«І.Н. проти України»: ЄСПЛ визнав незаконність примусової госпіталізації Заявника до психіатричної лікарні та його примусового лікування (ст.ст. 5, 6 Конвенції, заява № 28472/08, від 23.06.2016)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України І.Н., звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на незаконну госпіталізацію до психіатричних лікарень, відсутність права на відшкодування шкоди у зв’язку з цим, надмірну тривалість провадження щодо незаконності госпіталізації та стягнення компенсації.

Після неодноразових скарг Заявника на непроведення розслідування ініційованої ним справи, прокуратура звернулася до медичного об`єднання з проханням про проведення експертизи стану Заявника. Ознайомившись із надісланими до прокуратури листами Заявника, лікарі-психіатри дійшли виснову про необхідність огляду Заявника. Заявника було доставлено до лікарні в супроводі міліції, де було здійснено огляд, прийнято рішення про госпіталізацію та невідкладне лікування. У подальшому Заявника неодноразово оглядали лікарі, за рішенням медико-соціальної експертної комісії йому було встановлено другу групу інвалідності.

Під час проходження станціонарного лікування Заявник неодноразово звертався до медичних установ із запитами щодо ознайомлення з історією хвороби та підставами для госпіталізації, проте на запити було відмовлено або не надано відповідь. У зв`язку із ненаданням відповідей на запити, Заявник звернувся до суду з позовом проти лікарні, позов було частково задоволено, на користь Заявника присуджено моральну шкоду. Апеляційні та касаційні скарги Заявника було залишено без задоволення.

ЄСПЛ відзначив, що повинен встановити чи було дотримано національного законодавства під час госпіталізації Заявника, чи було таке національне законодавство якісним і відповідало принципу верховенства права, чи воно передбачало справедливі і належні процедури позбавлення свободи, та чи було позбавлення Заявника свободи було абсолютно необхідним в обставинах, що склалися. ЄСПЛ також наголосив, що особа може бути позбавлена свободи як психічно хвора лише якщо її хвороба достовірно доведена, і якщо вид, ступінь і стійкість відповідного психічного розладу вимагають примусового тримання в лікарні.

ЄСПЛ встановив, що на момент примусової госпіталізації Заявника наказ, на підставі якого її було здійснено, швидше за все не був доступним для широкого загалу, а Конституцією України було передбачено можливість обмеження прав і свобод виключно законами України. Проте, під час примусової госпіталізації Заявника та його тримання у лікарні відповідний закон не було прийнято. ЄСПЛ встановив, що Заявника не було позбавлено свободи відповідно до справедливої і належної процедури, як цього вимагає Конвенція. Перш за все, було порушено гарантії незалежності медичних працівників, які приймали рішення про позбавлення Заявника свободи (рішення приймалося комісією з чотирьох лікарів, двоє з яких приймали первинне рішення про проведення огляду Заявника); окрім вказаного, поміщення Заявника в лікарню було ініційоване виключно на підставі його листів до прокуратури без інших підстав. ЄСПЛ наголосив, що тримання Заявника в лікарні на підставі наказу, який на той момент втратив чинність, було незаконним, а будь-які докази небезпечності Заявника для себе чи оточуючих, які могли виправдати госпіталізацію, були відсутні. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

ЄСПЛ також встановив порушення пункту 5 статті 5 Конвенції з огляду на незначний розмір присудженої Заявнику моральної шкоди, невизнання національними судами незаконності примусового лікування Заявника та незабезпечення в українській правовій системі права на відшкодування у випадку встановлення ЄСПЛ порушення будь-якого пункту статті 5 Конвенції.

ЄСПЛ встановив, що загальна тривалість провадження у справі Заявника склала шість років, чотири місяці та дванадцять днів у трьох інстанціях. ЄСПЛ відзначив, що справа Заявника не була особливо складною, загальна тривалість провадження не була наслідком виключно поведінки Заявника (засідання відкладались через відсутність у судах вільних залів, неявки відповідачів, призначення експертиз та ін.), з огляду на що тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», у зв`язку з чим було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06

«Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11

«Л.М. проти Латвії» (L.M. v. Latvia), заява № 26000/02

«Нарсуллоєв проти Росії» (Nasrulloyev v. Russia), заява 656/06

«Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ У СПРАВІ «І.Н. ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF I.N. v. UKRAINE)

(Заява № 28472/08)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

23 червня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

23/09/2016

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «І.Н. проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ханлар Гаджиєв (Khanlar Hajiyev),
Ерік Мьосе (Erik Møse),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Мартиньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
Сергій Гончаренко (Sergiy Goncharenko), суддя ad hoc,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції

після обговорення за зачиненими дверима 31 травня 2016 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 28472/08), яку 29 травня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан І.Н. (далі – заявник). Голова секції задовольнив клопотання заявника про нерозголошення відомостей про його особу (пункт 4 правила 47 Регламенту Суду).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли пані Я.В. Заікіна та пані Л.Г. Ібадова, юристи, які практикують у
м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, на останніх етапах провадження пані
О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, що його поміщення до психіатричних лікарень було незаконним, він також скаржився на відсутність гарантованого права на відшкодування шкоди у зв’язку з цим, та що цивільне провадження щодо незаконності його поміщення до психіатричних закладів та стягнення компенсації було надмірно тривалим. Він посилався на пункти 1 та 5 статті 5 та пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. 04 грудня 2013 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

5. Пані Ганна Юдківська, суддя, обрана він України, не могла брати участь у справі (Правило 28 Регламенту Суду). Відповідно, Голова П’ятої секції вирішив призначити пана Сергія Гончаренка суддею ad hoc (пункт 4 статті 26 Конвенції та пункт 1 Правила 29 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1963 році та проживає у м. Сєвєродонецьк, Україна.

7. За твердженням заявника у 1996 році він ініціював кримінальне провадження за наклеп у Сєвєродонецькому міському суді Луганської області оскаржуючи внесення у його трудову книжку запису про його звільнення у зв’язку з вчиненням ним крадіжки. Заявник стверджував, що у зв’язку з його численними скаргами щодо непроведення розслідування зазначеної справи, у 2000 році прокурор м. Сєвєродонецьк звернувся з проханням помістити заявника до психіатричної лікарні.

8. Згідно з матеріалами справи, 18 березня 2000 року голова Сєвєродонецького територіального медичного об’єднання (далі – ТМО) отримав лист прокуратури м. Сєвєродонецьк із проханням провести експертну оцінку психічного стану заявника. Сторони не надали Суду копію цього листа.

9. Лікарі-психіатри Ма. та К. вивчили надіслані заявником до прокуратури листи та дійшли висновку про необхідність проведення первинного огляду заявника, оскільки ці листи містили ознаки, що вказували на «високий ризик здійснення ним соціально небезпечних діянь». Сторони також не надали Суду копії цих листів.

10. 19 березня 2000 року Ма. у супроводі бригади швидкої допомоги та двох працівників міліції здійснив виїзд за місцем проживання заявника. Заявник стверджував, що загалом до нього приїхало семеро осіб.

11. Сторони надали різні відомості щодо обставин цього візиту. Згідно свідчень заявника, наданих ним у судовому засіданні (див. п. 29), він відчинив двері лише після погроз працівників міліції виламати двері. Як тільки заявник відчинив двері, Ма. повідомив, що їм необхідно проїхати до лікарні, щоб обстежити заявника в умовах стаціонару. Працівник міліції П. кричав на заявника та погрожував йому притягненням до кримінальної відповідальності за чинення опору працівникам міліції. Заявник відповів, що він «підкорюється насиллю». Пізніше його вивели під руки та посадили до машини швидкої допомоги.

12. Уряд стверджував, що не було ніяких доказів застосування сили до заявника. Згідно свідчень Ма., наданих ним у тому самому судовому засіданні, заявник відчинив двері та впустив Ма. та працівників міліції. Ма. представився та провів бесіду з заявником. Після цього заявнику було запропоновано проїхати у відділення лікарні для подальшого обстеження. Заявник погодився, зібрав свої речі, закрив двері та сів у машину швидкої допомоги. Після прибуття до ТМО було прийнято рішення про необхідність госпіталізації заявника.

13. 20 березня 2000 року заявник був оглянутий комісією з чотирьох лікарів-психаторів, у тому числі Ма. та К., які підтвердили необхідність його термінової госпіталізації. Наступного дня у присутності Ма. заявника було оглянуто асистентом кафедри психіатрії Луганського державного медичного університету та йому було рекомендоване стаціонарне лікування. У зв’язку з відмовою від госпіталізації заявника було додатково оглянуто трьома лікарями-психіатрами Луганської обласної клінічної психоневрологічної лікарні (далі – Луганська лікарня), які дійшли висновку, що він потребував невідкладного лікування, з огляду на його листи погрозливого змісту, адресовані різним органам влади.

14. У період з 21 березня до 07 вересня 2000 року заявник проходив стаціонарне лікування у Луганській лікарні. Як стверджувалось,
21 квітня, 22 травня, 23 червня та 22 серпня 2000 року заявник оглядався комісією з трьох лікарів-психіатрів. Кожного разу приймалося рішення про необхідність продовження його лікування.
26 липня 2000 року заявника було оглянуто обласною медико-соціальною експертною комісією, за рішенням якої йому була встановлена друга група інвалідності.

15. 07 вересня 2000 року заявник був переведений до Сватівської обласної психіатричної лікарні (далі – Сватівська лікарня) для продовження лікування. З цієї лікарні його виписали 04 грудня
2000 року.

16. Заявник також проходив стаціонарне лікування у період з 31 травня до 26 червня 2001 року.

17. У липні та серпні 2001 року заявник звертався до медичних установ, у яких він проходив стаціонарне лікування у 2000 році, з запитами щодо надання йому можливості ознайомитися з його історією хвороби та нормативними документами, на підставі яких його було поміщено на психіатричне лікування. Згідно тверджень заявника, він отримав відповідь лише від Луганської лікарні, але йому було відмовлено.

18. 26 вересня 2001 року заявник звернувся до Сєвєвродонецького міського суду Луганської області (далі – міський суд) з позовом до ТМО у зв’язку з ненаданням ним відповідей на його запити. У матеріалах справи міститься копія позову заявника від 26 вересня 2001 року. На ній наявні два записи, зроблені від руки: «отримано 28 вересня 2001 року» та «отримано 02 жовтня 2001 року». Міський суд видав довідку про рух цивільної справи за позовом заявника, в якій зазначалося, що заявник звернувся з позовом до ТМО 02 жовтня
2001 року. У жовтні 2001 року заявник звернувся з аналогічним позовом до Луганської лікарні.

19. 15 листопада 2001 року суд виніс ухвалу про призупинення цивільної справи за позовом заявника до вирішення по суті справи про визнання заявника недієздатним. 26 грудня 2001 року заяву про визнання заявника недієздатним було залишено без розгляду, у зв’язку з чим ухвалою суду від 01 лютого 2002 року провадження було поновлено.

20. Рішенням від 29 квітня 2002 року у задоволенні позовних вимог заявника було відмовлено. Ухвалою від 21 листопада 2002 року Апеляційний суд Луганської області скасував це рішення та направив справу на новий судовий розгляд.

21. 06 лютого 2003 року заявником було подано заяву про зміну позовних вимог. У доповнення до його початкових скарг, він скаржився, зокрема, на незаконність його поміщення до психоневрологічного відділення ТМО 19 березня 2000 року та тримання там до 21 березня 2000 року. Він також скаржився, що його було незаконно переведено до Луганської та Сватівської лікарень, де він тримався до 04 грудня 2000 року. Заявник також вимагав відшкодування моральної шкоди.

22. У період з 23 лютого 2003 року до 23 березня 2004 року відбулося десять судових засідань, а три судових засідання було відкладено. Зокрема, два судових засідання було відкладено у зв’язку з неявкою відповідачів та/або їхніх представників, і одне судове засідання не відбулося у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою.

23. 23 березня 2004 року ухвалою міського суду на підставі заявленого представником відповідача клопотання було призначено судово-психіатричну експертизу заявника. 14 липня 2004 року Апеляційний суд Луганської області скасував цю ухвалу та направив справу до суду першої інстанції для розгляду по суті.

24. У своїх запереченнях Уряд надав перелік призначених судових засідань, що відбулись у справі заявника. У матеріалах справи також міститься довідка про рух цивільної справи за позовом заявника, видана Сєвєродонецьким міським судом. Ці два документи про рух цивільної справи за позовом заявника містять деякі суперечливі відомості.

25. Відповідно до інформації, наданої Урядом, у період з 03 вересня 2004 року до 14 червня 2005 року було призначено одинадцять судових засідань, з яких через неявку або відповідачів, або заявника, або їхніх представників відбулося лише п’ять. Згідно з довідкою національного суду відбулося сім судових засідань.

26. 14 червня 2005 року повноваження судді, яка розглядала справу заявника, закінчились. Наступне судове засідання з новим суддею, призначене на вересень 2005 року, як стверджувалось, не відбулося у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою.

27. У період з 03 листопада 2005 року до 13 серпня 2007 року було призначено сорок сім судових засідань. Згідно з твердженнями Уряду, всі вони відбулися; згідно з довідкою, виданою національним судом, десять із них не відбулися у зв’язку з неявкою відповідачів, заявника або їхніх представників. Кількість неявок у судове засідання кожної зі сторін була приблизно однаковою.

28. 13 серпня 2007 року міський суд частково задовольнив позовні вимоги заявника. Суд встановив наступне. 19 березня 2000 року Ма. у супроводі працівників міліції без законних підстав помістив заявника до психоневрологічного відділення, де він тримався протягом двох днів. 21 березня 2000 року заявника без його згоди було переведено до Луганської лікарні, де він тримався до 07 вересня 2000 року. Після цього його було переведено до Сватівської лікарні, де він тримався до 04 грудня 2000 року. Заявник стверджував, що Ма. діяв незаконно, порушив право заявника на повагу його житла, здійснив примусовий огляд заявника та позбавив його свободи. Заявник також скаржився на незаконне поміщення до всіх трьох лікарень та ненадання головними лікарями цих закладів відповідей на його інформаційні запити. Заявник вимагав 100 000 (сто тисяч) гривень відшкодування моральної шкоди.

