Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.05.2021 року у справі №622/1379/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 622/1379/19

провадження № 61-4699ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - керівник Дергачівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області,

відповідачі: ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року у справі за позовом керівника Дергачівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про скасування наказів, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області звернувся з позовом до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про скасування наказів, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки.

Ухвалою Золочівського районного суду Харківської області від 18 січня 2021 року позов залишено без розгляду.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Постановою Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задоволено, ухвалу Золочівського районного суду Харківської області від 18 січня 2021 року скасовано, справу передано для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Не погоджуючись із постановою Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року, ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначене судове рішення і залишити в силі ухвалу Золочівського районного суду Харківської області від 18 січня 2021 року.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).

Підставою касаційного оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року заявник вказує порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зазначаючи, що наявні правові підстави для залишення позову керівника Дергачівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області без розгляду.

Заявник вказує, що прокурор не обґрунтував наявності визначених законодавством підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, зокрема не довів, що компетентний орган, який прокурор зазначив як позивача, не здійснює своїх повноважень щодо захисту інтересів держави. ОСОБА_1 стверджує, що прокурор не надав компетентному органу розумного строку для вжиття ним заходів після того, як цьому органу стало відомо про можливе порушення інтересів держави.

Вважає, що направлення повідомлення прокурором не свідчить про дотримання ним вимог частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Також підставою касаційного оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, у постановах Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 923/129/17, від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18, від 1 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 5 листопада 2018 року у справі № 910/4345/18, від 18 серпня 2020 року у справі № 914/1844/18.

Згідно із положеннями частини 4 статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Згідно з частиною 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначеного судового рішення.

Постановляючи ухвалу, Золочівський районний суд Харківської області виходив із того, що прокурор не обгрунтував наявність правових підстав для представництва та не набув процесуального статусу органу, якому Законом України "Про прокуратуру" надано право захищати права, свободи та інтереси визначеного прокурором позивача (спеціальної процесуальної правоздатності), тому наявні правові підстави для залишення позову без розгляду на підставі

пункту 2 частини 1 статті 257 ЦПК України.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції Харківський апеляційний суд вказав, що наявність підстав для представництва прокурором належним чином обґрунтована.

Спірна земельна ділянка з кадастровим номером 6322680500:02:000:0386, площею 27 га перейшла із земель державної власності до земель комунальної власності Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області, яка повинна вживати заходів щодо її збереження, належного використання, у тому числі використання відповідно до вимог чинного законодавства.

Проте, наказом Управління Держземагенства у Харківській області № 4713-СГ від 22 грудня 2015 року ОСОБА_1 надано в оренду вказану земельну ділянку державної власності для ведення фермерського господарства строком на 49 років. ОСОБА_1 не мав на меті створити нове фермерське господарство, а виключно розширити земельний банк вже існуючого фермерського господарства без проведення земельних торгів, тому його дії суперечать Закону України "Про фермерське господарство".

При цьому Золочівською селищною радою Золочівського району Харківської області, як органом державної влади, уповноваженим на розпорядження землями сільськогосподарського призначення, жодних заходів з метою поновлення порушених інтересів держави не вчинено, тому наявні підстави для представництва її інтересів у суді.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що прокурор, звертаючись до Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області, до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", фактично надав компетентному органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави.

Також, приймаючи постанову, апеляційний суд урахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17,

від 2 грудня 2020 року у справі № 127/10502/18, у постанові Верховного Суду України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № 21-1393а17.

Судом апеляційної інстанції за матеріалами справи установлено, що у грудні 2019 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської областізвернувся з позовом до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про скасування наказів, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки.

В обґрунтування позову керівник Дергачівської місцевої прокуратури зазначив, що наказом Управління Держземагенства у Харківській області № 4713-СГ від 22 грудня 2015 року ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь площею 27 га з кадастровим номером undefined, яка розташована за межами населених пунктів Олександрівської сільської ради на території Золочівського району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

28 грудня 2015 року Головним управлінням Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_1 укладено договір оренди вказаної земельної ділянки.

12 травня 2016 року Головним управлінням Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду про внесення змін до договору оренди земельної ділянки, якою визначено розмір орендної плати.

Також позивач вказав, що розпорядженням Золочівської райдержадміністрації від 3 липня 1997 року № 372 ОСОБА_1 надано земельна ділянка площею 43,28 га на території Одноробівської сільської ради для розширення фермерського господарства, на підставі якого відповідач отримав державний акт на право постійного користування землею.

Крім того, ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 7,25 га, розташована на території Одноробівської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та земельна ділянка площею 5,1958 га, розташована на території Олександрівської сільської ради Золочівського району для ведення фермерського господарства.

ОСОБА_1 є засновником та керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження-1881", Селянської Спілки Управління Фермерських Господарств та Фермерського господарства "Альфа".

Керівник Дергачівської місцевої прокуратури вважав, що, звертаючись до Головного управління Держземагенства у Харківській області із заявою про отримання земельної ділянки, ОСОБА_1 мав на меті не створити нове фермерське господарство, а розширити земельний банк вже існуючого Фермерського господарства "Альфа" без проведення земельних торгів.

Вказані дії ОСОБА_1, на думку прокурора, свідчать про грубе порушення відповідачем норм законодавства.

Керівник Дергачівської місцевої прокуратури повідомив голову Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області про прийняття рішення щодо представництва в суді інтересів держави та звернення до суду із позовом у порядку частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Судом апеляційної інстанції за матеріалами справи також установлено, що Золочівська селищна рада Харківської області подала до суду заяву про залишення позову без розгляду.

Ухвалою Золочівського районного суду Харківської області від 18 січня 2021 року позов керівника Дергачівської місцевої прокуратури залишено без розгляду.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому статті 1 Закону України "Про прокуратуру", здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що на прокуратуру покладається функція представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених Пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про прокуратуру" та главою 12 розділу III ЦПК України.

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи

державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення Європейського суду з прав людини від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії").

Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої

статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший-третій частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України, зокрема у ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Системне тлумачення частин 4 , 5 статті 56 ЦПК України та

статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19).

Виходячи зі змісту наведених норм права, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд зобов'язаний дослідити чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Таким чином у кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд - перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав на дотримання прокурором визначеної частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" попередньої процедури щодо обов'язку попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень.

Вивчивши матеріали справи, урахувавши правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, суд апеляційної інстанції надав належну оцінку тій обставині, що звернення до відповідного компетентного органу мало місце до подачі позову, як того вимагає закон, і дійшов правильного висновку про помилковість застосування судом першої інстанції пункту 2 частини 1 статті 257 ЦПК України.

Вказаним спростовуються доводи касаційної скарги про наявність правових підстав для залишення позову керівника Дергачівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області без розгляду.

Доводи касаційної скарги про те, що направлення повідомлення прокурором не свідчить про дотримання ним вимог частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", відхиляються касаційним судом з огляду на наступне.

Звернувшись до відповідного компетентного органу в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надав йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подачі позову в установленому законом порядку.

Проте, у свою чергу, Золочівська селищна рада Харківської області жодних дій не вчинила, зокрема, відповіді прокурору не надала, із позовом до суду не звернулася.

Твердження заявника про незастосування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду також відхиляються касаційним судом, оскільки, приймаючи оскаржувану постанову, апеляційний суд урахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17,

від 2 грудня 2020 року у справі № 127/10502/18, у постанові Верховного Суду України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № 21-1393а17.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судового рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v.

France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, прийнятою із додержанням норм процесуального права й підстави для її скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 3 березня 2021 року у справі за позовом керівника Дергачівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про скасування наказів, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук