«ГРОШІ ЗА ПОВІТРЯ»: КОЛИ ПЛАТА ЗА ПАРКУВАННЯ НЕ ВІДПОВІДАЄ ЗАКОНУ.

Нещодавно ми, - у черговий раз, - бачили та слухали у ЗМІ звіти київської влади про «зміну правил паркування», яка звелася до зміни правил оплати за паркування. Нам відрапортували, що тепер не буде готівкової форми розрахунку, і «не треба буде давати гроші паркувальникам». І це представили як великий крок до прогресу.

Але, очевидно, слід підійти до питання з іншого боку: а коли, взагалі, справляння «плати за паркування» з водіїв є законним?

Тут треба обов’язково сказати, що за її справляння у максимальній кількості місць та у максимальному розмірі, окрім міської влади (яка отримує від цього кошти, і її зацікавленість зрозуміла) виступають «активісти» та громадські сили, які взагалі проти використання приватного транспорту: їм здається, що таким чином можна буде змусити автовласників пересісти на транспорт громадський. Звичайно ж, вони помиляються; втім, ідеології та мотивації цих людей, і тому, як вони впливають на правову ситуацію у цілому, і на права людини, зокрема, буде присвячено окрему статтю. Вони ж просувають ідею, що, «не сплачуючи за паркування, ти ухиляєшся від сплати податків, тим самим наносячи шкоду державі» (тобто, по суті, спекулюють на законослухняності, патріотизмі та «намаганні бути, як у Європі»).

А поки що ми розберемось: що таке, з точки зору закону, «паркування», що таке «паркувальний збір», хто його сплачує, і які ж права водіїв у спілкуванні із ними.

Чи є у законодавстві визначення «паркування»? Мені таке віднайти не вдалося.

У п.1.10 ПДР є визначення:

зупинка — припинення руху транспортного засобу на час до 5 хвилин або більше, якщо це необхідно для посадки (висадки) пасажирів чи завантаження (розвантаження) вантажу, виконання вимог цих Правил (надання переваги в русі, виконання вимог регулювальника, сигналів світлофора тощо);

стоянка — припинення руху транспортного засобу на час, більший ніж 5 хвилин, з причин, не пов’язаних з необхідністю виконання вимог цих Правил, посадкою (висадкою) пасажирів, завантаженням (розвантаженням) вантажу.

Також у ПДР є розділ 15, який регулює питання зупинки і стоянки.

А «паркування» - немає. У Законі «Про дорожній рух» - теж немає.

З цього робимо висновок: у тих нормативних актах, якими повинен керуватися водій, якими визначаються його права та обов’язки, - немає поняття «паркування». (Як і взагалі немає його визначення у законодавстві.) При цьому, є поняття «зупинки і стоянки», правила яких включені до ПДР і, відповідно, зупинка та стоянка є елементом дорожнього руху. (Що й логічно.) Останню тезу запам’ятаємо, ми ще повернемось до неї.

Чи відповідає дійсності теза про те, що «несплата за паркування – це несплата податків»? Для того, щоб зрозуміти це, зрозуміємо, звідки взагалі взявся «паркувальний збір».

Передбачений він ст..268-1 Податкового кодексу України (далі ПК). Називається вона: «Збір за місця для паркування транспортних засобів».

Хто є платником збору? Відповідь дає ст.. 268-1.1.1 ПК: «Платниками збору є юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи - підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках.»

Звернемо увагу: водіїв або власників транспортних засобів у переліку платників – немає. Це, фактично, підприємницькі структури різних форм власності.

Хто для них водій? Звичайна фізична особа. Яким чином вибудовуються правовідносини фізичної особи (неважливо, є у неї автомобіль чи ні) із підприємницькими структурами, які проводять ту чи іншу «діяльність»? Правильно: у відповідності до Закону України «Про захист прав споживачів», до якого ми ще повернемось.

До речі, щодо того, які розміри плати може встановлювати місцева влада: 268-1.3.1. Ставки збору встановлюються за кожний день провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у гривнях за 1 кв. метр площі земельної ділянки, відведеної для організації та провадження такої діяльності, у розмірі до 0,075 відсотка мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня податкового (звітного) року. ПК, фактично, не передбачає встановлення «вартості паркування транспортних засобів у тій чи іншій зоні» місцевою владою, як це зроблено у Києві.

Принаймні, говорити, що «водій не сплатив податок за паркування», не можна, оскільки він і не є платником такого податку, точніше, збору.

У яких випадках паркування (що б ми, з правової точки зору, не розуміли під цим терміном) може бути платним? Очевидно, що, з урахуванням викладеного вище, у тих випадках, коли це – послуга, яка надається у відповідності до Закону «Про захист прав споживачів».

По суті, є два основним випадки, коли з водіїв намагаються брати плату. Перший – коли підприємець отримав ту чи іншу земельну ділянку, облаштував її: обгородив або побудував критий паркінг. І, дійсно, надає водієві якісь переваги у порівнянні із тим, що автомобіль буде стояти просто на вулиці: охорону та/або знаходження машини під дахом. У цій ситуації оплата такої послуги є логічною та зрозумілою. До того ж, до неї ніхто не примушує, тобто, у споживача є вибір.

Інша ситуація, коли плату «за паркування» намагаються справляти за зупинку чи стоянку автомобіля просто на вулиці.

По-перше, як ми уже бачили, зупинка та стоянка транспортних засобів є невід’ємною частиною дорожнього руху, у відповідності до ПДР.

По-друге, права та обов’язки як водіїв, які є користувачами автомобільних доріг, так і місцевих органів влади – у даному випадку, власників таких доріг, визначаються Законом України «Про автомобільні дороги».

У ст..1 Закону є, серед іншого, визначення: «вулиця - автомобільна дорога, призначена для руху транспорту і пішоходів, прокладання наземних і підземних інженерних мереж у межах населених пунктів». Тобто, на міські вулиці розповсюджуються норми зазначеного закону, зокрема – і права користувачів автодоріг.

Там же є визначення: «об'єкти дорожнього сервісу - спеціально облаштовані місця для зупинки маршрутних транспортних засобів, майданчики для стоянки транспортних засобів, майданчики відпочинку, видові майданчики, автозаправні станції, пункти технічного обслуговування, мотелі, готелі, кемпінги, торговельні пункти (у тому числі малі архітектурні форми), автозаправні комплекси, складські комплекси, пункти медичної та технічно-евакуаційної допомоги, пункти миття транспортних засобів, пункти приймання їжі та питної води, автопавільйони, а також інші об'єкти, на яких здійснюється обслуговування учасників дорожнього руху та які розміщуються на землях дорожнього господарства або потребують їх використання для заїзду та виїзду на автомобільну дорогу». Звернемо увагу на слово «обслуговування», яке, знов-таки, відносить усю сферу платних послуг до сфери дії Закону «Про захист прав споживачів».

Права органів місцевого самоврядування щодо вулиць населених пунктів передбачені ст..21 Закону:

«Органи місцевого самоврядування в частині управління функціонуванням і розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів мають право:

1) вимагати від учасників дорожнього руху виконання вимог нормативно-правових актів України, що регулюють функціонування вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, у тому числі забезпечення їх належного санітарного стану;

2) вимагати відшкодування збитків, завданих діями водіїв, пасажирів та пішоходів вулицям і дорогам міст та інших населених пунктів;

3) вимагати дотримання норм природоохоронного законодавства учасниками дорожнього руху та ініціювати притягнення до адміністративної відповідальності за забруднення та засмічення вулиць і доріг міст та інших населених пунктів;

4) встановлювати за погодженням з відповідними державними органами з безпеки дорожнього руху тимчасові обмеження на рух транспортних засобів при проведенні ремонтних та інших робіт на вулицях і дорогах міст та інших населених пунктів;

5) вимагати відшкодування збитків, завданих закриттям руху понад встановлені терміни виконання робіт на вулицях і дорогах міст та інших населених пунктів;

6) координувати страхування штучних споруд, інженерних комунікацій, а також відповідальності за відшкодування збитків користувачам вулиць і доріг міст та інших населених пунктів;

7) обмежувати або забороняти рух транспортних засобів, навантаження на вісь, загальна маса або габарити яких перевищують норми, визначені для них державними стандартами, у разі відсутності відповідного спеціального погодження;

8) здійснювати капітальний та поточний ремонт вулиць і доріг населених пунктів та інших доріг, які є складовими автомобільних доріг державного значення, за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів (як співфінансування на договірних засадах).»

Як видно, вимагати гроші з водіїв вони можуть тільки як відшкодування спричиненої шкоди (п.2). Інших випадків, коли місцева влада може стягувати гроші з водії за користування дорогами, Закон не передбачає. Причому не має юридичного значення, така плата справляється за рух або зупинку чи стоянку (які є невід’ємним елементом процесу дорожнього руху, і, як такий, регулюються ПДР) на зазначених вулицях. Також не має значення, яких частин вулиці (проїзна частина або тротуар, за умови, якщо зупинка та стоянка на ньому не заборонена ПДР) це стосується.

Якщо ми звернемося до переліку обов’язків користувачів автомобільних доріг у ст..32 Закону, то там обов’язку сплачувати за користування автомобільними дорогами (незалежно від того, для руху або для зупинки чи стоянки) ми не знайдемо.

У Законі є розділ про платні автомобільні дороги (прийнятий «авансом» - фактично таких в Україні немає). Чи може він розповсюджуватися на вулиці населених пунктів? Ні: ч.1 цієї статті передбачає: «Віднесення автомобільних доріг загального користування та окремих їх ділянок, у тому числі мостових переходів, до розряду платних здійснюється з урахуванням державної стратегії розвитку мережі автомобільних доріг України на підставі окремого закону.» Ст.ст. 7,8 Закону фактично відносять до автомобільних доріг загального користування тільки дороги за межами населених пунктів. Їм присвячений розділ ІІ Закону, тоді як вулицям і дорогам міст і населених пунктів – розділ ІІІ. Відтак, це різні поняття, і, відповідно, вулиці і дороги населених пунктів до платних автодоріг віднесені бути не можуть.

Відтак, і справляння плати за будь-яке користування ними (неважливо, для руху або зупинки чи стоянки) не може вважатися таким, що відповідає вимогам закону.

Звернемось до Конституції України, ст..19 якої передбачає: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.»

При цьому у відповідності ст..8 Конституції: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.»

Це означає, що громадянин має право посилатися на те, що він не зобов’язаний робити те, що його прямо не зобов’язує робити закон.

Як ми бачили, ані ПК (який визначає обов’язки платника збору – юридичної особи або ФОП), ані Закон «Про автомобільні дороги» (який визначає права та обов’язки користувача автодоріг) не зобов’язують водія сплачувати за будь-який вид користування автомобільними дорогами, у тому числі й вулицями населених пунктів: ані за рух ними, ані за зупинку чи стоянку на них. Виключенням є платні дороги. А що таке «паркування» (і чому за «паркування» просто на вулиці слід платити), не говорить жоден закон.

А правовідносини між громадянином (у тому числі й водієм), як споживачем, і суб’єктами господарювання, які надають будь-які послуги за плату, визначає, як ми вже бачили, Закон «Про захист прав споживачів». Зокрема, це видно зі ст..1-1 Закону. І з визначень споживача, продукції, послуги у ст..1 Закону.

Що ж забороняє Закон «Про захист прав споживачів» підприємцям? Звернемось до ст..19 Закону: «1. Нечесна підприємницька практика забороняється.

Нечесна підприємницька практика включає:

…2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

2. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно:

…5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди;»

Тут маємо якраз ситуацію, коли фактично водія дезінформують щодо наявності норм закону, який передбачає його обов’язок оплачувати «паркування» (саме його, а не обов’язок суб’єкта господарювання сплачувати збір).

Далі у цій же статті Закону міститься норма: «4. Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.»

Очевидно, що вона відноситься до того елементу примусу до сплати за користування автодорогами, яке за законом оплати не потребує, який існує щодо водіїв з боку як місцевої влади, так і тих юридичних осіб, «на відкуп» яким віддано ділянки вулиць.

Очевидно, що така ситуація, з точки зору правової, не є прийнятною. Очевидно і те, що фактично змусити водія до «оплати паркування» можна, по суті, виключно не правовими методами: дезінформацією щодо змісту норм закону, або погрозами (наприклад, пошкодити транспортний засіб).

І очевидно, що зазначені норми закону водії мають використовувати для захисту своїх прав, у разі будь-яких конфліктів з цього приводу, або, тим більше, спроб накладення штрафів «за несплату за паркування».

Автор статьи: Володарский Вадим Леонидович