Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.05.2020 року у справі №520/4150/17

Ухвала

16 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 520/4150/17

провадження № 61-8005св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_7, на постанову Одеського апеляційного суду від 13 квітня 2020 року у складі колегії суддів:

Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_4 про виселення.

Позов мотивовано тим, що позивач разом із третіми особами у справі є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_6 у квартирі не проживає, проте проживає брат позивача - ОСОБА_5, який мотивуючи усною згодою батька як одного із співвласника, вселив у спільну квартиру свою співмешканку з дітьми.

Оскільки, спільне життя позивача із відповідачем нестерпне для нього, позивач змушений звернутися до суду із позовом. Відповідачу на праві власності належить будинок за адресою: АДРЕСА_2, в якому і зареєстроване її місце проживання.

ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_8 разом з її неповнолітніми дітьми - ОСОБА_4 та ОСОБА_4, з квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 січня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2 разом із її неповнолітніми доньками ОСОБА_4, ОСОБА_4 з квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що співвласниками квартири є батько та два його сини, сам батько у квартирі тривалий час не проживає, так як переїхав в інше місто. Позивач вказує, що згодом після від'їзду батька, його брат - ОСОБА_5 вселив до квартири свою співмешканку з дітьми, та вони зайняли 2 кімнати, площею 12,7 кв. м та площею 17,0 кв. м. Звернення позивача обумовлено нестерпністю проживання разом із відповідачем, на підтвердження чого, судом досліджено: талон-повідомлення № 040007 від 01 березня 2017 року про звернення позивача до Таїровського ВП Київського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області; заяву про виселення, адресовану дільничному інспектору. Позивачу чиняться перешкоди відповідачем у користування власністю, а саме частиною спірної квартири. У ході експлуатації у жилій кімнаті пл. 17,0 кв. м зроблено перегородку з метою забезпечення відокремленого входу в жилі кімнати пл. 13,6 кв. м та 17,0 кв. м; встановлено, що є можливість використання трьох жилих кімнат квартири відособлено одна від одної, зі спільним використанням інших приміщень (кухні, ванної, вбиральні, коридорів). Як на підставу позовних вимог в частині виселення відповідача ОСОБА_2 позивач посилається на положення статті 116 ЖК України, якою передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. ОСОБА_5 та ОСОБА_2 13 січня 2018 року зареєстрували шлюб, актовий запис № 28, тобто під час розгляду справи, тому юридичне оформлення стосунків відповідача саме в період розгляду справи спрямоване на ускладнення розгляду справи та унеможливлення виконання рішення. У зв'язку із чим, суд першої інстанції погодився із доводами сторони позивача, що відповідач, вселяючись до квартири за довго до реєстрації шлюбу із ОСОБА_5, вселилася без достатніх правових підстав. Тобто, реєстрація шлюбу не є однозначною підставою для вселення відповідача у квартиру, та як наслідок для відмови у задоволенні позову. Тому приймаючи до уваги, що за відповідачем на праві власності зареєстроване нерухоме майно, а також неможливість спільного проживання позивача разом із ОСОБА_2, суд приходить до висновку, що позивачу чиняться перешкоди у користуванні його майном. У зв'язку із чим, позовні вимоги ОСОБА_1 про виселення відповідача підлягають задоволенню, так як обґрунтовані та доведені.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_4, задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 січня 2018 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_4, про виселення з квартири АДРЕСА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, щоособами, які самоправно зайняли житлове приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. На час вселення ОСОБА_2 перебувала в статусі особи, яка без укладання шлюбу проживає з ОСОБА_9, такі обставини сторонами визнаються. Відповідно до вимог сімейного законодавства сім'єю визнаються і особи, які спільно проживають без укладання шлюбу, то такі відносини підлягають правовому захисту. Більш того, на час вирішення спору сторони уклали шлюб, що є підтвердженням тривалих сімейних стосунків та наявності підстав вселення до квартири. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Надаючи оцінку виниклим відносинам з огляду на викладені норми та принципи, апеляційний суд виходив з того, що виселення є втручанням у право особи на повагу до приватного і сімейного життя, оскільки призводить до встановлення заборони сім'ї спільно проживати в квартирі, один зі членів якої має на неї беззаперечне право. Як власник ОСОБА_1 має право на користування належним йому майном, разом із тим, будучи власником лише частини майна, внаслідок вселення інших осіб, цього права не позбавляється, адже за обставинами справи він має окрему кімнату, яка перебуває в його користуванні. В свою чергу, виселення призводить до обмеження інших співвласників у праві розпорядження майном, позбавляє права сім'ю проживати в обраному нею місці проживання, відтак виселення слід вважати непропорційним заходом вирішення спору.

Апеляційний суд вказав, що судом першої інстанції не надана оцінка доводам відповідача про її вселення до квартири зі згоди позивача за кілька років до подання позову, підтвердженням чого може бути факт обрання для дитини ОСОБА_2 школи, яка знаходиться неподалік від спірної квартири. Тривалість проживання відповідачки вбачається і із доводів позовної заяви ОСОБА_1, який посилаючись на умови нестерпного сумісного проживання, первісно подав позовну заяву про виселення саме з таких підстав. З талону-повідомлення №040007 від 01 березня 2017 року, в якому зафіксовано звернення позивача до Таїровського ВП Київського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області, неможливо встановити підстави такого звернення, а з заяви позивача про виселення до дільничного уповноваженого поліції, не підписаної останнім, не вбачається чи саме такого змісту була подана заява, що було предметом заперечень відповідача, втім їм не було надано оцінки.

Тому висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, а рішення - не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України, і підлягає скасуванню із ухваленням нового про відмову в задоволенні позову.

Аргументи учасників справи

У травні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_7, в якій просив оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач своєї згоди на вселення відповідача з дітьми не надавав. Більш того, позивача взагалі не поставили до відома про вселення відповідача та її дітей. Стосовно нестерпного спільного проживання, представником ОСОБА_1 вказувалося тільки в описовій частині позову, а не зазначалось як на його підставу. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного постанові Верховного Суду, а саме в постанові Верховного суду від 31 жовтня 2018 року по справі №463/10111/15 (провадження № 61-13835св18).

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини 1 статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 11 червня 2020 року зазначено, щокасаційна скарга містить передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 463/10111/15 (провадження № 61-13835св18).

У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 463/10111/15 (провадження № 61-13835св18) вказано, що:

"квартира АДРЕСА_4) належала ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 на праві спільної сумісної власності, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18 лютого 2008 року № 1776820. Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 22 січня 2016 року позов ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 до ОСОБА_14, ОСОБА_15 про виділ часток із майна, що є у спільній сумісній власності, задоволено.

Припинено право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_4). Виділено ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 по 1/6 частині вказаної квартири.

У спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_11, ОСОБА_10 та ОСОБА_14, що підтверджується довідкою Виконавчого комітету Брюховичівської селищної ради
(міста Львова) від 23 жовтня 2014 року № 1635.03 лютого 2016 року між ОСОБА_16 та ОСОБА_17 було укладено договір позички (безоплатного найму) частки квартири, за яким позикодавець передала відповідачу в безоплатне користування 1/6 частину спірного житлового приміщення. ОСОБА_16 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5, однак фактично проживає по АДРЕСА_4). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд правильно виходив з того, що відповідач вселився у спірне житлове приміщення без згоди на це інших співвласників квартири, зокрема ОСОБА_11, тобто з порушенням частини 1 статті 358 ЦК України. При цьому судом правильно встановлено, що частка у квартирі ОСОБА_17 в натурі не виділена, порядок користування між співвласниками не визначений ні за домовленістю між ними, ні за рішенням суду. Відтак вимоги позивача про виселення відповідача обґрунтовані.

Доводи ОСОБА_16 про те, що апеляційний суд безпідставно виселив його із спірної квартири, оскільки він проживає у цьому житловому приміщенні на підставі договору позички (безоплатного найму) від 03 лютого 2016 року, не заслуговують на увагу. Як зазначено вище, рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 22 січня 2016 року припинено право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_4 та виділено кожному із співвласників по 1/6 частині вказаної квартири. Тобто право спільної часткової власності на квартиру не припинено, оскільки виділені кожному співвласнику приміщення не перетворилися на окремий об'єкт їх власності. Крім того, не припинено режим спільної часткової власності на приміщення загального користування. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, а позивач своєї згоди на укладення вищевказаного договору та вселення відповідача не давала".

Фактичні обставини

Суди встановили, що квартира, загальною площею 62,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1.

Згідно з технічним паспортом на квартиру, за адресою: АДРЕСА_1, вона складається з 3-х кімнат, житловою площею 43,3 кв. м.

У квартирі проживають ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2 (яка на час звернення з позовом була співмешканкою ОСОБА_5) та її неповнолітні діти ОСОБА_4, ОСОБА_4.

ОСОБА_6 проживає у АДРЕСА_7.

ОСОБА_5 та ОСОБА_2 13 січня 2018 року зареєстрували шлюб.

ОСОБА_2 згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 квітня 2017 року належить на праві приватної спільної часткової власності 12/25 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2.

ОСОБА_4 навчається з 4-го класу в 6-Д класі Одеської загальноосвітньої школи №72 І-ІІІ ступенів Одеської міської ради Одеської області, яка розташована в Київському районі м. Одеси, за адресою: АДРЕСА_8, що знаходиться в районі розташування спірної квартири

Двоє зі співвласників ОСОБА_6 і ОСОБА_5 надали згоду на вселення відповідача з дітьми у цю квартиру.

На час вселення до спірної квартири ОСОБА_2 перебувала в статусі особи, яка без укладання шлюбу проживає з ОСОБА_9.

Позиція Верховного Суду

У пункті 5 частини 1 статті 396 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункті 5 частини 1 статті 396 ЦПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Аналіз пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України свідчить, що якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то касаційне провадження закривається.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що "під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин".

У справі, що переглядається, співвласник квартири пред'явив вимогу до члена сім'ї іншого співвласника спірної квартири та її дітей про виселення.

Встановлені фактичні обставини: спірна квартира належить співвласникам на праві спільної сумісної власності; на час вселення відповідач без укладення шлюбу проживала з одним із співвласників, який проживає в спірній квартирі; позивач декілька років до подання позову не висловлював заперечень щодо проживання відповідача у спірній квартирі; у січні 2018 року відповідач та один із співвласників зареєстрували шлюб.

У справі № 463/10111/15 (провадження № 61-13835св18) співвласник квартири пред'явив вимогу до відповідача про виселення та стягнення компенсації моральної шкоди. Встановлені фактичні обставини: спірна квартира належала співвласникам на праві спільної часткової власності; відповідач вселився в спірну квартиру на підставі договору позички з одним з співвласників, який в цій квартирі не проживав; позивач своєї згоди на укладення договору позички та вселення відповідача не давала; відповідач не був членом сім'ї співвласника спірної квартири на момент ухвалення рішення суду.

Таким чином, висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду в справі № 463/10111/15 (провадження № 61-13835св18) та на який посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, до правовідносин, в справі, що переглядається.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З урахуванням того, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України Верховним Судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження.

Керуючись статтями 260, 396, 400 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження в справі № 520/4150/17 за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_7, на постанову Одеського апеляційного суду від 13 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про виселення.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов