Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В., суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_9 до Івано-Франківської обласної державної адміністрації (далі - ОДА), управління капітального будівництва ОДА, Головного управління регіонального розвитку та будівництва ОДА, Міністерства регіонального розвитку та будівництва України, відділу державної реєстрації виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

У січні 2006 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови ОДА від 29 грудня 2005 року № 310-к про його звільнення з посади заступника начальника управління капітального будівництва ОДА-головного інженера та поновити його на роботі.

На обґрунтування позову зазначив, що його звільнення проведено з порушенням процедури, визначеної Кодексом законів про працю України

далі - КЗпП). Вважає, що відбулася не ліквідація управління капітального будівництва ОДА, а реорганізація цього управління в Головне управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства ОДА (на час звернення із позовом - Головне управління регіонального розвитку та будівництва ОДА).

Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 27 квітня 2010 року, залишеною без змін ухвалами Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2010 року та Вищого адміністративного суду України від 11 квітня 2014 року, у задоволенні позову відмовив виходячи із того, що у зв'язку з ліквідацією управління капітального будівництва ОДА позивач був попереджений про можливе звільнення у встановлені законом строки, йому було запропоновано вакантні посади для працевлаштування, від яких він відмовився. Його звільнення відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства. Крім того, Головне управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства ОДА є не правонаступником управління капітального будівництва ОДА, а новоутвореним структурним підрозділом ОДА.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_9 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме положень статей

22-24, пункту 1 частини першої, частини другої статті 40, статті 42,

статті 49-2 КЗпП, частини другої статті 43 Закону України від 9 квітня

1999 року № 586-ХІV «Про місцеві державні адміністрації» (далі - Закон № 586-ХІV), статті 118 Конституції України. На обґрунтування заяви ОСОБА_9 додав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 7 жовтня 2010 року (№ К-25266/10), 10 липня 2012 року (№ К/9991/19742/12), 23 травня 2013 року (№ К/9991/35354/11), 5 грудня 2013 року (№ К/9991/68463/11), 28 січня 2014 року (№ К/9991/78390/12), 14 травня 2014 року (№ К/800/18356/13), 24 червня 2014 року (№ К/800/9321/14), без дати (№ К-22786/07) та постанов цього суду від 25 жовтня 2012 року (№ К/9991/54288/12) та 27 березня 2014 року (№ К/9991/71603/12), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви ОСОБА_9 слід відмовити з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви ОСОБА_9 копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 травня 2014 року по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано статтю 49-2 КЗпП у подібних правовідносинах.

Так, в ухвалі від 14 травня 2014 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, зазначив, що про наступне вивільнення у зв'язку з скороченням штатної чисельності позивача було персонально попереджено 1 грудня 2011 року, тобто не пізніше ніж за 2 місяці до звільнення, як того вимагає стаття 49-2 КЗпП. Проте іншу посаду було запропоновано лише 26 березня 2012 року - за 29 днів до звільнення (24 квітня 2012 року), а не одночасно з попередженням про звільнення, що є порушенням вказаної норми КЗпП.

В ухвалі від 28 січня 2014 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що у зв'язку з реорганізацією департаменту Державної податкової служби України та створенням на його базі інших департаментів вакантних посад, які б відповідали освітньо-кваліфікаційному рівню та досвіду трудової діяльності позивача, йому запропоновано не було, а доказів на підтвердження наявності чи відсутності вакансій, які відповідно до своєї кваліфікації міг обіймати позивач, департамент Державної податкової служби України не надав, тому наказ про звільнення позивача прийнято з порушенням вимог частини другої статті 40 та частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП.

У постанові від 27 березня 2014 року Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про дотримання відповідачем встановленого статтею 49-2 КЗПП порядку звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗПП у зв'язку зі змінами в організації праці територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, оскільки позивачу була запропонована лише одна вакантна посада, від якої він відмовився. Разом з тим суди встановили, що в названому управлінні були й інші вакантні посади.

Що стосується інших судових рішень, які додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, то вони прийняті у справах, що стосувалися ліквідації підприємства.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України, постановленій у справі № К-22786/07, цей суд, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що відповідно до наказу Контрольно-ревізійного управління в Донецькій області від 28 грудня 2005 року «Про введення в дію нової структури Контрольно-ревізійного управління в Донецькій області» мала місце не ліквідація відділу правової роботи і утворення нового підрозділу - юридичного відділу, а реорганізація відділу правової роботи.

У постанові від 10 липня 2012 року Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, зазначив, що відповідно до наказу Головного управління Державної служби України Головне управління Державної служби України в м. Києві реорганізовано шляхом перетворення в управління державної служби Головного управління Державної служби України в м. Києві та Київській області. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, зобов'язує роботодавця працевлаштувати працівників ліквідованої установи.

В ухвалі від 24 червня 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що з матеріалів справи вбачається відсутність юридичного факту, зокрема змін в організації виробництва і праці, який є підставою для звільнення працівника відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП. Відповідач не надав доказів неможливості працевлаштування позивача в штаті новоствореного управління (фактичного правонаступника) Головного управління економіки Харківської обласної державної адміністрації або надання іншої роботи в цьому управлінні.

В ухвалі від 7 жовтня 2010 року Вищий адміністративний суд України, погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, послався на те, що при реорганізації управління культури Львівської міської ради посада, яку обіймав позивач, скорочена не була, а тому звільнення відбулося з порушенням вимог трудового законодавства.

В інших справах, судові рішення у яких додані на обґрунтування наведених у заяві доводів, розглядалися питання щодо порушення частин першої-третьої статті 40 КЗпП.

У постанові від 25 жовтня 2012 року Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову, вказав, що видання Кабінетом Міністрів України розпорядження про звільнення позивача з посади не створює і не припиняє трудові відносини між Урядом і позивачем, а тому положення частини третьої статті 40 КЗпП не поширюються на розпорядження Уряду з кадрових питань. Позивач перебував у трудових відносинах з Національною атомною енергогенеруючою компанією «Енергоатом», відтак обов'язок щодо попередження про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та пропонування працівникові іншої роботи на тому ж підприємстві покладається саме на цю компанію.

В ухвалі від 5 грудня 2013 року Вищий адміністративний суд України, погодився із рішенням суду апеляційної інстанцій про задоволення позову, і зазначив, що скорочення чисельності або штату працівників не відбулося, а тому звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП є незаконним.

В ухвалі від 23 травня 2013 року Вищий адміністративний суд України погодившись із рішеннями судів попередніх інстанції про задоволення позову виходив із того, що аналіз норм статті 118 Конституції України та статті 43 Закону № 586-XIV дає підстави вважати, що, задовольняючи протест прокурора, голова місцевої державної адміністрації вийшов за межі наданих йому повноважень, скасувавши власні розпорядження, на підставі яких у позивача виникло право користування земельною ділянкою.

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що управління капітального будівництва ОДА було ліквідовано, а Головне управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства ОДА не є правонаступником управління, в якому працював позивач. Суд також зазначив, що відповідно до

статті 49-2 КЗпП позивача було попереджено про можливе звільнення у зв'язку з ліквідацією управління, йому були запропоновані вакантні посади в Головному управлінні містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства ОДА, проте він відмовився від них. Таким чином, звільнення позивача відбулося повноважною особою з дотриманням вимог чинного законодавства

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Аналіз судових рішень, на які посилається заявник, обґрунтовуючи заяву, дає підстави вважати, що правовідносини, які виникли між сторонами у цих спорах, не подібні до спірних відносин у справі, що розглядається, оскільки ці рішення ухвалені за інших фактичних обставин справ, установлених судами.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви

ОСОБА_9 слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко Судді:М.Б. Гусак О.А. Коротких О.В. Кривенда В.Л. Маринченко О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін О.О. Терлецький