Історія справи

Ухвала КГС ВП від 13.09.2020 року у справі №904/6249/19

УХВАЛА

03 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 904/6249/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Пількова К. М., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Романчук Д. В.,

представники учасників справи:

позивача - не з'явилися,

відповідача - не з'явилися,

третя особа - не з'явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Обласного комунального підприємства "Фармація"

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28.07.2020 (суддя: Парусніков Ю. Б. - головуючий, Білецька Л. М., Верхогляд Т. А.) і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2020 (суддя Золотарьова Я. С. ) у справі

за позовом Обласного комунального підприємства "Фармація"

до Комунального закладу "Дніпропетровський спеціалізований клінічний медичний центр матері та дитини ім. проф. М. Ф. Руднєва" Дніпропетровської обласної ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Дніпропетровська обласна рада

про визнання договору оренди нерухомого майна продовженим,

ВСТАНОВИВ:

1. У грудні 2019 року Обласне комунальне підприємство "Фармація" (далі - ОКП "Фармація") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Комунального закладу "Дніпропетровський спеціалізований клінічний медичний центр матері та дитини ім. проф. М. Ф. Руднєва" Дніпропетровської обласної ради (далі - КЗ "Дніпропетровський спеціалізований клінічний медичний центр матері та дитини ім. проф. М. Ф. Руднєва" ДОР) про визнання договору оренди нерухомого майна спільної власності територіальних громад Дніпропетровської області від 24.03.2017 № 180-8/VII-2/24 продовженим з
01.11.2019 на той самий строк, а саме на 2 роки 5 місяців і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно з пунктом 11.1 договору строк його дії визначений з 01.06.2017 до 01.11.2019 і становить 2 роки 5 місяців. Маючи намір продовжити користуватися майном і після 01.11.2019, з метою реалізації свого переважного права на укладення договору оренди майна на новий строк, яке закріплено у пункті 12.2 договору, частині 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 285 Господарського кодексу України та частині 1 статті 777 Цивільного кодексу України, ОКП "Фармація" звернулося до відповідача з листом від 17.10.2019 № 5/1043 з проханням погодити укладення договору оренди приміщення на новий строк на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Проте відповідач у відповідь на зазначений лист не запропонував позивачеві жодних змін або нових умов оренди, натомість повідомив (лист від 22.10.2019 № 820) про необхідність участі позивача в конкурсі для реалізації переважного права на укладення договору, чим порушив переважне право позивача - орендаря на укладення договору оренди майна на новий строк, а також вимоги законодавства, а саме частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 285 Господарського кодексу України та частини 1 статті 777 Цивільного кодексу України.

Отже позивач зазначив, що має право і законне сподівання та обґрунтоване очікування на продовження орендних правовідносин з відповідачем щодо орендованого майна, а також на судовий захист цього права у разі його порушення.

2. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2020, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від
28.07.2020, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення аргументовано тим, що виходячи з положень частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та з урахуванням наявності заперечень відповідача щодо продовження строку дії договору, яке направлене позивачеві до закінчення строку дії договору (лист від 22.10.2019 № 820), що не заперечується позивачем, договірні відносини між сторонами щодо оренди нерухомого майна за спірним договором припинилися у зв'язку з закінченням строку його дії.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку щодо безпідставності доводів позивача про порушення його переважного права на укладення договору оренди зазначеного майна на новий строк та вимог частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 285 Господарського кодексу України і частини 1 статті 777 Цивільного кодексу України, оскільки як зазначив Верховний Суд України у постанові від 17.05.2017 у справі № 3-122гс17 сутністю переважного права є укладення договору найму на новий строк зі встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Наймач повинен повідомити наймодавця про своє переважне право у строк, визначений у договорі, або в розумний строк до закінчення строку договору найму.

Так, порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, матиме місце за наявності певних умов (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 923/759/18).

Водночас, суди установили, що позивач помилково ототожнив правовий інститут пролонгації договору оренди державного чи комунального майна (продовження договору на той же строк і на тих самих умовах), закріпленого в частині 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору, та правового інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок переважного права добросовісного орендаря (частині 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"), реалізація якого в разі незгоди орендодавця може бути предметом спору в господарському суді.

3. Не погоджуючись із судовими рішеннями у справі ОКП "Фармація" просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28.07.2020 та ухвалити нове рішення, яким скасувати рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2020 і задовольнити позовні вимоги ОКП "Фармація", наголошуючи на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції норм матеріального права.

Підстави звернення з касаційною скаргою обґрунтовано посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку із неприйняттям судами до уваги правового висновку щодо застосування частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", викладеного у пункті 3 розділу "Спори, що виникають із договорів найму (оренди), лізингу" висновків Верховного Суду України, викладених у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України, за І півріччя 2017 року, у якому Верховний Суд України зробив висновок, що у разі наміру власника майна використовувати його для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору. Наймач повинен повідомити наймодавцю про своє переважне право у строк, визначений у договорі або у розумний строк до закінчення договору найму. У разі якщо наймач не надсилає повідомлення наймодавцеві, він відмовляється від здійснення свого переважного права. На виконання викладених вимог суд встановлює з якою метою використовуватиметься нерухоме майно, що є предметом договору. Обставина, що майно буде знову передаватися в оренду свідчитиме про порушення власником вимог, установлених частиною 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 914/433/16, від 20.04.2016 у справі № 909/794/15 та в постановах Верховного Суду від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17 і від 04.09.2018 у справі № 925/1223/17.

Проте, суд апеляційної інстанції не врахував зазначених правових висновків та не встановив, що за три місяці до припинення договору оренди від 24.03.2017 відповідач відповідно до частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не попередив позивача про намір використовувати майно для власних потреб, що давало позивачеві право скористатися своїм переважним правом на продовження орендних правовідносин з відповідачем.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду та не встановив, що лист відповідача від 22.10.2019 № 820 не містить жодних умов продовження орендних правовідносин, які б мав погодити або відхилити позивач (орендар) для реалізації свого переважного права на продовження таких правовідносин. При цьому, незгода орендаря з позицією орендодавця про продовження орендних правовідносин на конкурсних засадах не свідчить про втрату орендарем свого переважного права на укладення договору оренди на новий строк.

Скаржник у касаційній скарзі зазначив про неприпустимість ігнорування національними судами практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо захисту права власності про що наголошено у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 914/433/16, а також постановах Верховного Суду від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17 і від 04.09.2018 у справі № 925/1223/17.

Порушення переважного права позивача на продовження орендних правовідносин змусило ОКП "Фармація" звернутися до суду за захистом свого переважного права на продовження користування орендованим майном саме шляхом установлення господарських правовідносин через визнання договору оренди від 24.03.2017 продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Про право позивача на ефективний засіб правового захисту, передбачений статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), про що наголошено у постанові Верховного Суду від 04.12.2018 у справі 908/2273/17.

3.1. КЗ "Дніпропетровський спеціалізований клінічний медичний центр матері та дитини ім. проф. М. Ф. Руднєва" ДОР у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, акцентуючи на неправильному застосуванні скаржником Конвенції та положень статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

4. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

5. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у наведеному випадку не підтвердилися з огляду на таке.

6. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

7. Суди попередніх інстанцій установили, що 24.03.2017 між КЗ "Дніпропетровський спеціалізований клінічний медичний центр матері та дитини ім. проф. М. Ф.

Руднєва" ДОР (орендодавець) та ОКП "Фармація" (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна спільної власності територіальних громад Дніпропетровської області № 180-8/VII-2/24, за умовами якого орендодавець на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 24.03.2017 № 180-8/VII передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нерухоме майно - приміщення, загальною площею 30,7 м2, розташоване на першому поверсі 2-поверхової будівлі хірургічно-адміністративного корпусу, розташованого за адресою: м. Дніпро, проспект Пушкіна, 26, яке перебуває на балансі орендодавця, для розміщення аптечного пункту.

Згідно з пунктом 11.1 договору він набирає чинності з моменту підписання сторонами і діє з 01.06.2017 по 01.11.2019.

Договір припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено (пункт 12.5 договору).

У пункту 12.2 договору передбачено, що після закінчення терміну дії цього договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін.

Суди установили, що орендодавець направив на адресу орендаря лист від 23.07.2019 № 572, в якому попередив про закінчення терміну дії договору 01.11.2019 та зазначив, що у випадку виявлення бажання подальшого перебування на території закладу потрібно оформити договірні взаємовідносини у порядку визначеному чинним законодавством.

17.10.2019 орендар направив орендодавцеві лист № 5/1043, в якому зазначив про наявність наміру продовжити оренду приміщення за тим самим цільовим призначенням та просив відповідно до частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та статті 777 Цивільного кодексу України погодити укладення договору оренди на новий строк і на тих самих.

Орендодавець листом від 22.10.2019 № 820 повідомив орендаря, що не погоджує укладення договору оренди на новий строк на умовах діючого договору та втретє попереджає про те, що термін дії договору закінчується 01.11.2019. Просив звільнити орендоване приміщення 01.11.2019.

Орендодавець у зазначеному листі зауважив, що згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" державну політику у сфері оренди здійснюють органи місцевого самоврядування - щодо майна, яке перебуває в комунальній власності. Так, продовження відносин оренди на новий термін з орендарем відбувається шляхом укладення договору оренди на новий термін у порядку, передбаченому в додатку до рішення Дніпропетровської обласної ради від 27.12.2011 № 200-10/VІ "Положення про порядок передачі в оренду нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад області" (далі - Положення). Згідно з пунктами 1.7,3.2 Положення передача в оренду комунального майна здійснюється на конкурсних засадах, що полягає у визначенні орендаря, який запропонував найбільшу орендну плату при виконанні інших умов конкурсу. У разі участі у конкурсі орендаря, який попередньо орендував це приміщення і належним чином виконував свої обов'язки, при настанні ситуації рівних умов серед претендентів на право орендувати приміщення, має переважне право (а. с. 20).

8. У справі № 904/6249/19 предметом позову була вимога ОКП "Фармація" про визнання договору оренди нерухомого майна спільної власності територіальних громад Дніпропетровської області від 24.03.2017 № 180-8/VII-2/24 продовженим з
01.11.2019 на той самий строк, а саме на 2 роки 5 місяців і на тих самих умовах, які були передбачені договором, на підставі пункту 12.2 договору, частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 285 Господарського кодексу України та частині 1 статті 777 Цивільного кодексу України.

9. Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини 1 статті 759 та статті 761 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

У частиною 1 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Аналогічною за змістом є частина 4 статті 284 Господарського кодексу України за змістом якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Згідно зі статтею 764 Цивільного кодексу України якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Відповідно до частиною 1 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яку визначено позивачем підставою позову, після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.

Суди установили, що згідно з пунктом 12.5 договору він припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.

Пунктом 12.2 договору передбачено, що після закінчення терміну дії цього договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін.

Відповідно до пункту 12.3 договору продовження договору оренди на новий термін з орендарем відбувається шляхом укладення договору оренди на новий термін.

Згідно з положеннями статті 285 Господарського кодексу України орендар має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди.

За змістом частини 1 статті 777 Цивільного кодексу України наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк.

Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов'язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що реалізацією переважного права орендаря майна є укладення договору оренди на новий строк зі встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне продовження (поновлення).

10. У постанові Верховного Суду від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17, на незастосування висновків у якій посилався заявник касаційної скарги, зазначено, що за наявності наміру передати майно в оренду та наявності попереднього орендаря, який належно виконував свої обов'язки за договором оренди, за інших рівних умов право вибору орендодавцем орендаря прямо обмежено передбаченим частиною 1 статті 285 Господарського кодексу України та частиною 1 статті 777 Цивільного кодексу України переважним правом такого попереднього орендаря. Таке обмеження узгоджується з загальними положеннями частини 2 статті 319 Цивільного кодексу України, згідно з якою власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Отже, в окремих випадках розсуд власника може бути обмежений законом, як у цьому випадку частиною 1 статті 285 Господарського кодексу України та частиною 1 статті 777 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд України у постановах від 25.05.2016 у справі № 911/1707/15 та від
25.02.2015 № 6-219цс14 зробив правовий висновок, що порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, матиме місце при укладенні договору оренди: із новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право; у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права; укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об'єкт оренди для власних потреб.

Порушенням переважного права орендаря буде також укладення договору з новим орендарем на умовах, які були б прийнятними для попереднього орендаря (постанова Верховного Суду від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17).

Баланс захисту прав орендодавця та орендаря полягає в тому, що:

- власник-орендодавець захищений правом вибору, здавати або не здавати своє майно в оренду, та правом змінювати умови договору при його переукладенні на новий строк;

- орендар, який належно виконував свої обов'язки за договором оренди, захищений тим, що за прийнятності для нього нових умов, саме він має переважне право укладення нового договору перед будь-якими іншими особами.

При цьому, у зазначеній постанові від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17 Верховний Суд вказав на нетотожність понять поновлення договору оренди на той самий строк та на тих же умовах відповідно до статті 764 Цивільного кодексу України та переважного права на укладення нового договору оренди відповідно до статті 777 Цивільного кодексу України.

Як свідчать матеріали справи підставою позову ОКП "Фармація" визначено положення частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та положення статті 777 Цивільного кодексу України.

Суди попередніх інстанцій установили, що у справі, яка розглядається, позивач мотивує свої вимоги взаємовиключними доводами, оскільки переважне право на укладення договору оренди комунального майна перед іншими особами, які претендують на це ж майно, реалізується шляхом укладення нового договору оренди на погоджених з орендодавцем умовах, а не у зв'язку із продовженням користування орендарем майном та відсутністю заперечень орендодавця проти цього протягом одного місяця після закінчення строку дії договору.

Відмінними є правовий інститут пролонгації договору оренди державного чи комунального майна, закріплений у частині 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору та правовий інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок переважного права добросовісного орендаря - частині 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди установили, що як свідчать матеріали справи орендодавець висловив заперечення щодо продовження строку дії договору (лист від 22.10.2019 № 820, який направлено орендареві до закінчення дії договору), отже договірні правовідносини між сторонами стосовно оренди нерухомого майна за спірним договором припинилися у зв'язку з закінченням строку дії договору.

Позивач не довів обставини існування іншого реального претендента на оренду, укладення з ним договору, так і щодо досягнення домовленості сторонами щодо умов договору оренди, як підстави для набуття орендарем переважного права на укладення договору на новий термін.

У разі недосягнення сторонами відповідної домовленості переважне право припиняється (пункт 3 частини 1 статті 777 Цивільного кодексу України).

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у разі виникнення обставин, з якими закон пов'язує набуття переважного права на укладення договору оренди на новий термін (рівність умов, запропонованих претендентами; укладення договору оренди з іншою особою, відсутність у власника наміру використовувати майно для своїх потреб), ОКП "Фармація" не позбавлене можливості звернутися за судовим захистом свого переважного права.

11. Звертаючись з касаційною скаргою ОКП "Фармація" обґрунтовує підстави звернення, з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, незастосуванням судами правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 914/433/16, від 20.04.2016 у справі № 909/794/15 та в постановах Верховного Суду від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17 і від 04.09.2018 у справі № 925/1223/17 щодо застосування до спірних правовідносин частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" стосовно того, що орендодавець не попередив орендаря про намір використовувати майно для власних потреб, що давало позивачеві право скористатися своїм переважним правом на продовження орендних правовідносин з відповідачем.

Так, у постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі № 909/794/15 скасовано судові рішення судів попередніх інстанцій, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у зв'язку із встановленням судами обставин про своєчасне та належне повідомлення орендодавцем про намір використовувати майно для власних потреб, проте залишенням судами поза увагою необхідність дослідження обставин стосовно мети використання нерухомого майна, оскільки передача в подальшому цього майна в оренду свідчитиме про порушення власником майна вимог, встановлених частиною 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

У постанові від 17.05.2017 у справі № 914/433/16 Верховний Суд України також скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив про необхідність встановлення судами обставин мети використання майна орендодавцем для власних потреб.

Разом з цим, у справі № 914/433/16 постановою від 07.02.2018 Верховний Суд залишив без змін судові рішення, ухвалені за результатами нового розгляду справи, про задоволення первісних позовних вимог Управління майном спільної власності Львівської обласної ради до товариства про виселення з безпідставно займаних приміщень та відмовлено у задоволенні зустрічних позовних вимог товариства про визнання договору оренди нерухомого майна продовженим на той самий строк.

Суд касаційної інстанції, враховуючи установлені судами обставини щодо неможливості застосування до спірних правовідносин положень пункту 6.3 договору (якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодна із сторін не заявить письмово про припинення договірних правовідносин, договір вважається продовженим на наступний календарний термін, передбачений договором, на тих самих умовах), з огляду на наявність відмови орендодавця на продовження дії договору, здійснену орендодавцем у строки, передбачені статтею 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", дійшов висновку про правомірність висновків судів про відсутність правових підстав вважати договір оренди продовженим на той самий строк.

Суди у справі № 914/433/16 установили, що підставою зустрічних позовних вимог товариства про визнання договору оренди нерухомого майна продовженим на той самий строк позивачем обрано саме інститут пролонгації договору, закріплений частиною 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

У той же час, підставою позову у справі, яка розглядається, позивач визначив інститут переважного права, закріплений у частині 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Отже правовідносини у справі № 914/433/16 і справі № 904/6249/19 не є подібними.

При цьому, постановами Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі № 909/794/15 і від17.05.2017 у справі № 914/433/16, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, скасовано судові рішення, а справи направлено на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку із невстановленням судами всіх обставин справи, зокрема, щодо мети використання орендодавцем нерухомого майна для уникнення можливого порушення положень частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо реалізації орендарем свого переважного перед іншими претендентами права на отримання майна в оренду.

При цьому, як вже зазначалося, суди у справі, яка розглядається, установили недоведення позивачем (орендарем) існування іншого реального претендента на оренду, укладення з ним договору, так і щодо досягнення домовленості сторонами щодо умов договору оренди, як підстави для набуття орендарем переважного права на укладення договору на новий термін.

12. Щодо посилань заявника касаційної скарги на незастосування судами правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17, колегія суддів зазначає, що предметом спору у зазначеній справі була вимога товариства про визнання договору оренди майна (приміщення) з правом викупу продовженим і визнання права власності на приміщення.

У постанові від 18.01.2018 суд касаційної інстанції частково скасовуючи судові рішення про відмову у задоволенні позову про визнання договору продовженим і направляючи справу в цій частині на новий розгляд зазначив, зокрема, що виходячи з положень частини 1 статті 285, частини 1 статті 777, а також статей 3, 319 Цивільного кодексу України порушення переважного права орендаря матиме місце при укладенні договору оренди з новим орендарем на умовах, які були б прийнятними для попереднього орендаря.

При цьому, суди у справі № 910/12017/17 установили факт своєчасного та належного повідомлення орендарем наміру реалізувати переважне право та укладення договору оренди на новий строк та висловлення орендодавцем відмови із зазначенням двох взаємовиключних підстав: непогодження з розміром орендної плати, запропонованої орендарем та використання майна для власних потреб. Водночас, непогодження з розміром орендної плати свідчить про намір здавати майно в оренду.

Суд касаційної інстанції звернув увагу, що з'ясування питання з якої саме конкретно підстави орендодавець відмовився від укладення договору оренди на новий строк є визначальним для вирішення справи № 910/12017/17, оскільки кожна з двох наведених підстав веде до різних наслідків.

Отже, предмет і підстави позову, а також установлені судами обставини у справі № 910/12017/17, на незастосування висновків у якій посилався скаржник, та у справі № 904/6249/19 є відмінними, а правовідносини не є подібними.

13. Згідно з постановою Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 925/1223/17, на яку посилався заявник касаційної скарги, скасовані судові рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення з фізичної особи-підприємця на корись комунального підприємства неустойки, заявленої до стягнення на підставі частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, заборгованості з орендної плати та зобов'язання відповідача повернути за актом орендоване майно комунальної власності, а справу направлено на новий розгляд з підстав нез'ясування судами правових підстав користування наймачем майном після дати закінчення строку дії договору та застосування до спірних правовідносин положень статті 785 Цивільного кодексу України (обов'язки наймача у разі припинення договору найму).

Зазначене свідчить про різні обставини і підстави розгляду справи № 925/1223/17 та справи № 904/6249/19.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 30.07.2020 у справі № 925/1223/17 за результатами перегляду судових рішень, ухвалених під час нового розгляду справи про стягнення з відповідача неустойки та зобов'язання повернути орендоване майно, з приводу реалізації у спірних правовідносинах інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок переважного права добросовісного орендаря (частина 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна") акцентував, що порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, матиме місце при укладенні договору оренди: - з новим орендарем - при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право; - укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об'єкт оренди для власних потреб (аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 923/759/18, від10.06.2020 у справі № 910/4130/19).

У той же час, як зазначалося вище, у разі виникнення обставин, з якими закон пов'язує набуття переважного права на укладення договору оренди на новий термін (рівність умов, запропонованих претендентами; укладення договору оренди з іншою особою, відсутність у власника наміру використовувати майно для своїх потреб), ОКП "Фармація" не позбавлене можливості звернутися за судовим захистом свого переважного права.

Посилання ОКП "Фармація" у касаційній скарзі на неприпустимість ігнорування національними судами практики ЄСПЛ у розрізі захисту права власності про що наголошено у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 914/433/16, а також постановах Верховного Суду від 18.01.2018 у справі № 910/12017/17 і від 04.09.2018 у справі № 925/1223/17 колегія суддів не бере до уваги з урахуванням предмета і підстав позову, а також установлених судами попередніх інстанцій обставин справи та норм національного законодавства, якими врегульовані спірні правовідносини сторін у цій справі.

14. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Обласного комунального підприємства "Фармація" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28.07.2020 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2020 у справі № 904/6249/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Обласного комунального підприємства "Фармація" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від
28.07.2020 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від
26.05.2020 у справі № 904/6249/19, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді К. М. Пільков

Ю. Я. Чумак