Поділ між подружжям частки в статутному капіталі господарського товариства

Чинне законодавство та сформована судова практика у справах про поділ між подружжям бізнесу не враховують справедливо інтереси обох сторін. Сучасні соціально-економічні реалії вимагають вироблення нових підходів до вирішення цього питання, що зумовить вихід спору за межі сімейно-правового та матиме вплив на усіх учасників товариства.

КС проти ВС

Ключовим елементом правового режиму майна подружжя в Україні є презумпція, відповідно до якої будь-яке майно, набуте під час шлюбу, належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Така презумпція є спростованою, а винятки із презумпції можуть визначатися законом або договором, який укладається між подружжям. Статтею 61 Сімейного кодексу (СК) передбачено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно. Водночас ст. 190 Цивільного кодексу визначає, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Усталеним та незаперечним у правовій науці є висновок, що частка у статутному капіталі господарського товариства може бути об’єктом права спільної сумісної власності. Хоча і така позиція була сформована не відразу. Пункт 28 постанови Пленуму ВС від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» містив начебто категоричні роз’яснення, що вклад до статутного фонду товариства не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Під впливом такого формулювання в судовій практиці почав складатися підхід, що частка в статутному капіталі не є об’єктом спільної сумісної власності. Хоча підстав для такого висновку не було, адже дійсно вклад (внесок) до статутного капіталу є власністю самого товариства, тоді як частка належить його учаснику.

Ситуація докорінно змінилася 19 вересня 2012 року із прийняттям Конституційним Судом рішення № 17-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК. Суд зробив висновок, що статутний капітал і майно приватного підприємства все ж таки належать до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя у випадку, якщо для їх формування було використано їхнє спільне майно. За таких умов частка в статутному капіталі товариства підлягає поділу між подружжям, спори про що є аж ніяк не поодинокими.

Втім, незважаючи на значну кількість судових спорів у такій категорії справ, підходи до врахування частки в статутному капіталі під час здійснення поділу майна подружжя протягом тривалого часу суттєвих змін не зазнавали. Що демонструє певний консерватизм судової практики в цій категорії справ та неврахування особливостей сучасних бізнес-відносин.

Порядок поділу майна подружжя в загальних обрисах передбачений ст. 71 СК, відповідно до змісту якої визначені такі способи:

1) поділ майна в натурі;

2) присудження неподільних речей одному з подружжя, а іншому – присудження грошової компенсації за його частку у спільній власності.

Проте положення чинного законодавства не встановлюють жодних особливостей та специфічних правил здійснення поділу між подружжям саме частки в статутному капіталі. Тому підходи у вирішенні цього питання формувались саме судовою практикою.

Як усе починалося?

Верховний Суд у постанові від 02.10.2013 у справі № 6-79цс13 дійшов висновку, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право). Його суть полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилося після ліквідації підприємства.

У той період часу таке уявлення знаходило своє обґрунтування в нормах ЦК щодо спадкування частки у статутному капіталі товариства. Зокрема, в ст. 147 ЦК було передбачено, що набуття частки іншою особою можливе лише за згодою інших учасників товариства. Так само було і передбачено щодо спадкування частки померлого учасника. Відтак у науці та правозастосовній практиці склалося уявлення, що між учасниками товариства з обмеженою відповідальністю (а пізніше це поширилося на інші господарські товариства) складаються якісь особливі міжособистісні зв’язки, а тому допуск сторонніх осіб до участі в товаристві без згоди інших учасників такого товариства був неприпустимим. Вже це уявлення було екстрапольоване на справи про поділ майна подружжя і відповідна практика ставала більш усталеною.

Маючи намір врахувати при поділі майна подружжя і належну частку в статутному капіталі товариства, у позовах заявлялися вимоги про стягнення грошової компенсації у розмірі 1/2 вартості внеску до статутного капіталу. Такий підхід протягом тривалого часу був усталений та незмінно застосовувався судами (див. постанови ВС від 03.06.2015 у справі № 6-38цс15, від 18.05.2016 у справі № 6-2121цс15; від 13.03.2019 у справі № 756/10797/15-ц, від 23.02.2022 у справі № 607/3781/18). Відтак частка в статутному капіталі в повному обсязі переходила до того з подружжя, хто був учасником такого товариства, а другий із подружжя отримував виплату компенсації. При цьому розмір компенсації визначався з розрахунку вартості внеску до статутного капіталу новоствореного товариства або вартості купівлі частки в статутному капіталі вже існуючого товариства.

Однак така ситуація не узгоджувалася з іншими правовими позиціями, висловленими судами у справах про поділ спільного майна подружжя. П. 22 постанови Пленуму ВС від 22.12.2007 № 11 встановлювалося, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – з огляду на дійсну його вартість на час розгляду справи. Тобто вартість спільного майна подружжя враховується станом на час його поділу (надалі цей підхід було неодноразово підтверджено у судовій практиці). Якщо одна зі сторін заявляє про певну вартість майна, то інша сторона має можливість:

1) погодитися з такою вартістю і тоді суди враховуватимуть саме таку вартість майна під час вирішення справи, або

2) спростувати заявлену вартість та ініціювати визначення його дійсної (ринкової) вартості.

Такий підхід можна вважати запобіжником недобросовісної поведінки того з подружжя, хто б намагався під час судового розгляду справи безпідставно занизити вартість спільного майна у власних інтересах, наприклад продавши певне майно із зазначенням у договорі неринкової ціни. Це правило застосовувалося до усіх справ про поділ майна подружжя, за винятком справ про поділ частки в статутному капіталі, де її вартість була обмежена вартістю внеску. Застосування кардинально відмінного принципу визначення вартості спільного майна подружжя, посилаючись на номінальну вартість частки у статутному капіталі товариства, було явно необґрунтованим і непослідовним. Хоча для його спростування і запровадження на практиці іншого підходу знадобилося доволі багато часу.

ВС змінює підхід?

Ясність у вирішенні цього питання внесла позиція Великої Палати ВС. Відповідаючи на питання про те, на що може претендувати один із подружжя у випадку поділу частки у статутному капіталі товариства, високі судді (постанова від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16-ц) зробили висновок про можливість вимагати лише виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі, визначену на дату пред'явлення позовних вимог, що є відмінним від вартості частки внеску до статутного капіталу.

Водночас у постанові презюмується, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилася (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилася).

За таких обставин висловлена правова позиція фактично не містила жодних відступів у вже наявних підходах до поділу бізнесу між подружжям, а лише уточнила підхід до визначення оцінки вартості такого майна як частка у статутному капіталі товариства. Фактично відбулося узгодження такого підходу із вже наявними і застосовуваними способами врахування вартості спільного майна подружжя при його поділі.

Тож чи можна вважати нову судову практику такою, що відповідає сучасним реаліям та закриває усі спірні аспекти поділу бізнесу між подружжям? Аж ніяк! Суди все ще керуються застарілими уявленнями, де учасники товариств формують закриту спільноту, допуск до якої є можливим лише за їхньою згодою. Такий формат був своєрідним протиставленням акціонерним товариствам і особливу роль відігравали саме особистісні зв’язки між учасниками товариства. За таких обставин вступ до складу учасників товариства іншого з подружжя вбачався недопустимим.

Що далі?

З прийняттям у 2018 році Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» ситуація докорінно змінилася: відтепер перехід частки у статутному капіталі товариства до спадкоємця учасника товариства не потребує жодного узгодження. Тобто надважливість міжособистісних зв’язків у товаристві була фактично нівельована. Хоча спадкові та сімейні правовідносини є наближеними один до одного, проте у цій ситуації нові умови спадкування частки без отримання згоди не відобразились у закріпленні права другого з подружжя на вступ до складу учасників товариства. І попри те, що на законодавчому рівні відсутні будь-які заборони здійснити поділ бізнесу між подружжям шляхом передачі у власність другому з подружжя половини належної частки у статутному капіталі, судова практика з незрозумілих причин не допускає такий спосіб поділу. Позиції судів втратили свою актуальність, не відповідають вимогам сучасності та принципу справедливого поділу спільного майна між подружжям. А питання реального поділу частки у статутному капіталі товариства, вочевидь, є лише питанням часу.

Змоделюємо ситуацію, коли товариство засноване одним з подружжя, який володіє 100 % статутного капіталу товариства. Яка законодавча норма обмежує можливість реального поділу (поділу в натурі) такої частки між подружжям? Чому другий із подружжя, якому така частка у статутному капіталі належить на праві спільної сумісної власності, позбавляється можливості отримати результати економічного розвитку товариства, яке зростатиме в майбутньому? Або ж зворотна ситуація — товариство є збитковим, а здійснений за спільні кошти подружжя внесок до статутного капіталу фактично знецінився через декілька років після здійсненого поділу майна подружжя. За таких умов ризики підприємницької діяльності несправедливо покладаються тільки на титульного власника частки у статутному капіталі товариства, у той час як другий із подружжя гарантовано отримує грошову компенсацію. Залишається відкритим питання: що перешкоджає здійснити поділ такого майна у спосіб інший, аніж виплата компенсації?

Абсолютно доречним вбачається поділ частки у статутному капіталі товариства між подружжям в натурі, де кожен із подружжя набуває пропорційний розмір частки і стає повноправним учасником товариства. Такий спосіб поділу спільного майна подружжя гарантував би справедливий підхід у поділі активів та дозволив би кожному із подружжя реалізовувати належним чином своє право власності на відповідну частку у статутному капіталі, включаючи як право на отримання дивідендів, так і право на управління товариством.

Зважаючи на те, що законодавець відійшов від принципу збереження особистісних зв’язків між учасниками товариства, такий спосіб поділу частки у статутному капіталі є припустимим навіть за умови наявності інших його учасників. За аналогією зі спадкуванням другий із подружжя може вступити до товариства без необхідності отримання окремої згоди.

Такий підхід до вирішення питання про поділ бізнесу між подружжям, вочевидь, є більш ефективним і враховує інтереси обох із подружжя, хоч і створює для бізнесу свої ризики та ставить його під удар, наприклад через особисті конфлікти та непорозуміння між колишнім подружжям.

Ці ситуації можливо врегулювати та передбачити механізми їх вирішення, у тому числі шляхом укладення корпоративного договору. Водночас пропонований спосіб поділу майна виводить спір з категорії сімейно-правового до корпоративного, а отже, до розгляду справи цілком можливим буде залучення інших учасників товариства, інтереси яких будуть враховані під час здійснення судового розгляду, а можливі негативні наслідки мінімізовані. Основне питання, яке залишається, це скільки часу знадобиться Верховному Суду, щоб дійти до такого розуміння закону.

Автори статті:  Олег Простибоженко

голова Комітету НААУ з питань цивільного права та процесу