Складання вироку поза межами нарадчої кімнати вже не є порушенням КПК? (ВС/ККС у справі № 711/798/18 від 11.03.2021)

Фабула судового акту: На даний час суди буквально завалені справами, що в умовах кадрового голоду в судовій гілці влади аж ніяк не сприяє оперативності розгляду справ. Ось справи і лежать мертвим грузом роками.

Звісно, що з метою економії часу судді будь-яким чином намагаються пришвидшити розгляд справ, зокрема, шляхом складання судових рішень ще під час розгляду справи. Але чи є це законним, адже виходячи з аналізу ч. 2 ст. 371, ч. 1 ст. 376 КПК України вирок має бути складений в нарадчій кімнаті.

У постанові, що пропонується до уваги Касаційний кримінальний суд висловив свою позицію з цього питання.

У даній справі особу було засуджено за ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК України.

Справа переглядалась апеляційним судом, який визнав вирок суду в цілому законним та таким, що постановлено у відповідності до норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційним судом було постановлено новий вирок, яким засудженому було призначено реальну міру покарання у вигляді позбавлення волі.

На вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду стороною захисту було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано, зокрема, тим, що апеляційний суд затратив менше часу на написання вироку, ніж на його проголошення, що свідчить про його повне або часткове складання поза межами нарадчої кімнати, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а саме ч. 1 ст. 412 КПК України.

Надаючи оцінку вказаному доводу адвоката Касаційний кримінальний суд визнав його необґрунтованим.

Приймаючи таке рішення ККС послався на те, що відповідно до ч. 1 ст. 366 КПК України після останнього слова обвинуваченого суд негайно виходить до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, про що головуючий оголошує присутнім у залі судового засідання.

Сукупність норм визначених ст.ст. 367, 371, 418 КПК України вказує на порядок ухвалення судових рішень у кримінальних справах, зокрема, і вироків.

Аналіз згаданих норм дає підстави стверджувати, що останні не містять заборони суддям готуватися до судового засідання, а саме вивчати матеріали провадження, при цьому, суд не має часових обмежень щодо перебування суддів у нарадчій кімнаті, а тому відсутні істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі.

Аналізуйте судовий акт: Відсутність аудіозапису судового засідання не є безумовною підставою для скасування оскаржених судових рішень (ВС/ККС у справі № 219/828/18 від 16.12.2020 р.)

Строк апеляційного оскарження ухвали слідчого судді постановленої без виклику особи має обчислюватися з дня отримання копії судового рішення НЕЗАЛЕЖНО від наявності інших джерел інформування про прийняте рішення (ВС/ККС, № 757/39201/18-к)

Датою оголошення судового рішення у кримінальному провадженні вважається дата виходу суду з нарадчої кімнати (ВС/ККС у справі № 479/933/19 від 26 серпня 2020 р.)

Винесення судових рішень під час перебування у нарадчій кімнаті – ОДНОЗНАЧНЕ порушення таємниці наради суддів (ВС/ККС № 127/8831/14-к)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2021 року

м. Київ

справа № 711/798/18

провадження № 51-1352км19

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Макаровець А.М.,

суддів Марчук Н.О., Огурецького В.П.,

за участю:

секретаря судового засідання Демчука П.О.,

прокурора Шевченко О.О.,

захисника Гончаренка А.В.,

засудженого ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017250000000437 за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК),

за касаційною скаргою захисника Попельнюха Р.О. на вирок Кропивницького апеляційного суду від 1 вересня 2020 року щодо ОСОБА_1 .

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Придніпровського районного суду м. Черкас від 16 квітня 2018 року ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі:

- за ч. 1 ст. 135 КК - на строк 2 роки;

- за ч. 2 ст. 286 КК - на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання з іспитовим строком тривалістю три роки та з урахуванням положень ст. 76 КК його зобов`язано періодично з`являтися в органи пробації за місцем проживання для реєстрації, не змінювати без відому цих органів місце постійного проживання.

Цивільний позов заявлений потерпілими ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення з ОСОБА_1 відшкодування моральної та матеріальної шкоди задоволено частково.

Постановлено стягнути на користь ОСОБА_3 6317,08 грн матеріальної шкоди, на користь ОСОБА_2 - 70 000 грн моральної шкоди.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він 6 грудня 2017 року близько 19:14, керуючи автомобілем «HyundaiSanta Fe» (д. н. з. НОМЕР_1 ), рухаючись по вул. Гагаріна в м. Черкаси у напрямку вул. Сержанта Смірнова, всупереч вимогам підпункту «в» пункту 2.3 та пункту 18.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) був неуважним, не стежив за дорожньою обстановкою та відповідно не реагував на її зміну, а тому при наближенні до нерегульованого пішохідного переходу, розташованого за зупинкою громадського транспорту і позначеного дорожніми знаками 5.35.1 та 5.35.2 «Пішохідний перехід» і лініями горизонтальної дорожньої розмітки 1.14.1 «Зебра», по якому рухався пішохід ОСОБА_4 , вчасно не зменшив швидкості та не зупинився, щоб дати дорогу пішоходу, продовжив рух і вчинив наїзд на останнього, у результаті чого ОСОБА_4 отримав тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер.

Крім того, ОСОБА_1 на порушення вимог підпунктів «а», «г», «д» пункту 2.10 ПДР, не вживши заходів для надання медичної допомоги потерпілому чи виклику бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги, не повідомивши про дорожньо-транспортну пригоду (далі - ДТП) орган чи уповноважений підрозділ поліції, з місця події на своєму автомобілі зник, залишивши ОСОБА_4 на проїзній частині в небезпечному для життя та безпорадному стані.

Кропивницький апеляційний суд вироком від 1 вересня 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 у частині призначеного покарання скасував та призначив ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі за:

- ч. 2 ст. 286 КК - на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортним засобами на строк три роки;

- ч.1 ст. 135 КК - на строк два роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначив ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортним засобами на строк три роки.

Постановлено стягнути з ОСОБА_1 :

- на користь потерпілої ОСОБА_2 200 000 грн у відшкодування моральної шкоди;

- на користь потерпілої ОСОБА_3 50 000 грн у відшкодування моральної шкоди та 4000 грн - витрат на правову допомогу.

В іншій частині вирок залишено без змін.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник Попельнюх Р.О. просив скасувати вирок суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого ОСОБА_1 .

У судовому засіданні захисник Гончаренко А.В., погодивши позицію з підзахисним, уточнив вимоги касаційної скарги та просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник Попельнюх Р.О. посилався на те, щосуд апеляційної інстанції:

- не взяв до уваги письмову заяву потерпілої ОСОБА_5 про те, що вона не бажає притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст.135 КК, відмовляється від обвинувачення в цій частині та просить закрити провадження, при тому, що саме за заявою ОСОБА_5 про вчинене кримінальне порушення, а не іншої особи, було порушено кримінальне провадження, а інші потерпілі з такими заявами до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, не звертались, що згідно з ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі №51- 1551км19;

- залишив поза увагою той факт, що смерть ОСОБА_4 настала миттєво і надати йому будь-яку медичну допомогу ОСОБА_1 вже не міг, а зник з місця ДТП не з метою уникнення кримінальної відповідальності, а у зв`язку з тим, що, перебуваючи на обліку у лікаря психіатра через травму головного мозку, спочатку не зрозумів що відбулось, а потім злякався і не знав, що робити;

- при новому розгляді провадження, після скасування касаційною інстанцією попереднього рішення суду апеляційної інстанції, на порушення статей 419 439 КПК, не виконав вказівки, викладені в ухвалі касаційного суду, не в повному обсязі встановив дані про особу ОСОБА_1 , не дослідив інших обставин, які могли бути підставою для звільнення засудженого від відбування покарання, на які посилалась сторона захисту, та належним чином не умотивував своїх висновків; ігноруючи клопотання сторони захисту, не дослідив поведінку потерпілого перед та під час ДТП (перебування ОСОБА_4 у стані сильного алкогольного сп`яніння, і що він спочатку зупинився пропускаючи автомобілі, а потім різко, з прискоренням, направився назустріч автомобілю), що суперечить роз`ясненням, які містяться у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту»;

- всупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК, безпідставно залишив без уваги клопотання адвоката Попельнюха Р.О., підтримане засудженим ОСОБА_1 , представником потерпілої ОСОБА_5 - адвокатом Тимченком М.М. та прокурором і не підтримане потерпілою ОСОБА_3 та адвокатом Фай В.Г. щодо дослідження додаткових доказів щомісячної (протягом майже двох років) сплати ОСОБА_1 потерпілим ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошових коштів у рахунок відшкодування моральної шкоди завданої злочином, що, у свою чергу, могло би бути визнано судом іще однією підставою для звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання на підставі ст. 75 КК;

- не дослідив та у вироку не надав оцінку тому факту, що родина ОСОБА_1 віднайшла немалі грошові кошти для компенсації спричинених матеріальних та моральних збитків усій родині загиблого, однак, до початку розгляду справи у місцевому суді ніхто із родичів загиблого, крім його дружини ОСОБА_5 , не виявив бажання бути потерпілим по справі, і взагалі не цікавився її розслідуванням. Кошти були передані саме ОСОБА_5 як представниці всієї родини загиблого та вже після того як ОСОБА_3 і ОСОБА_2 дізнались про отримання ОСОБА_5 коштів також зажадали отримати грошову компенсацію і саме у таких же сумах, а отже думка цих потерпілих щодо призначення ОСОБА_1 покарання у виді реального позбавлення волі напряму пов`язана з неотриманням потерпілими бажаних сум компенсації;

- допустив порушення ст. 370 371 376 КПК, а саме: після виходу з нарадчої кімнати проголосив новий вирок, мотивувальна частина якого відрізняється від тексту вироку, наявного в матеріалах кримінального провадження. Зокрема, у мотивувальній частині вироку міститься текст, який не оголошувався апеляційним судом під час проголошення судового рішення; затратив менше часу на написання вироку, ніж на його проголошення, що свідчить про його повне або часткове складання поза межами нарадчої кімнати, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (ч. 1 ст. 412 КПК); вчасно не надав копії вироку обвинуваченому та прокурору, що суперечить вимогам закону та правовій позиції, викладеній у рішенні Верховного Суду від 17 липня 2019 року (№500/6587/16-к);

- не дослідив та залишив поза увагою наявність декількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчинених ОСОБА_1 кримінальних правопорушень (щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування в повному обсязі потерпілій ОСОБА_5 матеріальної та моральної шкоди і часткове відшкодування потерпілим ОСОБА_3 та ОСОБА_2 матеріальної та моральної шкоди), відсутність обтяжуючих покарання обставин, що давало підстави суду апеляційної інстанції для застосування ст. 69 КК;

- всупереч позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року (провадження №51-1272зпв18), зазначив, що кримінальні правопорушення, вчинені ОСОБА_1 потягли тяжкі і невідворотні наслідки у вигляді смерті потерпілого ОСОБА_4 , таким чином, визнавши обставиною, що обтяжує покарання ОСОБА_1 -настання тяжких наслідків, при тому зазначена обставина є кваліфікуючою ознакою кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 286 КК;

- безпідставно зазначив, що дії засудженого ОСОБА_1 після вчинення наїзду на пішохода, а саме невчинення жодних дій, спрямованих на можливе усунення загрози для його здоров`я та життя, який перебував у небезпечному для життя стані, залишення його без допомоги, суттєво підвищують ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, оскільки такі дії судом відповідно кваліфіковані за ч.1 ст. 135 КК;

- на порушення вимог ч. 4 ст. 374 КПК судом апеляційної інстанції не зазначено початок строку відбування покарання, не вирішено питання щодо зняття арешту з автомобіля, «Hyundai Santa Fe» д. н. з. НОМЕР_1 та не вирішено питання щодо заліку строку перебування ОСОБА_1 під вартою до строку покарання.

Крім того, захисник посилається на те, що органом досудового слідства, а потім судом першої та апеляційної інстанцій, неправильно було встановлено місце вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, що є складовою об`єктивної сторони кримінального правопорушення тапідлягає обов`язковому доказуванню.Так, кримінальне правопорушення ОСОБА_1 вчинене на пішохідному переході, що розташований за зупинкою громадського транспорту «Золота рибка», якщо рухатися з вул. Припортової у напрямку вул. Сержанта Жужоми. Разом з цим, у повідомленні про підозру ОСОБА_1 та в подальших процесуальних документах і в судових рішеннях, місце вчинення злочину зазначено інше - пішохідний перехід за зупинкою громадського транспорту «Золота рибка» у напрямку вул. Сержанта Смірнова, що є протилежним напрямком руху - у напрямку вул. Припортової, і зовсім іншим місцем вчинення ДТП. На підставі неправильно зазначеного місця ДТП для проведення судової авто-технічної експертизи, яка стала основним доказом порушення ОСОБА_1 ПДР, експерту були надані неправильні вихідні дані.

Позиції учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу не надійшло.

У судовому засіданні захисник та засуджений підтримали доводи та вимоги, викладені у касаційній скарзі, прокурор заперечувала щодо її задоволення.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як вбачається з матеріалів провадження, ОСОБА_1 у суді першої інстанції повністю визнав свою вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів.

У поясненнях суду апеляційної інстанції сторона захисту зазначала, що вирок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і з апеляційними скаргами не зверталася.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

З урахуванням наведеного та положень ст. 433 КПК доводи касаційної скарги сторони захисту про те, що органом досудового слідства, а потім судом першої та апеляційної інстанцій, неправильно було встановлено місце вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, не є предметом дослідження суду касаційної інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні.

Доводи захисника про необхідність закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 135 КК через відмову потерпілої ОСОБА_5 від обвинувачення є безпідставними з огляду на таке.

Згідно з приписами ч. 4 ст. 26 КПК кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі відмови потерпілого від обвинувачення підлягає безумовному закриттю, крім кримінального провадження щодо злочину, пов`язаного з домашнім насильством (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК).

Відповідно до вимог процесуального закону обов`язковою умовою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є позиція потерпілого щодо вчиненого стосовно нього діяння, виражена у певній процесуальній формі, зокрема у формі заяви. Так, обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури - чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження.

Інтерес потерпілого як особи, котра зазнала шкоди, у застосуванні процедури кримінального судочинства стосується не юридичної кваліфікації протиправних дій, а самого факту вчинення цих дій, тому потерпілий не зобов`язаний визначати конкретну норму кримінального закону, яка встановлює відповідальність за те чи інше вчинене щодо нього протиправне діяння, натомість достатнім є лише волевиявлення потерпілого щодо притягнення винного до кримінальної відповідальності.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28кс19), якщо потерпілий не подавав заяву про злочин, але до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження за злочином публічного обвинувачення беззастережно висловлювався про необхідність застосування щодо винного кримінально-правових заходів примусу, відповідне волевиявлення, зафіксоване у процесуальних документах, є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення після зміни кваліфікації злочину.

Як убачається з матеріалів провадження, під час розгляду кримінального провадження в суді як першої так і апеляційної інстанцій потерпілі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 погодилися з висунутим ОСОБА_1 обвинуваченням за ч. 3 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК.

За таких обставин, з урахуванням позиції потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , котрі наполягали на застосуванні щодо обвинуваченого заходів кримінального характеру, у суду апеляційної інстанції не було підстав для закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 135 КК з вказаних підстав.

Суб`єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 135 КК, завжди характеризується прямим умислом щодо самого діяння. Що стосується наслідків, то ставлення суб`єкта злочину до них завжди характеризується необережністю (злочинною недбалістю чи злочинною самовпевненістю). Вольовий момент вчинення злочину, передбаченого ст. 135 КК, полягає у небажанні суб`єкта злочину надати допомогу безпорадній особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними (прагнення уникнути кримінальної відповідальності, небажання обтяжувати себе, байдуже ставлення до долі іншої людини, егоїзм, небажання допомогти через брак часу, неприязнь до потерпілого, легкодухість, ревнощі, помста тощо), але на кваліфікацію вони не впливають.

Для кваліфікації за цим законом не має значення, чи відвернула би надана винною особою допомога завдання шкоди життю або здоров`ю особи. Навіть у випадках, коли через несумісну з життям травму будь-яка допомога не була здатна відвернути смерть людини, особа, яка залишила потерпілого в небезпеці, має нести відповідальність за ст. 135 КК.

Така позиція узгоджується з позицією, викладеною у постанові Верховного суду від 10 листопада 2020 року (справа № 552/6700/17, провадження № 51-499 км 20).

З урахуванням наведеного доводи касаційної скарги захисника про те, що судом апеляційної інстанції залишено поза увагою той факт, що смерть ОСОБА_4 настала миттєво і надати йому будь-яку медичну допомогу ОСОБА_1 вже не міг, а зник з місця ДТП не з метою уникнення кримінальної відповідальності, не є слушними.

Що стосується доводів захисника проперебування колегії суддів апеляційного суду в нарадчій кімнаті менше часу, ніж було затрачено на проголошення вироку, що, на думку останнього, свідчить про завчасне виготовлення судового рішення, то Суд вважає наступне.

Відповідно до статей 367 371 418 КПК передбачено порядок ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті.

Вказані норми закону не містять заборони суддям готуватися до судового засідання, а саме вивчати матеріали провадження, при цьому, суд не має часових обмежень щодо перебування суддів у нарадчій кімнаті, а тому відсутні істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року (справа № 285/3516/17,провадження № 51-999км19).

Посилаючись на те, що мотивувальна частина вироку суду апеляційної інстанції містить текст, який не оголошувався апеляційним судом під час проголошення судового рішення, захисник не зазначає, які саме відомості не проголошувалися судом і яким чином це вплинуло на законність та загальну справедливість постановленого судового рішення.

Крім того, як убачається з аудіозапису судового засідання, мотивувальна частина вироку, яка була оголошена у суді апеляційної інстанції 1 вересня 2020 року не містить тих істотних відмінностей від тексту вироку, наявного в матеріалах кримінального провадження, які могли б вплинути на його законність.

Доводи захисника Попельнюха Р.О. про те, що суд апеляційної інстанції вчасно не надав копії вироку обвинуваченому та прокурору, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, є безпідставними, оскільки судове засідання у Кропивницькому апеляційному суді відбувалося у режимі відеоконференції, під час якої обвинувачений перебував у Черкаському апеляційному суді, тобто вручення йому копії вироку негайно було неможливим.

Як вбачається з матеріалів провадження, копія вироку була надіслана обвинуваченому 3 вересня 2021 року у відповідності до вимог закону (т. 2, а.п. 213).

Доводи сторони захисту проте, що суд безпідставно залишив без уваги клопотання адвоката Попельнюха Р.О. про дослідження додаткових доказів: щомісячної сплати ОСОБА_1 потерпілим ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошових коштів у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої злочином, чим на думку сторони захисту, допустив порушення вимог ч. 3 ст. 404 КПК, також не є слушними.

Так, згідно з ч. 3 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Як вбачається із звукозапису судового засідання, суд апеляційної інстанції належним чином мотивував відмову в задоволенні клопотання захисника про дослідження квитанцій про сплату ОСОБА_1 потерпілим ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошових коштів у рахунок відшкодування моральної шкоди, оскільки зазначені обставини не заперечувалися потерпілими. При цьому, таке дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду.

Згідно зі статтями 50 65 ККособі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують і обтяжують.

Мотивуючи свої висновки щодо обраного ОСОБА_1 покарання, апеляційний суд узяв до уваги, що ОСОБА_1 вчинив тяжке та невеликої тяжкості кримінальні правопорушення, є особою молодого віку, позитивно характеризується, є інвалідом ІІІ групи.

Обставинами, які пом`якшують ОСОБА_1 покарання, суд апеляційної інстанції визнав визнання своєї вини, щире каяття у вчиненому, активне сприяння розкриттю злочину та відшкодування шкоди потерпілим.

Обставин, які обтяжують покарання обвинуваченому, апеляційним судом не встановлено.

Разом із тим суд апеляційної інстанції врахував характер і ступінь суспільної небезпечності вчинених ОСОБА_1 кримінальних правопорушень. Зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив, що передбачене ст. 286 КК поравопорушень, хоч і характеризується необережною формою вини, проте носить високий ступінь суспільної небезпечності, оскільки вчинений ОСОБА_1 із застосуванням джерела підвищеної небезпеки, у громадському місці, біля зупинки громадського транспорту у густонаселеному місті та на пішохідному переході.

Апеляційний суд, зазначивши, що ОСОБА_1 після наїзду на пішохода, не здійснив жодних дій, спрямованих на можливе усунення загрози для здоров`я та життя потерпілого, залишив без допомоги потерпілого, який перебував у небезпечному для життя стані, не визнав цю обставину такою, що обтяжує покарання, а надав оцінку поведінці обвинуваченого після вчинення наїзду на потерпілого як негативну та дійшов висновку, що вказані дії обвинуваченого суттєво підвищують ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним злочину.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд визнав обставиною, що обтяжує покарання те, що вчинені ОСОБА_1 правопорушення потягли тяжкі і невідворотні наслідки у вигляді смерті потерпілого ОСОБА_4 , не узгоджуються зі змістом вироку, у якому зазначено про відсутність обставин, які обтяжують покарання.

Частиною 1 ст. 69 КК передбачено, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Проте, з урахуванням вищенаведених обставин, апеляційний суд не визнав обставини, які пом`якшують покарання такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_1 кримінального правопорушення.

Крім того, суд апеляційної інстанції взяв до уваги і той факт, що ОСОБА_1 не повністю відшкодовано потерпілим заподіяну кримінальним правопорушенням шкоду, про що під час судового провадження вказували потерпілі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Посилання сторони захисту на те, що апеляційним судом не взято до уваги, що думка цих потерпілих щодо призначення ОСОБА_1 покарання у виді реального позбавлення волі напряму пов`язана з неотриманням потерпілими бажаних сум компенсації, у той час, як родиною ОСОБА_1 були передані кошти ОСОБА_5 як представниці всієї родини загиблого оскільки до початку розгляду провадження у суді інші родичі загиблого, не виявляли бажання бути потерпілими у справі, і не цікавилися її розслідуванням, не ґрунтується на вимогах закону.

Як вбачається із матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_2 , яка є матір`ю загиблого, та ОСОБА_3 - його рідна сестра визнані потерпілими у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 , тому відповідно до п. 10 ч.1 ст. 56 КПК вони мають право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом. Відповідно до вимог закону при призначені судом покарання враховується думка потерпілих у сукупності з обставинами, передбаченими ст. 65 КК.

Отже, з урахуванням даних про особу ОСОБА_1 , вищевказаних конкретних обставин кримінального провадження та з огляду на положення статей 50 65 КК, покарання, призначене судом апеляційної інстанції, відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, є необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів.

Таким чином, підстав вважати, що покарання, обране судом апеляційної інстанції ОСОБА_1 не відповідає тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого та є явно несправедливим через суворість, не вбачається.

Не знайшли свого підтвердження доводи сторони захисту про те, що суд апеляційної інстанції допустив порушення вимог закону, оскільки проігнорував клопотання сторони захисту про дослідження поведінки потерпілого перед та під час ДТП, зокрема не дав оцінку перебуванню ОСОБА_4 у стані алкогольного сп`яніння.

Так, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що судом першої інстанції встановлено факт перебування потерпілого під час наїзду на нього у стані середнього ступеню алкогольного сп`яніння, що підтверджується даними судово-токсилогічної експертизи. Зазначену обставину відображено у вироку суду першої інстанції і жодною зі сторін кримінального провадження вона не оспорювалася. Підстав для повторного дослідження цієї обставини у суду апеляційної інстанції не було.

Доводи захисника про порушення апеляційним судом вимог ч. 4 ст. 374 КПК, оскільки у вироку не зазначено початок строку відбування покарання, не вирішено питання щодо зняття арешту з автомобіля, «Hyundai Santa Fe» д.н.з НОМЕР_1 та не вирішено питання щодо заліку строку досудового перебування ОСОБА_1 під вартою до строку покарання, не свідчать про наявність безумовних підстав для скасування судових рішень, виходячи з такого.

Так, суд апеляційної інстанції скасував вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 тільки в частині призначення покарання, в решті цей вирок залишений без зміни. При цьому судом першої інстанції вирішувалося питання щодо речових доказів, у тому числі щодо зазначеного автомобіля.

Як вбачається з матеріалів провадження, на момент винесення вироку апеляційним судом, ОСОБА_1 під вартою не перебував, а тому суд і не зазначив початок строку відбування покарання. Водночас це питання, а також питання, пов`язане із зарахуванням ОСОБА_1 у строк покарання строку попереднього ув`язнення, можуть бути вирішені у порядку, передбаченому статтями 532 - 539 КПК.

З огляду на зазначене в касаційній скарзі не наведено доводів про допущення судом апеляційної інстанції таких порушень, які б могли перешкодити йому ухвалитизаконне та обґрунтоване судове рішення або спростовували б правильність висновків суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому злочинів та правильності кваліфікації його дій.

Отже, обґрунтовані підстави для задоволення касаційної скарги захисника Попельнюха Р.О. відсутні.

Керуючись статтями 369 433 434 436 441 442 КПК, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника Попельнюха Р.О. залишити без задоволення, а вирок Кропивницькогоапеляційного суду від 1 вересня 2020 року щодо ОСОБА_1 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді