Захист хоче дозволити суддям визначати стандарти доказування, але боїться

Адвокати чекають, що Верховний Суд візьметься за стандарти доказування та спростить усім життя. Ходячи між «достатністю доказів», «балансом вірогідностей» та «поза розумним сумнівом», мов між трьома соснами, захисники не хочуть ні конкуренції із суддями, ні їх дискреції.

(Джерело: Зіб)

Недостатня увага ВС

На засіданні комітету з процесуального права Асоціації правників України юристи говорили про стандарти доказування в судовому процесі. Адвокат Олексій Колток, котрий виступав модератором заходу, зазначив, що нині конструкція «стандарт доказування» на законодавчому рівні чітко не визначена.

Тим часом до Господарського процесуального кодексу у 2019 році увели категорію «баланс вірогідностей». А Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства передбачають такі стандарти, як «достатність доказів».

О.Колток зауважив, що на практиці використання стандартів доказування підтверджується в рішеннях Верховного Суду. Як приклади юрист навів постанови від 29.01.2021 у справі №922/51/20 та від 18.06.2020 у справі №910/5446/19. У першому випадку (у межах господарської юрисдикції) ішлося про постачання товарів. Сторони використовували як докази листування.

«Суд першої ланки задовольнив позов, апеляційна інстанція скасувала рішення, вказавши, що належних доказів немає, а ВС уже зазначав про «баланс вірогідностей». Мовляв, надання таких надзвичайно високих вимог до доказів на підтвердження певної обставини є непомірним стандартом доказування. «Верховники» скасували рішення другої ланки, і направили справу на новий розгляд», — розповів правник.

При цьому Суд сказав, що докази мають бути оцінені апеляційним судом з точки зору «балансу вірогідності». «Але ВС у своїх постановах, на жаль, досить рідко використовує категорію «стандарт доказування». Проте ми спостерігаємо тенденцію до того, що такі позиції дедалі частіше зустрічаються на практиці. Хотілося б, аби адвокати, юристи, і навіть наші клієнти, розуміли, до якого рівня потрібно дійти з точки зору обґрунтування переконливості доказів, поданих на спростування чи підтвердження певних обставин», — висловив сподівання О.Колток.

Мовляв, з уведенням у 2019 році «балансу вірогідностей» у господарському процесі суди все більше замислюються над його використанням. «І, мабуть, уже не потрібно досягати стовідсоткового рівня переконливості в наданні доказів», — зауважив адвокат і закликав колег активно використовувати не лише посилання на юридичні норми, а й на «стандарти доказування» та обґрунтовувати їх з погляду принципу верховенства права.

Суддя як опонент захисту

Член ради комітету АПУ з процесуального права, адвокат Ксенія Прохур указувала на те, що концепція надмірного стандарту доказування на практиці використовується позивачами, коли суд відмовляє їм у задоволенні позову. І вони йдуть до касаційного суду, стверджуючи, що від них забагато вимагали.

Так, часто банки в кредитних спорах говорять, що суди вимагають від них показати підписи позичальників на умовах кредитування, які ті буцімто не підписували. На думку фінустанов, це надмірний стандарт доказування. Проте ВС сказав, що дані справи типові, суд просить типові докази, тому не варто посилатися на надмірний стандарт, адже підписання особою умов кредитної угоди є

нормальною практикою.

Тим часом О.Колток розмірковував над питанням, як визначати «достатність», якщо, наприклад, обвинувачений не з’являється на процес чи не захищається. «У такому разі, на мою думку, суддя не має відігравати роль процесуального опонента», — розповів адвокат.

Як відомо, у судовому процесі закріплено принцип змагальності. Якщо сторона не надала контрдоказів, суду ні з чим порівнювати. При цьому сторона має доводити обставини, на які посилається. «Виходить, якщо відповідач не з’являється, він ускладнює роботу позивачу. Адже підвищується стандарт доказування до «достатності». Йому взагалі, можливо, навіть цікавіше не з’являтися в суд, аби докази не конкурували», — підтримала колегу К.Прохур.

Пасивний відповідач

Та, переходячи вже до стандарту «достатності», логічно поставити запитання: де це в ГПК? Чому кодекс говорить лише про «вірогідність»? Із чим порівнювати, якщо сторона не з’явилася?

Дана тема неабияк зацікавила гостей заходу, що були присутні офлайн. Адже в господарських і цивільних справах ВС неодноразово наголошував на тому, що судді не мають виконувати роль адвоката однієї зі сторін, а залишатися безсторонніми арбітрами. Тобто, очевидно, якщо відповідач не з’являється, набір доказів має бути мінімальним. «Як не крути, а ми знову переходимо до «достатності», — резюмував О.Колток.

«Вірогідність» закріплена як основна в ГПК, однак «достатність», напевно, презюмується. І, навіть якщо докази позивача виграватимуть у вірогідності, суддя не задовольнить позов, якщо не буде впевнений, що обставина існує. Тобто без «достатності» не буде і «вірогідності», — розмірковувала К.Прохур над запитанням, чому «достатність» прибрали з ГПК.

Іще один гість заходу, адвокат Дмитро Кочерга, визнавав, що випадки, коли суддя стає процесуальним опонентом сторони дійсно трапляються: «Але ми маємо розуміти, що в першій ланці суддя повинен бути також і захисником свого рішення стосовно інших інстанцій. І в деяких питаннях він буде змушений працювати не лише на захист відповідача, а й власного рішення». Мовляв, тому, готуючи позовну заяву, треба виходити з того, аби докази в ній уже були достатніми.

Адже, якщо відповідач не з’явиться, законник поставить стороні буквально 10 запитань і піде в нарадчу кімнату. «Добросовісність у господарському обігу. Саме з цим ми стикаємось, коли конкуруємо з суддею у зв’язку з повною пасивністю відповідача», — зазначив Євген Літвінов.

Як понизити стандарт?

К.Прохур пропонувала здійснити екскурс «в глибоку і масштабну тему, яку вона все ще осмислює»: «Я б хотіла поглянути на стандарти доказування в такому вузькому аспекті, як розгляд заяв щодо забезпечення позову».

Адже на практиці правники, у тому числі й судді, уже бачать винятки. «Тож стверджувати, що стандарт доказування всюди однаковий, неправильно», — зазначила юрист. Тобто, розглядаючи заяви про забезпечення позову, суди можуть застосовувати так званий понижений стандарт.

Так, у ст.136 ГПК йдеться про те, що невжиття заходів може призвести до певних негативних наслідків. «І Велика палата ВС, розвиваючи цю ідею, зазначає: аби встановити наявність підстав для забезпечення, припущення має бути достатньо обґрунтованим (№753/22860/17 від 15.09.2020)».

Таким чином, наявність ризику потрібно доводити: «Але ж ст.79 ГПК говорить про те, що це стандарт доведення обставин, а не наявності ризику. Тобто на обґрунтування ми не можемо покладати припущення. Проте на чому, як не на припущеннях, будуються заявлені вимоги про застосування заходів забезпечення позову? Адже ми припускаємо, що певні наслідки «можуть» настати», — тож в основі все одно «лежить ризик, що оповитий магією припущень», розмірковувала К.Прохур.

І, вочевидь, стандарт «вірогідності» тут застосовуватися не повинен. Проте суди застосовують не лише «вірогідність», а і «поза розумним сумнівом». До прикладу, у постанові Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 (справа №910/1915/18) ішлося, що припущення і посилання на потенційну можливість не є підставою для задоволення клопотання.

У даній справі КГС виправив ситуацію, хоча стандартів доказування знову ж таки не розписав: «Інстанція просто вказала, що апеляційний суд встановив для позивача надзвичайний та заздалегідь недосяжний стандарт доказування», — тобто ігнорувати факт, що існує ряд ситуацій, до яких має застосовуватися інший, скажімо так «понижений» стандарт доказування неможливо.

Тож припущення з формулюванням «може» не мають доводити на тому ж рівні, що й інші обставини справи.

Ризики дискреції

Далі правники гуртом уже вдалися до роздумів. Наприклад, чи варто закріпити за судом право самостійно встановлювати певний стандарт доказування: «У такому випадку існуватиме ризик, що судді, підсуджуючи одній зі сторін, установлюватимуть понижені стандарти, і задовольнятимуть вимоги, які не є доведеними навіть за стандартом «достатності», — переймалася К.Прохур. Мовляв, тут хочеться дати Феміді певну дискрецію, але непокоять перестороги, що в нашій юрисдикції це не завжди може спрацьовувати.

«Краще відпустити винного, ніж осудити невинного, — вказував на пріоритети суду О.Колток. — Можливо, у контексті забезпечення позову законодавчо цей ризик можна було б зняти «зустрічним забезпеченням». Якби такий механізм працював, можна було б узагалі встановити нульові стандарти. Це могло б знімати перестороги відносно стандарту доказування».

«Суди не розглядають «зустрічне забезпечення» як важіль у пошуках балансу і стримуючи свавілля з

боку заявника. І мені ця конструкція не лягає, — заперечувала К.Прохур. — Проте, якщо ризик реально існує, позов потрібно забезпечувати. Просто в нас судді так бояться й не люблять цього робити, що часто навіть адвокати не радять звертатися до суду своїм клієнтам, адже не бачать перспектив».

Правники зійшлися на думці, що в даному випадку має бути якраз навпаки: коли права клієнта порушені, поріг має бути нижчим. Тож і тут, маючи бажання вдосконалити практику, захисники, схоже, не надто розраховують на допомогу законодавця. А чекають, що оцінку «стандартам доказування» при забезпеченні позову дасть ВС. Поки ж питання залишається суто в теоретичній площині.

Автор статті: Дарина ДНІПРОВСЬКА