Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.02.2019 року у справі №646/7925/17

Ухвала

Іменем України

22 травня 2019 року

м. Київ

справа № 646/7925/17

провадження № 61-2089ск19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Куксін Станіслав Юрійович, про визнання договору недійсним та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_1, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Куксін С. Ю., про визнання договору недійсним та визнання права власності.

На обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначив, що 23 грудня 1995 року між ним та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, який рішенням Червонозаводського районного суду м.

Харкова від 26 листопада 2008 року розірвано. Під час розірвання шлюбу питання щодо поділу майна не вирішувалося. За час перебування у шлюбі - 08 липня 2002 року подружжям була придбана трикімнатна квартира АДРЕСА_1.

27 жовтня 2017 року йому стало відомо, що спірна квартира була відчужена на підставі договору дарування від 14 квітня 2017 року ОСОБА_6.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним договір дарування від 14 квітня 2017 року трикімнатної квартири АДРЕСА_1; визнати за ним право власності на 1/2 частину спірної квартири.

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Червонозаводського районного суду міста Харкова від 21 грудня 2017 року щодо накладення арешту на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка на праві власності належить ОСОБА_1.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що ОСОБА_2 не доведено належними та допустимими доказами, що спірне майно придбане за спільні сумісні кошти або спільною працею подружжя, тому підстави для визнання договору дарування недійсним відсутні.

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2018 року скасовано, позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Куксіним С. Ю від 14 квітня 2017 року, зареєстрований за № 435.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

Залишено у власності ОСОБА_4 іншу 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що договір дарування спірної квартири від 14 квітня 2017 року був укладений без згоди ОСОБА_2 Отже, неотримання згоди іншого з подружжя щодо відчуження майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, є порушенням вимог статей 60, 61, 63, 65 СК України, тому вказаний правочин є недійсним в силу положень статей 203, 215 ЦК України.

У січні 2019 року ОСОБА_7 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2019 року відмовлено ОСОБА_8 у відкритті касаційного провадження на постанову Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року, з підстав необґрунтованості касаційної скарги.

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Дослідивши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1, колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, з урахуванням наступного.

Відповідно до вимог частини 2 статті 389 ЦПК України підставами для касаційного провадження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Положеннями пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України визначено, що суд у порядку, передбаченому частинами четвертою, п'ятою цієї статті, відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою.

Згідно із пунктом 2 частини 4 статті 394 ЦПК України, у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (крім справ, які відповідно до пунктом 2 частини 4 статті 394 ЦПК України розглядаються за правилами загального позовного провадження), а також у випадку оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо: правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Враховуючи правила дії актів цивільного законодавства у часі (стаття 8 СК України, стаття 5 ЦК України), порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України 1969 року (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Правило презумпції спільності майна подружжя відтворено також у статті 60 СК України, згідно з якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Порядок реалізації подружжям, права на розпорядження майном, яке є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, у тому числі укладення договору дарування щодо такого майна, встановлено статтею 65 СК України.

Відповідно до положень цієї статті при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Частиною 1 статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 23 грудня 1995 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, який рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2008 року розірвано.

08 липня 2002 року між ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_5

15 травня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, прізвище ОСОБА_5 після державної реєстрації шлюбу - ОСОБА_5.

14 квітня 2017 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_1 укладений договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_12 безоплатно передала, а ОСОБА_1 прийняв у власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Судовим розглядом встановлено і не оспорювалося сторонами, що спірний договір дарування укладений відповідачем за відсутності згоди позивача.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, неотримання згоди іншого з подружжя щодо відчуження майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, є порушенням вимог статей 60, 61, 63 СК України, а тому вказаний правочин є недійсним в силу положень статей 203, 215 ЦК України. Оскільки спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, то виходячи із рівності часток подружжя, кожному з них на праві власності належить по 1/2 частині квартири згідно із положеннями статті 70 СК України.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 520/1146/15-ц (провадження № 6-17цс17), від 07 вересня 2016 року у справі № 367/550/15-ц (провадження № 6-801цс16), на постанови Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 489/3066/16-ц (провадження № 61-19403св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 129/2261/15-ц (провадження № 61-17393св18) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року у справі № 551/524/15-ц, від 13 вересня 2017 року у справі № 537/1701/15-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 760/7131/15-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 760/19770/15-ц тощо, які апеляційним судом не були прийняті до уваги, що призвело до неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права.

Під неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права необхідно розуміти різне тлумачення змісту і сутності правових норм, на підставі якого зроблено висновок про різний зміст суб'єктивних прав і обов'язків учасників відповідних правовідносин, у тому числі про наявність та обсяг прав і/або обов'язків осіб, які беруть участь у справі; різне застосування правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням ієрархії цих правових норм, а також дії норм у часі, просторі та за колом осіб, тобто незастосування закону, який підлягав застосуванню; різне визначення предмета регулювання правових норм, зокрема застосування різних правових норм для регулювання одних і тих самих відносин або поширення дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосування цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню; різне застосування правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги зазначені ОСОБА_1 судові рішення, оскільки всі вони, крім постанови Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 520/1146/15-ц (провадження № 6-17цс17), стосуються інших обставин справи та інших питань сімейного законодавства України (правового режиму майна, придбаного у шлюбі, за особисті кошти одного з подружжя; правового режиму майна фізичної особи-підприємця, набутого у шлюбі; порядку поділу спільної сумісної власності подружжя). Натомість у цій справі основне правове питання стосується порядку відчуження одним із подружжя майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 520/1146/15-ц (провадження № 6-17цс17) викладена правова позиція про те, що укладання одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклад договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Апеляційний суд, постанова якого оскаржується, встановив, що договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений 14 квітня 2017 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Куксіним С. Ю., за реєстровим № 435, був укладений без згоди позивача. При цьому, в тексті вищевказаного договору зазначено, що ОСОБА_12 неодружена на час набуття права власності на спірну квартиру, що суперечить фактичним обставинам та спростовується матеріалами справи та поясненнями сторін.

Таким чином, висновок апеляційного суду щодо застосування статті 65 СК України не суперечить вказаній вище правовій позиції Верховного Суду України.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції належним чином дослідив та дав оцінку поданим сторонами доказам, врахував всі обставини справи і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Оскільки правильне застосування норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, то колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Керуючись частиною 2 статті 389, пунктом 5 частини 2 , частинами 4 , 5 і 6 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Куксін Станіслав Юрійович, про визнання договору недійсним та визнання права власності відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: Ю. В. Черняк

Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник