Систематичне домашнє насильство є підставою для примусового виселення колишнього члена сім’ї без надання іншого житла (ВС/КЦС у справі № 128/2294/17 від 27.10.2021)

Фабула судового акту: Справи про позбавлення осіб права користування житловими приміщеннями є досить складними. Адже певні обставини, які свідчать про обґрунтованість позовних вимог досить складено доказати та й взагалі емоції у залах судових засідань по таким справам зашкалюють.

Слід зауважити, що останнім часом суди касаційної інстанції, як на мене, досить хибно трактуючи положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод все більше і більше стають на бік осіб, яких власники житла намагаються виселити із належного їм житла.

Саме така хибна практика жодним чином не вирішує спора, а навпаки більше поглиблює проблему.

Однак, у даній справі суд таки захистив право власника житла і саме тому дане рішення варто того щоб його проаналізувати.

У даній справі позивач звернулась до суду із вимогою усунути їй перешкоди в користуванні належним їх житловим будинком шляхом виселення її колишнього чоловіка, який жодним чином в утриманні будинку, ремонті та оплаті комунальних послуг участі не бере, чим завдає значних матеріальних збитків, проживання разом з відповідачем є нестерпним, а на прохання позивача переїхати в інше житло, останній відмовляє. Відповідач порушує право позивача на спокійне життя, завдає моральних та фізичних страждань, що негативно впливає на неповнолітню дитину, так як відповідач систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим для позивача та її сина проживання, при цьому заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Справа неодноразово розглядалась судами усіх інстанції.

Останнім рішенням апеляційного суду у задоволенні позову було відмовлено з тих підстав, що припинення права користування відповідача будинком не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі, крім інших прав, гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

На думку суду апеляційної інстанції позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, у тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, а одні лише факти звернення останньої до поліції та органу місцевого самоврядування щодо поведінки відповідача не можуть бути підставою для виселення, а тому у задоволенні позову варто відмовити саме з цих підстав.

Проте, Касаційний цивільний суд зробив у своїй постанові прямо протилежні висновки – постанову апеляційного суду скасував та позовні вимоги задовольнив.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що за положеннями ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР виселення членів сім`ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

При цьому при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Згідно матеріалів справи відповідач неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства стосовно своєї колишньої дружини та вчинення хуліганства, позивач неодноразово зверталась з цього приводу до поліції, виконкому сільської ради. Окрім того у провадженні органу досудового розслідування перебуває кримінальне провадження за фактом нанесення позивачу тілесних ушкоджень позивачем.

З аналізу вказаних норм права та відповідних доказів випливає, що твердження апеляційного суду про те, що позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, у тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, а одні лише факти звернення останньої до поліції та органу місцевого самоврядування щодо поведінки відповідача не можуть бути підставою для виселення є хибними.

Наявні у справі докази свідчать про те, що упродовж тривалого часу відповідач систематично порушує правила співжиття з позивачем та її дитиною, зловживає спиртними напоями, вчиняє сварки, застосовує психологічне і фізичне насилля, а також погрожує нанесенням тілесних ушкоджень позивачу і завдає їх, що робить неможливим проживання з ним в одному будинку.

Заходи запобігання і громадського впливу стосовно відповідача, зокрема бесіди і попередження, виявилися цілком безрезультатними та не привели до припинення насильства щодо позивача та її дитини.

Добровільно звільнити житло, яке належить позивачу на праві власності, відповідач не бажає.

Проте, суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, на вказане увагу не звернули, не перевірили наявність підстав для застосування статті 116 ЖК УРСР та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову.

З огляду на зазначене, з метою запобігти подальших випадків знущання, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення.

Аналізуйте судовий акт: Розлучення ще не привід для виселення? Колишній член сім’ї не втрачає права користування житлом (ВС/КЦС у справі № 686/26093/19-ц від 10.03.2021)

ВС/КЦС: Виселення родичів є припиненням права сервітуту, а тому у таких правовідносинах застосовують норми ЦК України, а не ЖК УРСР (ВС/КЦС у справі № 182/7347/18 від 16.12.2020)

Наявність інтересу до житла є КЛЮЧОВИМ фактом, який має досліджуватись судом при вирішенні спорів про втрату права користування житлом (ВС/КЦС у справі № 209/2642/18 від 09.12.2020)

Нарешті Велика Палата визначила, що втрата сімейних зв’язків є підставою для виселення колишнього члена сім’ї та припинення сервітуту на житлове приміщення (ВП/ВС у справі № 447/455/17 від 13.10.2020)

Куплена квартира з «прописаними» у ній членами сім’ї колишнього власника – чемодан без ручки! (ВС/КЦС у справі № 279/3572/18 від 22.07.2020)

Постанова

Іменем України

27 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 128/2294/17

провадження № 61-4491св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року в складі судді Саєнко О. Б. та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 лютого 2021 рокув складі колегії суддів: Оніщука В. В., Медвецького С. К., Копаничук С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення.

Позов обґрунтовано тим, що 05 жовтня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_4 . Зі згоди позивача, відповідач переїхав проживати до будинку АДРЕСА_1 . На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 вересня 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2-3760, позивачу належить 1/2 частки житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який розташований за вищевказаною адресою. У даному будинку проживають та зареєстровані позивач, її син - ОСОБА_4 , а також проживає без реєстрації колишній чоловік позивача - відповідач ОСОБА_2 . ОСОБА_3 (брату позивача) належить інша 1/2 частки вказаного житлового будинку.

З листопада 2011 року відносини між позивачем та відповідачем різко погіршились та рішенням Вінницького районного суду від 12 січня 2012 року шлюб між ним розірвано. Відповідач жодним чином в утриманні будинку, ремонті та оплаті комунальних послуг участі не бере, чим завдає значних матеріальних збитків, проживання разом з відповідачем є нестерпним, а на прохання позивача переїхати в інше житло, останній відмовляє. Таким чином, відповідач порушує право позивача на спокійне життя, завдає моральних та фізичних страждань, що негативно впливає на неповнолітню дитину, так як відповідач систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим для позивача та її сина проживання, при цьому заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

На підставі викладеного, позивач, звернувшись з даним позовом до суду, просила винести рішення, яким усунути їй перешкоди в користуванні вказаним житловим будинком шляхом виселення відповідача, а також вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Заочним рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення, ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.

Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 11 червня 2018 року поновлено ОСОБА_2 строк на подачу заяви про перегляд заочного рішення. Скасовано заочне рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 21 грудня 2017 року, призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

У жовтні 2018 року позивач уточнила позовні вимоги, а саме просила усунути перешкоди користування квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що не може бути виселено колишнього члена сім`ї власника квартири на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Постановою Вінницького апеляційного суду від 18 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення її позову. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що відповідач систематично вчиняє сварки та насильство в сім`ї, заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявилися безрезультатними, а тому проживання відповідача у спірному житлі суперечить інтересам власника житла.

Постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 18 березня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, на підставі пункту 5 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд, касаційний суд виходив із того, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 щодо якого відсутні відомості про належне повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, розгляд справи не відклав, чим порушив конституційне право сторони на участь у судовому розгляді та вимоги статті 6 Конвенції щодо права особи на справедливий судовий розгляд.

Останньою постановою Вінницького апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року змінено шляхом викладення мотивувальної частини в редакції зазначеної постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що припинення права користування відповідача будинком не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі, крім інших прав, гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, у тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, а одні лише факти звернення останньої до поліції та органу місцевого самоврядування щодо поведінки відповідача не можуть бути підставою для виселення, а тому у задоволенні позову варто відмовити саме з цих підстав.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити. Разом з тим ОСОБА_1 подала заяву про поновлення строку на касаційне оскарження вказаних судових рішень.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що у спірних правовідносинах права заявника, як власниці будинку, захищені і пунктом 1 Першого протоколу до Конвенції;

- не надали належної оцінки наявним у справі доказам систематичного порушення ОСОБА_2 правил співжиття та створення умов, як роблять неможливим проживання з ним в одній квартирі;

- не звернули увагу на те, що заходи запобігання та громадського впливу на ОСОБА_2 виявились безрезультатними;

- не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц, постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 740/2457/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 523/8316/17 та постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 вказала на те, що апеляційний суд належним чином не повідомив їй про дату та час розгляду справи і розглянув справу за її відсутності; позбавив її можливості подати докази того, що ОСОБА_2 не проживає за адресою: АДРЕСА_3 , з серпня 2019 року.

Станом на час розгляду справи відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 від інших учасників справи до Верховного Суду не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 19 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 лютого 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2021 року ОСОБА_1 поновлено строк на касаційне оскарження рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 11 лютого 2021 року; відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, визначених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 128/2294/17 із Вінницького районного суду Вінницької області; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.

У квітні 2021 року матеріали справи № 128/2294/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року справу № 128/2294/17 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 вересня 2015 року та копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 вересня 2015 року. Інша 1/2 частки вказаного житлового будинку належить на праві власності у порядку спадкування - ОСОБА_3

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 12 січня 2012 року у справі № 2-2177/11 розірвано.

Cторони справи мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчить копія свідоцтва про народження дитини.

Відповідно до довідки від 07 серпня 2017 року № 3711, виданої виконкомом Вінницько - Хутірської сільської ради, згідно з технічним паспортом на будинковолодіння АДРЕСА_1 від 22 липня 2015 року, виготовленим КП «ООБТІ», проведено поквартирний розподіл вищевказаного будинку між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , у зв`язку з чим власником квартири АДРЕСА_4 став ОСОБА_3 , а власником квартири АДРЕСА_5 за цією ж адресою ОСОБА_1 . Дані обставини також підтверджуються наявною в матеріалах справи копією технічного паспорта на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою від 31 липня 2017 року № 3520, виданою виконкомом Вінницько -Хутірської сільської ради вбачається, що в будинку за адресою: АДРЕСА_3 який належить ОСОБА_1 , зареєстровані та проживають такі особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , - за вищевказаною адресою проживає, але не зареєстрований.

Із довідки від 07 серпня 2015 року за № 2031, виданої Вінницько - Хутірською сільською радою, вбачається, що відповідач ОСОБА_1 з 24 липня 1999 року зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Також судами установлено, що ОСОБА_1 неодноразово зверталась до Вінницького районного відділення поліції Вінницького ВП ГУНП в Вінницькій області з проханням вжити заходів реагування щодо її колишнього чоловіка ОСОБА_2 , який постійно провокує сварки та погрожує фізичною розправою.

Постановою Вінницького районного суду Вінницької області від 12 серпня 2015 року провадження у справі про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_2 , за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 та статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), закрито у зв`язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення (т. 1 а. с. 10 -11).

З постанови вбачається, що ОСОБА_2 09 травня 2015 року близько 18:00 год на АДРЕСА_1 вчинив сімейну сварку та здійснив психологічний тиск на співмешканку ОСОБА_1 , що відповідно до частини першої статті 173-2 КпАП України є адміністративним правопорушенням.

Із висновку Вінницького ВП ГУНП у Вінницькій області від 01 серпня 2017 року про результати розгляду звернення ОСОБА_1 встановлено, що 25 липня 2017 року до чергової частини надійшло звернення від ОСОБА_1 про те, щоб прийняти міри до її колишнього чоловіка ОСОБА_2 , який проживає в її будинку без реєстрації та постійно вчиняє сварки в п`яному вигляді.

З громадянином ОСОБА_2 було проведено бесіду профілактичного характеру щодо недопущення протиправних дій та попереджено про адміністративну та кримінальну відповідальність (т. 1 а. с. 30 - 31).

Згідно з висновком Вінницького ВП ГУНП у Вінницькій області від 18 травня 2015 року про результати розгляду повідомлення ОСОБА_1 встановлено, що ОСОБА_2 09 травня 2015 року о 18:00 год, перебуваючи за місцем проживання в нетверезому стані вчинив сварку стосовно ОСОБА_1 , за що і був притягнутий до адміністративної відповідальності за статтею 178, пунктом 2 частини першої статті 173, статтею 173 КУпАП (т. 1 а. с. 32 - 33).

Відповідно до висновку Вінницького ВП ГУНП у Вінницькій області від 26 травня 2017 року про результати розгляду звернення ОСОБА_1 встановлено, що 27 квітня 2017 року до чергової частини надійшло звернення від ОСОБА_1 про те, що її колишній чоловік ОСОБА_2 за місцем проживання вчинив сімейну сварку. З ОСОБА_2 була проведена профілактична бесіда щодо неприпустимості протиправних дій стосовно колишньої дружини, а також винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім`ї (т. 1 а.с. 34 - 35).

Крім того, неправомірні дії з боку колишнього чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтверджується й іншими висновками про результати звернень, які наявні у матеріалах справи (т. 1 а. с. 122 - 128).

Відповідно до довідки виконкому Вінницько-Хутірської сільської ради від 10 травня 2018 року № 655, ОСОБА_1 неодноразово зверталась до виконкому Вінницько-Хутірської сільської ради зі скаргами щодо негативної поведінки колишнього чоловіка ОСОБА_2 (систематичне пияцтво, сварки у присутності малолітнього сина) (т. 1 а. с. 167).

З довідки Вінницько-Хутірської сільської ради від 22 листопада 2018 року № 756 вбачається, що ОСОБА_2 було запрошено на одне із засідань виконкому сільської ради, де з ним було проведено профілактичну бесіду та попереджено про недопустимість негативної поведінки. Запропоновано змінити відношення до матері своєї дитини та взяти витрати на виховання сина на себе (т. 1 а. с. 168).

Згідно з довідкою слідчого СВ Вінницького РВП ВВП ГУНП у Вінницькій області старший лейтенанта поліції Мандрика А. А. про прийняття і реєстрацію заяви від 07 серпня 2018 року вбачається, що 16 липня 2018 року близько 16:30 год ОСОБА_2 , перебуваючи в приміщенні будинку на АДРЕСА_1 , наніс тілесні ушкодження колишній дружині ОСОБА_1

17 липня 2018 року заява зареєстрована в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, розпочато досудове розслідування (т. 1 а. с.170).

На підставі довідки та виписки Вінницької центральної районної клінічної лікарні було встановлено наявність у ОСОБА_1 струсу головного мозку, який було спричинено їй 16 липня 2018 року (т. 1 а. с. 169, 171).

Згідно з довідкою від 12 лютого 2019 року про результати розгляду повідомлення ОСОБА_1 про домашнє насильство вбачається, що 19 січня 2019 року о 19:37 год до Вінницького РВП ВВП ГУНП надійшло повідомлення ОСОБА_1 про те, що чоловік вчиняє домашнє насильство щодо заявниці та дитини. Під час розгляду звернення та з`ясування обставин події ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 КУпАП (т. 1 а. с. 177).

З листа Вінницько-Хутірської сільської ради від 14 травня 2019 року № 12 вбачається, що 14 травня 2019 року депутатом сільської ради Діхтярук Ж. О., соціальним працівником ОСОБА_6 та дільничним інспектором Вінницького РВП ГУНП у Вінницькій області Ціховським В. А. проведено профілактичну бесіду з ОСОБА_2 . Роз`яснено про необхідність належного виконання батьківських обов`язків, рекомендовано вести здоровий спосіб життя (не вживати алкогольних напоїв), не порушувати добросусідські відносини з колишньою дружиною ОСОБА_1 та сином (т. 1 а. с. 193).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди в користуванні житловим будинком, розташованим на АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що не може бути виселено колишнього члена сім`ї власника квартири на підставі статті 116 ЖК УРСР без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, у тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, а одні лише факти звернення останньої до поліції та органу місцевого самоврядування щодо поведінки відповідача не можуть бути підставою для виселення.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 157, частиною першою статті 116 ЖК УРСР виселення членів сім`ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

Статтею 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

При вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частини другої та частини четвертої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У рішенні ЄСПЛ від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19, зазначено про те, що там, де особа достовірно стверджує про те, що вона зазнавала неодноразових актів домашнього насильства, якими б незначними поодинокі випадки не були, національні органи влади повинні оцінити ситуацію у всіх аспектах, включно з ризиком повторення подібних інцидентів. Серед іншого, ця оцінка повинна належним чином брати до уваги особливу вразливість жертв, які часто емоційно, фінансово чи іншим чином залежать від своїх кривдників, а також психологічний вплив можливого повторного знущання, залякування та насильства на їхнє повсякденне життя. Якщо встановлено, що на конкретну особу націлені систематичні дії, і за ними ймовірно йтимуть подальші випадки насильства, окрім реагування на конкретні випадки, органам влади може бути запропоновано вжити відповідних заходів загального характеру для боротьби з основною проблемою та запобігання жорстокому поводженню в майбутньому.

Головним завданням для суду є визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливий баланс між протилежними інтересами, про які йдеться (пункт 83 рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19).

У пунктах 84-86 рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19 вказано про те, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших (рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»). У контексті статті 2 Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема на фізичну та психологічну недоторканість (рішення ЄСПЛ у справах «Опуз» та «Талпіс»). Стаття 116 ЖК УРСР є ефективним засобам захисту прав позивача, у цій справі, з погляду на положення Конвенції, суди, з огляду на те, що заявник періодично піддавалася фізичному і психологічному насиллю, а вжиті заходи офіційного застереження не призвели до припинення такого насилля, що підтверджується копією вироку, за яким дійшли правильного висновку для задоволення позову та наявності ризику в майбутньому (насильства) якщо сторони продовжуватимуть проживати під одним дахом.

Разом з тим згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 є власником 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 вересня 2015 року.

Відповідач ОСОБА_2 проживає у цьому будинку як колишній чоловік позивача.

Наявні у справі докази свідчать про те, що упродовж тривалого часу відповідач систематично порушує правила співжиття з позивачем та її дитиною, зловживає спиртними напоями, вчиняє сварки, застосовує психологічне і фізичне насилля, а також погрожує нанесенням тілесних ушкоджень позивачу і завдає їх, що робить неможливим проживання з ним в одному будинку.

Заходи запобігання і громадського впливу стосовно відповідача, зокрема бесіди і попередження, виявилися цілком безрезультатними та не привели до припинення насильства щодо позивача та її дитини.

Добровільно звільнити житло, яке належить позивачу на праві власності, відповідач не бажає.

З огляду на зазначене, з метою запобігти подальших випадків знущання, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення.

Оцінюючи виселення ОСОБА_2 з житлового будинку на АДРЕСА_1 на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, ураховуючи вказані обставини, Верховний Суд вважає, що припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення відповідає такому критеріюта переслідує легітимну мету.

Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, на вказане увагу не звернули, не перевірили наявність підстав для застосування статті 116 ЖК УРСР та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд належним чином не повідомив ОСОБА_1 про дату та час розгляду справи, Верховний Суд вважає безпідставними, оскільки наявна у матеріалах справи розписка (т. 2 а. с. 102) свідчить про те, що заявниці було повідомлено про судове засідання апеляційного суду, що відбулось 11 лютого 2021 року о 10 год 30 хв в приміщенні Вінницького апеляційного суду.

Разом з тим інші наведені у касаційній скарзі доводи, зокрема про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 740/2457/18 та від 26 лютого 2020 року у справі № 523/8316/17, знайшли своє підтвердження.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на висновки Верховного Суду щодо суті касаційної скарги та задоволення позовних вимогОСОБА_1 , відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню фактично сплачений судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у сумі 2 880,00 грн (640,00 грн + 960,00 грн + 1280,00 грн).

Керуючись статтями 141 406 409 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 лютого 2021 року скасувати,ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення, без надання іншого жилого приміщення задовольнити.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 , без надання іншого жилого приміщення.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору за розгляд справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у сумі 2 880,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді