Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Самсіна І.Л.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_9 до управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації (далі - Управління) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_9 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила визнати дії Управління неправомірними та зобов'язати його нарахувати та виплатити їй грошову допомогу по догляду за дітьми виходячи зі встановленого законом розміру прожиткового мінімуму починаючи з 18 червня 2014 року і до досягнення ними трирічного віку, окремо на кожну дитину.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що Управління протиправно відмовило їй у виплаті зазначеної допомоги відповідно до вимог Закону України від 18 січня 2001 року № 2240-III «Про загальнообов'язкове державне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» (далі - Закон № 2240-III).

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 27 січня 2015 року адміністративний позов ОСОБА_9 задовольнив: визнав протиправними дії Управління щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_9 грошової допомоги по догляду за дітьми - ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2, до досягнення ними трирічного віку у розмірі не менше прожиткового мінімуму окремо на кожну дитину з 18 червня 2014 року; зобов'язав Управління нарахувати та виплатити ОСОБА_9 грошову допомогу по догляду за дітьми з дня їх народження виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом, і до досягнення ними трирічного віку, окремо на кожну дитину.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 березня 2015 року скасував рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 січня 2015 року та прийняв нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 30 березня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_9 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2015 року.

Не погоджуючись із ухвалою касаційного суду, ОСОБА_9 звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України положень Закону № 2240-III, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На обґрунтування заяви додано копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року (справа № К/800/18462/14) та постанов Верховного Суду України від 8 жовтня 2013 року, 22 квітня та 4 листопада 2014 року (справи №№ 21-268а13, 21-73а14, 21-485а14 відповідно).

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пунктів 1, 5 частини першої -статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_2310/ed_2014_10_14/pravo1/T052747.html?pravo=1>) Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 30 березня 2015 року у справі К/800/18462/14, на яку посилається заявник на обґрунтування своїх доводів, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направив на новий судовий розгляд, що свідчить про неповноту встановлених обставин справи та виключає перегляд рішення суду касаційної інстанції в порядку, передбаченому главою 3 розділу IV КАС.

У справі, яка розглядається, касаційний суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що повноваження щодо виплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надані Київському міському центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, позовні вимоги до нього не заявлялись, суд першої інстанції його як другого відповідача до участі у справі не залучив. При цьому суд апеляційної інстанції в силу статті 52 КАС <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1489/ed_2015_02_07/pravo1/T052747.html?pravo=1>позбавлений можливості залучення другого відповідача, у зв'язку з чим необхідно відмовити в задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій Управління щодо виплати щомісячної допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у 2014 році та зобов'язання Управління здійснити такі виплати.

У постанові від 8 жовтня 2013 року у справі 21-268а13 Верховний Суд України дійшов висновку, що з часу проголошення Конституційним Судом України Рішення № 10-рп/2008 відновили свою дію положення статті 43 Закону № 2240-III <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_605580/ed_2013_07_04/pravo1/T012240.html?pravo=1>, а з 1 січня 2009 року відновили свою дію попередні редакції статей 13 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_459397/ed_2013_07_02/pravo1/T281100.html?pravo=1>, 15 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_459406/ed_2013_07_02/pravo1/T281100.html?pravo=1> та пункту 3 Прикінцевих положень Закону України від 21 листопада 1992 року № 2811-XII «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (далі - Закон № 2811-ХІІ), які діяли до внесення до них змін -Законом України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі Закон № 107-VІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2010_07_08/pravo1/T070107.html?pravo=1>).

У постанові від 22 квітня 2014 року у справі 21-73а14 Верховний Суд України дійшов висновку, що з 1 січня 2011 року існує дві законодавчі норми щодо виплати допомоги по догляду за дитиною у розмірах, передбачених Законом № 2811-XII та Законом № 2240-ІІІ.

Оскільки у цій справі суди встановили, що спір виник щодо виплати допомоги з 18 лютого 2013 року особі, яка застрахована у системі соціального загальнообов'язкового державного соціального страхування, то за таких обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що на відносини щодо виплати допомоги такій особі у зазначеному періоді поширюються норми спеціального Закону, яким є Закон № 2240-ІІІ, відповідно до статті 43 якого допомога по догляду за дитиною надається застрахованій особі у розмірі, що встановлюється правлінням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі - Фонд), але не менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У постанові від 4 листопада 2014 року (справа 21-485а14) Верховний Суд України дійшов висновку, що у період із 22 травня по 31 грудня 2008 року існувало дві законодавчі норми щодо виплати допомоги по догляду за дитиною, а саме: стаття 43 Закону № 2240-III <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_605580/ed_2014_07_31/pravo1/T012240.html?pravo=1>, яка врегульовувала питання щодо виплати допомоги особам, які застраховані в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, і стаття 15 Закону № 2811-ХІІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_07_01/pravo1/T281100.html?pravo=1> у редакції Закону № 107-VI <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2010_07_08/pravo1/T070107.html?pravo=1>, яка поширювала свою дію на осіб (один з батьків дитини, усиновлювач, опікун, баба, дід або інший родич), які фактично здійснюють догляд за дитиною, незалежно від того, чи застраховані вони у зазначеній системі страхування (стаття 13 Закону № 2811-ХІІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_07_01/pravo1/T281100.html?pravo=1>).

Оскільки у цій справі суд першої інстанції встановив, що спір виник з приводу виплати допомоги особі, яка застрахована у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, то за таких обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що на відносини, пов'язані з виплатою допомоги такій особі у період із 22 травня по 31 грудня 2008 року, поширюються норми спеціального Закону <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_07_31/pravo1/T012240.html?pravo=1>, яким є Закон № 2240-III <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_07_31/pravo1/T012240.html?pravo=1>, відповідно до статті 43 якого допомога по догляду за дитиною надається застрахованій особі у розмірі, що встановлюється правлінням Фонду, але не менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у 2008 році внаслідок більш пізнього введення в дію загальної норми, яка визначала розмір допомоги (стаття 15 Закону № 2811-ХІІ в редакції Закону № 107-VI), у законодавстві виникла складна колізія через збіг темпоральної (часової) та змістової колізій, оскільки з 22 травня 2008 року на відносини щодо виплати допомоги особі, яка застрахована у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, поширювалися норми законів № 2240-III та № 2811-ХІІ. Долаючи зазначену колізію норм законів, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що пріоритетними у застосуванні до відносин щодо виплати допомоги такій особі є норми спеціального закону, яким є Закон № 2240-ІІІ, хоча положення останнього (статтю 43) і прийнято у часі раніше.

Аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що оскаржуване рішення Вищого адміністративного суду України не суперечить зазначеним висновкам Верховного Суду України, оскільки касаційний суд ухвалив його за інших фактичних обставин справи.

Таким чином, оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, то у задоволенні заяви слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий І.Л. СамсінСудді:О.Ф. ВолковМ.І. Гриців О.А. КороткихО.В. Кривенда В.Л. МаринченкоП.В. Панталієнко О.О. Терлецький