Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_11 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (далі - ГУ ПФУ, ПФУ відповідно) про перерахунок пенсії,

в с т а н о в и л а:

У червні 2014 року ОСОБА_11 звернувся з позовом до ГУ ПФУ про визнання незаконними дій посадових осіб та зобов'язання вчинити певні дії, мотивуючи свої вимоги тим, що в лютому 1997 року управління праці та соціального захисту населення Первомайської міської ради (далі - управління праці) призначило йому пенсію за вислугу років.

В лютому 1999 року він переїхав на постійне місце проживання за кордон - до Ізраїлю, у зв'язку з чим йому було припинено виплату пенсії. Відповідно до норм чинного законодавства у 2002 році пенсійні справи управління праці передало до управління ПФУ в м. Первомайську Миколаївської області, яке в 2011 році було реорганізовано в управління ПФУ в м. Первомайську та Первомайському районі Миколаївської області.

У березні 2014 року через представника ОСОБА_11 звернувся до відповідача з проханням поновити виплату призначеної йому пенсії в розмірі, передбаченому Законом України від 9 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-XII) зі змінами та доповненнями, чинними на момент нарахування та виплати пенсії, з урахуванням матеріалів пенсійної справи, однак 30 березня 2014 року отримав від відповідача відмову з посиланням на те, що поновити виплату пенсії можливо тільки за наявності факту реєстрації місця постійного проживання позивача на території України.

Зазначену відмову відповідача позивач вважає необґрунтованою та незаконною, такою, що грубо порушує його права.

Суди встановили, що ОСОБА_11 з лютого 1997 року була призначена пенсія за вислугу років, яку він отримував. Виплату пенсії йому було припинено у лютому 1999 року у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон. Позивач з 1999 року по теперішній час постійно проживає в Ізраїлі, однак має громадянство України.

Первомайський міськрайонний суд Миколаївської області постановою від 12 червня 2014 року адміністративний позов задовольнив повністю: зобов'язав ГУ ПФУ з березня 2014 року поновити ОСОБА_11 нарахування та виплату призначеної пенсії за вислугу років в розмірі, передбаченому Законом № 2262-XII зі змінами та доповненнями, чинними на момент нарахування та виплати пенсії, з урахуванням матеріалів пенсійної справи.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 4 листопада 2014 року постанову суд першої інстанції скасував і прийняв нову, якою у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 грудня 2014 року відмовив ОСОБА_11 у відкритті касаційного провадження.

Суд апеляційної інстанції, з думкою якого погодився касаційний суд, зокрема, зазначив таке: «З матеріалів справи колегія суддів вбачає, що позивач не звертався до Пенсійного фонду України із проханням призначити пенсію та останній не відмовляв у призначенні такої, лише зазначив, що на даний час немає нормативно-правових актів, які передбачають умови, норми і механізм виплати пенсій громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів щодо пенсійного забезпечення.

Колегія суддів зазначає, що позивачем не дотримано Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 р. № 22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 р. за № 1566/11846, тобто не пред'явлено до пенсійного фонду України в районі її проживання необхідного для призначення пенсії переліку документів».

Не погоджуючись з ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_11 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування касаційним судом положень Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) щодо поновлення виплати раніше призначеної пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

На обґрунтування заяви додав копії постанов Вищого адміністративного суду України від 20 березня, 8 жовтня 2014 року та ухвали цього суду від 23 грудня 2014 року, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Зокрема, в постанові від 20 березня 2014 року цей суд дійшов висновку про необхідність поновлення призначеної пенсії позивачу, але не з дати ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (далі - Рішення № 25-рп/2009), а з дати звернення до відповідача із заявою про поновлення раніше призначеної пенсії, тобто з грудня 2010 року, з урахуванням дати подачі заяви.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував одні й ті самі норми матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то

ухвала Вищого адміністративного суду України від 1 грудня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» та статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_11 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 грудня 2014 року скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: О.Ф. Волков М.І. ГрицівО.А. КороткихО.В. КривендаВ.Л. МаринченкоП.В. ПанталієнкоО.Б. ПрокопенкоІ.Л. Самсін О.О. Терлецький