ВС визначив поняття “підривної діяльності” в контексті ст.111 КК України та засудив суддю АРК, яка працювала в судових органах окупаційної влади до 12 років позбавлення волі (ВС ККС, справа №759/5737/17 від 21.12.2022 р.)

Фабула судового акту: За вироком районного суду, суддю, що колись працювала в Апеляційному суді АРК, було визнано винуватою у державній зраді, так як остання умисно та на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України надавала іноземній державі - російській федерації (далі - рф) допомогу в проведенні підривної діяльності проти України (ч.1 ст. 111 КК України).

Засуджена - як було встановлено місцевим судом, з власної ініціативи і добровільно вирішила надати допомогу рф у проведенні підривної діяльності, а саме - особисто взяла участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних органів окупаційної судової влади рф, тобто стала суддею і використовуючи матеріально-технічну базу суду, власні теоретичні знання і практичні навички, продовжила здійснювати «правосуддя» за законодавством рф.

Для цього - після набуття громадянства, вона подала пакет документів до Вищої кваліфікаційної колегії суддів рф особисту заяву про рекомендацію на вакантну посаду «судді» незаконно створеного на території АР Крим «Верховного Суду Республіки Крим», і успішно пройшла конкурс на цю посаду, після чого, займала її аж до 2017 року.

Суд першої інстанції - рішення якого було обґрунтовано підтримано апеляційним судом - констатував, що своїми діями вона - “порушуючи вимоги ст. 65 Конституції України і присяги судді, забезпечила становлення та зміцнення окупаційної влади рф шляхом безпосередньої участі в утворенні та функціонуванні незаконно створених окупаційних органів судової влади рф на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади рф з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, надавши тим самим допомогу рф у проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.”

Рішення були оскаржені захисником, де - окрім іншого - останній зазначав, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», а стороною обвинувачення не доведено фактів вчинення підозрюваною будь-яких прихованих дій з метою завдання шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України або фактів допомоги особам чи організаціям, які такі дії вчиняли.

Натомість, залишаючи вирок в силі, а також підтверджуючи правильність і обґрунтованість рішень попередніх судів, вірну кваліфікацію дій засудженої, ВС ККС, дав характеристику “підривної діяльності”:

По-перше, аналогічні доводи вже були предметом аналізу колегії суддів Верховного Суду в постанові від 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17. У згаданому рішенні Верховний Суд зауважив, що термін «підривна діяльність» давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині.

Зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших.

По-друге, у контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Отже у цій справі: Беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд зробив висновок, що застосування ст. 111 КК України в цьому випадку було передбачуваним і не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Що цікаво:

ВС підтвердив добровільність дій і бажання засудженої брати участь у такій діяльності, пояснивши наступним:

• вона, як суддя, мала достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення нею фактів активної підривної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим, що доводиться об`єктивними даними про її кваліфікаційний рівень підготовки як судді в галузі кримінального права, який дозволяв їй здійснювати тривалий час правосуддя в суді другої інстанції з функціями апеляційного контролю за законністю рішень судів першої інстанції.
• з досліджених судом листів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради юстиції, Апеляційного суду АР Крим - засуджена не зверталась із заявами про переведення до іншого суду на території України чи про звільнення з посади хоча мала таку можливість, і такі заяви фактично подали в першому випадку 53 судді, а в другому - 33 судді судів АР Крим, у тому числі, у зв`язку з окупацією та припиненням громадянства України.

Щодо необхідності поважати права і свободи обвинуваченої, зокрема право на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства - ВС зазначив:

• засуджена, діючи як суддя, отже публічна особа, що наділена правом приймати доленосні рішення від імені держави, а у зв`язку з цим і особливими гарантіями незалежності, мала б розраховувати на те, що і від неї вимагатимуть поважливого ставлення до права. При цьому, вибір залишитися проживати на тимчасово окупованій території України, навіть змінити громадянство самі по собі не розглядався місцевим судом як підстава для кримінального переслідування. Однак суд визнав принциповим те, що обвинувачена у зв`язку з такими рішеннями не склала повноважень судді держави, яку раніше представляла і здійснювати правосуддя від імені якої надалі відмовилася, а навпаки, маючи цей статус, почала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка тим часом окупувала та анексувала частину території України.

Крім того, суд зазначив, що маючи громадянські права, особа може не підтримувати політичного режиму країни, у якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але вона при цьому не має права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше будучи суддею.

Аналізуйте судовий акт: Готував вибух та передавав дані про військові частини. Суд засудив диверсанта-зрадника до 13 років позбавлення волі з конфіскацією (Гощанський районний суд Рівненської області справа № 557/60/21 від 31.03.2022 р.);

Щомісячна додаткова грошова винагорода входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого обчислюється одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби (ВП ВС 825/997/17 від 10.11.2021 р.);

Верховний Суд роз’яснив: чи можна оскаржити в суді повістку від військкомату (Постанова ВС від 8 вересня 2022 року у справі № 300/1263/22);

Позивач уклав контракт під час дії особливого періоду, який не скасовано, тому у відповідача не було законних підстав для звільнення позивача з роботи у зв`язку із вступом на військову службу (ВС/КЦС, справа № 537/430/18,12.09.19).

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 759/5737/17

провадження № 51-2899км20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 , який діє в інтересах засудженої ОСОБА_7 , на вирок Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року

та ухвалу Київського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань

за № 42016000000000387 від 11 листопада 2016 року, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Білогірськ Автономної Республіки Крим, остання, згідно з матеріалами кримінального провадження, відома адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року ОСОБА_7 визнано винуватою за ч. 1 ст. 111 КК України в редакції законів від 08 квітня 2014 року № 1183-VII та від 07 жовтня 2014 року № 1689-VII

та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років

з конфіскацією всього належного їй майна.

Вирішено питання щодо речових доказів.

Згідно з цим вироком суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим ОСОБА_7 вчинила державну зраду, а саме, умисно на шкоду суверенітетові

та територіальної цілісності України надавала іноземній державі - Російській Федерації (далі - РФ) допомогу в проведенні підривної діяльності проти України

за нижченаведених обставин.

Унаслідок розпочатої 20 лютого 2014 року збройної агресії РФ проти України відбулася воєнна окупація невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (далі - АР Крим), а згодом і незаконна анексія цієї території України.

Зокрема, 11 березня 2014 року в умовах воєнної окупації Верховна Рада АР Крим проголосила АР Крим «незалежною державою - Республіка Крим», а 18 березня 2014 року представники розпущеної постановою Верховної Ради України

від 15 березня 2014 року № 891-VII «Верховної Ради АР Крим» за наслідками проведення в умовах воєнної окупації незаконного «референдуму» підписали

з Президентом РФ «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів». За результатами ратифікації цього «Договору» 21 березня 2014 року був прийнятий Федеральний Конституційний Закон РФ № 6-ФКЗ «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб`єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя»

(далі - Закон РФ № 6-ФКЗ), положеннями якого передбачено створення

на території АР Крим федеральних органів державної влади РФ, у тому числі судової системи (ст. 9).

Надалі, продовжуючи підривну діяльність проти України, РФ утворила

на окупованій території України в АР Крим федеральні органи державної влади РФ, правоохоронні органи та органи судової системи, місцевого самоврядування

з метою становлення і зміцнення окупаційної влади РФ та недопущення контролю України над цією територією.

Таким чином, підривна діяльність з боку РФ проти України мала відкриту активну фазу, яка виражалася в окупації частини території України, що триває по теперішній час, та в подальшій анексії цієї окупованої території.

Під час зазначених подій громадянка України ОСОБА_7 , будучи суддею Апеляційного суду АР Крим та маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань

і життєвого досвіду для усвідомлення фактів активної підривної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим,

з власної ініціативи добровільно вирішила надати допомогу РФ у проведенні такої діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України, тобто вчинити державну зраду.

З указаною метою чинна суддя судової влади України ОСОБА_7 особисто взяла участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних органів окупаційної судової влади РФ. Зокрема, реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, ОСОБА_7 , діючи добровільно та умисно

в інтересах РФ на шкоду суверенітетові й територіальній цілісності України, упродовж березня - листопада 2014 року, перебуваючи в приміщенні Апеляційного суду АР Крим (вул. Павленка, 2, м. Сімферополь), використовуючи матеріально-технічну базу суду, власні теоретичні знання і практичні навички, продовжила здійснювати «правосуддя» на підставі ч. 5 ст. 9 Закону РФ № 6-ФКЗ, керуючись

як «суддя Апеляційного суду Республіки Крим» законодавством РФ, тобто незаконно створеного на тимчасово окупованій території України «судового органу РФ», до створення та початку діяльності на окупованій території України судів РФ.

Продовжуючи реалізацію вказаного злочинного умислу, суддя Апеляційного суду АР Крим ОСОБА_7 , перебуваючи на території АР Крим, упродовж березня

- листопада 2014 року підготувала та подала до Вищої кваліфікаційної колегії суддів РФ особисту заяву про рекомендацію на вакантну посаду «судді» незаконно створеного на території АР Крим «Верховного Суду Республіки Крим» та необхідний для цього пакет документів, передбачений ч. 6 ст. 5 Закону РФ «Про статус суддів», чим підтвердила особисту згоду виконувати функції представника судової влади країни, яка окупувала та анексувала АР Крим як частину території суверенної України, з метою мати можливість продовжити надавати допомогу РФ

у проведенні підривної діяльності проти України та забезпечити подальшу окупацію території АР Крим. Після цього ОСОБА_7 взяла участь у проведенні конкурсу

на заміщення посади «судді» вказаного «суду».

За результатами проведеного державними органами РФ конкурсу Указом Президента РФ від 19 грудня 2014 року № 786 суддя Апеляційного суду АР Крим громадянка України ОСОБА_7 була призначена на посаду «судді Верховного Суду Республіки Крим» на окупованій території АР Крим та продовжила здійснювати правосуддя від імені РФ вже як «суддя» вказаного «суду».

Такими умисними діями на той час суддя Апеляційного суду АР Крим ОСОБА_7 ,

порушуючи вимоги ст. 65 Конституції України і присяги судді, забезпечила становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом безпосередньої участі

в утворенні та функціонуванні незаконно створених окупаційних органів судової влади РФ на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади РФ з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, надавши тим самим допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.

Київський апеляційний суд ухвалою від 31 серпня 2022 року вирок Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року стосовно ОСОБА_7 залишив

без змін, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду

та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вищезазначені судові рішення, а кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) через відсутність у її діянні складу кримінального правопорушення.

Захисник посилається на необґрунтованість висновків суду про те, що ОСОБА_7 свідомо, добровільно, без примусу подала документи для отримання громадянства РФ та зайняття посади судді цієї країни. Вважає, що такі висновки базуються

на припущеннях і не підтверджені доказами.

Стверджує, що неподання ОСОБА_7 заяви про звільнення з посади судді України не свідчить про те, що вона не намагалася подати таку заяву,

або не змогла цього зробити з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку з окупованим півостровом Крим.

Вважає, що Севастопольський апеляційний господарський суд безпідставно визнаний органом, який здійснює підривну діяльність, а можливе порушення ОСОБА_7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чи Кодексу суддівської етики є підставою для притягнення її до дисциплінарної,

а не кримінальноївідповідальності.

Вказує, що в обвинувальному акті відсутнє формулювання обвинувачення,

не зазначено форми вини, мотиву і мети вчинення кримінального правопорушення.

Наголошує, що робота ОСОБА_7 на посаді судді є професійною правничою,

а не підривною діяльністю.

Захисник зазначає, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», а стороною обвинувачення не доведено фактів вчинення підозрюваною будь-яких прихованих дій з метою завдання шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України або фактів допомоги особам чи організаціям, які такі дії вчиняли.

Посилається на те, що рішення суду про здійснення спеціального судового провадження є незаконним, оскільки було прийнято за відсутності доказів перебування ОСОБА_7 у міжнародному розшуку. Вказує на неналежне повідомлення обвинуваченої про день, час та місце розгляду справи, оскільки повістки до неї не надходили через відсутність поштового зв`язку, а газета «Урядовий кур`єр» на території АР Крим не видається.

Також касатор стверджує, що апеляційний суд безпідставно відхилив його клопотання про повторне дослідження доказів, чим порушено приписи ч. 3 ст. 404 КПК України. Цей суд не спростував доводів апеляційної скарги сторони захисту

та постановив ухвалу, яка не відповідає вимогам КПК України.

Позиції учасників судового провадження

Захисник ОСОБА_6 підтримав подану касаційну скаргу, просив

її задовольнити.

Прокурор ОСОБА_5 уважав касаційну скаргу необґрунтованою і просив залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені

в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того

чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Натомість зазначені обставини, на які посилається в касаційній скарзі захисник, були предметом ретельної перевірки в судах першої та апеляційної інстанцій.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувалася у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України.

Розглянувши це кримінальне провадження в порядку спеціального судового розгляду, суд першої інстанції визнав ОСОБА_7 винуватою у вчиненні вказаного кримінального правопорушення та призначив відповідне покарання.

Так, свої висновки щодо доведеності винуватості засудженої ОСОБА_7

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, суд першої інстанції обґрунтував письмовими доказами, зокрема листом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15, листом Державної судової адміністрації України від 19 січня 2015 року № 8-395/15, постановами Верховної Ради України від 16 вересня 1998 року № 111-XIV

«Про обрання суддів» та від 19 квітня 2016 року № 1157-VIII «Про звільнення судді», рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 10 листопада 2015 року № 3009/дп-15, протоколом огляду інтернет-видань від 07 квітня 2015 року

з додатками (нормативними актами РФ індивідуального характеру

про призначення суддів, розміщеними на офіційному сайті Президента РФ), листами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 14 лютого 2015 року

№ 30-2008/15, від 06 жовтня 2016 року № 19-9785/16, рішенням Вищої ради юстиції від 24 грудня 2015 року № 1206/0/15-15, листом Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 14 червня 2016 року № 212/8-22047, листами Міністерства юстиції України від 21 березня 2016 року № 2911-0-26-16/12.1,

від 23 вересня 2016 року № 7926-0-30-16/12.1/3, листом Державної пенітенціарної служби України від 06 червня 2015 року № 2/3/2-3211/25-15, протоколами огляду документів від 02-15 серпня 2016 року («судових рішень», ухвалених за участю «судді» ОСОБА_7 на підставі законодавства РФ 22 травня, 24 липня,

13, 23 жовтня 2014 року та 25 лютого 2015 року), протоколом огляду документів

від 23 лютого 2017 року з додатками, протоколом огляду інтернет-видань

від 08 квітня 2015 року з додатками (нормативними актами РФ, розміщеними

на офіційних сайтах Президента РФ та Верховного Суду РФ щодо діяльності судів на території АР Крим), листом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15, листом Вищої ради юстиції від 12 січня

2015 року № 112/0/9-15, листом Голови Верховного Суду України від 25 березня 2016 року № 202-1088/0/8-16, тощо.

Дослідивши докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд дійшов обґрунтованого висновку

про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України.

Зокрема, проаналізувавши досліджені докази, місцевий суд дійшов висновків,

що ОСОБА_7 у період окупації АР Крим по день звільнення з посади, тобто

з 20 лютого 2014 року по 19 квітня 2016 року, формально-юридично мала статус судді Апеляційного суду АР Крим. При цьому вона, не будучи у встановленому законами України порядку звільненою з посади судді Апеляційного суду АР Крим, упродовж березня - листопада 2014 року як «суддя» незаконно створеного «Апеляційного суду Республіки Крим» здійснювала «правосуддя» на окупованій території України від імені іноземної держави - РФ, керуючись її матеріальним

та процесуальним правом, а з призначенням у грудні 2014 року на посаду «судді Верховного Суду Республіки Крим» прийняла на себе на окупованій території України повноваження судді іншої держави - РФ, яка окупувала та незаконно анексувала цю територію. Здійснення ОСОБА_7 за таких умов «правосуддя» від імені РФ свідчить про порушення нею вимог ст. 65 Конституції України, присяги судді, оскільки забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом утворення і функціонування незаконно створених окупаційних органів судової влади РФ на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади РФ з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а отже, надання нею допомоги РФ

у проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові

та територіальній цілісності України.

За висновком суду першої інстанції, достатній рівень освіти, спеціальних знань

і життєвого досвіду ОСОБА_7 для усвідомлення нею фактів активної підривної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об`єктивними даними про її кваліфікаційний рівень підготовки як судді в галузі кримінального права, який дозволяв їй здійснювати тривалий час правосуддя в суді другої інстанції з функціями апеляційного контролю за законністю рішень судів першої інстанції. Використання

ж ОСОБА_7 під час здійснення такого «правосуддя» від імені РФ матеріально-технічної бази Апеляційного суду АР Крим, її власних теоретичних знань

і практичних навичок підтверджується «судовими рішеннями» окупаційних органів судової влади про організацію та проведення судових засідань у приміщенні відповідного «суду» та використання під час їх ухвалення інтелектуальних здібностей «суддів» (теоретичних знань, правосвідомості та життєвого досвіду).

Як зазначив суд, на свідомий і добровільний характер дій ОСОБА_7 з надання нею допомоги РФ у проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові

та територіальної цілісності України вказує сам характер таких дій,

їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку. Так, ОСОБА_7 , починаючи з 21 березня 2014 року, не склала своїх повноважень судді Апеляційного суду АР Крим, як суддя не вчинила жодних дій у зв`язку зі своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, продовжила здійснювати «правосуддя» як «суддя Апеляційного суду Республіки Крим», керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави, брала успішну участь у конкурсі на зайняття посади «судді Верховного Суду Республіки Крим», процедура якого передбачала свідоме складання окремих документів та добровільне подання персональних особистих даних про себе

і членів своєї сім`ї, та потім здійснювала «правосуддя» на цій посаді, принаймні

по 2017 рік.

Колегія суддів місцевого суду взяла до уваги й доводи сторони захисту

про необхідність поважати права і свободи обвинуваченої, зокрема право

на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства. При цьому суд констатував, що ОСОБА_7 як суддя, отже публічна особа, що наділена правом приймати доленосні рішення від імені держави,

а у зв`язку з цим і особливими гарантіями незалежності, мала б розраховувати

на те, що і від неї вимагатимуть поважливого ставлення до права. При цьому вибір

ОСОБА_7 залишитися проживати на тимчасово окупованій території України, навіть змінити громадянство самі по собі не розглядався місцевим судом

як підстава для кримінального переслідування. Однак суд визнав принциповим

те, що обвинувачена у зв`язку з такими рішеннями не склала повноважень судді держави, яку раніше представляла і здійснювати правосуддя від імені якої надалі відмовилася, а навпаки, маючи цей статус, почала здійснювати «правосуддя»

від імені держави, яка тим часом окупувала та анексувала частину території України. Крім того, суд зазначив, що ОСОБА_7 , маючи громадянські права, може не підтримувати політичного режиму країни, у якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але вона при цьому не має права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше будучи суддею.

При цьому, з досліджених судом листів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15 та Вищої ради юстиції від 12 січня 2015 року № 112/0/9-15 суддя Апеляційного суду АР Крим ОСОБА_7 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України чи Вищої ради юстиції із заявами

про переведення до іншого суду на території України чи про звільнення з посади

за загальними обставинами не зверталася, хоча мала таку можливість, і такі заяви фактично подали в першому випадку 53 судді, а в другому - 33 судді судів

АР Крим, у тому числі, у зв`язку з окупацією та припиненням громадянства України.

Зважаючи на зазначене, доводи захисника про неможливість подання

ОСОБА_7 заяви про звільнення з посади судді України з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку, є необґрунтованими. На переконання Суду обвинувачена не була позбавлена можливості подати відповідну заяву засобами електронного зв`язку або безпосередньо прибути на неокуповану частину території України.

З оскаржуваного вироку вбачається, що суд першої інстанції ретельно проаналізував і з посиланням на Конституцію України, закони України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України», від 15 квітня 2014 року

№ 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим

на тимчасово окупованій території України» спростував посилання захисника

на наявність сумнівів у тому, що ОСОБА_7 свідомо і добровільно подала документи для отримання громадянства РФ та зайняття посади судді цієї країни.

Зокрема, суд констатував, що ОСОБА_7 , продовжуючи з 21 березня 2014 року «правосуддя» до створення і початку діяльності на території АР Крим «судів РФ»

та скориставшись переважним правом на заміщення посади судді в утвореному суді РФ - «Верховний Суд Республіки Крим» фактично отримала

за законодавством РФ громадянство РФ як необхідну умову такої діяльності, тобто з боку РФ з 21 березня 2014 року за нею автоматично визнається громадянство РФ і вона своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористалася. Водночас навіть за вказаним законодавством РФ, залишаючи протягом одного місяця з 21 березня 2014 року можливість зберегти громадянам України на території АР Крим громадянство України та не розповсюджуючи на таких громадян України протягом вказаного місця передбачені законодавством РФ обмеження на заміщення державних посад як на осіб, що мають громадянство іншої країни, РФ визнавало за громадянами України, а отже, і за ОСОБА_7 з 21 березня по 21 квітня 2014 року не тільки громадянство РФ, а й громадянство України.

Урахувавши приписи вищеперелічених нормативно-правових актів законодавства України суд зазначив, що ОСОБА_7 на час ухвалення вироку залишалася громадянкою України незалежно від місця її проживання, оскільки примусове автоматичне набуття нею як громадянкою України, яка проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, отже, не може бути підставою для втрати нею громадянства України. Набуття ОСОБА_7 громадянства РФ не впливає на зміст її правових відносин з Україною, за якими вона визнається лише громадянином України.

Що стосується доводів захисника про те, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», то аналогічні доводи були предметом аналізу колегії суддів Верховного Суду в постанові від 06 грудня

2021 року у справі № 756/4855/17.

У згаданому рішенні Верховний Суд зауважив, що термін «підривна діяльність» давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається

в науковій доктрині.

Зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших. Ці міжнародні акти зазначені

в рішенні суду першої інстанції, а їх системний аналіз дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття.

У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд робить висновок,

що застосування ст. 111 КК України в цьому випадку було передбачуваним

і не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Усупереч доводам захисника, обвинувальний акт стосовно ОСОБА_7 складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону

і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність

та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.

Копії цього процесуального документа відповідно до приписів ч. 2 ст. 297-5 КПК України були вручені захиснику ОСОБА_8 (т. 1, а.п. 32).

За таких обставин у суду першої інстанції не було підстав для повернення обвинувального акта, а тому він обґрунтовано призначив кримінальне провадження до судового розгляду.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 стверджує про незаконність рішення суду щодо здійснення спеціального судового провадження, оскільки воно було прийнято після 23 листопада 2018 року, тобто після початку діяльності Державного бюро розслідувань, а отже, на момент його постановлення втратив чинність п. 20-1 Перехідних положень КПК України, яким керувався суд, при цьому доказів перебування ОСОБА_7 у міжнародному розшуку прокурор не надав.

Зазначені доводи захисника є необґрунтованими, оскільки ухвала Святошинського районного суду м. Києві про здійснення спеціального судового розгляду

в кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 була постановлена

за результатами підготовчого судового засідання 14 грудня 2017 року, тобто

до публікації 23 листопада 2018 року в газеті «Урядовий кур`єр» повідомлення директора Державного бюро розслідувань про початок діяльності вказаного бюро (т. 1, а.к.п. 149).

Приймаючи зазначене рішення, суд першої інстанції керувався положеннями абзаців 5 та 8 п. 20-1 Перехідних положень КПК України, згідно з якими судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 цього Кодексу, а також у цьому пункті, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук, чи який понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або стосовно якого наявні фактичні дані, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території Україниабо в районі проведення антитерористичної операції. Кримінальні провадження, у яких здійснювалося спеціальне досудове розслідування щодо злочинів, передбачених цим пунктом, і обвинувальні акти направлені до суду

до спливу строку, передбаченого абз. 1 цього пункту (до дня початку діяльності Державного бюро розслідувань), а так само кримінальні справи, які станом

на цю дату перебувають на розгляді суду, розглядаються з урахуванням правил спеціального судового провадження та особливостей, визначених цим пунктом.

Врахував суд і те, що стороною обвинувачення під час досудового розслідування вжила заходів для повідомлення ОСОБА_7 про здійснюване щодо неї кримінальне провадження, зокрема, окрім повідомлень на офіційному сайті Генеральної прокуратури та в газеті «Урядовий кур`єр», повідомлення про підозру ОСОБА_7 було направлено на електронну адресу так званого Арбітражного суду Республіки Крим (vs.krm@sudrf.ru).

Отже, розгляд кримінального провадження судом за відсутності обвинуваченої ОСОБА_7 здійснювався на підставі прийнятого рішення про спеціальне судове провадження відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Разом

з тим, положення закону щодо здійснення спеціального досудового розслідування

та спеціального судового провадження не визнані неконституційними і є такими, що узгоджуються зі стандартами, визначеними в Резолюції (75) 11 Комітету Міністрів Ради Європи щодо критеріїв, які регламентують провадження,

що здійснюється за відсутності обвинуваченого.

Подальше спеціальне судове провадження здійснювалося з дотриманням вимог ст. 323 КПК України, спочатку за участю захисника ОСОБА_8 , а з 25 квітня

2018 року за участю захисника ОСОБА_6 з повідомленням обвинуваченої шляхом направлення їй повісток про виклик за останньою відомою адресою

та публікації інформації про судові засідання в газеті «Урядовий кур`єр».

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 297-5 КПК України оголошення про виклик обвинуваченої до суду публікувалися на офіційному сайті вказаного засобу масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження за посиланням https://ukurier.gov.ua/uk/advertisements , а також на офіційних веб-сайтах Святошинського районного суду м. Києва, а потім і Київського апеляційного суду.

Таким чином, у цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції врахував специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), зберігаючи неупередженість та безсторонність під час розгляду справи приділив особливе значення охороні прав і законних інтересів обвинуваченої як учасника кримінального провадження, яке відбувалося за її відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченої була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України

з дотриманням усіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням установлених законом особливостей, які вимагають від суду прискіпливої оцінки

кожного поданого доказу обвинувачення, а отже, поріг вимогливості

до доказування в такому випадку підвищений.

Наведене спростовує доводи сторони захисту про неналежне повідомлення ОСОБА_7 про день, час та місце розгляду справи.

Вирок суду першої інстанції належним чином умотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК України. Зокрема, в ньому вказано формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення

та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, диспозиції статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого засуджену визнано винною, та об`єктивні докази

на підтвердження встановлених судом обставин.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 374 КПК України у зазначеному рішенні суд обґрунтував, що в цьому кримінальному провадженні сторона обвинувачення вжила всіх можливих передбачених законом заходів щодо дотримання прав підозрюваної чи обвинуваченої на захист та доступ до правосуддя з урахуванням установлених законом особливостей для кримінального провадження, у якому здійснювалося спеціальне досудове розслідування та спеціальне судове провадження (in absentia).

Тобто суд урахував правові позиції Європейського суду з прав людини (далі

- ЄСПЛ) (справа «Колоцца проти Італії», рішення від 12 лютого 1985 року; справа «Шомоді проти Італії», рішення від 18 травня 2004 року та інші), за якими суд під час розгляду справи в порядку спеціального судового провадження зобов`язаний обґрунтувати, чи були вжиті всі можливі, передбачені законом заходи щодо дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.

Висновки судів у частині призначеного ОСОБА_7 покарання в касаційному порядку ніким не оспорюються.

Апеляційний суд, перевіряючи доводи сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, аналогічні тим, які були предметом розгляду в суді першої інстанції та викладені в касаційній скарзі захисника, погодився з наведеними висновками суду першої інстанції.

Разом з тим згідно зі ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо.

Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити

і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними в ч. 1 ст. 94 КПК України,

та сформувати повне й об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.

Виходячи з такої засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів (п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23 КПК України), апеляційний суд не вправі давати доказам іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо доказів, наданих сторонами обвинувачення й захисту, не було безпосередньо досліджено під час апеляційного перегляду кримінального провадження.

Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим

не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення.

Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази,

які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

За змістом цієї норми процесуального закону учасник судового провадження

має право не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й повинен зазначити, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити, та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями чи взагалі не досліджені.

Як убачається з матеріалів провадження, апеляційний суд відмовив захиснику ОСОБА_6 у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів, оскільки він не обґрунтував, чому відповідні докази були досліджені судом першої інстанції неповністю чи з порушеннями (т. 7, а.к.п. 112, 113, 164, 165).

Тобто у зв`язку з відсутністю належно обґрунтованого клопотання захисника

про повторне дослідження доказів у справі та відповідного доведення них своїх доводів апеляційний суд вичерпав усі визначені законом можливості

для з`ясування обставин справи, зокрема перевірки доводів апеляційної скарги,

а з урахуванням положень статей 2 7 22 26 КПК України, відповідно до яких на суд не може бути покладена функція збирання доказів, а також за умови відсутності обґрунтованих клопотань сторін кримінального процесу щодо повторного дослідження доказів апеляційний суд не має законних підстав повторно досліджувати докази у кримінальному провадженні, оскільки таким чином буде порушено принцип змагальності та диспозитивності.

При цьому апеляційний суд урахував, що такі засади, як безпосередність дослідження доказів судом апеляційної інстанції та судом першої інстанції, відрізняються за змістом, оскільки апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в місцевому суді з урахуванням особливостей, передбачених гл. 31 КПК України. Ця відмінність зумовлена такою функцією суду апеляційної інстанції, як перегляд вироку суду в апеляційному порядку,

а не вирішення кримінального провадження по суті, що дублює функції суду першої інстанції.

Верховний Суд наголошує, що апеляційний суд покликаний не стільки самостійно встановити обставини кримінального провадження, скільки перевірити й оцінити правильність їх встановлення судом першої інстанції, точність та відповідність застосування норм матеріального і процесуального закону, справедливість призначеного заходу кримінально-правового впливу, а також безпомилковість вирішення інших питань, що підлягають з`ясуванню під час ухвалення судового рішення.

Тобто, на відміну від суду першої інстанції, апеляційний суд здійснює перегляд вироку суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, а тому повноваження суду апеляційної інстанції стосовно дослідження доказів визначаються переглядом кримінального провадження в межах вимог апеляційної скарги з урахуванням наявності або відсутності обґрунтованого клопотання сторони кримінального провадження щодо повторного дослідження доказів.

Отже, відсутність обґрунтованого клопотання сторони кримінального провадження про дослідження доказів, за умови того, що в оскарженому вироку суд дав оцінку всім доказам, на неправильну оцінку яких посилається сторона на стадії апеляційного оскарження вироку, не зумовлює обов`язку апеляційного суду повторно досліджувати обставини, встановлені під час кримінального провадження, та не створює передумов для використання апеляційним судом свого права дослідити нові докази за наявності підстав, регламентованих положеннями ч. 3 ст. 404 КПК України.

Тому за відсутності мотивованого клопотання про повторне дослідження доказів, яке обов`язково має відповідати положенню ч. 3 ст. 404 КПК України, апеляційний суд не повинен досліджувати ці докази, оскільки протилежне, без дотримання принципів, закріплених у приписах зазначеної норми процесуального закону, може перетворити апеляційний перегляд судового рішення в повторний розгляд кримінального провадження по суті, що фактично нівелює принцип інстанційності судочинства.

Отже, доводи захисника про порушення апеляційним судом положень ч. 3 ст. 404 КПК України через безпідставну відмову у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів, необґрунтовані.

Зважаючи на вимоги кримінального процесуального закону та практику ЄСПЛ,

яка вказує на необхідність належної оцінки всіх важливих аргументів сторін

і наведення в судовому рішенні достатніх мотивів, суд апеляційної інстанції перевірив під час апеляційного перегляду доводи поданої апеляційної скарги, вмотивовано погодившись із рішенням суду першої інстанції. У рішенні апеляційного суду належним чином зазначено підстави, на яких воно ґрунтується. Ухвала цього суду відповідає приписам статей 370 419 КПК України. Апеляційний суд надав обґрунтовані відповіді на всі основні доводи, викладені в апеляційній скарзі захисника, які здебільшого є аналогічними доводам його касаційної скарги, навів переконливі аргументи на їх спростування, зазначив підстави, з яких визнав апеляційну скаргу необґрунтованою, та належним чином мотивував свою позицію.

Вищезазначене дозволяє колегії суддів касаційного суду дійти висновку, що суд апеляційної інстанції розглянув подану апеляційну скаргу з дотриманням положень ст. 405 КПК України і дійшов правильного висновку, що вирок суду першої інстанції відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є обґрунтованим

та вмотивованим.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів констатує, що матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про доведеність винуватості засудженої зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК України

на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами,

які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Інші доводи, викладені в касаційній скарзі, та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятого рішення, і фактично зводяться до неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що не є предметом касаційного розгляду.

При цьому суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що, як неодноразово вказував у своїх рішеннях ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, достатні для того, щоб відповісти

на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення

у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Враховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність або невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, які би були безумовними підставами для скасування або зміни оскаржених судових рішень, касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3