Ухвала

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 179/1043/16-ц

провадження № 61-2545св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Магдалинівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року у складі судді Ковальчук Т. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області (далі - Магдалинівська РДА), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області), про визнання права на спадкове майно.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік - ОСОБА_2. Після його смерті залишилася спадщина, що складається із селянського (фермерського) господарства "Спас", яке розташоване в с. Чернетчина Магдалинівського району Дніпропетровської області, засновником і власником, якого він був. Для ведення селянського (фермерського) господарства ОСОБА_2 на праві постійного користування виділено земельну ділянку площею 37,2 га, що підтверджується державним актом від 23 лютого 1998 року серії ДП. Після його смерті вона прийняла спадщину і отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 січня 2017 року, проте постановою державного нотаріуса від 12 жовтня 2016 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на СФГ "Спас", створене на земельній ділянці площею 37,2 через відсутність правовстановлюючих документів на майно господарства як цілісного комплексу.

Вважає, що має право спадкувати майно, яке належало її померлому чоловіку на праві спадкування за законом, оскільки є єдиною спадкоємицею першої черги.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, із урахуванням уточнених вимог, просила визнати за нею в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_2, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, право засновника селянського (фермерського) господарства "Спас" та визнати за нею право постійного користування земельною ділянкою площею 37,2 га, виділеною ОСОБА_2 для ведення селянського (фермерського) господарства.

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1, у порядку спадкування за законом, після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2, право засновника селянського (фермерського) господарства "Спас", у визначеному Статутом господарства обсязі, державну реєстрацію якого проведено 30 червня 1998 року. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що право позивача на спадщину підтверджується дослідженими у судовому засіданні доказами, а отже, відсутні підстави для відмови у задоволенні вимог у частині визнання за ОСОБА_1 права засновника селянського (фермерського) господарства "Спас", яке належало померлому ОСОБА_2 у порядку спадкування за законом. При цьому між власником спірної земельної ділянки (державою) та головою СФГ "Спас" не укладався договір, положеннями якого передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а тому вимоги позивача в частині визнання за нею права власності на земельну ділянку не підлягають задоволенню, оскільки право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права постійного користування земельною ділянкою, вказавши, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини. Доводи апеляційної скарги, що Закон України "Про фермерське господарство" є спеціальним законом, у якому, на відміну від ЗК України, по іншому регулюються питання надання та користування земельними ділянками, їх успадкування, посилаючись на постанову Верховного Суду України у справі № 6-248цс16, суд визнав необґрунтованими, оскільки у зазначеній постанові вирішувалося питання про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Питання успадкування земельних ділянок у цій постанові не вирішувалося.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання за нею права постійного користування земельною ділянкою та ухвалити нове рішення в цій частині про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що суди мали відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 та від 23 листопада 2016 року № 6-3113цс15 із метою захисту її порушених прав. Hi в Кодексі (2768-14), ні в інших нормативно-правових актах не розкривається юридичний зміст термінів "оформлення" і "переоформлення", не визначається їх співвідношення.

Невизначеність суті цих термінів негативно впливає на практику здійснення суб'єктивних прав на земельні ділянки громадянами та юридичними особами.

Нормативно-правовими актами не врегульовано питання припинення права землекористування у зв'язку зі смертю особи, та право на спадкування права постійного користування землею, набутого до 2002 року. Розмежування права спадкування користування земельною ділянкою на осіб, які переоформили право, та осіб, які не встигли переоформити право постійного користування землею, є дискримінаційним.

У квітні 2019 року ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області подало відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що частиною 1 статті 407 ЦК України та частиною 5 статті 1021 ЗК України передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису та не передбачено судового порядку його встановлення.

Державний акт на право постійного користування землею, надав особі право користування земельною ділянкою. При цьому, позивач не позбавлена можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки відповідно до статті 122 ЗК України для оформлення своїх прав на користування нею.

Обставини встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік позивача - ОСОБА_2, після смерті якого відкрилася спадщина, що складається із Селянського (фермерського) господарства "Спас", розташованого в с. Чернетчина Магдалинівського району Дніпропетровської області.

