ПРИНЦИП ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ НЕ ПРАЦЮЄ ДЛЯ ВОДІЇВ.

І знову ми повертаємось до ситуацій, коли «автомобільна» сфера виключається, по суті, з дії загальних правових принципів.

Звернемося зараз до принципу правової визначеності. Спочатку розберемось: а що ж це таке?

Існує кілька підходів до визначення цього поняття. Але ми, очевидно, повинні керуватися тим, як воно викладене у правових позиціях Конституційного Суду України. І не тільки тому, що його рішення є обов’язковими для виконання і не підлягають оскарженню. А й тому, що застосування цього принципу має в Україні дещо іншу проблематику, ніж у країнах ЄС…

У Рішенні від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права: «Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (абзац третій підпункту 3.1 п. 3 мотивувальної частини). Дана правова позиція повторюється у рішенні Конституційного Суду N 23-рп/2010 від 22.12.2010р. (п.4.1. мотивувальної частини). Це те саме рішення, яким визнано неконституційною ст..14-1 КпАП України і, тим самим, покладено край відповідальності осіб, які самі не порушували ПДР (автоматична фіксація правопорушень, із відповідальністю власника, а не водія транспортного засобу).

Аналізуйте судовий акт: Відсутність перекладача згідно ст. 268 КУпАП та заява ймовірного правопорушника про нерозуміння української мови є порушенням прав цієї особи та підставою для закриття адмінсправи (Малиновський райсуд м. Одеси від 07.04.2017р., №521/2435/17)

Отже, принаймні один випадок обґрунтування захисту водіїв зазначеним принципом на рівні Конституційного Суду ми маємо.

А як же на рівні звичайної правозастосовної практики, зокрема, у справах про ДТП?

А там цей принцип взагалі не працює. Про нього просто забувають, на нього не звертають уваги як слідчі, так і суди. На жаль, захист водіїв теж дуже рідко зертається до нього.

Наведемо приклади.

Автору цих рядків неодноразово доводилося стикатися на практиці при веденні справ про ДТП, як і неодноразово висвітлювати у книгах та статтях, проблему застосування при розслідуванні ДТП п.12.3 ПДР. Наведемо цю норму: «У разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об’єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об’їзду перешкоди.»

Здавалося б, логічна норма з точки зору безпеки. Насправді це, м’яко кажучи, не зовсім так, але ця проблема виходить за межі даного дослідження. Але вникає досить велика проблема при розслідуванні ДТП. Припустимо, водій рухається без порушень ПДР, має перевагу у русі. І тут йому створюється аварійна обстановка іншим учасником руху. Це може бути інший водій, який виїжджає з другорядної дороги або рухається на заборонний сигнал світлофора, але найтяжча ситуація для захисту водія виникає, якщо це пішохід (навіть який перетинає проїзну частину у невстановленому місці, порушуючи при цьому усі можливі вимоги ПДР до пішоходів; у цих справах у нас взагалі існує колосальна упередженість до водіїв).

У цій ситуації слідство починає з’ясовувати, «чи міг водій (нагадаємо, який рухався до виникнення аварійної обстановки без порушень) технічну можливість уникнути ДТП». З’ясовується це експертним шляхом, і дуже часто вихідні дані для експертизи «підправляються», з тим, щоб був висновок про те, що можливість уникнути наїзду чи зіткнення у водія була… Втім, об’єктивність розслідування таких справ – це тема окремої великої розмови.

Ми ж зараз – про принцип.

Взагалі, такий підхід призводить фактично до перекладання відповідальності з того, хто створив аварійну обстановку, на того, кому вона, власне, була створена. І це, саме по собі, має вкрай згубний вплив як на правопорядок у цілому, так і на безпеку руху.

Але ми зараз – про принцип.

Очевидно, що, якщо особа рухається без порушень ПДР, і аварійну обстановку (визначення цього поняття див. у ч.4 ст.122 КпАП України) їй створює хтось інший, після чого питання про відповідальність цієї особи вирішується у залежності від її дій у цій, створеній іншим, аварійній обстановці, - принцип правової визначеності грубо порушується. Адже обрання водієм режиму руху, який повністю відповідає вимогам ПДР, не убезпечує його від відповідальності; наявність або відсутність відповідальності залежить від дій інших осіб, причому дій неправомірних, які даний водій не може передбачити (до речі, у відповідності до п.1.4 ПДР і не повинен).

Аналізуйте судовий акт: А все ж таки інспектор патрульної поліції МАЄ право на місці зупинки ТЗ виносити постанову про притягнення водія до адмін. відповідальності за ст. 122 КУпАП за порушення ПДР! (Одеський апеляційний адмінсуд у справі № 489/2363/16-а)

Очевидно, що «можливість відокремлювати правомірну поведінку від протиправної», у контексті майбутньої відповідальності, при цьому порушується.

Слід зазначити, що в останні роки з’явилися деякі зрушення у цьому аспекті. Наприклад, у вигляді правової позиції Верховного Суду України (судове рішення знаходиться у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54361232). При цьому правова позиція Верховного Суду України сформульована таким чином: «Висновок: У випадку дорожньо-транспортної події за участю декількох водіїв для вирішення питання про наявність чи відсутність в їхніх діях складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними частинами статті 286 КК, необхідно встановити причинний зв'язок між діяннями (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідити характер та черговість порушень, які вчинив кожен із водіїв, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку (аварійну ситуацію), тобто з'ясувати ступінь участі кожного у спричиненні злочинного наслідку. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка керувала транспортним засобом.»

Саме останнє речення є ключовим. Але, по-перше, слідчі та суди на місцях і далі сало звертають увагу на зазначений аспект, продовжуючи притягати водіїв до кримінальної відповідальності (і до адміністративної теж) за вчинення ДТП у ситуації, коли аварійну обстановку створено іншою особою.

По-друге, як можна помітити, правова позиція суду стосується випадків створення аварійної обстановки тільки іншим водієм; коли ж це зробив пішохід – положення водія залишається вкрай тяжким. Таке враження, що пішохода взагалі не розглядають як суб’єкта, який повинен як нести юридичну відповідальність за свої дії, так і наслідки, якщо ними стала загибель або травма; ці наслідки у плані юридичної відповідальності перекладаються виключно на водія, якому самим пішоходом і було створено аварійну обстановку.

Читайте статтю: ПРОЦЕССУАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ДЕЛ О ДТП ИЛИ НАРУШЕНИЯ УГОЛОВНО-ПРОЦЕССУАЛЬНОГО ЗАКОНА?

Така практика, серед іншого, і призводить до збільшення кількості порушень ПДР пішоходами (які через неї вважають себе апріорі правими щодо водія, а отже, з їхньої точки зору, порушувати можна); у свою чергу, це призводить до збільшення кількості ДТП даної категорії, а вирішити цю проблему влада, зокрема, поліція, намагається за рахунок тиску (у т.ч. й щодо відповідальності) тільки на водіїв. Виникає замкнене коло … розірвати яке без зміни цієї хибної практики неможливо. (Звісно, необхідна і робота патрульної поліції щодо пішоходів-порушників, якої наразі не існує. Але до кожного порушника патрульного не приставиш, і саме по собі це мало що дасть.)

Друга велика проблема незастосування принципу правової визначеності теж стосується, здебільшого, ДТП із пішоходами, але у цивільно-правовому аспекті. Мова йде, звичайно ж, про застосування принципу «цивільно-правової відповідальності без вини володільця джерела підвищеної небезпеки» за ст..1187 ЦК України.

Виникає абсурдна ситуація: навіть у випадку, коли невинуватість водія у ДТП доведена, невинувата особа відшкодовує спричинену шкоду особі винуватій.

Ситуація ускладнюється видуманим вищими судами формулюванням, що «шкода, спричинена джерелом підвищеної небезпеки, завжди є протиправною». Взагалі, такого терміну, як «протиправна шкода», не існує, правомірність чи протиправність, зокрема, стосовно відповідальності, визначається виключно щодо дій або бездіяльності особи. Зокрема, у відповідності до ч.2 ст.58 Конституції України: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.» Звернемо увагу, що дана норма стосується будь-якого виду юридичної відповідальності.

При цьому подібна практика існує виключно щодо власників транспортних засобів. Автору невідомі прецеденти (хоча не виключені одиничні випадки) застосування таких принципів відповідальності «володільця джерела підвищеної небезпеки» при правомірності дій цього володільця і неправомірності дій «потерпілого» у інших сферах. Наприклад, на залізничному транспорті, або при травмуванні службовим собакою (а пов’язана з ними діяльність також відноситься до джерел підвищеної небезпеки) особи, яка протиправно проникла на охоронюваний об’єкт чи, наприклад, до квартири, де утримувався собака відповідної породи.

А от щодо автовласників така практика є звичною, хоча з правової точки зору пішохід-порушник від особи, яка протиправно проникла на охоронюваний об’єкт, нічим не відрізняється.

Очевидно, причина тут все та ж: відношення у суспільстві до автомобіля як такого, і до факту володіння ним, яке укорінилося з радянських часів (про це іще Володимир Висоцький написав «Песенку автозавистника»). Про це також неодноразово писалося, і повторюватися немає сенсу.

Але ж, окрім очевидної несправедливості такої практики (і згубності, у тому числі, для безпеки руху, оскільки, серед іншого, й це вливає на відчуття у пішоходів своєї апріорної правоти щодо водія у будь-якій ситуації, що, у свою чергу, спонукає їх до порушень), окрім явної невідповідності її зазначеній вище конституційній нормі, - вона також очевидно порушує й принцип правової визначеності, про який іде мова у цій статті.

Очевидно, що ситуація, коли особа, яка ніяких неправомірних дій не вчинювала (а мати у власності транспортний засіб та керувати ним – не тільки не є неправомірним, навпаки, такі дії прямо передбачені у якості прав особи Конституцією, ЦК та Законом України «Про дорожній рух»!), ПДР не порушувала, яка, власне кажучи, своїми діями шкоди нікому не спричинювала (така шкода має розглядатися як наслідок дій самого «потерпілого»), несе юридичну відповідальність (а принципи для різних видів юридичної відповідальності у цьому аспекті однакові, у тому числі й на рівні Конституції!) означає, що особа не може передбачити наявність або відсутність юридичної відповідальності у залежності від правомірності чи протиправності своїх дій.

Очевидно, що у цій частині необхідно ставити питання про відповідності Конституції самої ст..1187 ЦК, тим більше, що введений інститут конституційної скарги дає (нарешті!) громадянам можливість ставити питання про конституційність норм закону.

Але, з іншого боку, очевидно, що сторона відповідача може та повинна, навіть зараз, ставити питання про застосування конституційних норм, у якості норм прямої дії, на підставі положень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1.11.1996р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» (тим більше, враховуючи положення вже наявних рішень Конституційного Суду, правова позиція якого викладена вище; рішення від 22.12.2010р. підлягає окремому аналізу у цій частині, оскільки практично уся аргументація суду щодо адміністративної відповідальності прийнятна і для цивільної), а також і про те, що до даної ситуації підлягає застосуванню той самий принцип правової визначеності.

Хоча очевидно, що у наведених аспектах боротьба за права водіїв буде важкою та тривалою. Якщо, звісно, не знайдеться політичної волі для усунення системної несправедливості та, фактично, дискримінації щодо цієї категорії осіб шляхом зміни законодавства.

Автор статті:Володарский Вадим Леонидович