Відсутність екстрадиційного запиту - міграційна пастка щодо іноземця затриманого за розшуком Інтерполу в Україні

Якось в одній зі своїх статтей я розповідав про випадки, коли відмова в екстрадиції ще не гарантує скасування міжнародного розшуку.

Цього разу хотів поділитися дещо іншою ситуацією, в якій опинився один з моїх клієнтів котрий намагаючись покинути територію України вже декілька разів був затриманий на кордоні за розшуком Інтерполу, втім запит щодо його екстрадиції так і не надійшов від країни, що розмістила червону картку Інтерполу.

За таких умов ініціатор міжнародного розшуку своєю бездіяльністю порушує ключову ціль публікації розшукового повідомлення в системі Інтерполу, оскільки не вживає заходів щодо екстрадиції такої особи (параграф 82 Правил Інтерполу з обробки даних).

На перший погляд здавалося б і добре, оскільки особа перестала цікавити країну в якій щодо неї здійснюється кримінальне переслідування, проте це породжує іншу досить серйозну проблему.

Для кращого сприйняття пропоную змоделювати наступну ситуацію. Уявімо, що особа в країні А громадянином якої вона є, спокійно без будь яких проблем проходить прикордонний контроль та вилітає до країни Б.

По прибуттю до країни Б, під час перевірки документів на прикордонному контролі, спрацьовує система Інтерполу та такого туриста затримують і передають органам національнох полиції.

Виявляється, що особа вже майже 15 років перебуває у міжнародному розшуку за вироком суду третьої країни що винесений 20 років тому.

Після цього в суді вирішується питання про застосування до розшукуваного іноземця передекстрадиційного арешту, втім, суд не вбачає підстав для його застосування та відпускає особу з-під варти.

Опинившись на свободі іноземець на радощах купує квиток додому та мчить в аеропорт, і тут бац, його знову затримання за тим самим розшуком!

Здавалось суд вже вирішував дане питання та відпустив іноземного гостя, але ні, його знову везуть на сакцію і ви не повірите - його знову відпускають, але цього разу вже у зв’язку з відсутністю підтвердження про подання ініціатором розшуку запиту про видачу (екстрадицію).

Опинившись на волі вдруге, постає цілком справедливе питання, чому так відбувається та як бути далі, адже строк перебування в Україні вже майже добігає до завершення.

Українське законодавство не дає чіткої та зрозумілою відповіді на дане питання.

З одного боку діє Порядок затверджений наказом МВС № 505 від 14.06.2016 року згідно якого у разі вявлення іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України та відносно яких містяться відомості в банках даних Інтерполу, що передбачають їх затримання (арешт) та подальшу екстрадицію така особа має бути затримана та доставлена до органів Національної поліції України.

І ще досить цікава деталь, даним порядку вказано, що під час виїзду з країни, такій особі має бути відмовлено у перетинанні державного кордону України в порядку визначенному статтею 14 Закону України «Про прикордонний контроль».

Проаналізувавши ст. 14 згаданого Закону, котра встановлює випадки відмови у перетинанні державного кордону іноземцям та особам без громадянства, стало зрозуміло, що там відсутня така умова щодо відмови у перетинанні державного кордону, як перебування іноземця у міжнародному розшуку.

Дана стаття встановлює лише 2 умови за яких іноземець може безперешкодно покинути територію Україні, це:

1) наявності в нього дійсного паспортного документа;

2) відсутності щодо нього рішення уповноваженого державного органу України про заборону виїзду з України.

Отже, для відмови у перетині державного кордону України необхідне рішення уповноваженого державного органу про заборону виїзду.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземці та осіб без громадянства» визначено, що виїзд з України іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, якщо йому повідомлено про підозру, його засуджено за вчинення кримінального правопорушення, його виїзд суперечить інтересам забезпечення національної безпеки України та за рішенням суду у разі наявності в такої особи фінансових зобов’язань перед державою чи приватними особами.

Як бачимо тут також відсутня така підстава для прийняття рішення про заборону виїзду, як перебування іноземця в базі даних Інтерполу.

Відсутність такої умови у вказаних вище положеннях законодавства породжує відсутність у такого іноземця права скористатися можливістю в законний спосіб продовжити термін свого перебування в Україні.

Йдемо далі, підстави щодо отримання статусу біженця, чи особи яка потребує додаткового захисту теж відсутні, оскільки закон не пов’язує можливість надання такого статусу з неможливістю покинути територію України через міжнародний розшук та відсутність екстрадиційного запиту.

В подальшому ситуація розгортається ще динамічніше.

Зі спливом терміну безвізового перебування на території України, іноземець вирушає до сектору Державної міграційної служби з проханням прийняти рішення щодо його примусового повернення за порушення строку перебування на території України. Це напевно один з небагатьох випадків, коли вимушене порушення закону може стати щасливим квитком додому.

Отже, після складення протоколу про адміністартивне правопрушення, згідно Закону України «Про іноземців та осіб без громадянства», а також спільної Інструкції МВС, ДПСУ, СБУ за № 806/21119 від 21.05.2012 року в паспорті іноземного громадянина проставляють штамп з рішенням про примусове повернення до країни перебування у 10-ти денний термін.

Однак, не дивлячись на рішення міграційної служби про примусове повернення і третя спроба покинути територію Україну не вдається.

Алгоритм дій надалі буде простим, адже не виконання рішення ДМС про примусове повернення мтиме наслідком звернення органу ДМС або ДПСУ до суду з заявою про примусове видворення іноземця.

В подальшому, виконання такого судового рішення про примусове видворення покладається на орган який його ініціював.

Однак, виходить досить цікава ситуація, адже, якщо виконанням рішення про примусове видворення буде здійснювати орган ДПСУ, виникає питання, який пріорітет буде надано під час проходження прикордонного контролю іноземцем, чи виконанню рішення суду про примусове видворення чи Інструкції № 505 за якою особу повинні затримати за розшуком інтерполу.

Більше того, розділом VII Інструкції № 806/21119 від 21.05.2012 року визначено порядок виконання постанови адміністративного суду про примусове видворення, за якою формується група супроводу яка забезпечує фізичну доставку іноземця до пункту пропуску через державний кордон та здійснює приймання-передавання іноземця старшому прикордонного наряду, на якого покладається фактичне повернення пасажира.

Загадана інструкція визначає, що можуть існувати об’єктивні причини за яких не вбачається за можливе примусово видворити іноземця у встановлений строк.

Втім, формулювання «об’єктивні причини» є не розкритим поняттям та фактично дозволяє інтерпретувати це на власний розсуд представникам прикордонної служби.

Що стосується видворення за допомогою авіаційного транспорту то тут згадується про декілька випадків неможливості видворення, це відмова авіакомпанії у перевезенні, перенесення рейсу тощо.

Такий стан речей не дає правової певності у тому, що постанова адміністративного суду буде безумовно виконана, за умови можливості трактування наявності міжнародного розшуку Інтерполу, як об’єктивної причини, що унеможливлює виконання рішення суду про примусове видворення.

Звісно, Конституція України говорить про те, що рішення суду, яке набрало законної сили підлягає безумовному виконанню, а тому видається дивним встановлення обмежень Інструкцією, що затверджена Наказом МВС, СБУ, ДПСУ від 23.04.2012 за № 353/271/150 та ще й розмитістю причин, що передбачають її невиконання.

Тут ще варто зауважити, що проблематика даної статті лежить не тільки в площині суперечностей національного законодавства, а і перебуває на рубежі міжнародного публічного права, оскільки маємо справу з зобов’язаннями держави Україна в площині міжнародної поліцейської співпраці та дотримання прав людини.

Так статтею 13 Загальної декларації прав людини визначено право кожного на повернення в свою країну, а додатковий протокол 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлює, що нікого не може бути позбавлено права в’їзду на території держави громадянином якої він є.

Отже, маємо правовий казус за якого примусове видворення іноземця у зв’язку з вимушеним порушення ним Українського законодавства, є фактично єдиним легальним способом покинути територію України за наявності міжнародного розшуку каналами Інтерполу.

Узагальнений аналіз ситуації та нормативно-правового регулювання дає підстави дийти до висновку про те, що все ж таки має бути встановлений пріорітет у виконанні постанови адміністративного суду про примусове видворення, оскільки таке рішення кореспондуватиметься з міжнародним правом, а невиконання постанови суду матиме наслідком кримінальну відповідальність посадових осіб які його виконують.

Автор статті: Коноваленко Дмитро Сергійович