Законом не передбачено зазначення у договорі про надання правової допомоги відомостей про справу, у межах якої адвокат має намір здійснювати представництво (ВС/КЦС у справі № 264/6635/18 від 15.06.2020)

Фабула судового акту: Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» документами, які підтверджують право на надання правової допмоги клієнту є договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги (ст. 26 Закону).

При цьому адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги на підставі якого вже й оформлюється ордер, складається довіреність тощо.

При цьому згідно ст. 14 Правил адвокатської етики договір про надання правової допомоги – договір, за яким одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується надавати правову допомогу іншій стороні договору (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов’язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору, у випадку, якщо така оплата передбачена договором. До договору про надання правової допомоги також застосовуються загальні положення цивільного законодавства про договір.

Отже із наведеного випливає, що ані законом ані нормативно-правовим актом органу адвокатського самоврядування не визначено, які ж саме дані мають бути вказані у такому договору.

У даній справі заявником у справі про видачу обмежувального припису, яка була не згідна із рішеннями із рішеннями судів про відмову у задоволенні її заяви до Касаційного цивільного суду було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано, зокрема, тим, що cправу розглянуто за відсутність представника заявника та за участю представника кривдника, який не мав повноважень на представництво у суді, оскільки ордер на представництво видано на підставі договору, укладеного до подання до суду заяви при видачу обмежувального, тобто такий договір, на переконання заявника, укладено на представництво інтересів у іншій цивільній справі.

Однак, Касаційним цивільним судом вказані доводи було визнано необґрунтованими та відхилено.

Мотивуючи таке рішення КЦС послався на те, що за нормами ч. 4 ст. 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Згідно ч. 1 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Отже, правилами зазначеної статті визначено, що повноваження адвоката як представника сторони у справі може бути підтверджено як ордером, так і договором про надання правової допомоги.

Таким чином посилання заявника, що договір про надання правової допомоги укладено до подання до суду заяви про видачу обмежувального припису, а отже такий укладено для представництва інтересів кривдника у іншій справі, не мають правового значення для вирішення цієї справи, оскільки Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не вимагає зазначення у такому правочині відомостей про справу, у межах якої адвокат має намір здійснювати представництво інтересів особи.

Аналізуйте судовий акт: Надання правової допомоги адвокатом без укладення договору в письмовій формі, зокрема лише на підставі довіреності, не допускається (ВС/ВП № 817/66/16)

АДВОКАТИ! ACHTUNG! В ордері конкретний суд можна не зазначати (ВС/КГС № 910/1669/19 від 14.11.2019)

Відсутність в ЄРАУ даних про адвоката не позбавляє останнього права представляти інтереси клієнта у цивільному судочинстві (ВС/КЦС № 757/213848/19-ц від 21.10.2019)

ДО УВАГИ АДВОКАТІВ! Ордер є самостійним документом і додавати до нього копію адвокатського свідоцтва НЕ потрібно (ВС/КАС № 826/11505/18 від 27.12.2019)

Постанова

Іменем України

15 червня 2020 року

місто Київ

справа № 264/6635/18

провадження № 61-3598св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Олійник А. С.

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

заінтересовані особи: ОСОБА_4 , Служба у справах дітей Кальміуської районної держаної адміністрації Маріупольської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27 листопада 2018 року у складі судді Пустовойт Т. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 08 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко Т. Б., Мальцевої Є. Є., Биліни Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, просила визначити протягом шести місяців заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_4 , шляхом: усунення перешкод у користуванні майном та документами ОСОБА_1 та дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4, шляхом повернення належного їм майна та документів: йогуртниці, кухонного комбайна, закордонних паспортів на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , свідоцтва про народження на ім`я ОСОБА_3 , дитячих речей, взуття, іграшок, а також речей, взуття та косметики ОСОБА_1 , небулайзера, дитячого манежу, дитячого стільця для годування; заборони ОСОБА_4 наближатися на відстань ближче 100 метрів до місця проживання ОСОБА_1 та малолітніх дітей за адресою: АДРЕСА_1 ; заборони листування та спілкування засобами телефонного зв`язку з ОСОБА_1 та малолітніми дітьми, спілкування іншими засобами зв`язку особисто і через третіх осіб.

Заявник обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що з червня 2015 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , мають двох спільних малолітніх дітей. У зв`язку неприязними стосунками та проявом з боку ОСОБА_4 психічного та фізичного насильства в сім`ї подружжя припинило проживати разом.

Після звернення до Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області із позовами про стягнення аліментів на утримання дітей, дружини та розірвання шлюбу ОСОБА_4 посилив фізичне та психічне насильство, скоїв стосовно заявника та дітей кримінальні злочини.

Заявник посилається на ряд обставин, у результаті яких змушена була звернутися до правоохоронних органів із заявами про вчинення кримінальних правопорушень.

Зазначає, що ОСОБА_4 злісно ухиляється від сплати аліментів на утримання двох малолітніх дітей, що призвело до виникнення заборгованості, розмір якої на 01 жовтня 2018 року становить 33 670, 00 грн, що, на переконання заявника, свідчить про вчинення економічного насильства.

З метою здійснення психологічного насилля ОСОБА_4 звертається до комунальних служб із завідомо неправдивими заявами про порушення заявником та членами її родини правил обліку газу та електроенергії.

Також ОСОБА_4 з метою здійснення по відношенню до заявника психічного насильства, зловживаючи своїми процесуальними правами, звертається у суди м. Маріуполя з позовами, які завідомо для ОСОБА_4 не мають судової перспективи.

Також ОСОБА_4 утримує у себе належні заявнику речі та документи, що обмежує її права.

За наведених обставин заявник вважає, що ОСОБА_4 здійснює відносно неї та дітей психологічне, економічне та фізичне насильство.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27 листопада 2018 року в задоволенні заяви відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовується тим, що наданими заявником доказами доведено, що між подружжям наявний конфлікт та відсутнє бажання віднайти компромісне вирішення існуючого спору в інтересах їх малолітніх дітей.

Суд першої інстанції зробив висновок, що заявником не надано докази щодо вчинення ОСОБА_4 фізичного, психологічного, економічного насильства стосовно неї чи їх спільних малолітніх дітей.

Суд першої інстанції встановив, що періодично син ОСОБА_6 знаходиться з ОСОБА_4 , він займається його вихованням, цікавиться здоров`ям дочки. Названа особа надала суду позитивні характеристики з свого місця проживання та роботи, письмовими доказами доведено, що із заробітної плати ОСОБА_4 здійснюється відрахування із виплати аліментів на утримання дітей.

Зазначене свідчить про відсутність ризиків щодо вчинення ОСОБА_4 насильства стосовно заявника та дітей, що є підставою для відмови у задоволенні заяви.

Постановою Донецького апеляційного суду від 08 квітня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції, що під час розгляду справи не встановлено випадків вчинення ОСОБА_4 домашнього насильства відносно заявника та двох малолітніх дітей, ризиків вчинення насильства у майбутньому. Із правовідносин, що склалися між сторонами, встановлено наявність між батьками спору про визначення місця проживання дітей та порядку участі у їх вихованні.

Апеляційний суд зробив висновок, що заявником не доведено, що рішення про задоволення поданої нею заяви якнайкраще відповідатиме інтересам малолітніх дітей. Суд визнав, що достатньою підставою для задоволення такої заяви могло бути існування обґрунтованого побоювання вчинення такого насильства зі сторони заінтересованої особи у майбутньому, що у цьому провадженні не доведено.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази у справі, необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, клопотання про встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справу розглянуто за відсутність представника заявника та за участю представника ОСОБА_4 , який не мав повноважень на представництво у суді.

На переконання заявника, суд апеляційної інстанції, всупереч статті 382 ЦПК України, належним чином не навів мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в апеляційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій, на переконання заявника, неправильно застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню, зокрема пункт 3 частини першої статті 1, частину другу статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У червні 2019 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_4 просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржувані рішення залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у травні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Судами встановлено, що з червня 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

У період шлюбу ОСОБА_1 народила ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 .

На момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 з дітьми мешкала окремо від чоловіка за адресою: АДРЕСА_1 .

Основним нормативно-правовим актом, яким регулюються спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.

Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України

«Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Економічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України

«Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

За пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Згідно з частиною третьою статті 26 цього Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

У пункті 9 частини першої статті 1 згаданого Закону оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Крім Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила СК України.

За правилами статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Суд апеляційної інстанцій, переглядаючи рішення суду першої інстанції, надав оцінку тому факту, що ОСОБА_4 було притягнуто до адміністративної відповідальності, розпочаті кримінальні провадження.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що постановою Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Донецького апеляційного суду від 12 березня 2019 року, ОСОБА_4 визнано винним у скоєнні правопорушень, передбачених статтею 124, частиною першою статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, провадження у справі закрито у зв`язку з закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 07 серпня 2018 року № 12018050770001976 відносно ОСОБА_4 розпочато кримінальне провадження за частиною першою статті 286 КК України (спричинення у результаті дорожньо-транспортної пригоди малолітньому пасажирові ОСОБА_3 тілесних ушкоджень). Зазначене кримінальне провадження закрито на підставі постанови старшого слідчого Центрального відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 17 грудня 2018 року на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України через відсутність у діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення.

Щодо зазначеного кримінального провадження суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що доказів того, що ОСОБА_4 умисно заподіяв малолітній дитині тілесні ушкодження, матеріали справи не містять.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 06 жовтня 2018 року № 12018050800001474 за заявою ОСОБА_1 розпочато кримінальне провадження за частиною першою статті 129 Кримінального кодексу України відносно ОСОБА_4 (погроза фізичною розправою).

Суди першої та апеляційної інстанцій визнали неналежним доказом вчинення ОСОБА_4 насильства стосовно заявника та їх малолітніх дітей наявність кримінального провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за зверненнями заявника, оскільки наявність таких відомостей не є доказом вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, оскільки особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, допоки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій, що наведені обставини не є належними доказами на підтвердження вчинення ОСОБА_4 фізичного насильства відносно заявника та малолітніх дітей.

Верховний Суд, не маючи власних повноважень на оцінку доказів та встановлення обставин спору, має враховувати ті обставини та ту оцінку доказів, яку здійснили суди першої та апеляційної інстанції, зокрема, щодо того, що відсутні підстави вважати дійсним факт вчинення ОСОБА_4 економічного насильства відносно заявника та малолітніх дітей з огляду на таке.

Судами встановлено, що судовим наказом Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 20 квітня 2018 року у справі № 264/1739/18 з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 на утримання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 стягнуто аліменти.

Відповідно до довідки-розрахунку Центрального відділу державної виконавчої служби міста Маріуполя Головного територіального управління юстиції в Донецькій області від 01 листопада 2018 року за ОСОБА_4 рахується заборгованість зі сплати аліментів, яка станом на 01 жовтня 2018 року становить 33 670, 00 грн.

Відповідно до довідки про доходи від 27 листопада 2018 року, виданої Вищим навчальним закладом комунальної форми власності «Маріупольський коледж мистецтва», із заробітної плати ОСОБА_4 з жовтня 2018 року здійснюється відрахування аліментів.

Ураховуючи наявність у ОСОБА_4 заборгованості зі сплати аліментів, початок стягнення яких здійснюється з жовтня 2018 року, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки про недоведеність заявником вчинення економічного насильства ОСОБА_4 .

За висновком суду апеляційної інстанції заявник не надала належних доказів на підтвердження вчинення відносно неї ОСОБА_4 психологічного насильства, зокрема, шляхом втручання від імені заявника у соціальну мережу Facebook та електронну скриньку Mail. ru .

Суд апеляційної інстанції визнав недоведеним факт перешкоджання ОСОБА_4 у користуванні заявником її речами та документами, їх утримання заінтересованою особою.

Судом апеляційної інстанції досліджено та надана оцінка іншим доводам апеляційної скарги, зокрема, щодо подання ОСОБА_4 позовів та апеляційних скарг, які не мають, на її думку, перспектив позитивного вирішення; огляд відеозапису на підтвердження вчинення психологічного насильства; інші доводи.

Верховний Суд визнає, що суд апеляційної інстанції відповідно до положень підпунктів «б», «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України здійснив належну оцінку кожного аргументу та доводу апеляційної скарги, судом наведені мотиви прийняття або відхилення таких.

У доводах касаційної скарги не наведено, які доводи апеляційної скарги без належного мотивування були відхилені судом, окрім тих, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.

За наведених обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що під час розгляду справи не встановлено випадків насильства відносно ОСОБА_1 та малолітніх дітей з боку ОСОБА_4 , а також ризиків настання фізичного, психологічного чи економічного насильства у майбутньому.

Судами встановлено, що між подружжям наявний спір про визначення місця проживання дітей та порядку участі у їх вихованні, що підтверджено наявністю у судах першої інстанції відповідних позовів від обох батьків.

Доводи касаційної скарги, що судом першої інстанції розглянуто справу за відсутності представника заявника, що є порушенням норм процесуального права у частині належного повідомлення такого як учасника справи, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 42 ЦПК України у справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Зміст наведеної норми права дає підстави для висновку, що учасник справи може брати участь у судовому процесу особисто, з участю представника або без участі такого.

Також Верховний Суд враховує положення частини першої статті 64 ЦПК України, відповідно до якого представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Отже, у розумінні статті 42 ЦПК України представник не є самостійним учасником справи, оскільки здійснює представництво сторони та діє в інтересах такої.

За наведених обставин суд апеляційної інстанції правильно врахував, що оскільки заявник особисто брала участь у судовому засіданні, клопотань про відкладення розгляду заяви, з метою забезпечення участі свого представника у розгляді справи не заявляла, отже такий довід не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги, що розгляд справи відбувся за участю представника ОСОБА_4 , адвоката Молчанова Романа Едуардовича, який не мав повноважень на представництво у суді, оскільки ордер на представництво видано на підставі договору, укладеного до подання до суду зазначеної заяви, тобто такий договір, на переконання заявника, укладено на представництво інтересів у іншій цивільній справі, Верховний Суд відхиляє.

Відповідно до частини четвертої статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

За правилами частини першої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Отже, правилами зазначеної статті визначено, що повноваження адвоката як представника сторони у справі може бути підтверджено як ордером, так і договором про надання правової допомоги.

Посилання заявника, що договір про надання правової допомоги укладено до подання до суду заяви про видачу обмежувального припису, а отже такий укладено для представництва інтересів ОСОБА_4 у іншій справі, не мають правового значення для вирішення цієї справи, оскільки Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не вимагає зазначення у такому правочині відомостей про справу, у межах якої адвокат має намір здійснювати представництво інтересів особи.

За наведених обставин суд апеляційної інстанції вірно визнав такі доводи безпідставними та спростованими матеріалами справи.

Висновки суду касаційної інстанції

Зважаючи на наведені правила Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.

Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Судами першої та апеляційної інстанцій у цьому провадженні не встановлено випадків домашнього насильства відносно ОСОБА_1 та малолітніх дітей, а також ризиків настання насильства у майбутньому. Натомість судами встановлено наявність між батьками спору про визначення місця проживання дітей та порядку участі у їх вихованні, що не може розцінюватись як насильство в сім`ї.

Зважаючи на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили зібрані у справі докази, надали їм належну оцінку, а тому доводи касаційної скарги щодо порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими та зводяться виключно до переоцінки доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень Верховного Суду.

Верховний Суд наголошує на тому, що суд касаційної інстанції позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку. Суд у обранні власного рішення має виходити з того, що зазначеними судами не встановлено факту вчинення заінтересованою особою домашнього насильства, заявником не доведено існування загрози вчинення таких протиправних дій у майбутньому. Найголовніше, заявником не доведено, що рішення про задоволення поданої нею заяви якнайкраще відповідатиме інтересам малолітніх дітей. Суд усвідомлює, що достатньою підставою для задоволення такої заяви могло бути доведення існування обґрунтованого побоювання вчинення такого насильства заінтересованою особою у майбутньому, що у цьому провадженні встановлено не було.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Зважаючи на зазначене, оцінюючи доводи касаційної скарги в цілому, Верховний Суд виходить з імперативного припису правила частини другої статті 410 ЦПК України, згідно з яким не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги мають характер формальних міркувань, що не можуть слугувати достатньою та обґрунтованою підставою для скасування правильних по суті судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року № 303А, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, № 49684/99).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді