Використання НСРД в дисциплінарних процедурах щодо суддів

На жаль, сьогодні можна вже констатувати, що органи, які повинні формувати довіру до судової влади, роблять прямо протилежні речі, при цьому намагаються прикритись ще і своїми науковими ступенями, а також ніби наявністю досвіду.

Як вже всі зрозуміли мова буде йти про Вищу раду правосуддя (далі – ВРП) та її 11 членів, а саме: Тетяна БОНДАРЕНКО – член Вищої ради правосуддя, суддя Миколаївського апеляційного суду у відставці; Олег КАНДЗЮБА – член Вищої ради правосуддя, прокурор; Оксана КВАША – член Вищої ради правосуддя, доктор юридичних наук, професор; Олена КОВБІЙ – член Вищої ради правосуддя, суддя Херсонського окружного адміністративного суду; Алла КОТЕЛЕВЕЦЬ – член Вищої ради правосуддя, суддя Харківського апеляційного суду, кандидат юридичних наук; Дмитро ЛУК’ЯНОВ – член Вищої ради правосуддя, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України; Роман МАСЕЛКО – член Вищої ради правосуддя, адвокат; Олексій МЕЛЬНИК – член Вищої ради правосуддя, прокурор; Микола МОРОЗ – член Вищої ради правосуддя, кандидат юридичних наук, доцент; Максим САВ’ЮК – член Вищої ради правосуддя, екс-старший детектив Національного антикорупційного бюро України; Григорій УСИК – член Вищої ради правосуддя, суддя Верховного Суду.

Так, ВРП, будучи стороною у справі (Відповідач), використовуючи свої владно-управлінські можливості, саме з метою перешкоджанню рівності сторін та впливу на суд, напередодні судових засідань, де ключовим постало питання використання матеріалів НСРД в дисциплінарних провадженнях щодо суддів до здійснення їх (матеріалів НСРД) перевірки на предмет законності та допустимості судом в кримінальному провадженні.

Так, 13.01.2026 року на офіційному сайті Вищої ради правосуддя було опубліковано матеріал під назвою «Використання матеріалів кримінальних проваджень як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів: чи існує правова проблема?», при цьому на початку цього матеріалу міститься перелік чинних членів ВРП (не всіх), що вказує очевидно на те, що це саме позицією чинних членів ВРП, які використовуючи ресурси ВРП як органу в обхід принципу рівності сторін, адже Позивач не має такого адміністративного ресурсу, здійснено прямий вплив на суд з метою формування та врахування саме позиції ВРП у спірних відносинах. При цьому таке використання адміністративного ресурсу було здійснено також з метою формування суспільної думки щодо допустимості використання матеріалів НСРД для подальшого впливу на думку суду вже з позиції врахування «суспільної думки», яка заздалегідь сформована самим ВРП.

https://hcj.gov.ua/news/vykorystannya-materialiv-kryminalnyh-provadzhen-yak-dokaziv-u-dyscyplinarnyh-provadzhennyah

Крім того, цей же матеріал під назвою «Використання матеріалів кримінальних проваджень як доказів у дисциплінарних провадженнях щодо суддів: чи існує правова проблема?» 13.01.2026 року було опубліковано і на сайті веб-порталу «Судова влада України», який в тому числі використовує і Верховний Суд (що розглядає дану справу).

https://court.gov.ua/archive/1951197/

Що також є черговим підтвердженням умисного використання ВРП адміністративного ресурсу з метою впливу на здійснення судового контролю за діяльністю і рішеннями ВРП, в тому числі, з приводу використання ВРП матеріалів НСРД при притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності.

Вказані обставини вже у своїй сукупності свідчать про порушення ВРП принципів рівності та умисному втручанні ВРП в право Позивача на незалежний та безсторонній процес розгляду його справи.

Досліджуючи питання можливості використання НСРД варто звернути увагу на наступне:

Базові гарантії захисту

Відповідно до ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Отже, національним законодавством окреслено єдину виправдану мету для втручання в спілкування - запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи.

У своїй практиці щодо таємних заходів спостереження ЄСПЛ розробив такі мінімальні гарантії, які мають бути встановлені в законі, щоб уникнути зловживання владою: характер правопорушень, які можуть призвести до видачі наказу про перехоплення; визначення категорій осіб, телефони яких можуть бути прослуховані; обмеження тривалості прослуховування телефонних розмов; процедура, якої слід дотримуватися для вивчення, використання та зберігання отриманих даних; запобіжні заходи, яких слід вживати під час передачі даних іншим сторонам; та обставини, за яких записи можуть або повинні бути стерті чи знищені (див. Huvig , згадане вище, § 34; Amann проти Швейцарії [GC], № 27798/95 , §§ 56-58, ECHR 2000 ‑ II; Valenzuela Contreras , згадане вище, § 46; Prado Bugallo проти Іспанії , № 58496/00 , § 30, 18 лютого 2003 року; Weber та Saravia , згадане вище, § 95; та Association for European Integration and Human Rights та Ekimdzhiev , згадане вище, § 76).

З огляду на ризик того, що система таємного спостереження, створена для захисту національної безпеки, може підірвати або навіть знищити демократію під прикриттям її захисту, Суд повинен бути впевнений у наявності належних та ефективних гарантій від зловживань. Оцінка залежить від усіх обставин справи, таких як характер, обсяг та тривалість можливих заходів, підстави, необхідні для їх призначення, органи, уповноважені санкціонувати, виконувати та контролювати їх, а також вид засобу правового захисту, передбачений національним законодавством. Суд має визначити, чи є процедури нагляду за призначенням та виконанням обмежувальних заходів такими, що обмежують «втручання» тим, що є «необхідним у демократичному суспільстві» (див. Klass and Others , згадане вище, §§ 49-50 та 59; Weber and Saravia , згадане вище, § 106; Kvasnica v. Slovakia , № 72094/01 , § 80, 9 червня 2009 року; та Kennedy , згадане вище, §§ 153-54).

Перегляд та нагляд за заходами таємного спостереження можуть здійснюватися на трьох етапах: коли спостереження вперше наказується, під час його здійснення або після його припинення. Що стосується перших двох етапів, то сама природа та логіка таємного спостереження диктують, що не лише саме спостереження, але й супутній перегляд повинні здійснюватися без відома особи. Отже, оскільки особа обов'язково буде позбавлена можливості самостійно звернутися за ефективним засобом правового захисту або брати безпосередню участь у будь-якому провадженні щодо перегляду, важливо, щоб встановлені процедури самі по собі забезпечували належні та еквівалентні гарантії захисту її прав. Крім того, цінності демократичного суспільства повинні якомога сумлінніше дотримуватися в процедурах нагляду, якщо не мають бути перевищені межі необхідності у значенні статті 8 § 2. У сфері, де зловживання потенційно настільки легке в окремих випадках і може мати такі шкідливі наслідки для демократичного суспільства в цілому, в принципі бажано доручити наглядовий контроль судді, причому судовий контроль пропонує найкращі гарантії незалежності, неупередженості та належної процедури (див. Класс та інші , згадане вище, §§ 55-56).

У випадках, коли законодавство, що дозволяє таємне спостереження, оскаржується в Суді, законність втручання тісно пов'язана з питанням, чи було дотримано критерію «необхідності», і тому Суду доречно розглядати разом вимоги «відповідно до закону» та «необхідності» (див. вищезгадану справу Кеннеді , § 155; див. також вищезгадану справу Квасніца , § 84). «Якість закону» в цьому сенсі означає, що національне законодавство має бути не лише доступним та передбачуваним у своєму застосуванні, але й забезпечувати, щоб заходи таємного спостереження застосовувалися лише тоді, коли це «необхідно в демократичному суспільстві», зокрема, шляхом забезпечення належних та ефективних гарантій та запобіжних заходів від зловживань.

Отже, ключову роль в питанні допустимості здійснення втручання, в тому числі і через здійснення НСРД відіграє саме національне законодавство, в тому числі, й на третьому етапі – після припинення таємного спостереження.

Згідно з приписами ч. 4 ст. 258 КПК України, втручанням у приватне спілкування є доступ до змісту спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що спілкування є приватним. Різновидами втручання в приватне спілкування є: 1) аудіо-, відеоконтроль особи; 2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції; 3) зняття інформації з електронних комунікаційних мереж; 4) зняття інформації з електронних інформаційних систем.

Статтею 260 КПК України передбачено, що аудіо-, відеоконтроль особи є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без її відома на підставі ухвали слідчого судді, якщо є достатні підстави вважати, що розмови цієї особи або інші звуки, рухи, дії, пов’язані з її діяльністю або місцем перебування тощо, можуть містити відомості, які мають значення для досудового розслідування.

Отже, вказані норми національного законодавства передбачають, що 1) аудіо-, відеоконтроль особи; 2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції; 3) зняття інформації з електронних комунікаційних мереж; 4) зняття інформації з електронних інформаційних систем віднесено до процесуальних дій, які можуть бути вчинені саме в рамках здійснення кримінального провадження і можливість втручання у приватне спілкування передбачена виключно і лише для кримінального провадження.

Відповідно по положень ст. 14 КПК України, втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети. Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 15 КПК України інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження.

Статтею 2 КПК України проголошено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Отже, норми національного законодавства – ст. 2, ст. 14, ч. 3 ст. 15 КПК України все ж таки передбачають межі дискреції та гарантії захисту від використання інформації, отриманої внаслідок втручання у спілкування та приватне життя, а саме - що така інформація «не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження».

Тобто, в розрізі згадуваних мінімальних гарантій, про які раніше згадувалось в рішеннях ЄСПЛ, можна стверджувати, що на третьому етапі – після припинення таємного спостереження в Україні передбачено національне законодавство (ст. 14, ч. 3 ст. 15 КПК України) спрямоване на забезпечення того, щоб заходи таємного спостереження застосовувалися лише тоді, коли це «необхідно в демократичному суспільстві», зокрема, шляхом забезпечення належних та ефективних гарантій та запобіжних заходів від зловживань, в тому числі, від зловживань використання інформації, отриманої внаслідок втручання у спілкування та приватне життя для вирішення інших завдань, в тому числі, дисциплінарного, а не кримінального провадження.

Крім того, ст. 257 КПК України, що має назву «Використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій в інших цілях або передання інформації» містить норми наступного змісту:

«1. Якщо в результаті проведення негласної слідчої (розшукової) дії виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора.

Слідчий суддя розглядає клопотання згідно з вимогами статей 247 та 248 цього Кодексу і відмовляє у його задоволенні, якщо прокурор, крім іншого, не доведе законність отримання інформації та наявність достатніх підстав вважати, що вона свідчить про виявлення ознак кримінального правопорушення.

2. Передання інформації, одержаної внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій, здійснюється тільки через прокурора.»

Отже, знову ж таки норми національного законодавства – ст. 257 КПК України - визначають межі дискреції та передбачають можливість передання інформації, отриманої в результаті НСРД виключно лише для розслідування іншого кримінального провадження, і не допускає можливість використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій в інших цілях або передання інформації не для здійснення кримінального провадження, що знову ж таки кореспондується з гарантіями за ст. 14 та ч. 3 ст. 15 КПК України, тобто норми національного законодавства в цій частині є узгодженими і не наділяють ВРП імунітетом від недотримання визначених гарантій.

В даному контексті вважаємо за необхідне звернути увагу на окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Шевцової Н. В. у справі №990SСGС/3/24, в якій судді досліджуючи питання слушності використання протоколів НС(Р)Д у дисциплінарному провадженні відносно судді, зазначили наступне:

«…48. Аналіз наведених норм КПК України дає підстави для висновків, що результати НСРД можна використовувати в інших цілях виключно в межах іншого кримінального провадження та на підставі відповідної ухвали слідчого судді.

1. Якщо результати НСРД були отримані в межах кримінального провадження щодо розслідування тяжких або особливо тяжких злочинів, то вони можуть використовуватися лише в межах іншого кримінального провадження для розслідування злочинів та відповідно не можуть бути використані для протидії менш серйозним загрозам публічного порядку.
2. На відміну від злочину, ознаками якого є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину, дисциплінарний проступок відноситься до незлочинного правопорушення і, зазвичай, не є суспільно небезпечним.
3. Зокрема, суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.
4. Однак дисциплінарний проступок судді пов`язаний із його професійною діяльністю та виражається в обмеженні або порушенні законних прав та інтересів осіб, які беруть участь у судочинстві, невиконанні суддівських обов`язків, покладених на нього чинним законодавством, і так само загальновизнаних моральних вимог.
5. Отже, дисциплінарні проступки на відміну від злочинів необхідно розглядати як менш серйозну загрозу публічному порядку, а тому як докази для дисциплінарних процедур не можуть використовуватися матеріали, які одержані як НСРД для розслідування злочинів.
6. Таким чином, законодавством України встановлена пряма заборона на використання матеріалів НСРД для цілей, не пов`язаних з кримінальним провадженням. Під таку заборону потрапляє і факт використання відповідних матеріалів у дисциплінарному провадженні, оскільки у протилежному випадку такі дії дисциплінарного органу становитимуть порушення законодавства України, а саме використання зібраних в межах кримінального провадження доказів з іншою метою, ніж та, яка встановлена законом…»

Принагідно нагадаємо, що згідно з вимогами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, передання результатів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні щодо суддів не має відповідної правової основи в національному законодавстві України, а отже, не є таким, що «відповідно до закону». Саме такі висновки зроблені і чинним членом ВРП Бурлаковим С. в його статті під назвою «Чи допустимо використання таємних відомостей у дисциплінарному провадженні щодо судді?»

https://hcj.gov.ua/massmedia/chy-dopustymo-vykorystannya-tayemnyh-vidomostey-u-dyscyplinarnomu-provadzhenni-shchodo

Водночас ЄСПЛ також наголосив, що у питаннях, що стосуються основних прав, суперечило б верховенству права, одному з основних принципів демократичного суспільства, закріплених у Конвенції, якщо дискреційні повноваження, надані виконавчій владі у сфері національної безпеки, виражаються у вигляді необмеженої влади. Відповідно, закон повинен чітко визначати обсяг будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, та спосіб їх здійснення, враховуючи законну мету відповідного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (див. Liu v. Russia , № 42086/05 , § 56, 6 грудня 2007 року, з подальшими посиланнями).

ВРП в своєму опублікованому матеріалі від 13.01.2026 року стверджує, що так як індивідуально для ВРП не встановлено заборони використовувати матеріали НСРД, то такі матеріали можуть бути вільно використані у будь-яких спосіб і без будь-яких обмежень.

Однак такі твердження ВРП є несумісними із вказаними ЄСПЛ гарантіям в частині того, що повноваження у вигляді необмеженої влади не відповідають вимогам верховенства права демократичного суспільства.

Не відповідає фактичним обставинам і твердження ВРП в публікації від 13.01.2026 року про те, що суддя, стосовно якого здійснюється дисциплінарне провадження, відповідно до нормативно визначених правил проведення такого провадження має право поставити під сумнів достовірність матеріалів НС(Р)Д як доказів та заперечити їх використання в дисциплінарному провадженні. ВРП, зі свого боку, зобов’язана розглянути та врахувати аргументи судді щодо таких сумнівів і заперечень.

Серед іншого, в даному розрізі доцільно загадати про позицію ВРП, яка в тому числі висловлена і в оскаржуваному рішенні ВРП, зокрема:

«…Крім того, у межах процедури дисциплінарного провадження дисциплінарний орган не оцінює доказів щодо їх належності та допустимості, а лише надає правову оцінку обставинам наявності або відсутності в поведінці судді ознак дисциплінарного проступку…»

При цьому, в розрізі оцінки матеріалів НСРД на їх допустимість варто вказати. Що відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

В даному контексті вважаємо за необхідне звернути увагу на окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду О. С. Ткачук, І. А. Воробйова, Н. В. Шевцова, які в окремій думці по справі №990SCGC/14/25 вказали на наступне:

«…38. Дисциплінарне провадження завершилося раніше за кримінальне. ВРП в основу свого рішення поклала матеріали, які не пройшли судової перевірки на предмет відповідності критеріям належності, допустимості, достатності та достовірності. Використання матеріалів НС(Р)Д як основи для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності до моменту їх дослідження судом у межах кримінального провадження та набуття судовим рішенням (вироку) законної сили не відповідає загальним засадам судочинства, приписам процесуального закону та принципу правової визначеності. Також наведене є порушенням статті 6 Конвенції (Право на справедливий суд) та статей 55 63 Конституції України…»

Тобто, ВРП приймає як доказ для притягнення судді до відповідальності матеріали НСРД, але при цьому ж вказує, що не оцінює цей доказ щодо допустимості, тобто ВРП не вирішує та не здійснює нагляду як за дотримання законності його отримання, так і за дотриманням прав і свобод людини, що відповідно свідчить і про те, що суддя в такому разі позбавлений можливості на стадії розгляду ВРП взагалі порушувати питання про дотримання його прав і свобод, що не відповідає мінімальним гарантіям ні права на справедливий розгляд, ні тим більше права на отримання захисту від свавільного втручання в особисті права.

Резюмуючи доводи в цій частині варто зробити наступні висновки: (1) національним законодавством окреслено єдину виправдану мету для втручання в спілкування - запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи; (2) норми національного законодавства – ст. 2, ст. 14, ч. 3 ст. 15 КПК України все ж таки передбачають межі дискреції та гарантії захисту від використання інформації, отриманої внаслідок втручання у спілкування та приватне життя, а саме - що така інформація «не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження»; (3) норми національного законодавства – ст. 257 КПК України - визначають межі дискреції та передбачають можливість передання інформації, отриманої в результаті НСРД виключно лише для розслідування іншого кримінального провадження, і не допускає можливість використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій в інших цілях або передання інформації не для здійснення кримінального провадження; (4) ВРП не здійснює мінімальних гарантій захисту прав людини на етапі після припинення таємного спостереження, адже не оцінює матеріали НСРД на їх допустимість (допустимість із виправданим втручанням в права особи), оскільки такі повноваження здійснює лише суд на підставі ст. 87 КПК України; (5) недотримання прав людини в будь-якому провадженні, за відсутності меж дискреції, за відсутності засобів захисту не відповідає верховенству права, а використання в такий спосіб матеріалів таємного спостереження може підірвати або навіть знищити демократію під прикриттям її захисту.

Суперечлива поведінка ВРП

З огляду на те, що ВРП в своєму опублікованому матеріалі від 13.01.2026 року вказує на те, що підходи до вирішення подібних справ мають бути однакові та не підлягають зміні (натякаючи ймовірно на зміну скалу ВП ВС), то варто тоді врахувати і такі твердження і по відношенню, до самої ВРП, яка в першу чергу є органом, незалежно від зміни її складу, зокрема:

Рішення ВРП від 10.04.2019 року №1106/3дп/15-19, рішення ВРП від 10.04.2019 рок №1108/3дп/15-19 містить наступні висновки:

«…Проаналізувавши вказані норми, можна зробити висновок, що зібрані у кримінальному провадженні докази мають значення для встановлення обставин у цьому провадженні та не можуть бути використані для підтвердження дисциплінарного проступку до того часу, як оцінка цих доказів буде здійснена судом у передбаченому КПК України порядку….

Відповідно до частин першої – третьої статті 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Частиною третьою статті 254 КПК України встановлено, що не допускається виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них. Відповідно до частин першої та другої статті 255 КПК України відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті та статтею 256 цього Кодексу; забороняється використання зазначених у частині першій цієї статті матеріалів для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб.

Зазначені заборони є гарантією захисту інформації, отриманої в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, та інформації, яка не використовується у кримінальному провадженні.

Крім того, як визначено частиною першою статті 256 КПК України, протоколи щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування. За змістом статті 257 цього Кодексу дозволено використовувати результати негласних слідчих (розшукових) дій в інших цілях, але тільки в іншому кримінальному провадженні і тільки на підставі ухвали слідчого судді.

Аналогічну правову позицію Вищої ради правосуддя щодо використання, зокрема, у дисциплінарному провадженні даних, отриманих під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, відображено у рішенні від 12 квітня 2018 року № 1096/0/15-18 стосовно заступника керівника Шосткинської місцевої прокуратури Сумської області Ковальової О.В. та у рішенні від 13 лютого 2018 року № 461/0/15-18 стосовно заступника прокурора Миколаївської області Божила С.Б., залишеному без змін рішенням Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 25 червня 2018 року (справа № 9901/507/18)…»

/10368" rel="nofollow">https://hcj.gov.ua/doc/doc/10368

/10429" rel="nofollow">https://hcj.gov.ua/doc/doc/10429

Ухвала ВРП від 26.12.2019 року №8574/0/18-19 також містить наступний висновок:

«…Крім того, судження скаржників про те, що Вища рада правосуддя за власною ініціативою може використати в межах дисциплінарного провадження додану до клопотання про відсторонення судді інформацію, отриману в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, не узгоджуються із нормами статті 255 КПК України.

Відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті та статтею 256 цього Кодексу. Забороняється використання зазначених у частині першій цієї статті матеріалів для цілей, не пов'язаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб (частини перша, друга статті 255 КПК..»

/24223" rel="nofollow">https://hcj.gov.ua/doc/doc/24223

Рішення ВРП від 12.04.2018 року №1096/0/15-18 містить наступні висновки:

«…Водночас Вищою радою правосуддя не беруться до уваги висновки службового розслідування, що ґрунтуються на фактах, про які йдеться у розсекречених протоколах негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НС(Р)Д) з огляду на таке.

Частиною третьою статті 254 КПК України встановлено, що не допускається виготовлення копій протоколів про проведення НС(Р)Д та додатків до них. Відповідно до частин першої та другої статті 255 КПК України відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення НС(Р)Д, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті та статтею 256 цього Кодексу; забороняється використання зазначених у частині першій цієї статті матеріалів для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб.

Зазначені заборони є гарантією захисту інформації, отриманої в результаті проведення НС(Р)Д, та інформації, яка не використовується у кримінальному провадженні.

Крім того, як визначено частиною першою статті 256 КПК України, протоколи щодо проведення НС(Р)Д, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування. За змістом статті 257 цього Кодексу дозволено використовувати результати НС(Р)Д в інших цілях, але тільки в іншому кримінальному провадженні і тільки на підставі ухвали слідчого судді...»

/24936" rel="nofollow">https://hcj.gov.ua/doc/doc/24936

Отже, як твердить ВРП у своїй публікації від 13.01.2026 року сталість підходу відповідає і практиці ЄСПЛ, який у § 70 Рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom» щодо заяви № 27238/95 вказав, що «в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не має відступати від попередніх рішень за браком належної для цього підстави».

В той же час чинний склад ВРП, особливо в частині, що вказана в публікації від 13.01.2026 року не наводить ґрунтовних підстав з приводу того, з якого моменту гарантії захисту інформації, отриманої в результати НСРД перестали діяти в дисциплінарних провадження, з огляду на уже усталені підходи ВРП вказані у вище цитованих рішеннях ВРП, що власне є лише черговим свідченням того, що публікація від 13.01.2026 року є саме спробою впливу на здійснення судового розгляду і намагання саме через суд виправдати свої неоднакові підходи до застосування одних і тих же законодавчих гарантій.

Міжнародний досвід

Не можна оминути і доводи в публікації ВРП від 13.01.2026 року в частині зокрема рішень ЄСПЛ.

Так, в публікації мають місце наступні висновки:

«…Міжнародно-правові документи, Конституція та закони України визначають випадки й підстави для обмеження таких прав. Втручання у приватне спілкування, зокрема, може мати місце під час проведення НС(Р)Д, підстави та порядок здійснення яких регламентовано КПК України.

ЄСПЛ у своїй практиці дотримується позиції, що притягнення особи до дисциплінарної відповідальності на підставі відомостей про факти, встановлені у кримінальному провадженні, якщо такі відомості аналізувалися під кутом зору правил службової етики, навіть якщо особу у кримінальному провадженні було виправдано (див. рішення від 06 жовтня 1982 року у справі «X. v. Austria» щодо заяви № 9295/81) або таке провадження було закрито (див. рішення від 07 жовтня 1987 року у справі «C. v. the United Kingdom» щодо заяви № 11882/85) не є порушенням статті 6 Конвенції…»

Навіть ще не вдаючись до змісту рішень ЄСПЛ варто звернути увагу, що ВРП говорячи про виправдне втручання в спілкування, а нагадаємо – це ст. 8 Конвенції, посилається на ЄСПЛ в частині відсутності порушень за ст. 6 Конвенції, що вже свідчить про нерелевантність практики і намагання створити враження підтримки власної позиції, яка навіть не узгоджується між собою в статтях Конвенції.

Отже, щодо нібито висновків ЄСПЛ у справі «X. v. Austria» щодо заяви № 9295/81, то у справі «X. v. Austria» ЄСПЛ не виносив жодних висновків, бо дана заява були визнана судом неприйнятною, тобто ЄСПЛ взагалі не розглядав дану справу по суті. Крім того, справа «X. v. Austria» стосувалась смертельного вживання наркотиків підлітком в приміщенні вчителя, де звільнення вчителя відбулось на підставі матеріалів вироку суду, тобто ЄСПЛ у цій справі не вирішував питання таємного спостереження, мало того в цій справі мова йде про звільнення після вироку, тобто після оцінки матеріалів кримінального провадження судом.

Щодо нібито висновків ЄСПЛ у справі C. v. the United Kingdom щодо заяви №11882/85, то дана справа стосувалась двірника школи, якого було звільнено за проникнення до школи та викрадення 1 фунта, в цій справі не порушувалось питання з приводу дотримання гарантій таємного спостереження, тому ЄСПЛ не робив жодних висновків з приводу виправданого втручання в спілкування та використання в подальшому таких матеріалів.

З приводу згадування у публікації справи Affaire Terrazzoni c. France щодо заяви №33242/12, то тут варто звернути увагу на те, що дисциплінарне провадження щодо судді було порушено після винесення обвинувального вироку, де мало місце таємне спостереження, тобто після оцінки доказів судом, проти судді кримінальне провадження було закрите і тільки після цього було розпочато дисциплінарне провадження.

З приводу згадування у публікації справи Adomaitis v. Lithuania щодо заяви № 14833/18, яка стосувалась звільнення працівника пенітенціарної служби, то тут варто звернути увагу на те, що дисциплінарне провадження знову ж таки було порушено після закриття кримінального провадження і питання законності таємного спостереження було перевірено судом, що власне і було покладено в основу рішення ЄСПЛ.

Крім того, варто вчергове наголосити на тому, що перевірка ЄСПЛ гарантій від втручання в права особи за критерієм «відповідно до закону» стосується саме оцінки наявності в національному праві відповідних гарантій та механізмів їх дотримання, тому в розрізі даної справи в першу чергу необхідно дотримуватись гарантій, що визначені КПК України.

І наостанок варто зазначити, що згадана на початку стаття 11 членів ВРП фактично є майже повним відтворенням статті дисциплінарного інспектора ВРП, а раніше, ймовірно, ФОПа та юриста ГО ДеЮре, що отримує сотні мільйонів, зокрема, і за скарги на суддів, Вячеслава Плескача від 04.01.2026 року, про яку зазначено й у самій статті ВРП, та частково цитовано ще одну статтю з сайту ГО ДеЮре без авторства ще від 07.07.2022.

Повна втрата ВРП безсторонності та фактичне перетворення цього органу на обвинувача, фактично повністю нівелювала його конституційну функцію, на думку авторів цієї статті.

Варто пригадати висновки Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України», де суд зазначив:

З огляду на це, навіть зовнішні прояви можуть мати певне значення або, іншими словами, «правосуддя не лише повинно здійснюватися, має бути видно, що здійснюється правосуддя». Важливою тут є довіра, яку суди у демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості (див. п. 26 рішення Суду у справі «De Cubber проти Бельгії» від 26.10.1984 р. (Серія A № 86)).

Великій палаті Верховного суду треба буде обрати врешті чию сторону зайняти – ФОПІв, що шукають поживи, чи сторону Закону й дотримання прав людини. Дуже сподіваємось, що не дивлячись на власні інтереси, судді оберуть друге.

Автори статті: Адвокат, партнер АО Кравець і партнери Анна Мартиненко

Адвокат, старший партнер АО Кравець і партнери Ростислав Кравець