Суд відмовив військовослужбовцю ЗСУ в опікунстві над дитиною

Коли неможливе стає справедливим: історія одного батька і його сина

Я пишу ці рядки з вагою на серці, хоча й чітко усвідомлюю, що розгляд таких складних справ — це частина нашої професії, а їх вирішення завжди потребує не лише знання законодавства, але й емоційної витримки. Справа, яку я хочу обговорити сьогодні, змушує задуматися не лише про правові нюанси, а й про моральні дилеми, з якими стикаються всі учасники процесу.

Справа №634/1126/23, яка дійшла до Касаційного цивільного суду, розкриває проблему, яка, здається, стосується одного батька й одного сина, але насправді є відображенням ширшого контексту. Ця історія — про те, як складні життєві обставини стають полем битви між реальністю та прагненням забезпечити справедливість.

Батько, син і судова система

Батько, який звернувся до суду, — військовослужбовець Збройних Сил України. Його син — молода людина з інвалідністю, яка потребує щоденного стороннього догляду. Батько, незважаючи на складність свого становища, наполегливо прагнув стати офіційним опікуном сина, але отримав відмову. Суд зазначив, що через проходження військової служби батько не може забезпечити необхідного догляду за сином.

Ця ситуація торкається кількох важливих аспектів: законодавчого регулювання, моральної відповідальності, і, звісно ж, соціальної реальності, в якій опинилися всі учасники цієї справи.

Що говорить закон?

Згідно з ч. 4 ст. 63 Цивільного кодексу України, при призначенні опікуна враховуються можливості особи виконувати обов’язки опікуна. Батько, як військовослужбовець, фактично не може забезпечити повний догляд, адже перебуває у відрядженнях, іноді в небезпечних зонах, далеко від дому.

Ч. 1 ст. 67 ЦК також визначає, що опікун зобов’язаний створювати для підопічного необхідні умови для життя, доглядати за ним, забезпечувати лікування. Ці обов’язки передбачають не лише юридичну відповідальність, а й фізичну присутність, чого батько наразі не може гарантувати.

Рішення суду, яке залишив без змін КЦС, базується на цих законодавчих положеннях. У цьому аспекті правосуддя виступило на боці захисту інтересів недієздатного сина, для якого важливіший щоденний догляд, аніж формальний статус опікуна.

Основна проблема: чому батько не може бути опікуном?

Ситуація, коли батько недієздатної дорослої особи, що проходить службу у Збройних Силах України, не може бути призначений її опікуном, зачіпає дуже тонкі нитки людських стосунків, відповідальності та державної підтримки.

Коли ми говоримо про опікунство, це не просто набір юридичних термінів. Це про те, як держава та суспільство беруть участь у долі тих, хто не може самостійно подбати про себе. І в цьому контексті кожне слово законодавства має глибокий сенс і непросту реальну вагу.

Касаційний цивільний суд, розглядаючи справу №634/1126/23, фактично підтвердив, що опікунство — це не формальний статус, а передусім реальна здатність забезпечувати належний догляд і турботу. Статті 63 і 67 Цивільного кодексу України зобов'язують опікуна дбати про підопічного, створювати йому необхідні умови для життя, забезпечувати догляд і лікування.

У даній справі батько, який є військовослужбовцем ЗСУ, фізично не може виконувати ці обов'язки через об’єктивні обставини. Служба передбачає перебування в іншій місцевості, можливі відрядження та відсутність стабільності, необхідної для забезпечення щоденного догляду. Його син — особа з інвалідністю, яка потребує постійної присутності поруч, уважного догляду та спеціалізованого супроводу.

Принцип найкращих інтересів підопічного

Основним принципом, яким керується суд у таких справах, є принцип найкращих інтересів підопічного. Чи міг батько забезпечити ці інтереси в повному обсязі? Суд першої інстанції дійшов висновку, що ні. Цей висновок підтримали апеляційна і касаційна інстанції.

Що це означає в реальності? Визнання когось опікуном накладає не лише юридичну, а й моральну відповідальність. Особа, яка виконує ці обов'язки, має бути поруч із підопічним 24/7, забезпечувати фізичну, емоційну та побутову підтримку. У випадку військової служби, де графік непередбачуваний, це стає неможливим.

Погляд на зарубіжну практику

У розвинутих країнах, як-от Німеччина чи США, інститут опікунства також базується на реальних можливостях опікуна забезпечувати необхідний рівень догляду. Наприклад, у Німеччині при вирішенні питання опікунства суд обов'язково враховує професійний і особистий графік кандидата. Якщо людина не може гарантувати фізичну присутність, суд призначає іншого опікуна, який здатний виконувати ці обов’язки.

У США діє схожий підхід. Суд враховує всі аспекти життя кандидата, включаючи його зайнятість, фізичну доступність і навіть емоційний стан. Якщо особа служить в армії чи займає іншу посаду, яка передбачає часті відрядження, її заяву на опікунство можуть відхилити. Пріоритет завжди надається інтересам підопічного.

Чи є альтернатива?

Орган опіки та піклування в Україні, відповідно до ст. 67 ЦК, зобов'язаний дбати про недієздатну особу до моменту призначення опікуна. У цьому контексті держава бере на себе тимчасову відповідальність за забезпечення догляду. Водночас це не ідеальне рішення, адже органи опіки часто мають обмежені ресурси й не завжди можуть надати той рівень уваги, який потрібен.

Проте важливо розуміти, що батько, навіть за таких умов, не втрачає можливості стати опікуном у майбутньому. Як тільки його служба закінчиться або обставини зміняться, він зможе подати нову заяву. Тоді суд уже зважатиме на оновлені дані.

Моральний аспект: вибір між обов’язком і сім’єю

Ця справа порушує глибокий етичний конфлікт: обов’язок перед Батьківщиною чи сім’єю? У реальності війни такі дилеми трапляються часто. Служба в армії вимагає повної віддачі, але це не означає, що людина повинна втрачати зв'язок із сім’єю. У таких випадках держава має відігравати ключову роль у створенні механізмів підтримки.

Далі, з одного боку, рішення виглядає раціональним і логічним: син потребує постійного догляду, якого батько через свою службу не може забезпечити. З іншого боку, відмова батькові бути опікуном здається жорсткою. Адже хто, як не рідний батько, має першочергове право опікуватися сином?

Тут виявляється ключова моральна дилема: що важливіше — дотримання букви закону чи забезпечення людської справедливості? Судова система обрала перше, і на це є підстави. Але чи завжди закон може врахувати всі нюанси життя? Чи може суд вирішити, як правильно діяти в ситуації, коли батько не відмовляється від відповідальності, а просто фізично не може виконувати її в цей момент?

Що можна зробити вже зараз?

Батько, який отримав відмову, не втрачає надії. Він може повернутися до суду, коли його обставини зміняться. Але до цього часу його син потребує уваги, турботи і допомоги. Це наша спільна відповідальність — як адвокатів, громадян і людей, які прагнуть справедливості. Бачу такі шляхи вирішення ділеми:

1. Звернутися до органу опіки: Забезпечити належний контроль за виконанням їхніх обов'язків щодо догляду за сином.

2. Розглянути можливість тимчасового опікунства: Наприклад, призначити іншого родича чи довірену особу, яка зможе на період служби батька виконувати ці обов’язки.

3. Ініціювати зміни в законодавстві: Варто розробити механізм підтримки для військових, які мають недієздатних родичів. Це може бути фінансова допомога, додаткові пільги чи спеціальні програми догляду.

Сьогодні українська судова система працює в умовах, які ставлять під сумнів традиційні механізми ухвалення рішень. Справи, подібні до цієї, є викликом для нас як юристів. Ми маємо не лише слідувати букві закону, але й шукати способи враховувати реальні обставини, допомагати людям знаходити компроміси.

У ситуації, коли батько продовжує службу, але не позбавлений права згодом стати опікуном, важливо створити умови для підтримки сина. Органи опіки й піклування можуть тимчасово виконувати цю роль, але на практиці це часто означає безособову систему, яка не завжди здатна повністю замінити сім’ю.

Ця історія — не лише про конкретну справу, а про сотні таких випадків по всій країні. Коли війна й особисті трагедії перетинаються, суспільство має знайти спосіб підтримати тих, хто бореться на двох фронтах — на полі бою й у власному серці.

Автор консультації: Зенкін Дмитро Олександрович