Давність за відомчою ознакою: чому годинник зупиняють не для всіх

Новий законопроєкт про зміни до статті 49 Кримінального кодексу зупиняє перебіг строків давності для мобілізованих фігурантів, але тільки у справах НАБУ і САП, а для тяжких корупційних злочинів фактично скасовує давність на судовій стадії. Розбираємо, чому вибірковість цієї конструкції несправедлива, як норма промахується повз власну декларовану ціль і що вона означає в поєднанні з попередніми законопроєктами тієї самої серії.

Що пропонується

26 червня 2026 року група народних депутатів внесла до Верховної Ради законопроєкт за реєстраційним номером 15354 «Про внесення змін до статті 49 Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності». Це вже третій документ у серії, що почалася законопроєктами № 15333 і № 15334, і його варто читати саме як частину цієї серії.

Проєкт містить два окремі механізми. Перший: перебіг давності зупиняється, якщо особа, чию справу розслідують детективи НАБУ або чий обвинувальний акт скерував до суду прокурор САП, після вчинення злочину була мобілізована, призвана як резервіст або уклала контракт, і суд зупинив провадження щодо неї. Годинник знову запускається з дня звільнення зі служби або відновлення провадження, із загальною межею у п'ятнадцять років. Другий механізм радикальніший: для тяжких та особливо тяжких корупційних злочинів перебіг давності зупиняється автоматично з моменту направлення обвинувального акта до суду й відновлюється лише в разі повернення акта судом. Жодної абсолютної часової межі для цього випадку текст не встановлює.

Пояснювальна записка обґрунтовує зміни знайомою риторикою: сторона захисту зловживає правами, затягує процес, а «поширеним негативним прикладом» названо «фіктивну мобілізацію до сил оборони». Проблема, на яку вказують автори, не вигадана. За даними, зібраними журналістським проєктом Watchers, станом на початок 2026 року в судовому реєстрі налічувалося понад тридцять тисяч проваджень, зупинених через мобілізацію обвинувачених, і в частині з них строки давності справді ризикують спливти. А в травні 2026 року Касаційний кримінальний суд Верховного Суду в постанові у справі № 607/15056/21 підтвердив: військова служба сама по собі не зупиняє давність, для зупинення потрібно довести умисне ухилення від слідства чи суду. Законопроєкт прямо спрямований на подолання цієї судової позиції. Парламент має на це право. Питання в тому, як саме він ним користується.

Вада перша. Кримінальний закон за ознакою органу, а не злочину

Кримінальний кодекс улаштований за простим і фундаментальним принципом: його норми прив'язані до діяння. Стаття 368 однакова для всіх, хто одержує неправомірну вигоду, стаття 115 однакова для всіх, хто вбиває. Хто саме розслідує справу, поліція, ДБР чи НАБУ, є питанням процесу, а не матеріального права. Давність завжди була інститутом матеріального права: вона визначається тяжкістю злочину і нічим більше.

Перший механізм проєкту ламає цю архітектуру. Він робить режим давності залежним не від злочину, а від того, який орган веде справу. Уявімо двох посадовців, які одного дня вчинили тотожний злочин за статтею 368. Один обіймає посаду, що належить до підслідності НАБУ, другий, нижчого рангу, потрапляє до звичайної поліції. Обоє мобілізовані, обидва провадження зупинені судом. У першого годинник давності зупиняється, у другого продовжує йти. Однаковий злочин, однакова поведінка після нього, різні матеріально-правові наслідки. Єдина відмінність між цими людьми полягає в посаді, яку вони обіймали, тобто в обставині, що визначає підслідність, а не суспільну небезпечність діяння.

Стаття 24 Конституції гарантує рівність громадян перед законом. Відмінність у поводженні допустима, лише якщо вона має об'єктивне й розумне виправдання, пов'язане з характером діяння чи особи. Відомча належність слідчого такого виправдання не має: вона не робить злочин тяжчим, а винного небезпечнішим. Проєкт створює в Кримінальному кодексі те, чого там ніколи не було: спеціальний правовий режим для клієнтури двох конкретних установ.

Вибірковість несправедлива і в протилежний бік. Якщо фіктивна мобілізація як спосіб пересидіти давність є злом, то це зло універсальне. Нею може скористатися обвинувачений у вбивстві, зґвалтуванні, розкраданні гуманітарної допомоги, у будь-якому тяжкому злочині поза орбітою НАБУ. Для всіх них лазівка, яку так яскраво описує пояснювальна записка, залишається відчиненою. Потерпілі в цих справах мають законне запитання: чому держава захищає невідворотність покарання лише там, де справу веде антикорупційна вертикаль, а наші кривдники зберігають можливість перечекати строки? Якщо автори справді вважають проблему системною, рішення теж мало б бути системним. Якщо ж рішення точкове, значить, і проблема визнається точковою, і тоді риторика записки про «дискредитацію всієї системи кримінальної юстиції» працює проти самого проєкту.

Вада друга. Норма цілиться у фіктивно мобілізованих, а влучає у справжніх бійців

Це найгостріша внутрішня суперечність проєкту, і щоб її побачити, потрібно зіставити його з попереднім законопроєктом тих самих авторів.

Умовою зупинення давності за першим механізмом є те, що суд зупинив провадження щодо мобілізованої особи. Але за яких умов суд це робить? Законопроєкт № 15333, внесений тією самою групою депутатів десятьма днями раніше, якраз переписує статтю 335 КПК: зупинення судового провадження щодо військовослужбовця допускається лише тоді, коли встановлено неможливість його участі в засіданнях, у тому числі дистанційно, через безпосередню участь у заходах оборони, і ця неможливість підтверджується бойовим наказом або бойовим розпорядженням командира. Судова практика рухається в тому ж напрямі вже давно: суди зупиняють провадження щодо тих, хто реально воює на передовій, і відмовляють тим, хто влаштувався в тилових частинах.

Складімо ці елементи. Фіктивно мобілізований, який отримав тилову посаду заради ухилення від суду, зупинення провадження не отримає: він здатен брати участь у засіданнях хоча б у режимі відеоконференції, бойового наказу про участь в обороні в нього немає. Отже, і давність за проєктом щодо нього не зупиниться. Натомість боєць, який справді тримає позиції і чия неможливість з'явитися до суду підтверджена бойовим наказом, провадження зупинить, і саме його годинник давності замре. Норма, продана суспільству як зброя проти фіктивної мобілізації, за власною конструкцією не дістає фіктивно мобілізованих і б'є винятково по тих, хто дійсно служить.

Тут є і моральний вимір, який неможливо оминути. Чинна частина друга статті 49 зупиняє давність для тих, хто ухилився від слідства чи суду, тобто для втікачів. Проєкт дописує в той самий абзац мобілізованих і контрактників. Структурно закон прирівнює службу державі у війську до втечі від правосуддя, принаймні за правовими наслідками для давності. Верховний Суд у травні 2026 року виходив із протилежної засади: виконання військового обов'язку не є ухиленням. Законодавець може змінити норму, але він має усвідомлювати, який сигнал надсилає людям в окопах: твоя служба в справах НАБУ юридично важить стільки ж, скільки переховування.

І дрібниця, яка видає поспіх, з яким писався текст. Перший механізм охоплює особу, «досудове розслідування якої здійснюється детективами НАБУ», але водночас вимагає, щоб «судове провадження було зупинено судом». Поки триває досудове розслідування, судового провадження, яке можна зупинити, ще не існує. Для цілої групи випадків, прямо названих у гіпотезі норми, її диспозиція фізично не може спрацювати. Це не концептуальна вада, а проста юридико-технічна сирість, але вона багато говорить про якість опрацювання документа, що змінює матеріальний кримінальний закон.

Вада третя. Другий механізм не зупиняє давність, він її скасовує

Другий механізм виглядає технічним, але за наслідками він найрадикальніший. З моменту, коли прокурор доніс обвинувальний акт до канцелярії суду, перебіг давності за тяжкими та особливо тяжкими корупційними злочинами зупиняється. Відновлюється він лише в одному екзотичному випадку: якщо суд повертає акт. Абсолютної межі, аналогічної п'ятнадцятирічній у першому механізмі, тут немає. Судовий розгляд може тривати п'ять, десять, п'ятнадцять років, і давність не спливе ніколи.

Щоб оцінити цю зміну, треба згадати, навіщо давність узагалі існує на судовій стадії. Вона не лише дає обвинуваченому шанс «дочекатися», як це подають автори. Вона є єдиним механізмом у матеріальному праві, що покладає ціну тривалості процесу на державу. Суд перевантажений, колегія розпалася через відставку судді, прокурор просить чергове відкладення, справа лежить без руху місяцями: за чинного регулювання все це наближає сплив давності і тим самим змушує систему рухатися. Приберіть давність, і будь-яке зволікання, включно зі зволіканням самої держави, стає для обвинувачення безкоштовним. Тягар нескінченного процесу лягає на одну особу: підсудного, який роками живе під обвинуваченням, із запобіжними заходами, арештованим майном і зруйнованою репутацією.

Пояснювальна записка виправдовує це зловживаннями захисту. Але механізм не розрізняє, хто саме спричинив затримку. Він однаково винагороджує і прокурора, який не з'явився, і суд, який пів року не може зібрати засідання. Європейський суд з прав людини у практиці за статтею 6 Конвенції давно виробив інший підхід: тривалість процесу оцінюється індивідуально, і затримки, спричинені державою, не можуть обертатися проти особи. Проєкт пропонує рівно протилежне: колективну й безстрокову відповідь, за якої особа відповідає часом свого життя за неспроможність системи розглянути справу.

Варто зауважити для точності: другий механізм, на відміну від першого, прив'язаний не до органу, а до категорії злочинів, тяжких корупційних. Це знімає закид у відомчій вибірковості, але створює іншу: обвинувачений у корупції втрачає давність на судовій стадії, а обвинувачений в умисному вбивстві її зберігає. Пояснити, чому хабар має бути «вічнішим» за вбивство з погляду переслідування, автори не намагаються.

Вада четверта. Суперечність із власними законопроєктами тижневої давнини

Найцікавіше відкривається, коли читати проєкт не ізольовано, а поруч із № 15333 і № 15334, внесеними тією самою групою за десять днів до нього.

У № 15333 автори озброїли суди цілим арсеналом проти затягування: право обмежувати тривалість виступів аж до останнього слова, залишати повторні клопотання без розгляду, не відкладати засідання за наявності хоча б одного захисника, замінювати систематично відсутнього адвоката захисником за призначенням, відмовляти у відкритті апеляційного та касаційного провадження. Пояснювальна записка до № 15333 запевняла, що саме ці інструменти забезпечать розумні строки та подолають зловживання. Мине десять днів, і та сама група депутатів вносить проєкт, чия пояснювальна записка знову скаржиться на затягування процесів захистом, тепер уже як на підставу зупиняти давність.

Ці два обґрунтування не можуть бути правдивими одночасно. Якщо процесуальний арсенал № 15333 працює, затягування приборкане і зупиняти давність немає потреби: справи встигатимуть до вироку. Якщо ж давність треба зупиняти, бо затягування неподоланне, значить, арсенал № 15333 не працює, і тоді навіщо його ухвалювати? Автори просять парламент проголосувати за обидва тексти, кожен з яких спирається на заперечення передумови іншого.

Ще показовішим є сукупний ефект серії. № 15333 скасовує автоматичне закриття провадження за спливом строку досудового розслідування і повертає продовження строків прокурорській вертикалі: зникає тверда часова межа на досудовій стадії. Цей проєкт зупиняє давність з моменту скерування акта до суду: зникає часова межа на судовій стадії. А № 15334 віддає прокурору САП одноосібне право визначати підслідність у спорах, тобто вирішувати, чи потрапляє справа в орбіту НАБУ. Складена разом, трилогія дає таку конструкцію: дискреційне рішення прокурора визначає, що справа належить НАБУ; відтоді досудове розслідування не має визначеного моменту його завершення; щойно акт у суді, зникає й давність. Процесуальне рішення однієї посадової особи вмикає для конкретної людини режим, у якому кримінальне переслідування не обмежене жодною часовою рамкою взагалі. У жодному з трьох текстів цей сукупний ефект не описаний і не обговорений, хоча саме він, а не окремі норми, є справжнім змістом реформи.

Вада п'ята. Закон, який не подіє на випадки, якими його обґрунтовано

І нарешті обставина, що перетворює весь задум на парадокс. Стаття 58 Конституції та стаття 5 Кримінального кодексу закріплюють: закон, що погіршує становище особи, зворотної дії в часі не має. Давність є інститутом матеріального кримінального права, вона живе у статті 49 КК, а не в процесуальному кодексі, і запровадження нових підстав її зупинення однозначно погіршує становище особи. Висновок невідворотний: нові правила зможуть застосовуватися лише до злочинів, вчинених після набрання законом чинності.

Тепер згадаймо, чим автори обґрунтовують ухвалення: тридцять тисяч зупинених проваджень, фігуранти, які вже мобілізувалися, справи, у яких давність уже спливає. Усі ці випадки стосуються злочинів, вчинених у минулому. До жодного з них новий закон застосований бути не може. Перехідних положень, які бодай намагалися б розв'язати цю колізію, у проєкті немає, він просто набирає чинності наступного дня після опублікування. Отже, документ, поданий як термінова відповідь на наявну кризу, за конституційною логікою не здатен вплинути на жоден із випадків, що цю кризу становлять. Його реальна дія почнеться зі злочинів, вчинених після ухвалення, тобто розгорнеться на повну силу через роки. Це або нерозуміння темпоральних правил кримінального закону, або свідомий символічний жест, розрахований на заголовки, а не на результат.

Як виглядало б чесне рішення

Критика зобов'язує запропонувати альтернативу, і вона тут очевидна.

• Універсальність замість відомчості. Якщо мобілізація використовується для пересиджування давності, підстава зупинення має стосуватися всіх тяжких умисних злочинів незалежно від того, який орган розслідує справу. Рівність перед законом не є перешкодою для реформи, вона є її умовою.
• Прицільність замість суцільності. Зупиняти давність варто не за фактом служби, а за встановленим фактом зловживання: коли служба не пов'язана з безпосередньою участю в обороні або коли доведено, що вступ на неї мав на меті ухилення. Чинна конструкція «ухилення від слідства чи суду» вже частково це покриває, її можна уточнити, не прирівнюючи чесну службу до втечі.
• Індивідуалізація замість скасування. На судовій стадії справедливим є зупинення давності на періоди, коли затримка спричинена саме стороною захисту, за вмотивованим рішенням суду в конкретній справі. Це відповідає логіці ЄСПЛ і зберігає дисциплінуючий тиск давності на державу.
• Чесна темпоральність. Перехідні положення мають прямо визнати, що нові правила діють лише на майбутнє, щоб не породжувати роки судових спорів про зворотну дію.

Висновок

Проблема, з якої виріс цей законопроєкт, справжня: держава не повинна дозволяти перетворювати військову форму на щит від вироку. Але запропоноване рішення несправедливе за побудовою і суперечливе за змістом. Воно вводить у Кримінальний кодекс відомчий принцип, чужий самій природі кримінального закону. Воно промахується повз фіктивно мобілізованих і накриває справжніх бійців. Воно скасовує давність там, де вона дисциплінує державу, і перекладає ціну повільного правосуддя на одну людину. Воно спирається на обґрунтування, несумісне з обґрунтуванням законопроєкту тих самих авторів тижневої давнини. І воно конституційно неспроможне вплинути на ті самі випадки, якими виправдане його ухвалення.

Разом із № 15333 і № 15334 цей проєкт завершує будівництво режиму, в якому для окремої категорії справ зникають усі часові межі кримінального переслідування: на досудовій стадії, на судовій стадії, у матеріальному праві. Невідворотність покарання є цінністю. Але в правовій державі вона досягається швидким і якісним правосуддям, а не скасуванням часу для обраної категорії обвинувачених. Годинник, який зупиняють вибірково, перестає бути мірою справедливості. Він стає інструментом.

Автор новини: Віталій Чаюн, адвокат АО Barristers