Історія справи

Постанова ВСУ від 22.04.2015 року у справі №6-209цс14

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І.,Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,-

за участі: представника ОСОБА_9 - ОСОБА_10,

представника ОСОБА_11 - ОСОБА_12,

прокурора - Сахно Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_13, ОСОБА_11, ОСОБА_14, Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, Відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області, Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, третя особа ‒ Головне управління юстиції у Київській області, про визнання договору доручення частково недійсним, визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на право приватної власності на земельну ділянку, розпорядження районної державної адміністрації, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, визнання права власності на земельну ділянку та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_11 про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2010 року ОСОБА_9 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 8 вересня 2004 року видав на ім'я ОСОБА_13 довіреність, якою уповноважив вчиняти від його імені всі дії щодо приватизації земельної ділянки площею 2,55 умовних кадастрових гектарів, що розташована на території села Білогородка Києво-Святшинського району Київської області (КСП "Білогородка" право на яку належало йому на підставі сертифіката на земельну частку (пай), та продати частину земельної ділянки площею 1,66 га за ціною й на умовах йому відомих. Зазначав, що на підставі виданої довіреності ОСОБА_13 звернувся до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області (далі - Києво-Святошинська РДА Київської області), розпорядженням якої від 29 березня 2005 року цільове призначення спірної земельної ділянки змінено з ведення товарного сільськогосподарського виробництва на ведення особистого селянського господарства. 16 липня 2005 року ОСОБА_13 отримав на ім'я ОСОБА_9 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 1,6393 га і 18 серпня 2005 року продав її ОСОБА_11 На даний час власником спірної земельної ділянки, яка увійшла до складу земель площею 8,3785 га з цільовим призначенням землі для житлової та громадської забудови, що розташовані на території Білогородської сільської ради Києво-Святшинського району Київської області, є ОСОБА_14

Посилаючись на те, що при зміні цільового призначення земельної ділянки Києво-Святошинська РДА Київської області не дотрималася передбаченого законодавством порядку зміни цільового призначення земельної ділянки, оскільки її власник такої заяви не подавав і не уповноважував ОСОБА_13 на вчинення таких дій; при відчуженні земельної ділянки, ОСОБА_13 не повідомив власника землі про умови, ціну продажу, а також про сам факт укладення договору купівлі-продажу, до того ж відчуження землі відбулося під час дії мораторію на відчуження земель з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, ОСОБА_9 просив задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсною довіреність від 8 вересня 2004 року в частині надання повноважень ОСОБА_13 на продаж частини земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 1,66 га, що розташована на території Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області; визнати недійсним розпорядження Києво-Святошинської РДА Київської області від 29 березня 2005 року № 157 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки, належної ОСОБА_9; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 16 липня 2005 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 18 серпня 2005 року, укладений між ОСОБА_9, від імені якого діяв ОСОБА_15, і ОСОБА_11; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_14, та скасувати його державну реєстрацію; визнати за ОСОБА_9 право власності на земельну ділянку площею 1,6393 га з цільовим призначенням ‒ для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, а також стягнути з ОСОБА_13 на користь ОСОБА_9 8 млн грн (вісім мільйонів) у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 28 листопада 2013 року, позов ОСОБА_9 задоволено частково, визнано недійсними: розпорядження Києво-Святошинської РДА Київської області від 29 березня 2005 року № 157 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки, належної ОСОБА_9; державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, виданий 16 липня 2005 року на ім'я ОСОБА_9; договір купівлі-продажу земельної ділянки від 18 серпня 2005 року, укладений між ОСОБА_9, від імені якого діяв ОСОБА_13, та ОСОБА_11; державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, виданий 14 березня 2008 року на ім'я ОСОБА_14 Витребувано з володіння ОСОБА_14 вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_9 та визнано право власності на неї за ОСОБА_9 У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року касаційну скаргу представника ОСОБА_13, ОСОБА_11, ОСОБА_14 - ОСОБА_16 відхилено. Рішення Святошинського районного суду Київської області від 17 жовтня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 28 листопада 2013 року залишено без змін.

У вересні 2014 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_11 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 203, статті 215, частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 12, частини третьої статті 20, статті 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 257, 261, 267, 268 ЦК України, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.

У зв'язку із цим ОСОБА_11 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" ( далі - Закон № 192-VIII) заяви, що надійшли до Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, переглядаються у порядку, що діяв на день їх надходження.

У зв'язку із цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених Законом № 192-VIII.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися.

Суди під час розгляду справи встановили, що 8 вересня 2004 року ОСОБА_9 видав довіреність на ім'я ОСОБА_13, згідно з умовами якої уповноважив ОСОБА_13 бути його представником у всіх установах та організаціях незалежно від форм власності з усіх питань приватизації земельної ділянки, розташованої на території села Білогородка Києво-Святошинського району Київської області (КСП "Білогородка" площею 2,55 умовних кадастрових гектарів, право на яку належить довірителю на підставі сертифіката на земельну частку (пай), після чого продати частину цієї земельної ділянки площею 1,66 га за ціною та на умовах йому відомих.

14 грудня 2004 року на ім'я ОСОБА_9 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 1,6393 га, яка розташована на території Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Розпорядженням Києво-Святошинської РДА Київської області від 29 березня 2005 року № 157 змінено цільове використання земельних ділянок 98-ми громадянам, у тому числі й ОСОБА_9, з ведення товарного сільськогосподарського використання на ведення особистого селянського господарства.

16 липня 2005 року на ім'я ОСОБА_9 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 1,6393 га, що розташована на території Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, для ведення особистого селянського господарства.

18 серпня 2008 року ОСОБА_13, діючи від імені ОСОБА_9 на підставі довіреності від 8 вересня 2004 року, продав, а ОСОБА_11 придбала зазначену вище земельну ділянку.

22 жовтня 2005 року ОСОБА_11 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 3,5439 га, що розташована на території Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, до складу якої увійшла й земельна ділянка площею 1,6393 га, відчужена ОСОБА_13 від імені ОСОБА_9

18 травня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу від 28 квітня 2007 року, укладеного між ОСОБА_11 і товариством з обмеженою відповідальністю "УКРІНВЕСТСТРОЙ" (далі - ТОВ "УКРІНВЕСТСТРОЙ", ТОВ "УКРІНВЕСТСТРОЙ" видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 8,3785 га, що розташована на території Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, до складу якої увійшла й земельна ділянка площею 1,6393 га.

На даний час на підставі договору купівлі-продажу від 23 травня 2007 року, укладеним між ТОВ "УКРІНВЕСТСТРОЙ" і ОСОБА_14, власником земельної ділянки площею 8,3785 га, що розташована на території Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, є ОСОБА_14

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову ОСОБА_9, суд касаційної інстанції погодився з їх висновками, що видана на ім'я ОСОБА_13 довіреність відповідає вимогам чинного законодавства, підстави для визнання її недійсною відсутні. Оскільки на підставі розпорядження Києво-Святошинської РДА Київської області від 29 березня 2005 року № 157 змінено цільове призначення спірної земельної ділянки без особистої згоди та письмової заяви її власника ОСОБА_9, а також без уповноваження на здійснення таких дій представника ОСОБА_13, то таке розпорядження є недійсним, оскільки прийняте з порушенням норм чинного земельного законодавства, а тому є недійсним і державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 16 липня 2005 року, виданий на підставі зазначеного розпорядження. На час укладення договору купівлі-продажу від 18 серпня 2005 року діяв мораторій на відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, тому такий правочин згідно зі статтею 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним з підстав невідповідності його вимогам частини першої статті 203 ЦК України. У зв'язку з тим, що спірна земельна ділянка вибула з володіння ОСОБА_9 не з його волі, а шляхом оформлення від його імені недійсного правочину, то наслідком такої угоди є повернення майна від набувача на підставі статті 388 ЦК України. Відповідачами не визнається за ОСОБА_9 право власності на спірну земельну ділянку, що в силу статті 392 ЦК України є підставою для визнання за ним права власності на таку земельну ділянку. Підстав для застосування строків позовної давності немає, оскільки на час звернення ОСОБА_9 до суду строк позовної давності не розповсюджувався на позови про визнання незаконним правового акта органу державної влади або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або речове право особи, а всі інші вимоги ОСОБА_9 є похідними від чинності такого правового акта.

ОСОБА_11 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами та однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Для прикладу заявниця надала ухвали Верховного Суду України від 23 жовтня 2008 року, від 24 жовтня 2008 року, від 17 лютого 2009 року, від 17 лютого 2009 року та від 8 квітня 2009 року, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2011 року, від 22 червня 2011 року, від 4 квітня 2012 року, від 18 квітня 2012 року, від 7 листопада 2012 року та від 18 грудня 2013 року, постановлені у справах про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу, скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки та визнання права власності на земельну ділянку.

У вказаних ухвалах, постановлених у справах, які виникли з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків, зокрема:

- в ухвалі Верховного Суду України від 8 квітня 2009 року суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про доведеність факту, що відповідач ОСОБА_13, укладаючи від імені ОСОБА_9 договір купівлі-продажу земельної ділянки, діяв у межах наданих йому повноважень на підставі виданої довіреності, тому підстави для визнання цього договору недійсним і витребування земельної ділянки від набувача за договором ОСОБА_11 відсутні;

- в ухвалах Верховного Суду України від 23 жовтня 2008 року, від 24 жовтня 2008 року, від 17 лютого 2009 року та від 17 лютого 2009 року, суд касаційної інстанції відхилив касаційні скарги заявників на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовів про визнання недійсними довіреностей та договорів купівлі-продажу земельних ділянок, витребування земельних ділянок у зв'язку з відсутністю підстав для їх скасування. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що укладаючи договори купівлі-продажу в інтересах довірителя повірений діяв у межах повноважень, визначених у виданій довіреності та відповідно до вимог закону. Підстави для витребування земельної ділянки від її набувача відсутні, оскільки предметом договору купівлі-продажу є земельна ділянка з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, на продаж якої немає заборони;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2011 року зазначено, що рішення органу місцевого самоврядування та державний акт на право приватної власності на землю, виданий на підставі зазначеного рішення, можуть бути оскаржені в межах загального строку позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК України;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2011 року зазначено, що згідно зі статтями 256, 257 ЦК України загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, а не з моменту видачі особі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2012 року зазначено, що при вирішенні питання про визнання недійсним державного акта необхідно з'ясовувати виконання в установленому законом порядку рішення органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність та проведення подальших дій щодо оформлення вилучення земельної ділянки та зміни її цільового призначення, зокрема виділення її в натурі на місцевості зі складанням відповідних топографічних матеріалів на підставі чого було змінено її цільове призначення;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2012 року суд касаційної інстанції вважав, що предметом доказування в справах про визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельну ділянку є правомірність прийняття рішень органами місцевого самоврядування, на підставі яких видані оскаржувані документи;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2012 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для набуття відповідачем права власності на земельну ділянку, оскільки рішення про її надання прийнято не уповноваженим на це органом, а державний акт на право приватної власності на земельну ділянку видано з порушенням статей 116, 118 ЗК України, відтак земельна ділянка незаконно вибула з власності держави. У зв'язку зі скасуванням розпорядження органу місцевого самоврядування про визнання права власності на земельну ділянку підлягає визнанню недійсним і державний акт на право приватної власності на земельну ділянку (стаття 126 ЗК України);

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року суд касаційної інстанції керувався тим, що при застосуванні статті 388 ЦК України на позивача покладається обов'язок довести вибуття спірного майна з його володіння не з його волі іншим шляхом.

Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 203, статті 215, частини першої статті 388 ЦК України, статті 12, частини третьої статті 20, статті 155 ЗК України, статей 257, 261, 267, 268 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У справі, яка є предметом перегляду, відповідачі заявляли про застосування позовної давності.

Пунктом 4 частини першої статті 268 ЦК України, який діяв на час звернення позивача до суду, передбачено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

У справі, яка є предметом перегляду, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про відмову відповідачам у застосуванні наслідків спливу строків позовної давності з підстави пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, який діяв на час звернення позивача до суду.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2011 року та від 22 червня 2011 року, наданих ОСОБА_11 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 257, 261, 267, 268 ЦК України, суди касаційної інстанції виходили з того, що рішення органу місцевого самоврядування та державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі такого рішення, можуть бути оскаржені в межах загального строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України, при цьому перебіг такого строку починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Постановляючи зазначені ухвали, суд касаційної інстанції не врахував, що до 14 січня 2012 року діяло положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України щодо непоширення позовної давності на вимоги про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Отже, судом касаційної інстанції неоднаково застосовано положення статті 268 ЦК України, але в справі, яка переглядається, зазначену норму права застосовано правильно.

Відповідно до частини першої статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Згідно зі статтею 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному.

Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша статті 1004 ЦК України).

Метою договору доручення є здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод, тому повірений має діяти в тих межах, які встановлені довірителем відповідно до змісту наданого йому доручення.

Відповідно до частини першої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Таким чином вчинення юридичних дій, які чітко не визначені в договорі доручення, навіть, якщо вони спрямовані на досягнення кінцевої мети, задля якої укладено такий договір, і не охоплюються змістом договору доручення, можуть створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов'язки довірителя тільки за умови їх схвалення останнім.

Виходячи з тексту довіреності, виданої ОСОБА_9 на ім'я ОСОБА_13, ОСОБА_9 надав ОСОБА_13 право подавати необхідні заяви, отримувати довідки та документи, розписуватися за довірителя, підписувати будь-які угоди та договори, пов'язані з приватизацією та отриманням на ім'я довірителя державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, підписати договір купівлі-продажу, отримати належні довірителю гроші, а також виконувати всі інші дії, пов'язані з цією довіреністю.

На підставі цієї довіреності ОСОБА_13 подав заяву про зміну цільового призначення земельної ділянки, а також вчинив дії для отримання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку зі зміненим цільовим призначенням.

Проте наступного схвалення ОСОБА_9 дій ОСОБА_13 щодо зміни цільового призначення земельної ділянки не відбулося.

Згідно зі статтями 12, 20 ЗК України право власності на земельну ділянку набувається особою на підставі прийняття уповноваженим на це органом рішення; зміна цільового призначення земель здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Положеннями пункту 2 Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 502, передбачено, що зміна цільового призначення земельної ділянки проводиться уповноваженим на це органом за поданням заяви (клопотання) її власника.

Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину, серед іншого, є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, які встановлені зокрема частиною першою статі 203 ЦК України, згідно з якою зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.

Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна від набувача, при цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, де передбачено, що витребування майна можливе в разі його вибуття з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

У справі, яка є предметом перегляду, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що з огляду на зміст довіреності від 8 вересня 2004 року ОСОБА_9 не уповноважував ОСОБА_13 на звернення до органу місцевого самоврядування із заявою про зміну цільового призначення земельної ділянки, тому ОСОБА_13 при вчиненні таких дій від імені ОСОБА_9 вийшов за межі виданої йому довіреності, відтак відчуження земельної ділянки ОСОБА_13 відбулося помимо волі ОСОБА_9

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_9, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що розпорядження Києво-Святошинської РДА Київської області від 29 березня 2005 року щодо зміни цільового призначення земельної ділянки прийняте з порушенням статті 20 ЗК України та пункту 2 Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб (без заяви власника земельної ділянки, повірений ОСОБА_13 не уповноважувався на вчинення таких дій), тому є недійсним, а отже є недійсним і державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 16 липня 2005 року, виданий на підставі недійсного рішення. У зв'язку зі скасуванням рішення органу місцевого самоврядування про зміну цільового призначення земельної ділянки та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, вважається, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу земельна ділянка мала цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і станом на 18 серпня 2005 року на її відчуження діяв мораторій, що є порушенням частини першої статті 203 ЦК України та відповідно до статті 215 ЦК України є підставою для визнання такого правочину недійсним. Оскільки відчуження земельної ділянки відбулось помимо волі власника, то ця земельна ділянка підлягає поверненню власнику від набувача згідно з положеннями статті 388 ЦК України.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2012 року, від 7 листопада 2012 року та від 18 грудня 2013 року, а також в ухвалах Верховного Суду України як суду касаційної інстанції від 23 жовтня 2008 року, 24 жовтня 2008 року, від 17 лютого 2009 року та від 17 лютого 2009 року, наданих ОСОБА_11 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 12, частини третьої статті 20, статті 155 ЗК України й частини першої статті 203, статей 215, 388 ЦК України, суди виходили з того, що рішення про надання земельної ділянки у власність або зміну її цільового призначення є правомірним у разі, якщо воно прийняте повноважним органом місцевого самоврядування, в межах його компетенції та при дотриманні процедури прийняття такого рішення. Подаючи заяву про зміну цільового призначення земельної ділянки, повірений діяв в інтересах довірителя на досягнення його мети, задля якої і була видана довіреність. Учинення дій для отримання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку зі зміненим цільовим призначенням відповідає вимогам довіреності, а також вимогам закону. Видаючи довіреність на вчинення повіреним дій від імені довірителя щодо приватизації земельної ділянки, належної довірителю на праві власності, отримання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, укладення договору купівлі-продажу й отримання належних довірителю грошей, довіритель мав на меті приватизацію і продаж цієї земельної ділянки. Продаж земельної ділянки з іншим цільовим призначенням не міг би відбутися без учинення повіреним дій на реалізацію мети виданого на його ім'я доручення, тому не можна вважати, що відчуження земельної ділянки повіреним відбулося помимо волі довірителя, у зв'язку з чим відсутні передбачені статтею 388 ЦК України підстави для повернення земельної ділянки її власнику від набувача.

Отже, суд касаційної інстанції неоднаково застосував норми матеріального права у подібних правовідносинах, але у справі, яка переглядається, ці норми права застосовано правильно.

За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_11 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 3605 (у редакції, яка була чинною до змін, внесених Законом № 192-VIII), 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_11 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема

Судді Л.І. Григор'єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко