Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 990/115/24

провадження № 11-175заі24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 липня 2024 року (судді Жук А. В., Мельник-Томенко Ж. М., Єресько Л. О., Мартинюк Н. М., Радишевська О. Р.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення в частині, зобов`язання вчинити дії і

ВСТАНОВИЛА:

1. У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ВККС № 61/ко-24 від 26 лютого 2024 року про визнання його як судді Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області таким, що не відповідає займаній посаді (далі - Спірне рішення), і про внесення до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області та зобов`язати ВККС внести рекомендацію ВРП про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.

2. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2024 року на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження у справі закрив, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

3. ОСОБА_1 не погодився із цим рішенням суду і звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати цю ухвалу суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Своє прохання мотивує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим дійшов хибного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі, хоча мав би встановити стверджуване в позовній заяві порушення прав, свобод чи інтересів позивача та визнати обґрунтованість та підставовість заявлених позовних вимог. Тим, що суд першої інстанції закрив провадження, цей суд порушив право позивача на доступ до правосуддя, гарантоване йому Конституцією України та Конвенцією про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Вважає, що суд помилково виснував, що Спірне рішення має рекомендаційний характер, тому може бути оскаржене тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією, позаяк таке рішення має два абзаци, за якими спочатку суддя визнається таким, що не відповідає займаній посаді, а вже другий абзац цього рішення є похідним від першого і має приписи про послідовність дій ВККС у разі визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, - має внести до ВРП подання про звільнення з посади.

Обґрунтовуючи свою позицію про те, що Спірне рішення не є «рекомендаційним», скаржник аналізує законодавство України в частині проходження кваліфікаційного оцінювання та зазначає, що на законодавчому рівні не визначена участь ВРП у процедурі кваліфікаційного оцінювання, а предметом розгляду ВРП є подання, а не рішення Комісії чи її колегій. Відтак наполягає на тому, що рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді має [самостійні, відокремлені] правові наслідки у вигляді (формі) підстави для звернення Комісії з поданням про звільнення судді з посади за рішенням ВРП, а тоді вже ВРП відповідно до статті 56 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) здійснює розгляд подання ВККС з рекомендацією про звільнення судді з посади, а не продовжує кваліфікаційне оцінювання судді, тобто вирішує кадрове питання щодо судді на підставі саме подання ВККС.

Якщо погодитись із висновком суду першої інстанції про необхідність оскарження рішення Комісії разом із рішенням ВРП, то у такому випадку оскарження не буде можливим з підстав пропущення строків оскарження таких рішень, установлених процесуальним законом.

Звертає увагу, що тим, що суд першої інстанції зробив висновок про неможливість самостійного оскарження позивачем рішення ВККС, ухваленого за результатами кваліфікаційного оцінювання, без оскарження рішення, ухваленого ВРП за наслідками розгляду подання ВККС з рекомендацією щодо звільнення, тим самим обмежив право позивача у виборі підстав для оскарження рішень, ухвалених за наслідками кваліфікаційного оцінювання, проти підстав, визначених статтею 88 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII).

З покликанням на висновки Великої Палати, викладені у постанові від 13 червня 2024 року (справа № 9901/198/20), де, зокрема, Велика Палата зазначила, що змінює раніше застосований підхід до вирішення справ щодо оскарження рішень ВККС за наслідками оцінювання судді на відповідність займаній посаді, ухвалених до набрання чинності змінами до пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, внесеними Законом України від 9 грудня 2023 року «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-ІХ), автор скарги наголошує, що до нього не застосовна практика, наведена в оскаржуваному рішенні суду, позаяк у тих справах спірні правовідносини виникли у 2018 році, натомість у цій справі предметом розгляду є рішення Комісії, ухвалене 26 лютого 2024 року, тобто після того як відбулися зміни нормативно-правового регулювання процедури кваліфікаційного оцінювання суддів.

Вважає, що рішення Комісії як державного колегіального органу суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України, повинно бути належним чином мотивованим, а висновки у ньому повинні ґрунтуватись на належних доказах щодо встановлених обставин та відповідати всім вимогам чинного законодавства. Лише у разі наведення Комісією обґрунтованих мотивів можливо перевірити правомірність процедури кваліфікаційного оцінювання та ухваленого рішення (як форми зовнішнього вираження дискреційних повноважень державного органу), адже саме у такий спосіб може забезпечуватися належний публічний та судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. А суд наділений усією повнотою повноважень щодо перевірки оскаржуваного рішення Комісії (як суб`єкта владних повноважень) не лише на предмет встановлення відсутності посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків, зокрема його відповідності статті 19 Конституції України, але й з точки зору дотримання інших критеріїв, перелік яких наведено у частині другій статті 2 КАС України.

Ще на підтвердження помилковості висновків суду першої інстанції про закриття провадження у справі скаржник покликається на постанову Великої Палати від 11 липня 2024 року (справа № 990/51/24), якою була скасована ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про закриття провадження у справі, а справа була направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.

4. Відповідач через свого представника подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Основні доводи заперечення здебільшого повторюють висновки оскаржуваного судового рішення.

У відзиві міститься покликання на практику Великої Палати щодо розгляду справ у подібних правовідносинах, суть правових позицій у яких зводиться до того, що рішення Комісії, які є подібними до спірного рішення, не можуть бути переглянуті без відповідного рішення ВРП, яким розглянуто рішення Комісії щодо кваліфікаційного оцінювання.

5. Велика Палата ухвалою від 03 вересня 2024 року відкрила провадження у справі, а ухвалою від 24 вересня 2024 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження.

6. Велика Палата дослідила наведені в апеляційній скарзі доводи, перевірила матеріали справи, переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які б указували про необхідність втручання у це рішення.

Як видно зі змісту апеляційної скарги, підставою для звернення з такою скаргою стало те, що, на думку заявника, суд першої інстанції безпідставно закрив провадження у справі, предметом якої є рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання щодо нього, і яким його (позивача) Комісія визнала таким, що не відповідає займаній посаді та внесла до ВРП подання про звільнення.

Тобто Великій Палаті необхідно надати відповідь, чи справді в суду першої інстанції були такі підстави, які б змушували ухвалити рішення про закриття провадження, і чи дійсно ці підстави були настільки вагомими та значущими, що не дозволяли здійснювати розгляд справи по суті після відкриття провадження у ній. І у зв`язку із цим Велика Палата мала з`ясувати, чи доводи апеляційної скарги є такими, щоб давали їх автору правомірні сподівання на те, що вони будуть визнані достатніми для того, щоб оцінити висновки оскарженої ухвали суду першої інстанції по-інакшому.

Для правильного розуміння суті спірних правовідносин треба коротко навести обставини справи.

7. Позивач, ОСОБА_1 , є суддею Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області, котрий проходив кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді.

18 грудня 2023 року Комісія (у складі колегії) за результатами проведення із суддею співбесіди та дослідження матеріалів досьє, зокрема й висновку ГРД та пояснень судді, ухвалила рішення № 58/ко-23, яким визнала позивача таким, що не відповідає займаній посаді, і заразом ухвалила, що це рішення набирає чинності в порядку, передбаченому пунктом 124 Регламенту ВККС, та вирішила винести на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо підтримки такого рішення.

26 лютого 2024 року Комісія ухвалила спірне рішення, з яким позивач не погодився і оскаржив його до суду, який ухвалою від 23 квітня 2024 року відкрив провадження у справі (№ 990/115/24) та призначив її до розгляду.

02 липня 2024 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду закрив провадження у цій справі з підстав, наведених вище.

8. Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата звертає увагу, що вона неодноразово висловлювала свою позицію у справах за подібних правовідносин та послідовно її застосовувала.

Відтак вважає за необхідне зазначити її ще раз.

За частиною першою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною третьою статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею, або в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

9. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, серед іншого, актів, дій чи бездіяльності ВККС.

Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті 266 КАС України.

Згідно зі статтею 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є, зокрема, рішення ВККС про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.

Як передбачено в частинах другій, четвертій статті 84 цього Закону, за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Кваліфікаційне оцінювання проводиться прозоро та публічно, у присутності судді , який оцінюється, та будь-яких заінтересованих осіб. У розгляді питання про кваліфікаційне оцінювання судді можуть бути присутніми представники органу суддівського самоврядування.

Згідно із частинами першою, другою статті 88 Закону № 1402-VIII ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді. Зокрема, суддя, який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.

Відповідно до частини третьої цієї статті рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; рішення не підписано будь-ким із складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; суддя не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

Згідно із частинами сьомою, восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

Якщо проаналізувати зміст частини восьмої статті 101 цього Закону, то в ній мовиться про те, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією здійснити певні дії та ухвалити певне рішення, може бути оскаржене, але за обов`язкових умов - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією та разом з таким рішенням.

Установлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії з рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом уповноважений розглядати рішення з рекомендацією й ухвалювати за ним відповідне рішення.

Відповідно до підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.

За змістом статей 1, 3 Закону № 1798-VIIІ винесення рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП, зокрема й щодо звільнення судді на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України за поданням ВККС.

Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.

До того ж рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.

Оскільки процедура кваліфікаційного оцінювання, підбиття її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.

Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП перевіряє вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення обставин, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.

Отже, визначальними та остаточними висновками у межах кваліфікаційного оцінювання щодо підтвердження або непідтвердження суддею здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді є саме висновки ВРП, які можуть спричиняти настання певних правових наслідків для судді, а не рішення ВККС, яке власне має рекомендаційний характер для ВРП.

Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, Велика Палата вважає, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. У протилежному випадку дублюються функції щодо його перегляду Верховним Судом та ВРП, що є неприпустимим.

Притримуючись концепції належного врядування, зміст якої, зокрема, розкритий у практиці Європейського суду з прав людини (далі - Європейський Суд, ЄСПЛ), державні органи повинні діяти вчасно та належним і якомога послідовнішим способом. На них покладається обов`язок запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

З огляду на послідовність (стадійність) ухвалення остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватися щодо остаточного рішення, яке уповноважена ухвалювати ВРП.

10. На момент звернення позивача до суду із цим позовом не існувало рішення ВРП за відповідною рекомендацією ВККС, разом з яким могло бути оскаржене спірне рішення ВККС.

У зв`язку з наведеним Велика Палата вважає за потрібне послатися на положення статті 17 Закону України від 23 червня 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», за якими суди застосовують як джерело права при розгляді справ норми-принципи Конвенції та протоколів до неї, а також практику Європейського Суду та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

Також у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Ужите в цій нормі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтерміновує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Для оскарження рішення ВККС щодо надання рекомендації такою подією чи фактором є рішення, ухвалене за відповідною рекомендацією, тобто тільки після ухвалення відповідним органом (ВРП) рішення, яким буде задоволено рекомендацію про звільнення, у позивачки виникне право для звернення до суду за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.

Узагальнюючи наведене, можна констатувати, що спірне рішення Комісії є тим рішенням, яке на стадії підбиття підсумків кваліфікаційного оцінювання ВККС не може бути окремим (самостійним) предметом судового розгляду з підстав, наведених у цій постанові.

За усталеною правовою позицією Великої Палати, викладеною, зокрема, у постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18, від 09 лютого 2022 року у справі № 9901/23/19 та інших, у яких предметом оскарження є рішення ВККС у межах кваліфікаційного оцінювання судді, звернення до суду за захистом порушених прав можливе у разі, коли рішення ВККС із рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом має право розглядати подану рекомендацію та ухвалювати за нею відповідне остаточне рішення, при цьому таке оскарження має відбуватись разом з остаточним рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

11. З огляду на викладене Велика Палата погоджується із висновками суду першої інстанції про необхідність задоволення клопотання Комісії та закриття провадження у цій справі (№ 990/115/24) за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним та скасування рішення в частині, зобов`язання вчинити дії.

Доводи апеляційної скарги, що покликання суду першої інстанції на висновки Великої Палати не є релевантними до цієї справи, не знайшли свого підтвердження.

Стосовно доводів апеляційної скарги щодо обмеження в доступі до суду, то Велика Палата вважає за необхідне ще раз наголосити, що ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним і в цій постанові вже наводила приклади таких обмежень з покликанням на рішення ЄСПЛ.

Варто ще раз наголосити, що спірне рішення Комісії є тим рішенням, яке на стадії підбиття підсумків кваліфікаційного оцінювання ВККС не може бути окремим (самостійним) предметом судового розгляду.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання рішення суду першої інстанції протиправним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню.

12. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

На підставі частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Міркування і твердження, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правильності правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскаржуваній ухвалі.

З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суд ухвалив правильне судове рішення, тому підстав для втручання й скасування ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 липня 2024 року немає.

Отже, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 липня 2024 року - без змін.

Керуючись статтями 243, 266, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур

О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов С. О. Погрібний

І. А. Воробйова І. В. Ткач

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

І. В. Желєзний Є. А. Усенко

В. В. Король Н. В. Шевцова

О. В. Кривенда