стаття 150 ЦПК України прямо передбачає, що забезпечення може полягати в «інших заходах, необхідних для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених прав». Що може бути ефективнішим для захисту права на сімейне життя, ніж зупинити подальше зникнення дитини та встановити з нею контакт? Фактично, ми маємо підміну суті інституту забезпечення позову.

Без цих дій майбутнє судове рішення про повернення дитини стане фікцією - виконувати буде нічого і нікуди. Суд, по суті, звів могутній правозахисний інструмент до технічної процедури арешту рахунків, повністю ігноруючи специфіку справ, де предметом спору є жива дитина.

Найкращі інтереси дитини існують лише на папері. Та й то питання, а чи взагалі є цей папір. У цивілізованій правовій системі відсутність інформації про дитину, це сигнал тривоги. У практиці ЄСПЛ відсутність інформації про місце перебування дитини визнається обставиною, яка автоматично вимагає активних дій держави, а не нейтрального очікування, що суперечить концепції превентивного захисту. В Україні, за рішенням суду, це підстава нічого не робити.

Ухвала рясніє посиланнями на Конвенцію про права дитини та Сімейний кодекс. Суд визнає, що найкращі інтереси дитини є пріоритетом, а батьки мають рівні права. Однак ці благі принципи розбиваються об абсолютну бездіяльність.

Суд проігнорував серйозні заяви та надані докази про насильство, каліцтва та психологічної травми, які наводили заявники. Факт повної ізоляції дітей від сім’ї не був оцінений як загроза їхньому розвитку та благополуччю. Вийшла суцільна декларативність, що права визнаються на папері, але в реальності їм відмовляють у будь-якому, навіть попередньому, захисті. Це є класична симуляція дотримання міжнародних стандартів.

Історична паралель у вигляді відлуння рабовласницьких практик.

Йдеться не про буквальне рабство, а про функціональну подібність перекладання всього тягаря пошуку дитини на батьків і звільнення держави від активного обов’язку діяти. Така функціональна подібність у праві розглядається не як історична метафора, а як індикатор деградації публічних обов’язків держави у сфері захисту вразливих осіб.

Справа № 757/7434/25-ц необережно нагадує практики, які ми вважали похованими в глибині віків. У рабовласницьких суспільствах батьки-раби не мали права вимагати повернення своїх дітей. Дитина була власністю, і якщо її продавали або віддавали, батьки мали самі, без будь-якої допомоги, шукати її сліди та доводити свою приналежність.

Ухвала Печерського суду у справі № 757/7434/25-ц відтворює цю ж логіку, просто замінивши термінологію. Держава, представлена судом, каже: «Дитина зникла за кордоном? Це ваша проблема. Ви самі доведіть, де вона і чому ми повинні її шукати». Різниця лише в тому, що замість «права власності рабовласника» тепер використовується «відсутність наданих позивачами доказів». Сутність залишилась незмінною - тягар пошуку та доведення покладений на найбільш вразливу сторону - родину, яка вже постраждала.

Практика Європейського суду з прав людини у подібних справах (наприклад, Ignaccolo-Zenide проти Румунії) однозначна, коли дитину незаконно утримують, держава зобов’язана вживати активні, негайні та ефективні заходи для її повернення. Бездіяльність, формалізм і перекладання всього тягаря на батьків самі по собі визнаються порушенням права на сімейне життя (стаття 8 Конвенції).

Печерський суд не просто не врахував цю практику, він діяв прямо протилежно їй. Замість того, щоб вимагати від державних органів звіту про вжиті заходи в рамках міжнародного співробітництва, суд визнав їхню пасивність законною. Це створює небезпечний прецедент, де Україна може бути визнана такою, що системно не виконує свої міжнародні зобов’язання з захисту дітей.

Ці аргументи, з правової точки зору, є абсурдними та цинічними. Так проведемо аналітичний аналіз ухвали Печерського районного суду м. Києва у справі №757/7434/25-ц від 08.12.2025 з точки зору « Правова хибність, порушення національного та міжнародного законодавства, дегуманізація як форма судової практики».

1. Загальні положення.

Дата ухвали: 08 грудня 2025 року (Забезпечено надання загального доступу: 24.12.2025 року).
Суддя: Остапчук Т.В.
Суть: Відмова в забезпеченні позову, що подано в інтересах малолітніх дітей, незаконно відібраних/переміщених за межами України та позбавлених зв’язку з родиною.
Позивачі: Батьки та законні представники п’яти дітей.
Предмет заяви: зобов’язання державних органів забезпечити встановлення місцезнаходження дітей, зв’язок із ними та право на виховання до розгляду справи по суті.

2. Порушення норм національного законодавства України.

3. Порушення міжнародних зобов’язань України.

Суд фактично відмовив дітям у праві бути з батьками не через відсутність правових підстав, а через бюрократичну пастку, у засіданні мотивуючи тим, що докази були подані через електронний суд, але «не через канцелярію», а по суті залишив дітей поза правовим полем. Тобто, судове рішення Печерського суду:

• Суперечить національному законодавству;
• Порушує права дітей і батьків;
• Підтримує практику, що тотожна сучасному формату «юридичного рабства» у функціональному розумінні коли діти не належать сім’ї, а доступ до них визначається державним чи судовим розсудом.

Ухвала у справі № 757/7434/25-ц, це не випадкова помилка. Це симптом системної хвороби . Симптом того, що формальне процедурне правило може легко перемогти живу людину, а інтереси дитини проголошуються, але ніколи не мають пріоритету в реальній судовій процедурі.

Порівняння з рабовласницькими практиками це вже не метафора, а констатація факту: «Коли держава відмовляється брати на себе відповідальність за захист родини та дитини, вона повертається до примітивніших, жорстокіших моделей суспільства».

Справа № 757/7434/25-ц нагадує, що найгучніші корупційні справи, подібні Енергоатому, це лише верхівка айсбергу. Його основа, це тисячі невидимих трагедій звичайних громадян, які натрапляють на глуху стіну державної байдужості, облицьовану плиткою судових рішень.

Без кардинальної перебудови підходів, де інтереси дитини будуть дійсно першочерговими, а не просто риторичною фразою, така система буде і надалі створювати правовий щит не для дітей, а для тих, хто їх зникненням користується.

Коли система дійшла до того, що зникнення дитини за кордоном є підставою не для тривоги, а для відмови у допомозі - це криза не окремого судді, а всієї філософії правосуддя. У цивілізованій країні така справа мала б стати каталізатором для перевірки всіх механізмів захисту. У нашій реальності вона ризикує стати черговим інструктивним прикладом того, як можливо нічого не робити, залишаючись формально в рамках закону.

І саме тому, ця справа вимагає не тільки розслідування компетентними органами, а й гострої публічної правової оцінки та негайного реагування.

Суд зробив вигляд, що держава не має інструментів і саме цим легалізував її бездіяльність. Іменем України.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/7434/25-ц

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2025 року Печерський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Остапчук Т.В., за участю секретаря Погребняк В.Д., заявників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 , представника відповідача ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду заяву ОСОБА_2 , що діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , що діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , що діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_1 , що діє в інтересах ОСОБА_11 про забезпечення позову, - В С Т А Н О В И В:

11.02.2025 року до суду надійшла заява ОСОБА_2 , що діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , що діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , що діє в інтересах ОСОБА_12 , ОСОБА_1 , що діє в інтересах ОСОБА_11 про забезпечення позову, в якій заявники просили застосувати заходи забезпечення позову, а саме зобов`язати Міністерство юстиції України, Національну соціальну сервісну службу України, Міністерство закордонних справ України, Національну поліцію України до розгляду справи по суті, в межах своїх повноважень: негайно встановити точне місцезнаходження незаконно переміщених від батьків та утримуваних дітей ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , країна Естонія, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , країна Німеччина, ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , країна Австрія, ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , країна Австрія, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , країна Німеччина; забезпечити щоденну можливість телекомунікаційного зв`язку із кожною дитиною тривалістю не менше однієї години; організувати безперешкодні особисті зустрічі з кожною дитиною не рідше одного разу на три дні. Вимоги заяви обгрунтовані тим, що заявники мають намір звернутися до суду із позовною заявою про повернення дітей. Як зазначено в заяві, до ухвалення рішення по суті справи, а саме до прийняття рішення про повернення дітей, необхідно зобов`язати відповідачів негайно встановити точне місцезнаходження незаконно переміщених від батьків утримуваних іншими особами дітей; забезпечи щоденну можливість телекомунікаційного зв`язку із кожною дитиною тривалістю не менше однієї години; організувати безперешкодні особисті зустрічі з кожною дитиною не рідше одног оразу на три дні; забезпечити право батьків на безпосередню участь у вихованні. Заявники вважають, що до вирішення спору щодо повернення дітей по суті, забезпечення позову в цій справі запобігатиме подальшому неконтрольованому переміщенню (зникненню) дітей, допоможе уникнути стресової ситуації для дітей, тобто є найкращим в інтересах дитини, а також забезпечує ефективне виконання можливого судового рішення без утруднень. Як вбачається із заяви, дитина ОСОБА_1 - малолітній ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був викрадений на території України та злочинним шляхом переміщався до Естонії, Німеччини, російської федерації і знову до Естонії. За свідченнями очевидців та офіційними висновками, дитині завдаються фізичні каліцтва, психологічні травми, присутнє сексуальне насильство. Дитина позбавлена доступу до освіти. Судові рішення не виконуються. Владою Естонії не дозволено скасовувати добровільний статус тимчасового захисту для дитини. Поліцією та соціальними працівниками на батька були здійснені невдалі спроби нападу, затримання та депортації, у тому числі із застосуванням зброї. Точне місцезнаходження дитини невідоме. Батькові відмовляють у можливості будь-якого спілкування з дитиною, участі у вихованні, вся інформація про дитину приховується. Такі умови унеможливлюють збереження мови, культури та емоційного зв`язку між дитиною та батьком. Онук ОСОБА_2 - малолітній ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був викрадений та переміщається між землями у Німеччині. Лише 08.11.2024 року було надано можливість короткого контакту з дитиною, під час якої з`ясувалося, що дитина забула мову, не відвідувала дитячий садок, не оформлена та не відвідує школу, позбавлена повноцінного харчування. Місцезнаходження дитини невідоме. Бабусі, та матері відмовляють у можливості особистого спілкування з дитиною, участі у вихованні, вся інформація про дитину приховується. Такі умови унеможливлюють збереженню мови, культури та емоційного зв`язку між дитиною та сім`єю. Дитина ОСОБА_8 - ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , був вилучений співробітниками поліції та соціальної служби Австрії, коли мати приїхала до соціального будинку тимчасового проживання, який закривався, щоб забрати свої речі. Соціальна працівниця ОСОБА_14 (громадянка російської федерації), у той час, коли мати збирала речі, звернулася до правоохоронних органів, повідомивши недостовірні дані про те, що мати нібито спить, а малолітня дитина (1 рік і 9 місяців) гола бігає по коридорах і просить води. Записи з відеокамер та свідчення очевидців не були взяті до уваги, і дитину насильно вилучили та відвезли в невідомому напрямку. При цьому дитині були завдані пошкодження шкіри. Соціальна служба звернулася до суду і, базуючись виключно на свідченнях своєї працівниці, стала опікуном дитини, скасувала статус тимчасового захисту. У судових матеріалах зазначені недостовірні дані дитини, неіснуюча прописка та інші сфальсифіковані відомості. Батьків про судове засідання не повідомили. На якій підставі зараз дитина перебуває в ЄС - невідомо. Місцезнаходження дитини невідоме. Батькам відмовляють у можливості спілкування з дитиною, участі у вихованні, вся інформація про дитину приховується. Такі умови унеможливлюють збереження мови, культури та емоційного зв`язку з дитиною. ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , був викрадений у матері у будівлі школи у Відні. Коли мати прийшла за дитиною до школи, там чекали соціальні працівники, відібрали у дитини телефон, насильно завели до окремої кімнати та закрили на ключ. Дитина стукала в двері, намагалася вирватися, просила матір врятувати її, виламати двері, проте працівники, які там знаходилися, силоміць відтягли дитину від дверей, скрутили їй руки і пізніше передали поліції. Матері повідомили, що вона не має прав та до дитини її не допускали. Поліція відмовилась приймати заяву про викрадення і мати силоміць виткнули з дільниці. З відео-фрагментів видно, що хлопчик був в істериці та хотів до мати. Після чого було викликано поліцію і матір вивели з будівлі без жодних пояснень. З того часу про дитину нічого не відомо. На відео видно, що в тій же кімнаті знаходиться ще одна невстановлена дівчина віком приблизно 7 років. Наразі місцезнаходження дитини невідоме. Матері відмовили у можливості спілкування з дитиною, участі у вихованні, вся інформація про дитину приховується. Після чого вона виїхала до Києва щоб безпосередньо звертатись до офіційних органів, врятувати та повернути свою дитину та дорогою зникла безвісти. Дитина позивача ОСОБА_3 - малолітній ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , був вилучений співробітниками поліції та соціальної служби Людвігсбургу (Німеччина). Дитину та матір запросили на розмову до центру матері й дитини. Було сказано що «зараз поспілкуємося, і ви підете додому, потрібно трохи почекати». Після цього викликали поліцію і без жодних пояснень матір вивели з будівлі із застосуванням сили як до злочинця, та з нанесенням тілесних ушкоджень, Після цього дитина зникла і її місцезнаходження невідомо. Матері відмовляють у можливості спілкування з дитиною, участі у вихованні, вся інформація про дитину приховується, усі звернення та запити ігноруються. Такі умови унеможливлюють збереження мови, культури та емоційного зв`язку з дитиною. Заявники зазначають, що в країнах ЄС дуже непоодинокі випадки відібрання дітей у батьків, передання їх в інші сім`ї, зміни їх імен та по-батькові, тощо. При цьому відстежити переміщення дітей чи інші зміни у житті дітей практично неможливо. Діти забувають рідну мову, культуру та взагалі своїх батьків, рідних та близьких. Проблема з незаконним відібранням дітей у країнах ЄС є загальновідомою, неодноразово висвітлювалась по телебаченню, зокрема, за висловлюванням першої леді України ОСОБА_16 , державний курс України має протидіяти таким явищам. Отже, невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити або унеможливити виконання судового рішення, а також унеможливити ефективний захист або відновлення порушених прав Позивачів та їхніх дітей. Запропоновані заході забезпечення позову є співмірними із заявленими вимогами та відповідають, найкращим інтересам дітей. Вивчивши матеріали заяви, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні заяви, за наступних підстав. Як встановлено судом, ОСОБА_11 народився ІНФОРМАЦІЯ_6 в м.Києві та його батьками є: ОСОБА_17 та ОСОБА_18 . ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_7 в м. Миколаєві та його батьками є: ОСОБА_19 та ОСОБА_20 . ОСОБА_9 , народився ІНФОРМАЦІЯ_8 в м.Харків та його батьками є: ОСОБА_21 та ОСОБА_8 . ОСОБА_7 народився ІНФОРМАЦІЯ_9 в м.Києві та його батьками є: ОСОБА_22 та ОСОБА_3 . Матеріали заяви не містять інформації про дитину ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Крім того, як вбачається, матеріали не містять доказів, що заявники мають право звертатись до суду в інтересах зазначеної дитини. У відповідності із ст. 149 ЦПК України, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі може вжити заходів по забезпеченню позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Стаття 150 ЦПК України, передбачає, що позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. Статтею 150 ч. 3 ЦПК України визначено, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Крім того, відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Як роз`яснено в постанові №9 Пленуму Верховного суду України від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Заявники не надали суду будь-яких доказів щодо виїзду дітей за межі території України та на підтвердження обставин, зазначених у заяві. За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Відповідно до статті 3, статті 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Стаття 141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Згідно із статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Відповідно до частини першої статті 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Заявники не надали суду доказів що рішеннями судів вирішено питання про визначення місця проживання дітей. Так само суду не було надано доказів щодо місця проживання заявників, та батьків дітей, враховуючи що в заяві вказано про їх проживання за межами території України. Заявниками не зазначено будь-яких доказів, які б свідчили про істотну зміну умов проживання дітей, зокрема про неможливість проживання дитини з матір`ю/батьком. В той же час відповідачами у справі визначені відповідні органи України: Міністерство закордонних справ України, Національна сервісна служба України, Міністерство юстиції України, Національна поліція України. Заявники не посилались на норми діючого законодавства України згідно з яким на Міністерство закордонних справ України, Національну сервісну службу України, Міністерство юстиції України, Національну поліцію України покладаються обов`язки по уточненню місця знаходження малолітніх дітей на території іншої держави. На думку суду вказані заявниками заходи не є заходами забезпечення майбутнього позову про повернення дітей. Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. З урахуванням наведеного, враховуючи, що позивачі не надали доказів, що невжиття заявлених заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або останнє не матиме ефективного захисту, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивачів, за захистом яких вони мають намір звернутись до суду, заява обґрунтована припущеннями, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні заяви у зв`язку із її необґрунтованістю. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 149-153 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні заяви ОСОБА_2 , що діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , що діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , що діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_1 , що діє в інтересах ОСОБА_11 про забезпечення позову - відмовити. На ухвалу суду може бути подано апеляційну скаргу безпосередньо до Київського апеляційного суду м. Києва протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання її копії. Ухвали, що постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).

Суддя Т.В.Остапчук