29. Міський суд також зазначив, що у судовому засіданні заявник пояснив, що він не оскаржував встановлений йому діагноз, але вважав, що дії лікарів були незаконними. Він повідомив свою версію подій 19 березня 2000 року (див. п. 11). Заявник також стверджував, що у ТМО до нього застосовувались засоби фізичного впливу; йому робили ін’єкції та утримували за ґратами у зачиненому приміщенні. До Луганської та Сватівської лікарень його переводили без його згоди. Інформацію про стан його здоров’я було розголошено посадовим особам підприємства, де він працював, та прокуратурі. Його було виписано зі Сватівської лікарні та рекомендовано не подавати ніяких скарг, інакше його знов буде госпіталізовано. Він більше не подавав ніяких скарг оскільки «хвилювався за свою долю». Заявник стверджував, що зазнав моральної шкоди внаслідок його примусової госпіталізації, введення невідомих ліків, поганого харчування, страху за своє життя, антисанітарних умов та порушення його права на повагу до свого житла.

30. У судових засіданнях Ма. та працівники міліції Ш. і Г. свідчили, що під час візиту до житла заявника фізична сила до нього не застосовувалась. Свідок Мб. показав, що подробиць цього виїзду не пам’ятає, а свідок З. пояснила, що вона бачила, як «лікар заходив [до квартири заявника?] один, а через декілька хвилин піднявся працівник міліції». Потім вона бачила, як заявник сідав у карету швидкої допомоги. Ма. також показав, що госпіталізація заявника проводилася у відповідності до тимчасової інструкції «Про порядок первинного психіатричного огляду громадян», викладеної у додатку 16 до Наказу Міністерства охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року № 225 «Про заходи по подальшому вдосконаленню психіатричної допомоги» (далі –
Наказ № 225), та тимчасової інструкції «Про порядок невідкладної госпіталізації психічно хворих», викладеної у додатку 17 до вищевказаного наказу, зокрема, пункти 1, 2 та 10-13 додатку 16 та пункти 1, 2, 5 та 6 додатку 17 (див. відповідне національне законодавство).

31. Суд встановив, що виїзд за місцем проживання заявника 19 березня 2000 року, коли було проведено його огляд, та згодом було поміщено до ТМО, був здійснений у відповідності до пунктів 1, 2 та 10-13 тимчасової інструкції, викладеної у додатку 16, і пунктів 1, 2 «б», 5 та 6 тимчасової інструкції, викладеної у додатку 17. Посилаючись на «покази Ма., Мб. та Г.» міський суд встановив, що заявник не надав доказів застосування до нього будь-яких заходів фізичного впливу. Рішення про необхідність госпіталізації заявника від 19 березня 2000 року також було прийняте відповідно до пунктів 1 і 2 тимчасової інструкції, викладеної додатку 17. Наступне рішення про госпіталізацію заявника від 21 березня 2000 року також було прийняте відповідно до пункту 2 «б» тимчасової інструкції, викладеної у додатку 17. Проте переведення заявника до Сватівської лікарні 07 вересня 2000 року суперечило статті 16 Закону України «Про психіатричну допомогу», який набув чинності 04 квітня 2000 року. Інформаційні запити заявника були залишені без розгляду на підставі рішення про відмову в ознайомленні з його історією хвороби, яке він не оскаржував. Така інформація могла бути повідомлена рідним заявника за його бажанням. Міський суд постановив стягнути зі Сватівської лікарні на користь заявника суму в розмірі 2 000 грн (приблизно 286 євро на момент подій) в якості відшкодування моральної шкоди.

32. Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, зокрема що наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 квітня 1996 року № 81 (далі – Наказ № 81) Наказ № 225 визнано «таким, що не застосовується в Україні».

33. 29 листопада 2007 року Апеляційний суд Луганської області залишив без змін рішення від 13 серпня 2007 року. Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції правильно застосував чинне на момент подій законодавство. Апеляційний суд, не надавши додаткових пояснень, відхилив доводи заявника щодо втрати чинності Наказом № 225 у зв’язку з необґрунтованістю. Він не надав жодних коментарів щодо чинності та/або юридичних наслідків Наказу № 81.

34. Заявник, повторюючи свої доводи, подав касаційну скаргу.

35. 12 лютого 2008 року Верховний Суд України залишив касаційну скаргу заявника без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю.

36. 23 листопада 2010 року заявник звернувся до Сєвєродонецького міського суду Луганської області зі скаргою щодо невидачі виконавчого листа. Міський суд повідомив заявника, що він може отримати виконавчий лист у канцелярії суду за письмовою заявою.

37. Залишається незрозумілим, чи отримав заявник присуджене йому відшкодування моральної шкоди.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України у редакції 1996 року

38. Відповідні положення Конституції передбачають таке:

Стаття 22

«Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.»

Стаття 29

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність...»

Стаття 92

«Виключно законами України визначаються:

(1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина ...»

Розділ XV

Перехідні положення

«1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України....»

B. Постанова Верховної ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» № 1545-XII від 12 вересня 1991 року

39. Постановою передбачено, зокрема, таке:

« ... до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.»

C. Нормативно-правові акти щодо надання психіатричної допомоги

40. До 4 квітня 2000 року примусове лікування у психіатричних закладах регулювалося радянським законодавством. Зокрема, таке лікування регулювалося наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР № 225 від 25 березня 1988 року (див. п. 30), яким були затверджені двадцять п’ять різних інструкцій щодо психіатричного лікування, у тому числі тимчасові інструкції, викладені в додатках 16 «Про порядок первинного психіатричного огляду громадян» і 17 «Про порядок невідкладної госпіталізації психічно хворих». У наказі також зазначалося: «місцевим органам охорони здоров’я дозволяю розмножити цей Наказ у необхідній кількості примірників».

41. Відповідними пунктами інструкції, викладеної у додатку 16 передбачено таке:

«Тимчасова інструкція про порядок первинного психіатричного огляду громадян»

1. Виявлення наявності або відсутності психічного розладу в особи, яка проходить огляд, є виключною компетенцією лікаря-психіатра.

2. Первинний психіатричний огляд проводиться за дозволом особи, яка оглядається (за винятком спеціально обумовлених у цій Інструкції випадків)

...

10. Особа, яка вчиняє дії, що дають достатні підстави припустити наявність у неї вираженого психічного розладу, які при цьому порушують громадський порядок або правила соціалістичного співжиття, а також становлять безпосередню небезпеку для себе або оточуючих, може бути піддана без її згоди, згоди її родичів або законних представників первинному психіатричному огляду за розпорядженням головного психіатра, а в екстрених випадках –
лікаря-психіатра спеціалізованої бригади швидкої допомоги ....

11. Головний психіатр приймає рішення про необхідність первинного психіатричного огляду на підставі вмотивованої письмової заяви правоохоронних органів ....

У заяві має бути наведене детальне обґрунтування підстав виклику психіатра із зазначенням, що від самостійного відвідування лікаря-психіатра ця особа відмовляється.

...

12. [...] головний психіатр при необхідності проведення огляду особистою резолюцією на заяві зобов’язує головного лікаря психоневрологічного диспансеру (завідувача диспансерним відділенням, кабінетом) оглянути зазначеного у заяві громадянина [...].»

42. Пунктами 13 і 19 інструкції, викладеної у додатку 16, також передбачено, що незалежно від результатів огляду, вони мають бути відображені у медичній карті амбулаторного хворого. Якщо пацієнт не погоджується із висновком про його психічний стан, він або вона мають право оскаржити його головному психіатру органу охорони здоров’я за підпорядкуванням лікувально-профілактичного закладу.»

43. Відповідними пунктами інструкції, викладеної у додатку 17, передбачено таке:

«Тимчасова інструкція про порядок невідкладної госпіталізації психічно хворих

... У відповідності до «Положень про умови та порядок надання психіатричної допомоги» невідкладна госпіталізація психічно хворих застосовується у наступному порядку:

1. Хворі, які за своїм психічним станом становлять безпосередню небезпеку для себе або оточуючих, можуть бути виключно за рішенням лікаря-психіатра поміщені у порядку невідкладної госпіталізації до психіатричної лікарні (відділення) ....

2. Показанням для невідкладної госпіталізації є суспільна небезпека хворого (агресивні дії, психомоторне збудження, суїцидальна поведінка тощо, а також висока вірогідність таких дій), обумовлена наступними особливостями його хворобливого стану ...:

(б) систематизовані маячні синдроми, якщо вони визначають небезпеку суспільно небезпечної поведінки хворих;

...

5. Невідкладну госпіталізацію безпосередньо здійснюють медичні працівники ...

6. Органи внутрішніх справ зобов’язані надавати допомогу медичним працівникам ... у випадках:

- спротиву, агресії або їх можливості, інших дій з боку хворого, які загрожують життю та здоров’ю медичних працівників....»

44. Пунктами 9, 10 та 12 інструкції, викладеної у додатку 17, передбачено також, що хворі, прийняті до психіатричної лікарні у порядку невідкладної госпіталізації, протягом двадцяти чотирьох годин мають бути оглянуті комісією у складі трьох лікарів-психіатрів, з метою вирішення питання щодо обґрунтованості невідкладної госпіталізації та необхідності проведення обов’язкового лікування. Хворі також підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць для вирішення питання щодо припинення або продовження обов’язкового лікування. Хворий може оскаржити рішення про застосування невідкладної госпіталізації або проведення обов’язкового лікування головному психіатру вищестоящого органу охорони здоров’я або до суду.

45. Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 81 від 18 квітня 1996 року містить перелік наказів Міністерства охорони здоров’я СРСР, що «не застосовуються в України». До цього переліку входить і Наказ № 225.

46. З детальним описом Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 року, посилання на яке міститься в інструкції, викладеній у додатку 17, можна ознайомитися у рішенні у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пп. 47-48, 50, від 5 червня 2004 року.

47. З 4 квітня 2000 року питання госпіталізації осіб в примусовому порядку регулюється Законом України «Про психіатричну допомогу» від 2000 року. Статтями 14 і 16 цього закону передбачено таке:

Стаття 14. Підстави для госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку

«Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або

неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.»

Стаття 16. Огляд осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу в примусовому порядку

«Особа, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, підлягає обов’язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів психіатричного закладу для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в психіатричному закладі, ця особа підлягає негайній виписці.

У випадках, коли госпіталізація особи до психіатричного закладу в примусовому порядку визнається доцільною, представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа, протягом 24 годин направляє до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону.

...»

III. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

48. У відповідних витягах з Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню (далі – КЗК) за результатами візиту з 08 до 24 лютого 1998 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:

“6. Гарантії в контексті примусової госпіталізації

224. Психічно хворі та особи з психічними відхиленнями є особливо вразливими, й, отже, мають бути захищені гарантіями від будь-яких дій або бездіяльності, що можуть суперечити їхньому благополуччю. Звідси випливає, що примусова госпіталізація/поміщення до психіатричного закладу завжди має бути забезпечена відповідними гарантіями, а рішення щодо необхідності такого поміщення має переглядатися через встановлені проміжки часу. Крім того, примусова госпіталізація особи до психіатричної лікарні не повинна тлумачитися як така, що надає право на лікування без згоди пацієнта.

Інші гарантії повинні вирішувати такі питання, як ефективна процедура оскарження, підтримка зв’язку з навколишнім світом і зовнішнім наглядом за психіатричними закладами.

225. ...

Делегація не змогла отримати чітку картину щодо юридичної процедури, що застосовується у випадку примусової госпіталізації до психіатричного закладу. КЗК хотів би отримати повні пояснення щодо таких процедур та, зокрема, докладну інформацію щодо медичних висновків, необхідних для примусової госпіталізації, ролі судів у прийнятті рішення щодо примусової госпіталізації, права пацієнтів на оскарження примусової госпіталізації та процедури перегляду доцільності примусової госпіталізації через встановлені проміжки часу.

226. Принципово важливим є надання пацієнтам можливості добровільної та усвідомленої згоди на лікування. Кожному дієздатному пацієнту, незалежно від того, отримує він лікування у добровільному чи примусовому порядку, має надаватися можливість відмовитися від лікування або будь-якого іншого медичного втручання. Будь-яке відхилення від цього основоположного принципу має ґрунтуватися на положеннях законодавства та застосуватись лише за зрозумілих і чітко визначених виняткових обставин. КЗК хотів би отримати повну інформацію про правове становище в Україні щодо надання згоди на лікування.

Звичайно, згода на лікування може вважатися добровільною та усвідомленою, лише за умови, що вона ґрунтується на повній та достовірній інформації про стан здоров’я пацієнта та лікування, що пропонується. У зв’язку з цим КЗК рекомендує, щоб всім пацієнтам систематично надавалась відповідна інформація про їхній стан здоров’я та лікування, що їм пропонувалось. Відповідну інформацію слід також надавати пацієнтам після проведення лікування (результати тощо).

227. Жодний із психіатричних закладів, який відвідала делегація, не мав чітко визначеного внутрішнього розпорядку прийняття скарг. Комітет вважає, що існування конкретного порядку подавання пацієнтами офіційних скарг до чітко вказаного органу та конфіденційного спілкування з відповідним органом поза установою є важливою гарантією. Комітет відповідно рекомендує українським органам вжити необхідних заходів для запровадження таких механізмів, які б включали надання інформації пацієнтам щодо можливості подання скарг.

229. ...Проте делегацію поінформували, що всі листи переглядалися лікуючим лікарем. Комітет хотів би мати інформацію, чи це правило застосовується також і до листування пацієнта з його адвокатом ...»

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

49. Заявник скаржився, що позбавлення його свободи не відповідало положенням пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідна частина якого передбачає таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

...»

A. Прийнятність

50. Сторони не надали зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

51. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

52. Заявник стверджував, що на момент подій не було підстав для його поміщення до ТМО. Він зазначив, що його огляд психіатром був проведений за вказівкою прокуратури, оскільки він звертався туди зі скаргами на дії певних органів державної влади, викладеними в образливій формі. На думку заявника, цей факт не може бути виправданням для поміщення його до медичного закладу.

53. Заявник також стверджував, що наказом Міністерства охорони здоров’я України № 81 від 18 квітня 1996 року Наказ № 225 було визнано «таким, що не застосовується в України». Отже, заявника було примусово поміщено до психіатричної лікарні в порушення положень Конвенції та Конституції України, оскільки до 04 квітня 2000 року не існувало нормативного акту, який би регулював питання примусового поміщення до таких закладів.

54. На підтвердження своєї скарги заявник надав лист, надісланий йому Головним юридичним управлінням Апарату Верховної Ради України 13 серпня 2013 року. У відповідній частині листа зазначалось таке:

«У Головному юридичному управлінні розглянуто Ваш лист з питання чинності окремих нормативно-правових актів та їх відповідності Конституції та законам України.

Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 квітня 1996 року
№ 81 «Про визнання наказів МОЗ СРСР такими, що не застосовуються в Україні» наказ МОЗ СРСР від 21 березня 1988 року № 225 «Про заходи подальшого удосконалення психіатричної допомоги» визнано таким, що не застосовується в Україні. Будь-яких застережень щодо можливості його часткового застосування в Україні зазначений Наказ МОЗ [№ 225] не містить.

Текст наказу МОЗ СРСР від 21 березня 1988 року № 225 до Верховної Ради УРСР не надходив.

Вважаємо за необхідне зазначити, що приписи Конституції України та указів Президента України щодо обов’язковості доведення до відома населення нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, не поширюються на нормативно-правові акти органів державної влади СРСР.

Одночасно звертаємо Вашу увагу на те, Головне юридичне управління Апарату Верховної Ради України ... не надає висновків щодо відповідності нормативно-правових актів Конституції України ....»

55. Згідно тверджень заявника, після набрання чинності Законом України «Про психіатричну допомогу» його лікар-психіатр повинен був звернутися до суду з заявою про продовження надання йому психіатричної допомоги в примусовому порядку. Протягом перебування заявника у психіатричних лікарнях таких заяв не надходило. Отже, позбавлення його свободи у вигляді тримання у зазначених закладах у період з 19 березня до 07 вересня 2000 року було незаконним.

56. Щодо періоду з 07 вересня до 04 грудня 2000 року заявник стверджував, що рішення суду, яким йому було присуджено відшкодування моральної шкоди, не було виконано. На його думку, проведення антитерористичної операції у Луганській області не може виправдати ненадання Урядом Суду документів про виконання рішення суду на його користь. Зокрема, про цю заяву Уряд було повідомлено 04 грудня 2013 року, а активна фаза антитерористичної операції розпочалася лише у квітні 2014 року. Отже, Уряд мав достатньо часу для того, щоб витребувати необхідні документи у відповідних органів Луганської області.

(b) Уряд

57. Перш за все Уряд зазначив, що вважає поміщення заявника до психіатричного закладу «позбавленням свободи» у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

58. Уряд стверджував, що національними судами було встановлено, що поміщення на лікування було обґрунтованим, оскільки психічний стан заявника давав підстави припустити, що він становив небезпеку для себе та оточуючих.

59. Зокрема, правоохоронні органи попросили провести експертну оцінку психічного стану заявника. Дослідивши наявні документи, комісія лікарів-психіатрів відповідно до Наказу № 225 прийняла рішення про необхідність проведення первинного огляду заявника. 19 березня 2000 року бригада швидкої допомоги у супроводі працівників міліції здійснила виїзд за місцем проживання заявника. Заявник сам відчинив двері та погодився проїхати на огляд до лікарні. Після проведення огляду заявника, відповідно до того ж Наказу було прийнято рішення про його госпіталізацію. Уряд зауважив, що не було доказів того, що 19 березня 2000 року заявника було насильно направлено до лікарні. Зокрема, в ході судового розгляду справи у національних судах і відповідачі, і свідки показали, що заявник погодився проїхати до лікарні без застосування до нього тиску. У діях працівників міліції також не було встановлено порушень законодавства.

60. Уряд доводив, що поміщення заявника до лікарні та його тримання там до 07 вересня 2000 року відповідало вимогам національного законодавства, чинного на момент подій. Зокрема, національні суди дійшли висновку, що поміщення заявника на лікування до психіатричної лікарні здійснювалось відповідно до Наказу № 225.

61. Уряд також стверджував, що заявник не оскаржував висновок, яким було встановлено, що він страждав на психічний розлад та не звертався зі скаргами на лікування. Враховуючи його діагноз, медичною комісією було прийнято рішення про обмеження доступу заявника до медичної документації щодо його захворювання відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу».

62. Уряд дійшов висновку, що поміщення заявника до психіатричної лікарні 19 березня 2000 року та його тримання там до 07 вересня 2000 року відповідало вимогам національного законодавства та Конвенції. Скарги заявника з цього приводу були розглянуті та відхилені національними судами.

63. Щодо періоду з 07 вересня до 04 грудня 2000 року Уряд стверджував, що національні суди дійшли висновку про порушення права заявника на свободу та присудили йому відшкодування моральної шкоди. Проте заважаючи на відсутність доступу до архівів, що знаходяться на території Луганської області, внаслідок проведення там антитерористичної операції, а також призупинення поштового зв’язку у цьому регіоні, Уряд не міг повідомити Суд, чи було відповідне рішення виконане в повному обсязі.

2. Оцінка Суду

64. Сторонами не заперечується той факт, що поміщення заявника до психіатричної лікарні 19 березня 2000 року та його тримання там до
04 грудня 2000 року становило позбавлення свободи у розумінні
пункту 1 статті 5 Конвенції.

(a) Відповідні принципи

65. Перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що заявник страждав на психічний розлад, вид та ступень якого були підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні, Суд має встановити, чи було тримання заявника «законним» у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, та чи була дотримана процедура, передбачена законодавством (див. рішення у справі «Л.М. проти Латвії» (L.M. v. Latvia), заява № 26000/02, п. 45, від 19 липня 2011 року).

66. Суд нагадує, що в цьому відношенні Конвенція фактично посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних та процесуальних норм. Хоча саме національні органи, насамперед суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції недотримання національного законодавства призводить до порушення Конвенції, і Суд може та повинен перевірити, чи було дотримано вимог цього законодавства (див. рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ECHR 2004‑II).

67. Конвенція також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus) [ВП], заява № 21906/04, п. 116, ECHR 2008). «Якість закону» означає, що коли національне законодавство дозволяє позбавлення свободи, воно має бути достатньо доступним, чітким та передбачуваним при його застосуванні для уникнення будь-якого ризику свавілля, і такий захист є метою статті 5 (див. рішення у справі «Нарсуллоєв проти Росії» (Nasrulloyev v. Russia), заява 656/06, п. 71, від 11 жовтня 2007 року).

68. Щодо змісту національного законодавства, то з метою захисту від свавілля, воно має містити «справедливі та належні процедури» позбавлення свободи (див. рішення у справі «Г.Л. проти Сполученого Королівства» (H.L. v. the United Kingdom), заява № 45508/99, п. 115, ECHR 2004‑IX).

69. Суд нагадує, що позбавлення особи свободи є настільки серйозним заходом, що його застосування є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі, заходи було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства. Це означає, що відповідність позбавлення свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 78, ECHR 2000 –III)

70. Що стосується позбавлення свободи осіб із психічними розладами, то особа не може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів», від 24 жовтня 1979 року, п. 39, Серія А № 33).

(b) Застосування у цій справі

71. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що перебування заявника у психіатричних лікарнях охоплює два періоди: перший – з 19 березня до 07 вересня 2000 року, щодо якого національні суди визнали, що госпіталізація заявника була законною; та другий –
з 07 вересня до 04 грудня 2000 року, який було визнано незаконним і у зв’язку з чим заявнику було присуджено відшкодування моральної шкоди на національному рівні. Суд розгляне ці періоди окремо.

(i) Період з 19 березня до 07 вересня 2000 року

72. Суд зазначає, що цей перший період можна поділити на два окремі періоди: з 19 березня до 04 квітня 2000 року та з 04 квітня до 07 вересня 2000 року, тобто до та після набрання чинності Законом України «Про психіатричну допомогу».

73. Проте Суд зазначає, що у своїх зауваженнях щодо періоду з 19 березня до 07 вересня 2000 року національні суди та Уряд посилалися виключно на тимчасові інструкції «Про порядок первинного психіатричного огляду громадян» та «Про порядок невідкладної госпіталізації психічно хворих». Ці інструкції викладені у додатках до Наказу № 225 як нормативно-правові акти, що регулювали примусову госпіталізацію заявника протягом цього періоду.

74. Заявник оскаржував цей підхід, зазначаючи, що згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 квітня 1996 року № 81 Наказ № 225 був визнаний таким, що не застосовується в України і, отже, юридичні підстави для його поміщення до лікарні були відсутні.

75. Суд зазначає, що ані Уряд, ані національні суди не прокоментували цей аргумент заявника.

76. Окрім Наказу № 225 до 04 квітня 2000 року питання примусової госпіталізації регулювалося Положенням про умови та порядок надання психіатричної допомоги, затвердженим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 05 січня 1988 року. Проте ані національні суди, ані Уряд не посилалися на це Положення в якості юридичної підстави для поміщення заявника на лікування.

77. Суд зазначає, що всі нормативно-правові акти, які, як стверджується, регулювали питання примусової госпіталізації до
04 квітня 2000 року, були прийняті законодавчими та виконавчими органами СРСР, і, беручи до уваги спеціальний дозвіл на розмноження Наказу № 225 місцевими органами охорони здоров’я у необхідній кількості примірників (див. п. 40), доступність цього Наказу для широкого загалу на момент подій або навіть через деякий час після його прийняття викликає сумніви. Проте у розпорядженні Суду немає доказів того, що у 2000 році цей Наказ був недоступний.

78. Зрештою Суд зауважує, що статтями 29 та 92 Конституції України у редакції від 28 червня 1996 року вимагається, щоб «права і свободи людини і громадянина», до яких входять гарантії недопущення свавільного позбавлення волі, у тому числі примусової госпіталізації, визначалися виключно законами, тобто законодавчим актом, прийнятим Верховною Радою України. Під час примусової госпіталізації заявника та його тримання у психіатричній лікарні до 04 квітня 2000 року (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), від 20372/11, п. 55,
від 11 квітня 2013 року) такий законодавчий акт не приймався.

79. Суд вже розглядав питання, пов’язані з триманням заявників у психіатричних закладах до прийняття Закону України «Про психіатричну допомогу» у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine), заява № 67531/01, від 08 листопада 2005 року) та у вищезазначеній справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine). У справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine) Суд перевіряв наявність у заявника можливості ініціювати провадження з метою встановлення законності його тривалого примусового психіатричного лікування, призначеного судом у ході кримінального провадження щодо нього, у відповідності до пункту 4 статті 5 Конвенції. У справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine) Суд дійшов висновку, що впродовж свого перебування у психіатричній лікарні заявниця не мала доступу до «справедливої та належної процедури», у тому числі гарантій захисту від свавільної госпіталізації. У цих справах не порушувалося питання законності нормативно-правових актів, які, як стверджується, регулювали примусове поміщення до психіатричних лікарень до прийняття Закону України «Про психіатричну допомогу», і Суд не аналізував, чи відповідали ці нормативно-правові акти визначенню закону згідно з положеннями Конвенції.

80. Суд нагадує, що саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство (див. рішення у справі «Мкртчян проти Вірменії» (Mkrtchyan v. Armenia), заява № 6562/03, п. 43, від 11 січня 2007 року). Проте, навіть якщо припустити, що національні суди, діючи таким чином, правильно встановили, що Наказ № 225 був чинний до 04 квітня 2000 року та застосовувався у ситуації заявника, Суд вважає, що у справі заявника, у будь-якому випадку, не було «справедливої та належної процедури» позбавлення свободи в порушення пункту 1 статті 5 з наступних підстав.

81. Суд зазначає, що згідно з інструкцією, викладеною у додатку 17, рішення про примусову госпіталізацію може бути прийнято лише лікарем-психіатром. Таке рішення має бути підтверджено комісією з трьох лікарів-психіатрів, і пацієнт повинен мати право на оскарження цього рішення у суді. Проте вразливість осіб, які страждають на психічні розлади, а також той факт, що вони перебувають під контролем працівників психіатричних закладів, вимагають наявності чітких ефективних гарантій недопущення свавільної примусової госпіталізації (див., mutatis mutandis, рішення у справі «М.С. проти Хорватії» (M.S. v. Croatia) (№ 2), заява 75450/12, від 19 лютого 2015 року), особливо коли, як у цій справі, тримання у психіатричній лікарні було ініційовано прокуратурою виключно на підставі листів заявника до органів державної влади за відсутності будь-яких відомостей щодо скарг інших осіб на поведінку заявника. Крім того, у цій справі комісія складалася з чотирьох лікарів-психіатрів, двоє з яких приймали початкове рішення про необхідність проведення первинного огляду заявника (див. п. 13). Це підірвало гарантії незалежності медичних працівників, чиє рішення було єдиною підставою для позбавлення заявника свободи. При всій повазі до їхньої професійної кваліфікації слід зазначити, що широкі повноваження, якими наділені працівники медичних установ, повинні бути врівноважені процедурами, спрямованими на попередження невибіркової примусової госпіталізації (див. вищезазначені рішення у справах «Г.Л. проти Сполученого Королівства» (H.L.v. the United Kingdom), п. 121 та «Л.М. проти Латвії» (L.M. v. Latvia), п. 51).

82. Суд також зазначає, що, хоча Закон України «Про психіатричну допомогу» набрав чинності 04 квітня 2000 року, національні суди дійшли висновку, що до 07 вересня 2000 року тримання заявника відповідало положенням Наказу № 225, який поза будь-яким сумнівом втратив чинність на той момент. Отже, Суд вважає, що примусове тримання заявника у період з 04 квітня до 07 вересня 2000 року було незаконним (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мокаллал проти України» (Mokallal v. Ukraine), заява № 19246/10, п. 40,
від 10 листопада 2011 року).

83. Зрештою, навіть якщо припустити, що на момент подій заявник страждав на психічний розлад, Суду не було надано жодних доказів (зокрема, копії листів, що стали підставою для проведення первинного огляду та подальшої госпіталізації заявника) того, що на момент подій заявник дійсно становив небезпеку для себе або оточуючих, що вимагало б його госпіталізації.

84. З урахуванням вищенаведеного, Суд доходить висновку щодо періоду з 19 березня до 07 вересня 2000 року, що навіть якщо припустити, що Наказ № 225, відповідно до якого, як стверджується, здійснювалась примусова госпіталізація заявника, відповідав вимогам закону у розумінні Конвенції, він не містив гарантій від свавільної примусової госпіталізації. Більше того, позбавлення заявника свободи
після 04 квітня 2000 року, коли зазначений Наказ втратив чинність, було незаконним. Зрештою, немає ніяких доказів того, що поведінка заявника на момент подій була достатньо небезпечною для того, щоб стати підставою для його госпіталізації.

(ii) Період з 07 вересня до 04 грудня 2000 року

85. Суд зазначає, що національні суди визнали незаконною госпіталізацію заявника у період з 07 вересня до 04 грудня 2000 року та присудили йому 2 000 грн відшкодування моральної шкоди, що на момент подій складало 286 євро.

86. Суд нагадує, що прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника в принципі не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого» для цілей статті 34 Конвенції, якщо тільки національні органи прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції і не надали відповідного відшкодування. Одна з характерних ознак достатнього відшкодування, що може позбавити заявника статусу потерпілого, стосується компенсації, присудженої в результаті використання національного засобу юридичного захисту. Суд зазначає, що статус потерпілого заявника може залежати від розміру компенсації, присудженої на національному рівні на основі фактичних обставин, які він або вона оскаржують у Суді (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1), заява № 36813/97,
пп. 180 та 202, ECHR 2006‑V).

87. У справі заявника сума присудженого йому відшкодування є значно нижчою від сум, які Суд зазвичай присуджує у подібних справах (див. щодо України рішення у справі «М. проти України»
(M. v. Ukraine), заява № 2452/04, від 19 квітня 2012 року, в якому Суд присудив 12 000 євро відшкодування моральної шкоди у зв’язку з порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції щодо трьох періодів госпіталізації, що тривали близько двох-трьох місяців). Крім того, немає ніяких доказів виплати заявнику відшкодування.

88. За таких обставин Суд вважає, що заявник все ще може вважатися потерпілим від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з його триманням у психіатричній лікарні з 07 вересня до 04 грудня 2000 року та погоджується з висновками національних судів щодо його незаконного поміщення до Сватівської лікарні у цей період.

(iii) Висновок

89. Зважаючи на відсутність «справедливих та належних процедур» позбавлення свободи у відповідності до Наказу № 225, яким національні органи влади обґрунтовували примусову госпіталізацію заявника у період з 19 березня до 07 вересня 2000 року; непроведення повторної оцінки ситуації заявника у період з 04 квітня до 07 вересня 2000 року, коли набув чинності новий закон; встановлену національними судами невідповідність дій органів влади у період з 07 вересня до 04 грудня 2000 року вимогам національного законодавства; та відсутність доказів того, що поведінка заявника становила небезпеку для нього самого або для оточуючих впродовж усього періоду його примусової госпіталізації, Суд доходить висновку, що у справі заявника було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

90. Заявник скаржився, на відсутність ефективного та гарантованого права на відшкодування у зв’язку з позбавленням свободи у порушення пункту 5 статті 5 Конвенції, який передбачає таке:

«...5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»

A. Прийнятність

91. Сторони не надали зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

92. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

93. Заявник стверджував, що він не мав права на відшкодування у зв’язку з його незаконним позбавленням свободи у період з 19 березня до 07 вересня 2000 року. Зокрема, на момент його госпіталізації до ТМО та Луганської лікарні не було окремого нормативно-правового акту, який би передбачав відшкодування за незаконне поміщення до психіатричної лікарні, оскільки Закон України «Про психіатричну допомогу» набрав чинності лише у квітні 2000 року.

94. Заявник стверджував, що сума відшкодування, присудженого йому за період з 07 вересня до 04 грудня 2000 року була непропорційною рівню його страждань, та що суми, які присуджуються Судом у подібних справах, були значно більшими.

95. Заявник вважав, що у його справі було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

96. Уряд стверджував, що національні суди присудили заявнику відшкодування за незаконне поміщення його на лікування у період з 07 вересня до 04 грудня 2000 року. Скарги заявника щодо решти строку тримання у лікарні були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Отже, у цій справі не було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

97. Суд нагадує, що пункт 5 статті 5 Конвенції дотримано, коли існує можливість отримати відшкодування за позбавлення свободи, здійснене з порушенням пунктів 1, 2, 3 або 4. Отже, право на відшкодування, закріплене пунктом 5, означає, що порушення одного з попередніх пунктів статті 5 Конвенції було встановлено або національним органом, або конвенційними органами. У зв’язку з цим ефективне здійснення права на відшкодування, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, повинно забезпечуватись із достатнім рівнем достовірності (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, ECHR 2012, з подальшими посиланнями).

98. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що з огляду на його висновки щодо порушення пункту 1 статті 5, пункт 5 є застосовним. Отже, Суд повинен встановити, чи мав заявник до ухвалення цього рішення гарантоване право на відшкодування шкоди на національному рівні, або чи матиме він таке право після ухвалення цього рішення.

99. Суд зазначає, що жоден із органів державної влади на будь-якому етапі провадження не дійшов висновку, що примусова госпіталізація заявника у період з 19 березня до 07 вересня 2000 року була незаконною або іншим чином суперечила статті 5 Конвенції. Щодо періоду з 07 вересня до 04 грудня 2000 року Суд вважає, що з огляду на незначний розмір присудженого заявнику відшкодування, він все ще може вважатися потерпілим від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з його госпіталізацією протягом цього періоду.

100. Суд встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо всього періоду примусової госпіталізації заявника. Залишається встановити, чи мав заявник на національному рівні гарантоване право на відшкодування на підставі встановлення цим Судом порушення пункту 1 статті 5.

101. У попередніх аналогічних справах Суд вже доходив висновку, що в українській правовій системі не передбачено право на відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції у випадку встановлення цим Судом порушення будь-яких попередніх пунктів цієї статті (див. рішення у справі «Таран проти України» (Taran v. Ukraine),
заява № 31898/06, п. 89, від 17 жовтня 2013 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

102. Зважаючи на те, що національні органи влади не визнали, що примусове лікування заявника у період з 19 березня до 07 вересня 2000 року було незаконним, що сума присудженого заявнику відшкодування за період з 07 вересня до 04 грудня 2000 року була незначною, та що заявник не мав гарантованого права на відшкодування на національному рівні на підставі встановлення порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

103. Заявник скаржився, що тривалість цивільного провадження у його справі була несумісною з вимогою «розумного строку», встановленою пунктом 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частини якого передбачається таке:

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»

A. Прийнятність

104. Сторони не надали зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

105. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

106. Заявник стверджував, що тривалість цивільного провадження у його справі, яке, за його словами, тривало з 10 жовтня 2001 року до 12 лютого 2008 року, була надмірною у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

107. Заявник надав перелік періодів бездіяльності під час розгляду його цивільної справи. Зокрема, провадження у справі заявника призупинялось до вирішення по суті справи про визнання заявника недієздатним, судові засідання відкладались через неявку представника заявника або відповідачів, у зв’язку з закінченням повноважень судді, що розглядала справу, а також у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою. Заявник вважав, що ці підстави не були достатніми для виправдання затримок у призначенні наступного судового засідання у його справі.

108. Заявник стверджував, що доводи Уряду про те, що він затягував провадження своїми спробами ознайомитися з медичною документацією про стан його здоров’я, були необґрунтованими та не виправдовували затримки у розгляді його справи.

(b) Уряд

109. Уряд нагадав, що не він мав змоги прокоментувати загальну тривалість провадження у справі заявника, у тому числі й виконавчого провадження (див. п. 63). За оцінкою Уряду розгляд справи заявника тривав «сім років, шість місяців і двадцять п’ять днів (з 17 липня
2001 року до 12 лютого 2008 року)».

110. Уряд стверджував, що справа заявника стосувалася переважно відсутності в нього доступу до медичної документації про стан його здоров’я, ненадання відповіді на його звернення та його незаконного поміщення на лікування. Заявник змінював вимоги протягом провадження та подавав позови проти нових відповідачів. Отже, важливо було забезпечити присутність усіх сторін у судовому засіданні. За твердженням Уряду тривалість провадження була безпосередньо пов’язана із суттю справи заявника, а саме з його вимогою про надання доступу до медичної документації про стан його здоров’я. Рішення про обмеження доступу було прийнято лікарями, але заявник неодноразово клопотав про долучення медичної документації до матеріалів справи, намагаючись отримати доступ до цієї інформації та, таким чином, затягуючи провадження.

111. Уряд також стверджував, що в ході розгляду справи були допитані заявник, представники трьох відповідачів у справі, а також ряд свідків. Уряд зауважив, що кількість сторін у справі вплинула на тривалість провадження.

112. Уряд також стверджував, на тривалість провадження вплинула поведінка заявника та інших осіб, які брали участь у справі (відповідачі та свідки). Зокрема, сторони декілька разів не з’являлися в судові засідання. Заявник погоджувався із перенесенням судових засідань з огляду на необхідність присутності всіх відповідачів. У зв’язку з цим Уряд послався на рішення у справі «Дульський проти України» (Dulskiy v. Ukraine), заява № 61679/00, від 1 червня 2006 року), в якому Суд дійшов висновку, що «хоча сторона у цивільному провадженні не може бути звинувачена у використанні доступних їй засобів, передбачених національним законодавством, з метою захисту своїх інтересів, вона має передбачати, що як наслідок затримується провадження у розгляді справи». Провадження у справі за позовом заявника також призупинялось до вирішення по суті справи про визнання заявника недієздатним.

113. Уряд стверджував, що «перерви, які робились під час досудового слідства та у судовому засіданні, ... були зумовлені необхідністю з’ясувати обставини справи та були спрямовані на належне здійснення правосуддя». Зокрема, судом надавались доручення щодо витребування різних документів. Суд також вживав заходи для забезпечення присутності відповідачів у судовому засіданні. Уряд вважав, що національні органи влади вживали всі наявні процесуальні засоби з метою попередження затримок у розгляді справи заявника.

114. Уряд дійшов висновку, що тривалість провадження у справі заявника не може вважатися «нерозумною».

2. Оцінка Суду

115. Суд нагадує, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявника (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII)

116. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що сторони зазначили дві різні дати початку розгляду цивільної справи заявника національними судами (17 липня та 10 жовтня 2001 року). Суд вважатиме 02 жовтня 2001 року – дату, зазначену у довідці про рух цивільної справи, виданій національним судом, (див. п. 18) початковою датою для розрахунку тривалості провадження у справі заявника.

117. Що стосується дати закінчення провадження, Суд зазначає, що залишається невідомим, чи було виконано рішення суду, винесене на користь заявника. Заявник стверджував, що він не отримав присуджену суму відшкодування. Проте він не скаржився на тривале невиконання рішення суду, винесеного на його користь, а прямо стверджував, що розгляд його справи у національних судах був занадто тривалим. Хоча судовий розгляд та виконавче провадження є першою та другою стадією провадження в цілому (див. вищезазначене рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], п. 197), з огляду на однозначну скаргу заявника на надмірну тривалість судового провадження, Суд вважає, що загальна тривалість оскаржуваного провадження становить шість років, чотири місяці та дванадцять днів (з 02 жовтня 2001 року до 12 лютого 2008 року) та охоплює судовий розгляд у трьох інстанціях.

118. Суд зазначає, що зазначене провадження стосувалося питання законності примусової госпіталізації заявника та його вимоги щодо надання доступу до медичної документації про стан його здоров’я. Заявник висував позовні вимоги до всіх трьох лікарень, в яких він тримався, та їх головних лікарів. Тим не менше, Суд вважає, що у цій справі не вбачається особливої складності.

119. Щодо поведінки сторін, у тому числі представника заявника, Суд визнає, що вони дещо вплинули на тривалість провадження, внаслідок неявки у декілька судових засідань. Проте Суд вважає, що загальна тривалість провадження не може бути виправдана виключно поведінкою заявника.

120. Суд вважає, що у справі заявника численні невеликі затримки та недоліки вплинули на загальну тривалість провадження, яка стала «нерозумною»: судові засідання відкладалися у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою; неявка сторін призвела до перенесення майже чверті призначених судових засідань, і 50 % неявок припадало на відповідачів; рішення суду першої інстанції по суті від 29 квітня 2002 року було винесено через сім місяців після відкриття провадження, але Апеляційний суд скасував його, і суду першої інстанції знадобилося майже п’ять років, щоб прийняти нове рішення; а винесену ухвалу про призначення судово-психіатричної експертизи заявника було згодом скасовано, що призвело до затягування провадження майже на шість місяців. З урахуванням вищезазначеного Суд доходить висновку, що основна відповідальність за надмірну тривалість провадження у цій справі покладається на державні органи.

121. Враховуючи свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

122. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

123. Заявник вимагав 150 000 євро відшкодування моральної шкоди.

124. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушення прав заявника. Тому його вимоги відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та, у будь-якому разі, надмірними.

125. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 15 000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

126. Заявник не вимагав відшкодування судових та інших витрат.

C. Пеня

127. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятою;

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

5. Постановляє, що

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/06/05/20190605105003-38.docx