Історія справи

Ухвала КГС ВП від 19.03.2020 року у справі №909/1066/18

УХВАЛА

06 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 909/1066/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т. М. (головуючий), Бенедисюка І. М., Колос І. Б.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М. Т.,

представників учасників справи:

позивача - Акціонерного товариства "Національна компанія "Нафтогаз України" (далі - АТ "НАК "Нафтогаз України", позивач, скаржник) - Лисенко В. О. (адвокат),

відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськгаз збут" (далі - ТОВ "Івано-Франківськгаз збут", відповідач) - Василевської О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу АТ "НАК "Нафтогаз України"

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 07.05.2019 (головуючий - суддя Матуляк П. Я.) та

постанову Західного апеляційного господарського суду від 20.01.2020 (головуючий - суддя Кордюк Г. Т., судді: Данко Л. С., Мирутенко О. Л. )

у справі 909/1066/18

за позовом АТ "НАК "Нафтогаз України"

до ТОВ "Івано-Франківськгаз збут"

про стягнення 38 671 215,72 грн,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулося до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до ТОВ "Івано-Франківськгаз збут" про стягнення заборгованості в сумі 38 671
215,72 грн, з яких: 22 022 043,64 грн - пені, 5 379 433,98 грн - 3% річних та 11 269 738,10грн - інфляційних втрат.

Позовна заява мотивована неналежним виконанням відповідачем умов договору купівлі-продажу природного газу від 28.10.2016 №16415-Н в частині здійснення своєчасної оплати за отриманий природний газ.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 07.05.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від
20.01.2020, у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оплата відповідачем за природний газ проводилася в порядку та на умовах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 року № 792, відповідними постановами НКРЕКП, з дотриманням умов пункту 6.1 та абзацу 1 пункту 6.2 Договору, а остаточний розрахунок проводився на підставі спільних протокольних рішень; підписавши спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 січня 2005 року №20, якою затверджений Порядок перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій (далі - Порядок від 11.01.2005 №20), НАК "Нафтогаз України" у такий спосіб виявив свою згоду здійснити розрахунки відповідно до згаданого Порядку і тим самим погодився із зміною порядку та строків проведення розрахунків за наданий ним газ за договором; державою фактично визначено спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ, що, по суті, усуває відповідача від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів на свій розсуд та полягає у автоматичному перерахуванні зі спеціальних рахунків грошових коштів на рахунки позивача за визначеними нормативами.

Суд апеляційної інстанції також зазначив про неможливість встановлення порядку розподілу коштів за спільними протокольними рішеннями та здійснення перевірки обґрунтованості проведеного позивачем розрахунку заборгованості, оскільки наявні в матеріалах справи спільні протокольні рішення містять посилання на договір купівлі-продажу природного газу № 16-415-Н від 28.10.2016, однак у таких не зазначено період, за який на рахунки АТ "НАК "Нафтогаз України" перераховані суми грошових коштів, зазначені у спільних протокольних рішеннях.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду і постановою суду апеляційної інстанції, 19.02.2020 АТ "НАК "Нафтогаз України" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Ухвалою Верховного Суду від 13.04.2020 з підстав, наведених у ній, відкрито касаційне провадження у справі №909/1066/18 та її розгляд призначено на
14.05.2020 о 14:30.

У відзиві на касаційну скаргу від 29.04.2020, який надійшов до Суду 04.05.2020, ТОВ "Івано-Франківськгаз збут" заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказаний відзив прийнятий Судом.

З огляду на дату отримання ТОВ "Івано-Франківськгаз збут" ухвали Верховного Суду від 13.04.2020 та з урахуванням вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 №540-IX, згідно з яким подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину, Верховний Суд приймає відзив ТОВ "Івано-Франківськгаз збут" на касаційну скаргу.

09.07.2020 на електронну адресу Суду, а також 03.08.2020 до Суду надійшли додаткові пояснення АТ "НАК "Нафтогаз України" з проханням врахувати правові висновки, викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.06.2020 у справі № 904/1210/18.

29.07.2020 до Верховного Суду від ТОВ "Івано-Франківськгаз збут" надійшли додаткові пояснення, у яких заявник зазначає про недоцільність застосування у цій справі правових висновків, викладених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.06.2020 у справі №904/1210/18.

Розгляд цієї скарги здійснюється з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020 (далі - у редакції, чинній з 08.02.2020).

Касаційну скаргу, з посиланням на приписи пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені, зокрема, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду від 31.05.2019 у справі №924/296/18 (щодо наслідків укладення спільних протокольних рішень) та у постановах Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №910/16072/16, від 17.04.2018 у справі №918/1395/15 (щодо використання рахунків із спеціальним режимом використання та щодо застосування до спірних правовідносин положень статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)). Скаржник також відзначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме частини 2 статті 11 статей 74, 76, 77, 86, 236, 238 ГПК України.

Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з
08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 287 ГПК України.

Згідно з частиною 3 статті 310 ГПК України (у редакції, чинній з
08.02.2020) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених частиною 3 статті 310 ГПК України; або

2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або

3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або

4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи у їх сукупності, враховуючи усі надані сторонами пояснення, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №909/1066/18 на підставі пунктів 4 та 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) з огляду на таке.

Згідно з пунктами 4 та 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Після відкриття касаційного провадження на підставі пунктами 4 та 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що:

- відповідно до постанови КМ України від 11.01.2005 № 20 "Про затвердження Порядку перерахування деяких субвенцій з Державного бюджету місцевим бюджетам та надання пільг, субвенцій та компенсацій" Головним управлінням Державної казначейської служби України у Івано-Франківській області, Департаментом фінансів Івано-Франківської обласної державної адміністрації, ТОВ "Івано-Франківськгаз збут" та Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" укладено спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків за теплопостачання, природний газ та послуги з постачання, транспортування, розподілу природного газу;

- підписавши такі спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків за природний газ за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України, сторони по справі фактично погодилися, що залишок оплати наданих за Договором послуг підлягає погашенню шляхом здійснення взаєморозрахунків на підставі кожного такого спільного протокольного рішення, тобто тим самим змінили порядок і строки проведення розрахунків за поставлений природний газ за цим договором, а також і відповідальність за порушення цих строків;

- відповідач за отриманий від позивача природний газ на підставі договору купівлі-продажу природного газу від 28.10.2016 № 16-415-Н розрахувався повністю.

При цьому, частина наданих послуг за договором відповідачем оплачена через розподільчі рахунки (з поточного рахунку із спеціальним режимом використання на поточний рахунок із спеціальним режимом використання продавця згідно із нормативом розподілу коштів, затвердженого відповідною постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг); частина наданих послуг за договором - за рахунок коштів державного бюджету, отриманих на підставі спільних протокольних рішень про організацію взаєморозрахунків за природний газ та теплопостачання за рахунок коштів загального фонду державного бюджету;

- відповідач здійснював оплату за природний газ у порядку та на умовах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 № 792 "Про вдосконалення порядку розрахунків за спожитий природний газ", відповідними постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, із дотриманням умов пунктів 6.1,6.2 Договору та на підставі спільних протокольних рішень, укладених відповідно до умов постанови Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 № 20;

- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оплата відповідачем за природний газ проводилася в порядку та на умовах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 №792, відповідними постановами НКРЕКП, з дотриманням умов пункту 6.1 та абзацу 1 пункту 6.2 Договору, а остаточний розрахунок проводився на підставі СПР; підписавши СПР про організацію взаєморозрахунків, відповідно до Постанови №20, якою затверджений Порядок перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій, АТ НАК "Нафтогаз України" у такий спосіб виявив свою згоду здійснити розрахунки відповідно до згаданого Порядку і тим самим погодився із зміною порядку та строків проведення розрахунків за наданий ним газ за договором; державою фактично визначено спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ, що, по суті, усуває відповідача від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів на свій розсуд та полягає у автоматичному перерахуванні зі спеціальних рахунків грошових коштів на рахунки позивача за визначеними нормативами;

- суд апеляційної інстанції також зазначив про неможливість встановлення порядку розподілу коштів за СПР та здійснення перевірки обґрунтованості проведеного позивачем розрахунку заборгованості, оскільки наявні в матеріалах справи СПР містять посилання на договір купівлі-продажу природного газу від 28.10.2016 №16-415-Н, однак у таких не зазначено період, за який на рахунки АТ "НАК " Нафтогаз України" перераховані суми грошових коштів, зазначені у СПР.

У постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 31.05.2019 у справі № 924/296/18 (на яку посилається скаржник у касаційній скарзі в обґрунтування того, що судами не враховано наслідки укладення спільних протокольних рішень), зазначається таке: "Підписавши спільні протокольні рішення, сторони погодилися з тим, що між ними встановлюється інший (не той, що був передбачений у договорі) порядок розрахунків, а отже суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для нарахування пені, 3 % річних та інфляційних втрат, установивши при цьому здійснення оплати за природний газ власними коштами відповідно до умов договору.

Крім того, як убачається зі змісту Порядку від 11.01.2005 № 20, держава взяла на себе бюджетне зобов'язання із відшкодування частини витрат підприємств паливно-енергетичного комплексу, пов'язаних із газопостачанням населенню, яке використовує субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг, а саме витрат на придбання природного газу, його транспортування магістральними та переміщення розподільчими газопроводами.

Запроваджуючи механізм взаємних розрахунків між підприємствами паливно-енергетичного комплексу, визначений Порядком, держава забезпечує відшкодування частини витрат підприємств паливно-енергетичного комплексу, пов'язаних із газопостачанням населенню, яке використовує житлові субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг. Тобто держава офіційно визнає неспроможність підприємств паливно-енергетичного комплексу забезпечити вчасні розрахунки в цій частині (залежно від рівня наданих пільг і субсидій, отриманих населенням на відповідній ліцензованій території діяльності).

Визнаючи неможливість розрахунків у цій частині підприємствами паливно-енергетичного комплексу, держава, приймаючи відповідні нормативно-правові акти, змінює характер регулювання відповідних правовідносин, що склалися між сторонами на підставі укладених між ними договорів.

Тобто правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами в цій частині (у розмірі наданих пільг і субсидій, отриманих населенням на відповідній території діяльності відповідача) зазнають імперативного регулівного впливу держави, яка приймає законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг та субсидій; соціального захисту відповідних категорій громадян та їх гарантій. Отже, на виконання таких законодавчих актів держава в особі відповідних державних органів приймає підзаконні нормативні акти, до яких належить і Порядок від 11.01.2005 № 20.

Отже, незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, грошові зобов'язання між сторонами договору в частині, яку держава компенсуватиме за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормами законодавства, зокрема адміністративного (бюджетного), застосування, чинність яких не залежить від того, чи передбачали сторони у договорі відповідні умови. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у справах № 906/790/16, № 905/1100/18 тощо".

Таким чином, об'єднана палата дійшла висновку, що судові рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову ПАТ "НАК "Нафтогаз України" про стягнення з ТОВ "Хмельницькгаз збут" пені, 3 % річних та інфляційних втрат прийнято із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх скасування не вбачається.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень, вбачається, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції, враховуючи правові висновки, викладені у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 31.05.2019 у справі № 924/296/18, а відтак доводи касаційної скарги у цій частині спростовуються.

Що ж до доводів касаційної скарги щодо застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України Верховний Суд зазначає таке.

Для застосування наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України необхідно, щоб оплата була здійснена поза межами порядку і строків, встановлених спільними протокольними рішеннями про організацію взаєморозрахунків за природний газ та теплопостачання, які діяли на момент розгляду справи. (Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 09.09.2014 у справі № 5011-35/1533-2012-19/522-2012, від 01.07.2015 у справі № 924/1230/14, від 16.09.2015 у справі № 917/2520/14, від 07.10.2015 у справі № 924/406/14, від 01.10.2015 у справі № 917/2519/14 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 904/1858/16, від 14.03.2018 у справі № 910/9806/16, від 12.06.2018 у справі № 922/1010/16, від 02.08.2018 у справі № 922/3873/17, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 18.06.2019 у справі № 914/891/16).

Отже, підставою застосування наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України, є наявність суми основного боргу, що не була предметом регулювання за спільними протокольними рішеннями про організацію взаєморозрахунків, яка була несвоєчасно оплачена відповідачем за рахунок власних коштів. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №904/1858/16, від 12.06.2018 у справі №922/1010/16, від 28.11.2018 у справі №927/370/18, від 22.01.2019 у справі №908/868/18, від 18.06.2019 у справі №914/891/16).

Правову позицію про відсутність підстав для нарахування пені, 3 % річних та інфляційних втрат у зв'язку із непідтвердженням позивачем наявності суми боргу, яка була б несвоєчасно сплачена покупцем природного газу за рахунок власних коштів, наведено у постановах, ухвалених Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у справах №918/181/18, №918/910/15, №902/514/18 і №907/864/17, №909/1065/18 правовідносини в яких є подібними з правовідносинами сторін у цій справі.

Як убачається зі змісту постанови, під час застосування частини 2 статті 625 ЦК України судом апеляційної інстанції були враховані вищезазначені правові висновки Верховного Суду.

Також Верховний Суд відхиляє доводи скаржника, щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах № 910/16072/16,918/1395/15, оскільки, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, не є подібними тим, що склалися між сторонами цього спору.

Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
21.02.2018 у справі № 910/16072/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Київгаз" до Публічного акціонерного товариства "Київенерго", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг про стягнення заборгованості, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що Порядком розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з постачальником природного газу, на якого покладено спеціальні обов'язки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
18.06.2014 №217, встановлений конкретний механізм розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки зі спеціальним режимом використання. Зазначений Порядок не стосується договірних зобов'язань сторін у частині порядку та строків розрахунків між сторонами та не впливає на них. Однак, зі змісту постанови убачається, що природа виникнення заборгованості у цій справі відрізняється, оскільки вона виникла внаслідок відсутності затвердженого нормативу перерахування коштів постановою НКРЕКП з рахунку зі спеціальним режимом використання згідно з Порядком від 18.06.2014 № 217.

Зі змісту постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
17.04.2018 у справі № 918/1395/15 за позовом ПАТ "НАК "Нафтогаз України" до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" про стягнення заборгованості, вбачається, що правовідносини у цій справі регулювались постановою Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 № 247 "Про вдосконалення порядку розрахунків за спожитий природний газ", яка втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 №792 "Про забезпечення проведення розрахунків за спожитий природний газ". Під час вирішення справи №909/1066/18 спірні правовідносини регулювались Постановою від
30.09.2015 №792.

З приводу посилання АТ "НАК "Нафтогаз України" та ТОВ "Івано-Франківськгаз збут" (у поданих ними до Суду додаткових поясненнях) на постанову Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.06.2020 у справі №904/1210/18, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Відмінністю справи №909/1066/18 від справи №904/1210/18 є те, що судові рішення ухвалені судами за різних встановлених фактичних обставин, що формують зміст правовідносин, а також у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

Крім того Верховний Суд зауважує, що ухвалення об'єднаною палатою Касаційного господарського суду постанови від 26.06.2020 у справі №904/1210/18 не впливає на викладений у цій постанові висновок, оскільки: розгляд касаційної скарги у справі №904/1210/18 (постанова об'єднаної палати) здійснювався з урахуванням положень ГПК в редакції, чинній до 08.02.2020; підставами касаційного оскарження рішень попередніх судових інстанцій в ній було неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина 2 статті 287 ГПК в редакції, чинній до 08.02.2020), і Касаційним господарським судом було здійснено касаційний перегляд відповідно до доводів та вимог такої касаційної скарги; скасовуючи судові рішення у справі №904/1210/18 (постанова об'єднаної палати) та передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд керувався положеннями частин 1 та 2 статті 300 ГПК і пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК у редакції, чинній до 08.02.2020 (пункти 8.56,8.57 зазначеної постанови), а розгляд касаційної скарги, у справі, що переглядається, підлягає здійсненню з урахуванням положень ГПК в редакції, чинній з 08.02.2020, згідно з якою внесено зміни до статті 287 ГПК щодо права та підстав касаційного оскарження судових рішень.

Верховний Суд також зазначає, що постановою об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.06.2020 у справі № 904/1210/18 останню передано на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United
Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, №115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, №212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

За наведених обставин, згідно з пунктами 4 та 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "НАК "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 07.05.2019 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 20.01.2020 у справі №909/1066/18.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Національна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 07.05.2019 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 20.01.2020 у справі №909/1066/18.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос