Стаття 60 СК України: Факт придбання майна під час шлюбу автоматично не відносить це майно до спільної сумісної власності подружжя, треба перевіряти за які кошти таке майно було набуте (ВСУ від 7 вересня 2016 року у справі №6-801цс16)

Фабула судового акту: ВСУ потроху почав вносити ясність у питання поділу майна при розлученні придбаного за кредитні кошти одним із подружжя і оформленого на себе. Так, відповідач перебуваючи у шлюбі, купив автомобіль уклавши договір з банком, який профінансував угоду і при розлученні залишив автомобіль собі. Проте позивач посилаючись на те, що автомобіль, який є спільною сумісною власністю, неможливо поділити, зажадав відсудити у відповідачу половину його вартості у вигляді грошової компенсації.

Хоча суд першої інстанції і відмовив у задоволенні позову, апеляційний та касаційний суди задовольнили таку вимогу. Проте ВСУ скасував ці рішення і направив справу на новий розгляд. ВСУ ще раз розтлумачив ст. ст. 57, 60 СК України наступним чином: «сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.» При розгляді таких спорів судам необхідно з’ясовувати за які кошти придбавалось спірне майно: особисті чи спільні. Або як було набуте спірне майно: внаслідок спільної чи особистої праці. І тільки після цього ухвалювати рішення.

В цій справі на новому розгляді ВСУ зобов’язав суд встановити: «яка частина коштів за автомобіль була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит отриманий для придбання спірного автомобіля.»

Аналізуйте судовий акт: Вартість спільного майна відчуженого одним із подружжя без згоди іншого враховується при поділі всього спільного майна та визначенні особистих частин (ВСУ від 27 квітня 2016р. № 6-486цс16)

У випадку перебування автомобілю у спільній сумісній власності один із подружжя, який ним не користується може стягнути грошову компенсацію на підставі експертної оцінки своєї частки (Апеляційний суд ККиївської області)

І в радості, і в горе: майно ФОП може бути обєктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними (Постанова ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.)

Правова позиція ВСУ від 7 вересня 2016 року у справі №6-801цс16: Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Аналізуйте судові акти: Майно ФОП є особистою приватною власністю особи, а не спільною сумісною власністю подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-79цс13 від 2 жовтня 2013р.)

Приватизована громадянином під час шлюбу земельна ділянка є його власністю і не відноситься до спільної сумісної власності подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-2710цс15 від 16 грудня 2015р.)

Майно набуте під час цивільного шлюбу до 1 січня 2004р. є об'єктом спільної сумісної власності, якщо придбане внаслідок спільної праці (Постанова ВСУ від 25 грудня 2013р. у справі № 6 -135цс13)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 вересня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що перебувала у шлюбі із ОСОБА_2 із 7 червня 2006 року по 24 січня 2012 року, за час спільного проживання вони придбали автомобіль «Mitsubishi lancer», меблі та побутову техніку. Вказане майно залишилося в користуванні відповідача, який відмовляється добровільно провести його поділ. Ураховуючи, що реальний поділ вбудованої техніки, меблів та автомобіля здійснити неможливо, позивачка просила стягнути на її користь 1/2 частину вартості зазначеного майна.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 26 травня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні з відповідача компенсації половини вартості автомобіля «Mitsubishi lancer», номер кузова JMBSNCS3A7U014275, скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію половини вартості спірного автомобіля в розмірі 66 тис. 165 грн.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 порушує питання про скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині задоволених вимог і направлення справи на новий апеляційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 57 60 65 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України), частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року (6-31644ск15, 6-25963ск15), 27 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 19 червня, 2 жовтня 2013 року, 3 червня, 1 липня, 16 грудня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 7 червня 2006 року по 24 січня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі.

У цей період ОСОБА_2 придбав автомобіль «Mitsubishi lancer», номер кузова JMBSNCS3A7U014275, за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 січня 2007 року.

Скасовуючи рішення першої інстанції в частині відмови в стягненні з відповідача компенсації половини вартості спірного автомобіля та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації половини вартості спірного автомобіля, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний автомобіль було придбано сторонами у період шлюбу, а тому він є спільною сумісною власністю подружжя.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 3 червня, 1 липня, 16 грудня 2015 року, наданих для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам, та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року (6-31644ск15), 23 грудня 2015 року (6-25963ск15), 27 квітня 2016 року, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статей 57 та 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій на наведене належної уваги не звернули та не з’ясували джерела коштів, за які було придбано автомобіль. Зокрема, встановивши, що його придбано за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 січня 2007 року, невід’ємною частиною якого є графік погашення кредиту, суди не з’ясували, яка частина коштів була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит отриманий для придбання спірного автомобіля.

Зазначені порушення вимог закону залишилися й поза увагою суду касаційної інстанції.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норм частини третьої статті 368 ЦК України та статей 57 60 65 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360² ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2015 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 26 травня 2015 року в частині стягнення компенсації половини вартості автомобіля «Mitsubishi lancer» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.