Дайджейст з сімейного права. Судова практика щодо поділу майна подружжя.

У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, посилаючись на те, що з 6 серпня 2002 року по 13 листопада 2015 року вона перебувала з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. За час шлюбу ними було набуто майно, а саме: автомобіль Hyundai Tucson 2.0, номерний знак НОМЕР_1, вартістю 375 тис. грн; грошові кошти у розмірі 20 тис. доларів США, розміщені на депозитному рахунку у публічному акціонерному товаристві «Укргазбанк» та грошові кошти у розмірі 170 тис. грн, розміщені на депозитному рахунку у публічному акціонерному товаристві «Ощадбанк». Зазначені депозитні рахунки у банківських установах були відкритті на ім'я ОСОБА_4 Оскільки згоди про поділ спільного майна вони не досягли, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_3 просила суд стягнути з відповідача на її користь в якості поділу майна: грошові кошти у розмірі 12 183 доларів 48 центів США; грошові кошти у розмірі 85 тис. грн; визнати за ОСОБА_4 право власності на автомобіль Hyundai Tucson 2.0, номерний знак НОМЕР_1, та стягнути з нього на її користь грошові кошти у розмірі 187 500 грн в якості грошової компенсації вартості Ѕ вказаного автомобіля, який належить їм на праві спільної сумісної власності.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 8 листопада 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 в якості поділу майна подружжя грошові кошти у розмірі 12 183 доларів 48 центів США, що за курсом Національного банку України станом на 15 серпня 2016 року становить 305 123 грн 07 коп., за договором від 20 серпня 2013 року; грошові кошти у розмірі 85 тис. грн за договором від 17 жовтня 2014 року. Визнано за ОСОБА_4 право власності на автомобіль Hyundai Tucson 2.0, 2009 року випуску, номерний знак НОМЕР_1. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 187 500 грн в якості грошової компенсації вартості Ѕ частини автомобіля Hyundai Tucson 2.0, 2009 року випуску, номерний знак НОМЕР_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

ВССУ дійшов довисновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Пленум Верховного Суду України у п. 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснив судам, що до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Проте суди не врахували, що поділу підлягає все майно подружжя, у тому числі і їх боргові зобов'язання, а не окрема його частина, у даному випадку тільки автомобіль та грошові кошти, які були розміщенні на депозитних рахунках у банківських установах.

Зазначаючи, що у договорі позики, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, не зазначено на які цілі отримувалася позика, суди не звернули увагу на те, що договір позики укладено за час шлюбу і за твердженням ОСОБА_4 використані в інтересах і на утримання сім'ї та повернуті ним особисто після розірвання шлюбу.

Зазначені обставини, з урахуванням презумпції спільності майна подружжя (у тому числі і зобов'язань), ОСОБА_3 не спростовані, договір позики є чинним і не оспорений.

Згідно із ч. 5 ст. 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.

Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз'яснено, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення чч. 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених ч. 5 ст. 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 30 березня 2016 року № 6-2811цс15, яка в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Отже, у порушення вищенаведених вимог закону, суди стягнули з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошові кошти в якості грошової компенсації Ѕ вартості частини автомобіля без внесення останньою відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року рішення апеляційного суду в частині визнання шлюбного договору недійсним та визнання особистою приватною власністю позивачки житлового будинку та земельної ділянки скасовано, залишено в цій частині в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 січня 2014 року.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року ОСОБА_9 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статей 57, 60, 74, 93, 97 СК України.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:

існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

• заборона випливає із змісту акта законодавства;
• така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог:

1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства;

2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Перевіряючи доводи заяви щодо правомірності визнання сторонами у шлюбному договорі факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поширення на майно, набуте ними у цей період, режиму спільної сумісної власності майна необхідно зазначити наступне.

Норми СК України у статтях 57, 60, 61, на підставі частини першої статті 7 цього Кодексу встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

Згідно з частиною другою статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім'єю також поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави 8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

У частинах четвертій, п'ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним.

Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

Таким чином, критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.

Саме з такого розуміння правових норм виходив суд касаційної інстанції при ухваленні рішення у справі, яка переглядається. Оскільки у справі, яка переглядається судом ухвалене законне рішення, підстави для його скасування відсутні.

(Ухвала ВССУ від 15.02.2017 (справа №554/1847/14-ц)).

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

ВСУ визначає критерії, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є:

а) час набуття такого майна;

б) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

в) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

У січні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом про визнання шлюбного договору недійсним, посилаючись на те, що 11 вересня 2014 року між ним та відповідачем було укладено шлюбний договір. Даний правочин було вчинено під впливом обману та помилки, оскільки позивач вважав при укладенні договору, що передає право на майно у користь своєї доньки з метою припинення права на аліменти, однак, відповідач звернулася до суду про стягнення з позивача аліментів.

Даний правочин було вчинено сторонами без дозволу органу опіки та піклування.

Станом на 11 вересня 2014 року шлюб між сторонами розірвано.

Крім того шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а тому позивач просив визнати недійсним шлюбний договір від 11 вересня 2014 року.

Під час судового розгляду позивач уточнив свої позовні вимоги, посилаючись на те, що шлюбний договір посвідчено нотаріусом 11 вересня 2014 року, тобто за три дні до укладення шлюбного договору було ухвалено рішення про розірвання шлюбу. Під час розгляду справи про розірвання шлюбу між сторонами досягнуто домовленості про утримання дитини відповідно до якої позивач залишив у власності відповідача майно, придбане подружжям за час шлюбу, як спосіб врегулювання питання про утримання дитини. Таким чином, правочин - шлюбний договір є удаваним.

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 16 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 03 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Отже принцип свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-3037цс15, виходячи із зазначених норм сімейного права домовленість про порядок користування спільним майном подружжя може бути досягнута в усній, простій письмовій або письмовій нотаріальній формах, а договір про поділ спільного майна підлягає нотаріальному посвідченню.

Однак, установивши вищевказаний факт щодо добровільного поділу спільного майна подружжя, суд залишив поза увагою вищевикладене, що між сторонами не укладався нотаріально посвідчений відповідний договір про поділ майна, у зв'язку з чим суд у достатньому обсязі не з'ясував, чи є надана ОСОБА_4 вищевказана розписка, згідно з якою ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_4 грошову суму у розмірі 78 тис. доларів США та погодилася, що отримані кошти є компенсацією за придбане ними певне майно за час шлюбу, допустимим доказом у цій справі, враховуючи вищевказані норми матеріального права, а також враховуючи те, що позивач ОСОБА_3 заперечувала написання цієї розписки.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Разом із тим заслуговують на увагу та підлягають перевірці судом під час нового розгляду справи доводи касаційної скарги щодо квартири АДРЕСА_6, власником якої, за твердженням ОСОБА_3, є дочка сторін у справі - ОСОБА_8, якої не залучено до участі у справі.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч. ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК України ), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

У п. 13 вищевказаної постанови зазначено, що суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду (п. 4 ч. 1 ст. 311, п. 4 ч. 1 ст. 338 ЦПК України).

Таким чином, під час нового розгляду справи суд повинен обговорити питання щодо необхідності залучення до участі у справі ОСОБА_8 із належним оформленням цієї процесуальної дії.

Відповідно до ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

За таких обставин не є законним та обґрунтованим висновок суду про поділ вищевказаного майна в зазначений судом спосіб та відмову в задоволенні первісного позову, оскільки судом не установлено достатньо повно обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, при цьому на порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

У червні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що з 2004 року по 15 травня 2015 року він та ОСОБА_7 перебували у шлюбі, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_9. Оскільки поділити майно добровільно відповідачка відмовилася, просив виділити все вищеперераховане майно відповідачці, а на його користь стягнути вартість 1/2 частини майна у розмірі 21 325 грн, а також 3 000 грн на відшкодування моральної шкоди, зобов'язати відповідача повернути технічний паспорт на будинок та домову книгу на будинок, а також документи на придбану техніку.

Рішенням Кремінського районного суду Луганської області від 26 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Луганської області від 17 березня 2016 року рішення Кремінського районного суду Луганської області від 26 листопада 2015 року скасовано, позов задоволено частково. Поділено майно, що є спільною сумісною власністю подружжя. Виділено ОСОБА_6 телевізор «Samsung» діагоналлю 42 дюйми вартістю 10 600 грн, цифровий фотоапарат «Olympus» вартістю 1 500 грн, кухонний куточок з одного столу, двох пуфиків, двох лавок вартістю 700 грн, масляний електронагрівач на сім секцій білого кольору «Термостар» вартістю 1 000 грн, крісло офісне вартістю 700 грн, на загальну суму - 14 500 грн. Виділено ОСОБА_7 диван «Малютка» (зроблений під ведмедя) вартістю 2500 грн, швейну електромашинку імпортну вартістю 2 000 грн, пральну машину «Indesit» вартістю 6 000 грн, двокамерний холодильник «LG» сіро-сталевого кольору вартістю 8 000 грн, на загальну суму - 16 500 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

З такими висновками апеляційного суду суд касаціної інстанції не погодився зважаючи на наступне.

У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі - Постанова) зазначено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК Україниможуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Згідно з п. п. 22, 24 Постанови вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди − виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

На порушення названих вимог закону, суд апеляційної інстанції не встановив обсяг спільно нажитого майна та не з'ясовував, чи належить виявлене за адресою: АДРЕСА_2, майно до спільної сумісної власності подружжя, не становив джерело і час його придбання, оскільки у матеріалах справи відсутні квитанції, фіскальні чеки або будь-які інші документи, які підтверджують факт придбання товарів.

Висновки суду, що названа позивачем вартість майна відповідачкою не спростована, тому вважається належною, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки відповідно до ч.4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, та згідно з ч. 1 цієї статті кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Крім того, виділяючи позивачу частину майна у натурі, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки звертаючись з позовом, ОСОБА_6 просив виділити зазначене ним майно відповідачці, а на свою користь стягнути грошову компенсацію Ѕ частини майна у розмірі 21 325 грн, що передбачено ч. 2 ст. 364 ЦК України.

Оскільки апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції, то судове рішення апеляційного суду необхідно скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Автори дайджесту: керуючий партнер GARO&Partners LAW FIRM Ганна Гаро,

помічник юриста GARO&Partners LAW FIRM Юлія Плиска