Земельні спори за позовами прокурорів, пов’язаних із поверненням земельних ділянок лісогосподарського призначення у державну або комунальну власність ( ВП ВС справа № 369/473/15-ц)

Вже близько десяти років ведеться в судах боротьба у земельних спорах за позовами прокурорів, пов’язаних із поверненням земельних ділянок лісогосподарського призначення у державну або комунальну власність.

Відповідно до частин 5,6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Не дивлячись на висновки Великої Палати Верховного Суду з ключових питань, прокурори настирливо подають позови, а суди нижчих інстанцій їх задовольняють всупереч встановленій практиці.

Є випадки, коли власники земельних ділянок не доживали до остаточних судових рішень по справі у зв’язку з сильним емоційним та нервовим навантаженням, пов’язаним з ризиком втрати права власності на законно придбані земельні ділянки. В деяких випадках ці земельні ділянки вже були забудовані та передані в спадщину.

Не затягуючи довго з преамбулою, зверну увагу читачів на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023р. у справі № 369/473/15-ц (провадження № 14-105цс23) яка, на мою думку, остаточно розставила усі крапки та систематизувала усі попередні висновки.

Аналізуйте судовий акт: Особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, проте право власності може насправді належати іншій особі. ВП висловився стосовно заволодіння землями лісового фонду (ВП ВС № 359/3373/16-ц від 23.11.2021 р.)

Щодо ефективного способу захисту: віндикаційний чи негаторний позов?

Факт володіння нерухомим майном, як правило, може підтверджувати державна реєстрація права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Цей висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89). Його надалі послідовно застосовує Верховний Суд.

За загальним правилом суб`єкт, за яким зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння таким майном цим суб`єктом, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 63)). Інакше кажучи, не можна задовольнити вимогу про витребування нерухомого майна від особи, яка була його володільцем на час подання позову, але на момент ухвалення судового рішення більше цим майном не володіє (володільцем цього майна у державному реєстрі вказана інша особа, ніж відповідач). Крім того, судове рішення про витребування нерухомого майна неможливо буде виконати, якщо на час такого виконання право власності на це майно буде зареєстроване за іншою особою, ніж відповідач, із володіння якого суд витребував відповідний об`єкт. З огляду на вказане у справах про витребування власником його майна важливим є вжиття заходів забезпечення позову. Без цього ефективний захист прав та інтересів власника, належне виконання рішення суду про задоволення позову можуть бути неможливими внаслідок переходу майна до іншої, ніж відповідач, особи під час розгляду справи або після того, як суд ухвалить таке рішення.

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності - права володіння, користування та розпорядження - на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним безпосереднім володільцем (бо про неї є запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як про власника). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо це право, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа, зареєструвавши право власності за собою (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 64)).

Таким чином, зміну володільця земельної ділянки лісогосподарського призначення засвідчує державна реєстрація права власності на неї за іншою особою, ніж власник. У разі державної реєстрації права власності за володільцем-відповідачем, власник, який вважає, що його право власності порушує такий володілець, має право заявити вимогу про витребування відповідного нерухомого майна від того, за ким останнє зареєстроване право власності.

Допоки реєстрація такого права за іншою, ніж власник, особою не відбулася (навіть за наявності рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, що допускає можливість провести цю державну реєстрацію), земельна ділянка лісогосподарського призначення не вважається такою, що вибула з володіння власника.

Для витребування майна оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державних актів на право власності тощо не є необхідними й ефективними способами захисту прав власника. Останній у межах провадження про витребування майна із чужого володіння вправі стверджувати, зокрема, про незаконність відповідного рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його незаконним, недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункти 46-47), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.27),від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункти 34-35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 49), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункти 109, 148, 150, 151, 153, 167), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункти 11.7-11.8)).

З огляду на вказане, якщо на підставі рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про відчуження земельної ділянки лісогосподарського призначення відбулася державна реєстрація права власності на це майно, власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним й ефективним способом захисту права власності. У разі встановлення незаконності таких рішень органів влади у спорі про витребування земельних ділянок суд вказує про це лише у мотивувальній частині його рішення.

Оскільки вимога про визнання незаконним, недійсним і скасування рішення органу державної влади про відчуження земельної ділянки не призведе до відновлення володіння нею, то, як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду, зазначена вимога не є вимогою, пов`язаною підставою виникнення або поданими доказами, як основна, з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння набувача. А вимога про таке витребування не є похідною від вимоги про визнання незаконним, недійсним і скасування рішення органу державної влади про відчуження земельної ділянки, бо право власника на витребування від добросовісного набувача обмежується добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з його володіння поза його волею, що й треба довести у суді (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.26)).Більше того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за вимогою держави про витребування земельної ділянки з володіння набувача юрисдикція суду залежить від виду суб`єкта, з володіння якого держава хоче витребувати цю ділянку, а не від виду суб`єкта, що був її первісним набувачем на підставі відповідного рішення органу влади (див. постанови від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункти 48-52), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункти 6.27-6.29), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункти 35-37)).

Велика Палата Верховного Суду раніше вже звертала увагу на те, що у спорах стосовно як прибережних захисних смуг, так і земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави (зокрема, земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення), остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може переслідувати легітимну мету у захисті загальних інтересів у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України) (див., зокрема, постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 89), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.75)).

Проте наявність такої легітимної мети не означає необхідність змінити судову практику щодо ефективного способу захисту права власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення. Питання щодо такого ефективного способу Велика Палата Верховного Суду вже вирішила у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 54-56, 68-72) на підставі ухвали Верховного Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду розглянула аналогічне питання у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17. Виснувала (пункти 90-91), що витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевої набувачки треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387-388 ЦК України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння»). Подібний висновок є також у постанові від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 84).

Аналізуйте судовий акт: "Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування є належними документами на підтвердження права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення" (Постанова ВСУ від 27.01.2015 по справі № 21-570а14)

Щодо застосування позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона раніше сформулювала висновок, згідно з яким суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушив належний відповідач право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес належний відповідач не порушив, суд відмовляє у задоволенні позову через необґрунтованість останнього. І лише якщо встановить, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушив належний відповідач, але позовна давність спливла, і про це зробив заяву належний відповідач (інша сторона спору), суд відмовляє у вимозі до цього відповідача через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (пункт 28), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 129)). Отже, позовна давність застосовна лише до заявленої до належного відповідача необхідної й ефективної позовної вимоги, яку суд мав би задовольнити, якщо б вона не спливла.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 64 - 66) щодо змісту частини першої статті 261 ЦК України сформулювала такий висновок:

«Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів державиз позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів».

Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду підтримувала та застосовувала надалі. Це підтверджують її постанови від 7 листопада 2018 року у справах № 488/6211/14-ц (пункт 100) і № 488/5027/14-ц (пункт 106), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 68), від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 7.9), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 95 та 96), від 19 листопада 2019 року у справах № 911/3680/17 (пункти 5.33, 5.47) та № 911/3677/17 (пункт 6.33), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 126). На зазначений висновок також звернув увагу Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати у постанові від 20 січня 2021 року, направляючи справу № 369/473/15-ц на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, початок перебігу позовної давності розпочинається не з моменту, коли певний орган видав акт, на підставі якого відбулося відчуження майна, а з моменту, коли про порушення майнового права довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, або прокурор (у двох зазначених вище випадках). Такий момент суд має встановити щодо кожної ефективної позовної вимоги, про застосування наслідків спливу позовної давності за якою подав заяву належний за цією вимогою відповідач. Відомості про отримання прокурором даних саме про порушення права власності держави на конкретний об`єкт раніше, ніж про таке порушення дізнався відповідний орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, мають бути підтверджені належними доказами (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17(пункти 5.39-5.41)).

Щодо представництва інтересів державного підприємства прокурором.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 83-86) вона також вирішила питання щодо того, чи може прокурор звертатися до суду з позовом про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення в інтересах держави в особі державного підприємства:

- На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права-учасники правовідносин. Конституція України та закон не передбачають можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств.

- Оскільки інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (пункт 62)), інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 71)).

- Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц підтвердила її висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (див. постанову від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.14)). Зазначила, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами прокурор фактично подав не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, не маючи повноважень на ведення справ у частині таких вимог.

Автор статті: Адвокатське бюро "Сергій Лисенко та партнери"