Для ведення селянського господарства ОСОБА_2 на праві постійного користування виділено земельну ділянку площею 37,2 га, що підтверджується державним актом від 23 лютого 1998 року серії ДП.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права постійного користування земельною ділянкою площею 37,2 га, виділеною ОСОБА_2 для ведення селянського (фермерського) господарства, виходив із того, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке, а тому відсутні правові підстави для визнання за спадкоємцем ОСОБА_1 права постійного користування земельною ділянкою. При цьому, між власником спірних земельних ділянок (орган місцевого самоврядування) та головою ФГ "Спас" - ОСОБА_2 не укладались договори, положеннями яких передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужими земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а тому згідно з вимогами частин 1 , 2 статті 407 ЦК України, відсутні правові підстави для визнання за спадкоємцем права користування чужими земельними ділянками. ФГ "Спас" не позбавлено можливості звернутися до власника земельної ділянки (орган місцевого самоврядування) для оформлення своїх прав на користування нею.

Розглядаючи цю справу, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виявила правову проблему, яку вважає виключною з огляду на практику вирішення Верховним Судом справ, пов'язаних з правом постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику.

У постановах Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 908/799/17 та від 06 травня 2019 року у справі № 922/2448/18, а також у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі № 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс-16 викладено правову позицію щодо існування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини 2 статті 407 ЦК Українита частини 2 статті 1218 ЗК України.

Так, за змістом частини 1 статті 14 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право, зокрема продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

частини 1 статті 14 Закону України "Про фермерське господарство"передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону України "Про фермерське господарство").

Згідно із стаття 19 Закону України "Про фермерське господарство"майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Відповідно до статті 191 ЦК Українипідприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

За положеннями статті 182 ЦК Українидо складу спадщини входить лише те нерухоме майно, право на яке зареєстровано в органах, що здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

Таким чином, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає державній реєстрації, провадиться після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві.

Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Зі змісту частини 2 статті 92 ЗК Українивбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК Українивизначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за ЗК України не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК Україниправо власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 131 ЗК Українигромадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК Україниз урахуванням вимог ЦК України.

Згідно із частиною 1 статті 407 ЦК Україниправо користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини 2 статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини 2 статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до статті 1225 ЦК Україниправо власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Відповідно до статті 1216 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1218 ЦК Українидо складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Верховний Суд України, ухвалюючи постанови від 05 жовтня 2016 у справі № 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс-16, зробив висновок що аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Верховний Суд України та Верховний Суд, розглядаючи справи за позовами спадкоємців, засновників фермерських господарств, виходив переважно з того, що право постійного користування земельною ділянкою, на підтвердження чого на ім'я засновника фермерського господарства було видано державний акт, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц за позовом СФГ "Козіново" до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про скасування та визнання недійсними наказів та свідоцтв на право приватної власності на земельні ділянки, визнання недійсним договору купівлі-продажу врахував, що спірні земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства належали померлій ОСОБА_9 на праві користування лише на підставі державних актів без укладення відповідного договору про право користування земельними ділянками із власником землі. З урахуванням висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 та у постанові 23 листопада 2016 року № 6-3113цс15, що таке право користування припиняється зі смертю особи, якій належало це право, Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили в позові про визнання недійсними та скасування наказів ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області про безоплатну передачу земельних ділянок відповідачам. На час виникнення спірних відносин фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а отже, у зв'язку зі смертю ОСОБА_9, якому земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється його право користування, що, у свою чергу, припиняє права користування земельними ділянками і СФГ "Козіново". Доводи касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, зводяться до помилкового розуміння інституту права постійного користування землею, який виник на підставі норм, що втратили чинність у зв'язку із набранням чинності ЗК України від 01 січня 2002 року.

Також Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17 за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Держгеокадастру в Сумській області, Сумської районної державної адміністрації, Миколаївської (Северинівської) сільської ради Сумського району Сумської області, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, фермерське господарство "Берізка" про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом, виходячи з висновку, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини, викладеному у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2016 року у справі № 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15, постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, встановивши, що спірна земельна ділянка, надана особі ОСОБА_7 для ведення фермерського господарства відповідно до державного акту на право постійного користування землею без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі та обставини смерті ОСОБА_7, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність відмови у задоволенні позову.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, пославшись на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України у постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15, за якою право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини, встановивши обставини смерті засновника СГ "Вадим", на ім'я якого було видано акт на право постійного користування земельною ділянкою, погодився з висновками суду апеляційної інстанцій про необхідність відмови у позові ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на селянське (фермерське) господарство та права користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом.

10 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, розглядаючи справу № 368/54/17 (провадження № 61-35217св18) дійшов висновку передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права на земельну ділянку в порядку спадкування та зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права на земельну ділянку для відступлення від правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постановах Верховного Суду від 24 січня 2018 у справі № 908/799/17, постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі № 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 у справі № 6-3113цс-16, оскільки суди застосовують норми Земельного кодексу України (зокрема, статтю 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права. З огляду на положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що на сьогодні законодавство не передбачає таке речове право як успадковане володіння землею, але таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах, визначених законом. Крім того, таке право володіння зберігається у користувачів земельної ділянки, а в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому до таких правовідносин мають застосовуватися норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права. За таких обставин, прийняття судами рішень про відмову в позові порушує баланс індивідуального та публічного інтересу (принцип пропорційності) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основположних свобод.

У справі № 368/54/17 встановлені такі обставини.

ОСОБА_6 26 листопада 1991 року набуто право на довічне успадковуване володіння землею для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство "Сльозко".

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер.

При цьому, у довічному володінні ОСОБА_6 на час смерті перебувало дві земельні ділянки - площею 18,85 га та 3,74 га.

06 березня 2008 року в порядку процедури, визначеної статтями 31, 32 ЗК України, голова та члени фермерського господарства "Сльозко" ОСОБА_6, ОСОБА_3 отримали безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради - по 2,89 га кожний.

Державним нотаріусом 18 вересня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме, на земельну ділянку 2,89 га, що належала ОСОБА_6 на праві приватної власності.

14 грудня 2016 року завідувачем Кагарлицької районної державної нотаріальної контори відмовлено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні земельні ділянки після померлого ОСОБА_6 у зв'язку з тим, що згідно з чинним законодавством не передбачена можливість переходу права довічного успадковуваного землеволодіння після смерті володільця.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року зроблено висновок про наявність правових підстав для відступлення у цій справі від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц та постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, оскільки право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що за змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року № 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України № 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права на землю як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

Пунктом 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за ЗК України не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов'язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв'язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку.

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

На відповідні відносини щодо реалізації такого права володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція" та статтею 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид "мирного володіння майном" в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.

Після ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови від 20 листопада 2019 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 11 грудня 2019 року при розгляді справи № 188/1124/15-ц про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8, яка налажала йому на підставі державного акта на право постійного користування землею, виданого 21 вересня 2001 року Петропавлівською районною радою народних депутатів, дійшов висновку про те, що право постійного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане позивачем, оскільки право постійного користування земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані.

Відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК Українисуд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Частиною 4 статті 403 ЦПК Українипередбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Виокремлюючи виключну правову проблему у цій справі, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звертає увагу на необхідність Великій Палаті Верховного Суду уточнити висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року та передати справу № 179/1043/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалюючи постанову від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, стосовно права на спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право на користування земельною ділянкою, при цьому Велика Палата Верховного Суду розглядала справу, у якій засновник фермерського господарства отримав земельну ділянку на підставі державного акта про право на довічне успадковане володіння на підставі Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року.

Велика Палата Верховного Суду, відступаючи від правових позицій вказаних вище, ототожнила поняття "право постійного користування земельною ділянкою" і "право довічного успадкованого володіння".

Отже, розглядаючи цю справу, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду встановила наявність виключної правової проблеми, яка полягає у необхідності забезпечення єдності судової практики у вирішені питання спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право на користування земельною ділянкою, оскільки суди застосовують правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 щодо земельних ділянок, наданих на підставі державного акта про право на користування земельною ділянкою, а не на підставі державного акта про право на довічне успадковане володіння.

Поняття "користування землею" у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року (стаття 7) поряд з постійним (без заздалегідь встановленого строку) передбачало тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до десяти років). Користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей, як правило, мало бути довгостроковим. Для ведення селянського (фермерського) господарства земля надавалася в оренду районною, міською радою (частина третя статті 8). У зазначеному Кодексі запроваджена нова форма володіння землею: довічне успадковуване володіння, яке надавалося громадянам, зокрема, для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, у разі одержання у спадщину жилого будинку або його придбання і т. ін., та постійне володіння, яке надавалося колгоспам, радгоспам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам і організаціям, релігійним організаціям.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 05 грудня 1990 року № 511 "Про вирішення питань, пов'язаних із правом власності на землю" визначено, що громадянам надавалися земельні ділянки для ведення селянського й особистого підсобного господарства, садівництва, будівництва та обслуговування жилих будинків, задоволення інших потреб, передбачених законом, у довічне успадковуване володіння.

Із введенням в дію ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року (в редакції від 13 березня 1992 року) надання такого права не передбачалось, але підпунктом другим пункту 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562 "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" передбачалося, що громадяни, підприємства, установи і організації, які мають у користуванні земельні ділянки, наданні їм до введення в дію Земельного кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Земельний кодекс України (в редакції від 13 березня 1992 року) закріпив право колективної і приватної власності громадян на землю, зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6).

Громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства із земель, що перебувають у державній власності, земля надавалася у постійне користування (без заздалегідь установленого строку), а для городництва, сінокосіння, випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства - у тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до двадцяти п'яти років) (Земельний кодекс України не здійснено.

Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з не переоформленням правового титулу.

Відповідно до роз'яснень викладених у пункті 8 Постанови Верховного Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі", громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.

Відповідно до статті 50 ЗК Української РСР громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. Членам колгоспів та інших сільськогосподарських кооперативів, працівникам сільськогосподарських підприємств (крім дослідних господарств), які побажали вийти з їх складу і вести селянське (фермерське) господарство, за рішенням районної, міської Ради народних депутатів надаються ділянки, що вилучаються із земель зазначених колгоспів, кооперативів і підприємств. Іншим громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки надаються із земель запасу відповідно до статті 50 ЗК У. Громадяни, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть додатково орендувати земельні ділянки для виробничих цілей.

Згідно із статтею 53 ЗК Української РСР громадянин, який веде селянське (фермерське) господарство, може в разі втрати працездатності або досягнення пенсійного віку за рішенням відповідної Ради народних депутатів передавати право володіння земельною ділянкою або надавати її в тимчасове користування одному з членів сім'ї, який веде спільно ним селянське (фермерське) господарство.

Право володіння або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, районними, міськими Радами народних депутатів. Форми державних актів встановлюються Верховною Радою Української РСР. Право тимчасового користування землею (в тому числі і на умовах оренди) оформляється договором (статті 23, 24 ЗК Української РСР).

Таким чином, "право користування земельною ділянкою" і "право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою" - це різні види речового права на земельну ділянку, вони мають різний правовий режим, а отже, правові висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом, не може бути позбавлена права на таке володіння, не підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, оскільки інститут довічного успадковуваного володіння є відмінним від інституту права постійного користування земельною ділянкою.

В свою чергу, як неодноразово відзначала Велика Палата Верховного Суду, в тому числі у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18) у правовідносинах користування земельною ділянкою, яка надана для ведення селянського (фермерського) господарства, після його створення відбувається фактична заміна землекористувача з фізичної особи на юридичну особу - фермерське господарство, тому підлягає вирішенню виключна правова проблема, яка полягає у застосуванні статті 1219 ЦК України при визначені належності до обсягу спадкового майна права постійного користування земельною ділянкою, наданого для ведення селянського (фермерського) господарства.

До висновку про існування виключної правої проблеми за подібних правових відносин дійшла і колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, передаючи на розгляд Великої Палати справу № 922/989/18 за позовом селянського (фермерського) господарства, у якій саме господарство просило визнати за ним право постійного користування земельною ділянкою, після смерті фізичної особи-засновника фермерського господарства, якій надавалась така земельна ділянка.

З огляду на викладене вище, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду як для уточнення висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, так і для вирішення виключної правової проблеми в умовах земельної реформи, оскільки "Boni judicis est ampliare justitiam" - добрі судові рішення зміцнюють правосуддя, чим забезпечується єдність судової практики.

Керуючись частинами 4 та 5 статті 403, частиною 4 статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 179/1043/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання права на спадкове майно, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко