Справа «Шойго проти України» (Заява № 29662/13) | від 30.09.2021:

Справа «Шойго проти України» (Заява № 29662/13)

СТРАСБУРГ
30 вересня 2021 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шойго проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Маттіас Гуйомар (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 29662/13), яку 30 квітня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин Російської Федерації п. Олександр Сафьянович Шойго (далі — заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд) про скаргу за 5 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення Уряду Російської Федерації не брати участь у цій справі,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 вересня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Заявника, в якого на момент подій не було документів, що посвідчують особу, затримали в Україні з метою видворення. Він скаржився на те, що тримання його під вартою та відповідні процедури суперечили 5 статті 5 Конвенції.

ФАКТИ

2. Заявник народився у 1985 році та проживає у м. Сеул, Республіка Корея. Заявника представляла пані С. Бутенко — юрист, яка практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник народився у 1985 році в Республіці Саха (Якутія) Російської Федерації, в родині оленярів. Його народження не було належним чином зареєстровано. Згідно з його твердженнями після смерті матері у 1998 році він пішов з дому і, не отримавши документів, що посвідчують особу, став бездомним та, як стверджувалося, нелегально подорожував Російською Федерацією та Україною. Оскільки на момент подій у заявника не було документів, що посвідчують особу, він не міг довести наявність у нього громадянства.

6. 01 листопада 2011 року працівники прикордонної служби України затримали заявника під час спроби перетину кордону з України до Республіки Молдова.

7. 04 листопада 2011 року Одеський окружний адміністративний суд за адміністративним позовом прикордонної служби постановив видворити заявника з України, а також затримати його на строк до дванадцяти місяців до видворення. Згідно з твердженнями заявника він пропустив встановлений строк на оскарження, оскільки був неписьменним і йому не надавалася правова допомога, проте зрештою його апеляційну скаргу прийняли, і 16 жовтня 2012 року Одеський апеляційний адміністративний суд залишив постанову суду першої інстанції без змін. У своїх рішеннях національні суди зазначили, що заявник стверджував про наявність у нього громадянства Російської Федерації, але документів, що посвідчують особу, не мав.

8. Заявник тримався у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства з неврегульованим статусом у Чернігівській області.

9. 25 вересня 2012 року адміністрація пункту звернулася до Посольства Російської Федерації з метою отримання документів для заявника як громадянина Російської Федерації, оскільки він, як стверджувалося, набув громадянства Російської Федерації як громадянин СРСР, який станом на 06 лютого 1992 року постійно проживав у Російській Федерації (згідно зі статтею 13 Закону Російської Федерації «Про громадянство Російської Федерації» 1991 року). 27 вересня 2012 року заявник також звернувся до почесного консула Російської Федерації у м. Чернігові з проханням допомогти йому в отриманні документів стосовно наявності у нього громадянства Російської Федерації.

10. 01 листопада 2012 року заявника звільнили з пункту.

10 грудня 2012 року Вищий адміністративний суд України повернув касаційну скаргу заявника на рішення окружного адміністративного суду та апеляційного суду, вважаючи, що заявник не сплатив обов’язковий судовий збір.

11. 20 грудня 2012 року посольство відповіло заявнику, що з огляду на надану заявником і доступну посольству інформацію було неможливо визначити, чи був заявник громадянином Російської Федерації.

12. Згодом заявник отримав посвідку на тимчасове проживання в Україні та документи, які посвідчують, що він є громадянином Російської Федерації.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

13. Прийнятий у 2005 році Законом України від 03 жовтня 2017 року.

14. Редакція Кодексу 2005 року передбачала, що постанови окружних судів, якими санкціонувалося затримання іноземців з неврегульованим статусом (на той момент постановою могло бути санкціоновано затримання на строк до дванадцяти місяців), могли бути оскаржені до апеляційних адміністративних судів і Вищого адміністративного суду України.

15. Стаття 289 Кодексу у новій редакції 2017 року встановила змінений порядок розгляду справ щодо затримання іноземців. Він передбачає, що спочатку затримання іноземців з метою їхнього видворення має призначатися на строк шість місяців з можливим продовженням строку одразу ще на шість місяців у випадку проблем з організацією видворення та загалом тривати вісімнадцять місяців.

16. Інші відповідні положення національного законодавства наведені в рішенні у справі «Нур Ахмед та інші проти України» (Nur Ahmed and Others v. Ukraine), заява № 42779/12 та 5 інших заяв, пункти 27–54, від 18 червня 2020 року [Комітет]).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявник скаржився на тримання його під вартою всупереч 5 статті 5 Конвенції. Відповідні частини зазначених положень передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

...

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».

А. Доводи сторін

18. Заявник доводив, що тримання його під вартою було незаконним, зокрема, оскільки від самого початку органи державної влади мали знати про неможливість його видворення у зв’язку з відсутністю у заявника документів, що посвідчують особу; у триманні його під вартою не було необхідності; можливість застосування менш суворих заходів не розглядалася, а органи державної влади не проводили процедуру його видворення з належною ретельністю.

19. Він також стверджував про відсутність у нього доступу до процедури, за допомогою якої могла бути розглянута законність тримання його під вартою, зокрема у зв’язку з невиправданим поверненням Вищим адміністративним судом України його касаційної скарги та відсутністю у національному законодавстві на момент подій, до внесення змін у 2017 році (див. 4 статті 5 Конвенції.

20. Уряд заперечив проти цих аргументів. Зокрема, існували зазначені у рішеннях судів підстави для видворення заявника, яке швидко проводилося.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

22. Відповідні принципи практики Суду щодо 4 статті 5 Конвенції наведені в рішеннях у справах «Хамроєв та інші проти України» (Khamroev and Others v. Ukraine), заява № 41651/10, пункт 85, від 15 вересня 2016 року, та «Абдулхаков проти Росії» (Abdulkhakov v. Russia), заява № 14743/11, пункти 210–218, від 02 жовтня 2012 року, відповідно.

23. Суд зауважує, що органи державної влади вочевидь зіткнулися із серйозною перешкодою в організації видворення заявника у зв’язку з відсутністю у нього документів, що посвідчують особу. Однак не було надано пояснень, чому органам державної влади, які з початку тримання його під вартою знали про твердження заявника стосовно наявності у нього громадянства Російської Федерації (див. 9), знадобилося майже одинадцять місяців, щоб зв’язатися з Посольством Російської Федерації і спробувати отримати для нього проїзний документ.

24. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що органи державної влади не провели процедуру депортації заявника з належною ретельністю (див., наприклад, рішення у справах «Ауад проти Болгарії» (Auad v. Bulgaria), заява № 46390/10, пункти 128–135, від 11 жовтня 2011 року, «Амі та інші проти Болгарії» (Amie and Others v. Bulgaria), заява № 58149/08, пункти 74–79, від 12 лютого 2013 року, та «Аден Ахмед проти Мальти» (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, пункти 144–146, від 23 липня 2013 року).

25. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

26. Уряд не стверджував, що на момент подій, до внесення змін у 2017 році (див. пункт 15), у національному законодавстві існувала процедура, яка дозволяла б переглядати законність тримання під вартою на підставах, які виникали б після ухвалення постанови про первинне затримання, такі як зміни у проведенні процедури видворення (див., наприклад, рішення у справах «Азімов проти Росії» (Azimov v. Russia), заява № 67474/11, пункти 151–155, від 18 квітня 2013 року, та «Р. проти Росії» (R. v. Russia), заява № 11916/15, пункти 99–101, від 26 січня 2016 року, з подальшими посиланнями).

27. Цих міркувань достатньо для висновку Суду про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

28. З огляду на ці висновки немає необхідності окремо розглядати решту аргументів заявника за цими положеннями.

29. У низці справ Суд встановлював відсутність в законодавстві України забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у випадках визнання Судом порушення статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 201 та 202, від 04 липня 2019 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

30. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

31. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

32. Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

33. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою.

34. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 2 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

35. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє , що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє , що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 вересня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.