Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.02.2021 року у справі №137/1499/20

Ухвала

Іменем України

15 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 137/1499/20

провадження № 61-1547ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Літинського районного суду Вінницької області від 11 листопада 2020 року у складі судді Желіховського В. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Оніщука В. В., Голоти Л. О., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, у якій просив встановити факт, що має юридичне значення стосовно його поранення під час виконання обов'язків військової служби в зоні проведення антитерористичної операції (далі - АТО), на території Донецької області у вересні 2015 року.

Ухвалою Літинського районного суду Віннциької області від 11 листопада 2020 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 24 грудня 2020 року, відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що встановлення факту отримання поранень під час виконання бойового завдання виключає можливість встановлення цього факту в судовому порядку, оскільки законодавством передбачено інший порядок встановлення таких фактів, зокрема, повноваження щодо встановлення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) військовослужбовців покладені на військово-лікарські комісії, а повноваження щодо оформлення довідки про обставини травми надані командиру (начальнику) військової частини. При цьому відмова відповідного органу може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

У січні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Літинського районного суду Віннциької області від 11 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у вищевказаній справі, в якій посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить оскаржувані ухвалу та постанову скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його заяву.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, зокрема не врахувавши показання свідків, наявні військово-облікові та медичні документи. Зокрема у заяві про встановлення факту ОСОБА_1 вказував, що він неодноразово звертався до військової частини про надання відповідних документів для отримання пенсії, проте його звернення були проігноровані. Після чого у липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до військового прокурора Вінницького гарнізону Центрального регіону України, яке було направлено Військовому комісару Вінницького обласного військового комісаріату.

Вінницьким обласним військовим комісаріатом надано відповідь на звернення, відповідно до якої направлено запит для отримання необхідних документів до Літинського військового комісаріату Вінницької області. У свою чергу Літинський військовий комісаріат Вінницької області направив запит до військової частини А2738 про витребування необхідних документів. Оскільки на момент звернення до суду з заявою відповіді з військової частини не надійшло, зазначене на думку заявника свідчить про приховування військовою частиною факту бойового завдання, яке виконувала його група. З огляду на що, підтвердити факт отримання поранення можливо лише у судовому порядку.

Крім того, заявник зазначає, що судами різних областей України приймаються різні по суті судові рішення в аналогічних правовідносинах.

У відкритті касаційного провадження у цій справі необхідно відмовити з таких підстав.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно з абзацом 2 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з положеннями частини 4 статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Відповідно до частини 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому Частиною 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 частини 2 статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Перелік фактів що можуть бути встановлені в судовому порядку передбачений частиною 1 статті 315 ЦПК України.

Встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, не зазначених у частиною 1 статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можливо лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до пункт 1 частини 1 статті 186 ЦПК України суд відмовляє у відкритті провадження, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно з роз'ясненням пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

У пункті 2 вище зазначеної постанови містяться роз'яснення про те, що суди при вирішенні питання про підвідомчість справи мають право враховувати норми законодавчих актів, якими передбачено не судовий порядок встановлення певних фактів або визначено факти, які в даних правовідносинах можуть підтверджуватися рішенням суду. Не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород.

У пункті 1.1. Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402 (далі - Положення) встановлено, що військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров'я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних, установлює причинний зв'язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Абзацом 6 пункту 1.3 Положення визначено, що основними завданнями військово-лікарської експертизи є визначення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтва) у військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів, які призвані на збори, у осіб, звільнених із військової служби, а також причинного зв'язку захворювань, поранень, які заподіяли військовослужбовцям смерть.

Пунктом 2.1. Положення передбачено, що для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі). Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії (далі - ЛЛК)) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця. Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов'язкові до виконання.

У пункті 3 розділу II Положення визначено, що нещасний випадок, про який не було своєчасно повідомлено командуванню військової частини або внаслідок якого втрата працездатності настала не відразу, розслідується згідно з цією Інструкцією протягом місяця з дня надходження рапорту потерпілого військовослужбовця або заяви особи, яка представляє його інтереси.

У разі переформування військової частини, у якій стався такий нещасний випадок, розслідування проводиться її правонаступником, а у разі ліквідації військової частини за відсутності її правонаступника встановлення факту настання нещасного випадку розглядається у судовому порядку.

Якщо рішенням суду встановлено факт настання нещасного випадку, розслідування організовує та проводить вищий орган військового управління, якому підпорядковувалась ліквідована військова частина.

У пункті 21 розділу II Положення регламентований Порядок встановлення причинного зв'язку захворювань (поранень, контузій, травм, каліцтв) у військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, які призвані на збори, та колишніх військовослужбовців зі службою у Збройних Силах України.

Відповідно до пунктів 21.3. розділу II Положення причинний зв'язок захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців визначають штатні ВЛК; у колишніх військовослужбовців інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та військових формувань колишнього СРСР, правонаступниками яких вони стали, - штатні ВЛК цих військових формувань та оформлюють протоколом за формою, наведеною в додатку 19.

За змістом пунктів 21.7. та 21.12. розділу II Положення постанова ВЛК про причинний зв'язок поранення (травми, контузії, каліцтва) приймається відповідно до висновку, зазначеного в довідці про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), або засвідченої копії Акта про нещасний випадок (додаток 1 до Інструкції про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 06 лютого 2001 року № 36, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 23 лютого 2001 року за № 169/5360 (зі змінами)), у яких зазначаються обставини отримання поранення (контузії, травми, каліцтва).

Причинний зв'язок захворювань (поранень) у колишніх військовослужбовців, які пройшли медичний огляд раніше, у ВЛК розформованих військових або прикордонних округів, груп військ, родів військ, визначають (переглядають) штатні ВЛК за територіальним принципом, де проживають колишні військовослужбовці, у межах територіальної відповідальності штатних ВЛК.

Таким чином, для встановлення причинного зв'язку захворювання з отриманням травми (поранень, контузій, каліцтва) отриманих під час бойових дій у період проходження військової служби військовослужбовця визначено спеціальний позасудовий порядок, орган, який уповноважений приймати таке рішення, встановлено перелік документів, необхідних для встановлення такого зв'язку і порядок подальшого оскарження рішення цього органу в судовому порядку і під час дослідження обставин відмови в позовному провадженні можуть досліджуватися, зокрема, докази, надані особою на підтвердження такого факту з іншими обставинами, заслуховуватись доводи і заперечення сторін. Перекладання на суд функцій такого органу суперечить вимогам закону, створює умови для уникнення встановленої законодавством процедури.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту отримання поранення під час виконання обов'язків військової служби в зоні проведення АТО, на території Донецької області, ОСОБА_1 посилався на те, що у вересні 2015 року отримав бойове поранення, у зв'язку з чим проходив лікування у медичній частині військової частини. Під час звільнення в запас ним виявлено, що таке поранення не зафіксовано в його військових документах. На підтвердження цього заявник посилався на пояснення свідків.

Відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, посилаючись на пункт 1 частини 1 статті 186 ЦПК України, обґрунтовано зазначив, що діючим законодавством України визначено позасудовий порядок встановлення факту отримання поранення під час бойового завдання, так як з'ясування і фіксація таких відомостей віднесена до повноважень інших органів та посадових осіб.

Зазначені у касаційній скарзі доводи щодо неможливості отримати документи про обставини поранення у військовій частині, де проходив військову службу, зокрема посилання на відповіді військової частини, військового прокурора, Вінницького обласного військового комісаріату, Літинського військового комісаріату Вінницької області, не свідчать про відмову таких органів у розгляді звернення ОСОБА_1.

Натомість розгляд такої заяви судом є фактично перебиранням на себе органом судової влади функції, яку покладено на спеціально уповноважений орган, що має відповідну компетенцію. При цьому заявник не навів обставин, які б свідчили про неможливість отримання документа, що посвідчує обставини його поранення в інший спосіб. З урахуванням наведеного, суди дійшли правильного висновку, що зазначена заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна вирішуватись у позасудовому порядку відповідно до встановленої законодавством процедури.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 233/2929/17 (провадження № 14-284цс19).

Доводи заявника про наявність неоднакової судової практики у різних судах першої та апеляційної інстанцій не спростовують висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях, які відповідають зазначеній вище позиції Верховного Суду.

Правильне застосовування судами норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у скарзі доводи зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником норм законодавства та не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Таким чином, оскаржувані судові рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись частинами 4 , 6 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Літинського районного суду Вінницької області від 11 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 грудня 2020 року відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик