ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 127/12718/19

провадження № 61-5012св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 жовтня 2021 року у складі судді Бессараб Н. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Стадника І. М., Сопруна В. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 12 липня 1998 року йому на праві власності належить 8/25 часток будинковолодіння, яке розташоване на земельній ділянці площею 624 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . До складу його частки увійшли: кімната 1-4; кухня 1-3; 50 % сараю літ. «Б», убиральня літ. «В», 50 % огорожі, що також підтверджується інформаційною довідкою з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Власником іншої частини (17/25 часток) житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами є відповідач ОСОБА_3

18 травня 2003 року між ним та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір про встановлення порядку користування будинком від 18 травня 2003 року, за яким, серед іншого, він погодився надати відповідачу в користування 1/2 частину сараю під літ. «Б», яка йому належить на підставі вказаного договору купівлі-продажу від 12 липня 1998 року.

Одночасно цього ж дня сторони узгодили між собою порядок користування земельною ділянкою площею 624 кв. м у рівних частках з певним відхиленням, за яким він отримав у користування частину ділянки площею 301 кв. м, а відповідач - площею 323 кв. м, що також знайшло своє відображення у кадастровому плані земельної ділянки.

У подальшому, на підставі рішення Вінницької міської ради від 17 червня 2003 року № 353 сторони приватизували на праві спільної сумісної власності спірну земельну ділянку площею 624 кв. м, про що свідчить державний акт серії ЯА № 810425, виданий 04 квітня 2007 року Вінницьким міським управлінням земельних ресурсів.

Зазначає, що у провадженні Вінницького міського суду Вінницької області перебувала цивільна справа № 127/22283/16, в якій його позов до ОСОБА_3 , Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради про визнання недійсним свідоцтва та скасування рішення про державну реєстрацію прав на земельну ділянку залишено без розгляду.

Разом із тим, у вказаній справі суд ухвалою від 12 липня 2017 року призначив земельно-технічну експертизу. За результатами проведеної експертизи висновком від 09 липня 2018 року, який стосується предмета спору у цій справі, запропоновано шість можливих варіантів визначення порядку користування земельною ділянкою площею 0,0624 га.

Вказує, що саме шостий варіанткористування земельною ділянкою, запропонований експертом, є найбільш прийнятним для нього, оскільки цей варіант враховує його право власності на 1/2 частину сараю літ. «Б», яке він набув 12 липня 1988 року, придбавши 8/25 часток будинковолодіння згідно з договором купівлі-продажу.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд поділити між сторонами спірну земельну ділянку згідно з шостим варіантом висновку судової земельно-технічної експертизи від 09 липня 2018 року, а саме: виділити йому частину земельної ділянки площею 248 кв. м., а ОСОБА_3 - площею 376 кв. м.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 01 жовтня 2021 року позов задоволено частково.

Поділено земельну ділянку площею 624 кв. м, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану на АДРЕСА_1 , яка перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , згідно з четвертим варіантом (додаток № 5) висновку судової земельно-технічної експертизи від 09 липня 2018 року № 412, складеного експертом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - TOB) «Подільський центр судових експертиз», а саме:

- ОСОБА_1 виділено 8/25 часток земельної ділянки площею 216 кв. м (у тому числі 17 кв. м для обслуговування інженерних мереж), яка позначена на схемі зеленим кольором;

- ОСОБА_3 виділено 17/25 часток земельної ділянки площею 408 кв. м (у тому числі 23 кв. м для обслуговування інженерних мереж), яка позначена на схемі рожевим кольором.

Судові витрати віднесено на рахунок держави.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ідеальні частки співвласників у земельній ділянці площею 624 кв. м складають: ОСОБА_3 власник 17/25 часток будинковолодіння - 424 кв. м; ОСОБА_1 власник 8/25 часток будинковолодіння - 200 кв. м.

Висновком судової земельно-технічної експертизи від 09 липня 2018 року, який стосується предмета спору у цій справі, запропоновано шість можливих варіантів визначення порядку користування земельною ділянкою площею 0,0624 га, тоді як лише четвертий варіант найбільш відповідає розміру ідеальної частки кожного із співвласників у спільному майні та є наближеним до того порядку, що склався між сторонами, в тому числі, враховує розташування господарських будівель і споруд сторін, можливість нормального користування будинковолодінням і здійсненням за ним догляду, проходу і проїзду з вулиці на подвір`я тощо.

Відхиляючи шостий варіант поділу спірної земельної ділянки, про який просив позивач, суд вказав, що такий варіант запропоновано експертом з урахуванням схематичного плану місця розташування 1/2 частини сараю літ. «Б», однак цей об`єкт договору купівлі-продажу від 12 липня 1988 року лише юридично значиться зареєстрованим на праві власності за ОСОБА_1 , тоді як насправді вказана будівля фізично відсутня (знищена), що підтверджується самим висновком експертизи та визнається сторонами у справі.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 30 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 жовтня 2021 року - без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У квітні 2023 року ОСОБА_2 (як правонаступник позивача у цій справі ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до закінчення строку на касаційне оскарження) подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 жовтня 2021 року змінити, а постанову Вінницького апеляційного суду від 30 листопада 2021 року скасувати, ухваливши нове рішення, яким поділити спірну земельну ділянку згідно з шостим варіантом висновку судової земельно-технічної експертизи від 09 липня 2018 року.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16, від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16 та у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 911/1563/17, від 13 червня 2018 року у справі № 742/388/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 636/1088/15, від 29 серпня 2019 року у справі № 127/59/15, від 13 листопада 2019 року у справі № 686/6888/15, від 11 грудня 2019 року у справі № 127/9859/14, від 03 березня 2021 року у справі № 686/24438/15, від 28 квітня 2021 року у справі № 173/2287/17, від 28 вересня 2022 року у справі № 127/19203/17.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що у 2003 році співвласники будинковолодіння узгодили між собою порядок користування спірною земельною ділянкою і рішення суду не може підмінити таку домовленість.

Крім того, за положеннями частини п`ятої статті 89 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Отже, при поділі спірної земельної ділянки між співвласниками, розмір часток яких не визначено, суди повинні були виходити із рівності земельних часток співвласників.

Також вказує, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.

Однак суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що четвертий варіант висновку судової земельно-технічної експертизи не враховує право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину сараю літ. «Б», яке останній набув 12 липня 1988 року, придбавши 8/25 часток будинковолодіння згідно з договором купівлі-продажу, і що в державному реєстрі відсутні відомості про припинення такого речового права на вказаний об`єкт нерухомого майна, зокрема, з підстав знищення цієї будівлі.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Вінницького міського суду Вінницької області.

24 липня 2023 року справа № 127/12718/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 12 липня 1988 року ОСОБА_1 на праві власності належить 8/25 часток житлового будинку з відповідною часткою господарчих будівель, які розташовані на земельній ділянці площею 600 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . У постійне користування покупця перейшли: кімната 1-4; кухня 1-3; 50 % сараю літ. «Б», убиральня літ. «В», 50 % огорожі, що також підтверджується інформаційною довідкою з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень від 31 березня 2016 року (том 1 а. с. 9-10, 57-58).

Згідно з матеріалами інвентаризаційної справи № 3110 на житловий будинок АДРЕСА_1 , станом на 09 квітня 1991 року право приватної власності на 17/25 часток вказаного житлового будинку з господарськими будівлями було зареєстроване за ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого 02 березня 1991 року державним нотаріусом Першої вінницької державної нотаріальної контори Федорченко В. І. 25 вересня 1992 року ОСОБА_3 подарувала 17/25 часток згаданого будинковолодіння ОСОБА_4 . Водночас, за договором дарування, посвідченим 10 серпня 2000 року державним нотаріусом Першої вінницької державної нотаріальної контори Борківським А. В., зареєстрованим у реєстрі за № 6-1814, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_3 17/25 часток житлового будинку з прибудовами з відповідною часткою господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, наразі власником іншої частини (17/25 часток) житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , є відповідач ОСОБА_3 , про що свідчить нотаріально посвідчений договір дарування від 10 серпня 2000 року. У постійне користування обдарованої перейшли: кухня 1-1; ванна 1-2; коридор 1-3; кімнати 1-4, 1-5; ґанок з козирком; 1/2 частина хліва літ. «Б»; льох «П/Б»; 1/2 частина огорожі № 1-2 (том 1 а. с. 124).

Згідно з нотаріально посвідченим договором про порядок користування будинком від 20 серпня 2003 року, укладеним між співвласниками ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в користування ОСОБА_3 перейшли приміщення, відображені на схематичному плані технічного паспорта, складеного 02 червня 2003 року Комунальним підприємством «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації», а саме: кухня 1-1; ванна 1-2; коридор 1-3; кімната 1-4 житловою площею 10,6 кв. м; кімната 1-5 житловою площею 15 кв. м; хлів літ. «Б», льох «П/Б», 2/3 частини огорожі № 1-2; ґанок з козирком, а в користування ОСОБА_1 - коридор 2-1; кладова 2-2; кухня 2-3; кімната 2-4 житловою площею 20 кв. м; кімната 2-5 житловою площею 10,2 кв. м; кухня 2-6, ґанок; 1/3 частина огорожі № 1-2 (том 1 а. с. 95-96).

Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 810425, виданим 04 квітня 2007 року Вінницьким міським управлінням земельних ресурсів, підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належить земельна ділянка площею 624 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення якої - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (том 1 а. с. 13).

Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08 червня 2015 року у справі № 127/10800/14-ц позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсними кадастрового плану, угоди про встановлення порядку користування земельною ділянкою відповідно до часток у будинковолодінні, усунення перешкод у праві користування земельною ділянкою задоволено частково. Встановлено порядок користування земельною ділянкою площею 0,0624 га, що знаходиться на АДРЕСА_1 , згідно з першим варіантом висновку судової земельно-технічної експертизи від 31 березня 2015 року № 164, за яким площа земельної ділянки, яка виділяється в індивідуальне користування ОСОБА_3 , становить 397 кв. м (том 1 а. с. 15-17).

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 03 жовтня 2016 року у справі № 127/10800/14-ц згадане заочне рішення від 08 червня 2015 року було скасоване, а ухвалою цього ж суду від 09 березня 2017 року позовну заяву ОСОБА_3 залишено без розгляду (том 1 а. с. 18-20).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 лютого 2019 року у справі № 127/22283/16-ц, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 25 квітня 2019 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію прав на земельну ділянку задоволено. Визнано недійсним свідоцтво від 04 грудня 2015 року індексний номер 49083280 про право власності на земельну ділянку площею 0,0397 га, кадастровий номер 0510100000:02:048:0348, за адресою: АДРЕСА_1 , видане на ім`я ОСОБА_3 (том 1 а. с. 21-26).

У межах розгляду вказаної цивільної справи № 127/22283/16-ц ухвалою Вінницього міського суду Вінницької області від 12 червня 2017 року було призначено судову земельно-технічну експертизу. За результатами проведеної експертизи висновком від 09 липня 2018 року № 412, складеним експертом ТОВ «Подільський центр судових експертиз», запропоновано шість можливих варіантів визначення порядку користування земельною ділянкою площею 0,0624 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , з яких:

- перші три варіанти встановлюють порядок користування спірною земельною ділянкою між співвласниками в рівних частках, що графічно відображено на схемах у додатках 2, 3, 4 та в таблиці № 1 дослідницької частини висновку;

- наступні три варіанти встановлюють порядок користування спірною земельною ділянкою відповідно до часток співвласників у будинковолодінні, що графічно відображено на схемах у додатках 5, 6, 7 та в таблицях № № 2, 3, 4 дослідницької частини висновку (том 1 а. с. 27-43).

Зокрема, згідно з цим висновком:

- за четвертим варіантом експертом запропоновано виділити ОСОБА_1 у індивідуальне користування земельну ділянку площею 216 кв. м (на 16 кв. м більше від його ідеальної частки, яка складає 200 кв. м), а ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 408 кв. м (на 16 кв. м менше від її ідеальної частки, яка становить 424 кв. м);

- за п`ятим варіантом експертом запропоновано виділити ОСОБА_1 у індивідуальне користування земельну ділянку площею 227 кв. м (на 27 кв. м більше від його ідеальної частки, яка складає 200 кв. м), а ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 397 кв. м (на 27 кв. м менше від її ідеальної частки, яка становить 424 кв. м);

- за шостим варіантом експертом запропоновано виділити ОСОБА_1 у індивідуальне користування земельну ділянку площею 248 кв. м (на 48 кв. м більше від його ідеальної частки, яка складає 200 кв. м), а ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 376 кв. м (на 48 кв. м менше від її ідеальної частки, яка становить 424 кв. м).

Судами також встановлено, що лише четвертий варіант поділу спірної земельної ділянки найбільш відповідає розміру ідеальної частки кожного із співвласників у спільному майні та є наближеним до того порядку, що склався між сторонами, в тому числі, враховує розташування існуючих господарських будівель і споруд сторін, можливість нормального користування будинковолодінням і здійсненням за ним догляду, проходу і проїзду з вулиці на подвір`я тощо.

Водночас, відхиляючи шостий варіант поділу спірної земельної ділянки, про який просив позивач, суди вказали, що такий варіант запропоновано експертом з урахуванням схематичного плану місця розташування 1/2 частини сараю літ. «Б», однак цей об`єкт договору купівлі-продажу від 12 липня 1988 року лише юридично значиться зареєстрованим на праві власності за ОСОБА_1 , тоді як насправді вказана будівля фізично відсутня (знищена), що підтверджується самим висновком експертизи та визнається сторонами у справі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

За змістом статей 316 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).

Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Положеннями статті 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Статтею 90 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) 1970 року, який діяв на час виникнення спільної часткової власності набудинковолодіння на АДРЕСА_1 (07 вересня 1984 року) та в час, коли позивач набув у власність свою частку у цьому майні (12 липня 1988 року), передбачено, що на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.

Відповідно до статті 90 ЗК Української РСР 1970 року особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв`язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов`язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому статтею 167 цього Кодексу.

Аналогічні положення містилися у статті 30 ЗК Української РСР 1990 року, що діяв на час набуття відповідачем права власності на другу частину (17/25 часток) згаданого будинковолодіння, за змістом яких при переході права власності на будівлю і споруду разом із цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку у разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.

Згідно зі статтею 42 ЗК Української РСР 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об`єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв`язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов`язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом.

Отже, в час, коли виокремились первинні частки двох співвласників вказаного будинковолодіння, і в подальшому до співвласників будинку перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розмішені їх частки житлового будинку, прибудов та господарських споруд та частки земельної ділянки, необхідні для їх обслуговування - відповідно до розміру часток у спільній власності на будинок.

Статтею 121 ЗК України (в редакції, чинній на час набуття права спільної сумісної власності на земельну ділянку співвласниками будинковолодіння, 04 квітня 2007 року) визначено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 га, в селищах - не більше 0,15 га, в містах - не більше 0,10 га.

При цьому розмір земельної ділянки, що передається безоплатно громадянину у власність у зв`язку з набуттям ним права власності на житловий будинок, не може бути меншим, ніж максимальний розмір земельної ділянки відповідного цільового призначення, встановлений статтею 121 ЗК України (крім випадків, якщо розмір земельної ділянки, на якій розташований будинок, є меншим).

За системним аналізом зазначених норм матеріального права громадянин мав право на приватизацію земельної ділянки, яка знаходиться у його користуванні, а у випадку переходу права власності на житловий будинок (частину житлового будинку) та переходу при цьому права користування земельною ділянкою - на приватизацію тієї земельної ділянки, на якій розміщено житловий будинок (частина житлового будинку), господарські будівлі та споруди, та частини земельної ділянки, необхідної для їх обслуговування.

У справі, яка переглядається, при передачі земельної ділянки у власність співвласникам для обслуговування та будівництва житлового будинку, господарських будівель та споруд, оскільки земельна ділянка розташована у місті Вінниці, то вказані особи за змістом законодавства мали право на отримання у власність земельної ділянки у розмірі до 0,10 га, крім випадків, якщо земельна ділянка, на якій розташовано будинок, є меншою за розміром.

Як установили суди, співвласникам (сторонам у справі) передано у спільну сумісну власність земельну ділянку для обслуговування та будівництва житлового будинку, господарських будівель та споруд у розмірі 0,0624 га, тобто меншу, ніж визначено законом.

Отже, кожен із власників будинковолодіння отримав у власність земельну ділянку не меншу ніж та, на якій розташована його частина будинковолодіння та необхідна для їх обслуговування.

Згідно з частиною третьою статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, за результатом системного аналізу усіх зазначених норм матеріального права, які були чинними на час зазначених правовідносин та на момент переходу права власності на будинковолодіння, можна зробити висновок, що в разі набуття права спільної сумісної власності на земельну ділянку співвласниками будинковолодіння з визначеними частками право власності на земельну ділянку переходить відповідно до розміру їх часток у будинковолодінні.

Саме такий висновок щодо застосування норм права у подібних відносинах викладено Верховним Судом України у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6-1726цс16.

У подальшому саме такої позиції дотримувався законодавець при внесенні наступних змін до ЦК України та ЗК України.

Так, за змістом статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) зроблено правовий висновок про те, що чинне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Так, підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України. При цьому перехід права на цю земельну ділянку відбувається відповідно до прямого припису закону незалежно від волі особи - попереднього власника земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) вказала, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 88 ЗК України (у редакції, чинній на час набуття сторонами у власність спірної земельної ділянки) володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, на якій розташований належний співвласникам житловий будинок, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК України бере до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли будинок було поділено в натурі. Суд може не визнати вказану угоду, коли вона явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам. Якщо до вирішення судом спору між співвласниками житлового будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою має позивач, слід виходити з розміру його частки у вартості будинку на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що після отримання державного акта на землю розмір часток у спільній власності на земельну ділянку сторонами не визначався, а тому при визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою має кожна із сторін, слід виходити із розміру їх часток у будинковолодінні на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.

З урахуванням того, що вперше спільна часткова власність на будинковолодіння на АДРЕСА_1 перетворилася на спільну часткову власність двох осіб (8/25 та 17/25 часток) у вересні 1984 року, тому розмір ідеальної частки позивача у спільній власності на земельну ділянку площею 624 кв. м складає 200 кв. м (8/25 часток), а відповідача - 424 кв. м (17/25 часток).

Схожі за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 653/3433/16-ц (провадження № 61-32871св18).

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 2114/2-3819/11 (провадження № 61-1070св19) наголошено на необхідності забезпечення дійсного вирішення у дієвий спосіб спору, що виник та існує між сторонами та існування якого позбавляє їх можливості спільно використовувати єдиний об`єкт нерухомості без його поділу (виділу частки) в натурі.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що саме четвертий варіант поділу спірної земельної ділянки, запропонований експертом у висновку земельно-технічної експертизи від 09 липня 2018 року № 412, є оптимальним для вирішення цього спору, оскільки відповідає інтересам кожного із співвласників, є найбільш наближеним до розміру часток сторін у праві спільної часткової власності на будинковолодіння та передбачає найменший відступ від ідеальних часток.

При цьому в мотивувальних частинах оскаржуваних рішень суди навели змістовне пояснення, з яким погоджується колегія суддів Верховного Суду, чому шостий варіант поділу спірної земельної ділянки, про який просив позивач, не може бути застосований, зазначивши, що такий варіант запропоновано експертом з урахуванням схематичного плану місця розташування 1/2 частини сараю літ. «Б», однак цей об`єкт договору купівлі-продажу від 12 липня 1988 року лише юридично значиться зареєстрованим на праві власності за ОСОБА_1 , тоді як насправді вказана будівля фізично відсутня (знищена), що підтверджується самим висновком експертизи та визнається сторонами у справі.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що 20 серпня 2003 року співвласники будинковолодіння узгодили між собою порядок користування земельною ділянкою площею 624 кв. м у рівних частках з певним відхиленням, що також знайшло своє відображення у кадастровому плані земельної ділянки, тоді як рішення суду не може підмінити таку домовленість, не заслуговують на увагу, оскільки 20 серпня 2003 рокуміж сторонами було укладено нотаріально посвідчений договір про порядок користування житловим будинком, а не спірною земельною ділянкою.

Водночас, кадастровий план виготовлено Подільським державним підприємством геодизації, картографії та кадастру до приватизації спірної земельної ділянки, тобто на час, коли земельна ділянка перебувала у користуванні сторін, тому після приватизації між сторонами виникли інші правовідносини. Крім того, кадастровий план - це картографічний документ, що відображає місцезнаходження, межі і нумерацію кадастрових зон і кварталів та використовується для присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам і ведення кадастрової карти (плану). Кадастровий план не є документом, який надає права чи встановлює будь-які обов`язки для співвласників земельної ділянки (див. постанову Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі № 127/59/15-ц, провадження № 61-19366св18).

Аргументи касаційної скарги про те, що при поділі спірної земельної ділянки між співвласниками, розмір часток яких не визначено, суди повинні були виходити із рівності земельних часток співвласників, є неспроможними, оскільки в разі набуття права спільної сумісної власності на земельну ділянку співвласниками будинковолодіння з визначеними частками право власності на земельну ділянку переходить відповідно до розміру їх часток у будинковолодінні, про що правильно вказали суди попередніх інстанцій. Саме такий висновок щодо застосування норм права у подібних відносинах викладено Верховним Судом України у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6-1726цс16 та Верховним Судом у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 653/3433/16-ц (провадження № 61-32871св18).

Доводи касаційної скарги про те, що четвертий варіант висновку судової земельно-технічної експертизи не враховує право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину сараю літ. «Б», яке останній набув 12 липня 1988 року, придбавши 8/25 часток будинковолодіння згідно з договором купівлі-продажу, і що в державному реєстрі відсутні відомості про припинення такого речового права на вказаний об`єкт нерухомого майна, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 349 ЦК України право власності на майно припиняється в разі його знищення, оскільки при цьому зникає сам об`єкт права власності.

У постанові Верховного Суду від 20 липня 2021 року у справі № 904/4389/19 вказано, що положення статті 349 ЦК України є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, що дає підстави для висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з цією статтею, є наявність встановленого факту знищення майна. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. При цьому, перелік документів, на підставі яких можна встановити факт знищення майна, не є вичерпними. […] Водночас, посилаючись на відсутність в державному реєстрі відомостей про знищення об`єкта нерухомого майна з посиланням на положення виключеної частини другої статті 349 ЦК України, суди не врахували положення статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до частини першої якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто, державна реєстрація не є способом набуття чи припинення права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. Запис в реєстрі не являється документом, який встановлює факт знищення майна, а вноситься державним реєстратором на підставі поданих йому документів, які свідчать про знищення майна, за заявою власника майна. При чому, наявність такого запису станом на дату прийняття оскаржуваних судових рішень, вже не являлась обов`язковою. Відповідно до статей 346 349 ЦК України право власності припиняється в силу закону, що пов`язане із настанням певних обставин. Таким чином, судами попередніх інстанцій сформовано правову позицію щодо моменту визнання майна знищеним на підставі вже нечинного положення частини другої статті 349 ЦК України.

У справі, яка переглядається, відхиляючи шостий варіант поділу спірної земельної ділянки, про який просив позивач, суди попередніх інстанцій вказали, що такий варіант запропоновано експертом з урахуванням схематичного плану місця розташування 1/2 частини сараю літ. «Б», однак цей об`єкт договору купівлі-продажу від 12 липня 1988 року лише юридично значиться зареєстрованим на праві власності за ОСОБА_1 , тоді як насправді вказана будівля фізично відсутня (знищена), що підтверджується самим висновком експертизи та визнається сторонами у справі.

