Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Коротких О.А., суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_10 до апеляційного суду Хмельницької області, Державної судової адміністрації України (далі - ДСА), Міністерства фінансів України (далі - Мінфін), Територіального управління ДСА в Хмельницькій області, Головного управління Державного казначейства України при Мінфіні про стягнення заборгованості по заробітній платі та грошовому утриманню,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2008 року ОСОБА_10 звернувся до суду з позовом з урахуванням уточнення позовних вимог, у якому просив стягнути заборгованість по заробітній платі та грошовому утриманню.

На обґрунтування позову ОСОБА_10 зазначив, що відповідно до частини другої статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ «Про статус суддів» (далі - Закон № 2862-ХІІ) розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 % його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 % посадового окладу голови суду, в якому працює суддя. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 року № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України»

зазначеним особам підвищено посадові оклади з 1 червня 2005 року. Лише 3 вересня 2005 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» (далі - постанова № 865), якою привів оклади суддів у відповідність із встановленим частиною другою статті 44 Закону № 2862-ХІІ співвідношенням до посадових окладів Голови Верхового Суду України та голови суду, в якому працює суддя. Ця постанова набрала чинності з 1 січня 2006 року. Внаслідок цього з 1 червня 2005 року до 1 січня 2006 року оклади суддів не відповідали вимогам статті 44 Закону № 2862-ХІІ. Тому просить задовольнити позов у повному обсязі.

Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 12 лютого 2013 року, залишеною без змін ухвалами Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 11 червня 2015 року, позовні вимоги задовольнив частково виходячи із того, що позов ОСОБА_10 необхідно задовольнити частково - лише в частині стягнення заробітної плати за період з 1 червня 2005 року по 1 січня 2006 року в сумі 70 247 грн 73 коп. з ДСА і зобов'язати Державну казначейську службу України провести видатки з державного бюджету, передбачені ДСА.

Щодо позову про стягнення заборгованості в частині виплати компенсації, то в цій частині суд першої інстанції відмовив виходячи із того, що до вказаних правовідносин не можуть бути застосовані положення Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати»

(далі - Закон № 2050-ІІІ).

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, позивач звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме частини третьої Закону № 2050-ІІІ. Просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову про стягнення 47 387 грн 69 коп. компенсації за порушення строків виплати заборгованості по заробітній платі та ухвалити нове - про задоволення у цій частині позову. На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2010 року, 19 листопада 2014 року та 27 травня 2015 року

(№№ К-10659/09, К/9991/46503/12 та К/9991/18053/12 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява позивача не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В ухвалах, які додано на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зазначено таке.

В ухвалі від 20 травня 2010 року Вищий адміністративний суд України виходив із того, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову на підставі того, що розрахунок та виплата надбавки у розмірі 40 % від посадового окладу призводить до зменшення її суми і як наслідок - до зменшення заробітної плати судді, що є звуженням гарантії незалежності суддів, оскільки посадовий оклад є лише частиною щомісячного заробітку судді.

В ухвалі від 19 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що позивач має право на компенсацію втрати частини довічного грошового утримання у зв'язку з порушенням строків його виплати як складової належного йому довічного грошового утримання.

В ухвалі від 27 травня 2015 року Вищий адміністративний суд України виходив із того, що у зв'язку з відсутністю наказу про встановлення позивачу надбавки до посадового окладу у зв'язку з наданням допуску до державної таємниці по формі 3 та виконанням роботи в умовах режимних обмежень територіальне управління ДСА не мало можливості нарахувати та виплачувати позивачу таку надбавку, чим були порушені права позивача на зазначену надбавку.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову, виходив із того, що оскільки постанова № 865 набрала чинності лише 1 червня 2006 року, оклади суддів не відповідали вимогам статті 44 Закону № 2862-ХІІ. Проте щодо спірних відносин не можуть бути застосовані положення Закону № 2050-ІІІ, оскільки за правилами, визначеними статтею 3 цього Закону, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс в період невиплати доходу. Таким чином, оскільки позивач заявив вимогу про нарахування компенсації щодо оспорюваної суми заробітної плати, а не нарахованої, така вимога задоволенню не підлягає.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, на рішення в яких посилається позивач, обґрунтовуючи різне правозастосування.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви

позивача слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_10 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.А. Коротких Судді:О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда В.В. Кривенко В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко І.Л. Самсін О.О. Терлецький