Отже, оскільки сарай літ. «Б» не існує як об`єкт матеріального світу, а спірна земельна ділянка має цільове призначення для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, то у зв`язку із знищенням вказаної будівлі припинилося право позивача на користування земельною ділянкою під нею на підставі статті 349 ЦК України.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що саме четвертий варіант поділу спірної земельної ділянки, запропонований експертом у висновку земельно-технічної експертизи, найбільш відповідає розміру ідеальної частки кожного із співвласників у спільному майні та враховує розташування існуючих господарських будівель і споруд сторін, можливість нормального користування будинковолодінням і здійсненням за ним догляду, проходу і проїзду з вулиці на подвір`я тощо.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16, від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16 та у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 911/1563/17, від 13 червня 2018 року у справі № 742/388/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 636/1088/15, від 29 серпня 2019 року у справі № 127/59/15, від 13 листопада 2019 року у справі № 686/6888/15, від 11 грудня 2019 року у справі № 127/9859/14, від 03 березня 2021 року у справі № 686/24438/15, від 28 квітня 2021 року у справі № 173/2287/17, від 28 вересня 2022 року у справі № 127/19203/17, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 742/388/16 (провадження № 61-13956св18) зазначено, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України необхідно виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

У постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 636/1088/15 (провадження № 61-16311св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 686/6888/15 (провадження № 61-3419св19) та від 28 вересня 2022 року у справі № 127/19203/17 (провадження № 61-6801св22) вказано, що загальні правила вирішення спорів щодо порядку володіння й користування земельною ділянкою застосовуються також у випадку, коли належний особам на праві спільної власності жилий будинок, господарські будівлі та споруди розташовані на земельній ділянці, яка знаходилася в їх користуванні до її приватизації або за договором оренди. Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, розташованого на цій земельній ділянці, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі № 127/59/15 (провадження № 61-19366св18) зазначено, що нерухомий характер земельної ділянки зумовлює ту обставину, що виділення частки співвласника являє собою окремий випадок поділу спільної сумісної ділянки. Це випливає із закріпленого у частині п`ятій статті 89 ЗК України положення, згідно з яким поділ земельної ділянки, що є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Відхилення від рівності часток може мати місце при поділі за судовим рішенням земельної ділянки між співвласниками житлового будинку, під час якого буде встановлено, що конфігурація земельної ділянки або інші обставини не дають змоги забезпечити реальну рівність часток учасників спільної сумісної власності.

У постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 686/24438/15 (провадження № 61-380св20) вказано, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. […] Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму.

Однак висновки судів попередніх інстанцій у цій справі не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у вищезазначених постановах, оскільки при здійсненні поділу спірної земельної ділянки суди врахували як розмір ідеальної частки кожного із співвласників у спільному майні, так і розташування існуючих господарських будівель та споруд сторін, можливість нормального користування будинковолодінням і здійсненням за ним догляду, проходу і проїзду з вулиці на подвір`я тощо. При цьому наявне у позивача право не було порушене, оскільки йому виділено у власність земельну ділянку площею 216 кв. м, тобто на 16 кв. м більше від його ідеальної частки у спільному майні - 8/25, що відповідає 200 кв. м.

Водночас, правові позиції, викладені Верховним Судом у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 911/1563/17, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16, від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16, від 11 грудня 2019 року у справі № 127/9859/14, від 28 квітня 2021 року у справі № 173/2287/17, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, взагалі не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, оскільки висновки у вказаних справах і у справі, яка переглядається, а також предмети позовів і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Так, у справах № 359/3373/16 і № 127/9859/14 предмет позову становили вимоги про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. У справах № 536/233/16 і № 911/1563/17 спірні правовідносини стосувалися визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, а у справі № 173/2287/17 - визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визначення частки у житловому будинку. У справі № 820/4149/17 предмет позову становили вимоги про визнання протиправною відмови у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та зобов`язання вчинити дії, а у справі № 380/624/16 - про визнання незаконним розпорядження та скасування наказу про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 жовтня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко