ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2016 року Справа № 910/29735/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач), суддіГончарука П.А.,суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників: від позивачаРижого М.М.від відповідачаДрачової М.С.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал»на рішення Господарського суду міста Києва від 25.02.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2016 рокуу справі№ 910/29735/15 Господарського суду міста Києваза позовомПриватного підприємства «Сінта-Сервіс»доПублічного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал»простягнення 52568,00 грн

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року Приватне підприємство «Сінта-Сервіс» (надалі - ПП «Сінта-Сервіс», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» (надалі - ПАТ «АК «Київводоканал», відповідач), в якому посилаючись на невиконання відповідачем зобов'язання за договором № 637/31/14-12/26 від 26.06.2012 року щодо оплати виконаних робіт, просило стягнути з відповідача 27316,51 грн основного боргу, пеню в розмірі 7224,66 грн за період прострочення з 30.01.2013 року по 30.07.2013 року, а також 3% річних - 2213,76 грн та інфляційні нарахування - 21033,71 грн, нарахованих за період прострочення з 30.01.2013 року по 12.11.2015 року.

ПАТ «АК «Київводоканал» проти позову заперечувало, посилаючись на п. 4.3 договору, ст.ст. 46-49, 70, 71, 78 Бюджетного кодексу України (надалі - БК України), неотримання коштів з бюджету на погашення зазначеної заборгованості та ненастання у зв'язку з цим строку виконання зобов'язання. Відповідач також зазначив, що позивач неправильно визначив період нарахування пені, інфляційних та 3 % річних, оскільки претензію про сплату боргу відповідач отримав 27.08.2015 року, тому, на його думку, прострочення відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України почалось з 04.09.2015 року.

Крім того, ПАТ «АК «Київводоканал» подало заяву про застосування строків позовної давності. У цій заяві відповідач зазначив, що обов'язок зі сплати за виконані роботи по капітальному ремонту фонтану настав після підписання акту виконаних робіт або часткової сплати боргу, тобто з 12.07.2012 року, тому позивач, звернувшись до суду 23.11.2015 року пропустив строк позовної давності. При цьому, відповідач вважає, що акт звірки взаєморозрахунків за період з 01.01.2012 року по 02.07.2015 року не перериває строк позовної давності, оскільки акт підписаний головним бухгалтером, який не має повноважень на визнання боргу, є зведеним обліковим документом, який відображає загальну суму заборгованості та фіксує стан розрахунків між сторонами, але сам по собі не породжує будь-яких прав обов'язків сторін.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.02.2016 року (суддя Маринченко Я.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого Сітайло Л.Г., суддів: Баранця О.М., Пашкіної С.А.), позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 27316,51 грн. заборгованості, 226,76 грн. 3% річних, 44,35 грн. інфляційних втрат. В іншій частині задоволення позовних вимог відмовлено.

ПАТ «АК «Київводоканал», не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями в частині стягнення з нього 27316,51 грн заборгованості, 226,76 грн 3% річних, 44,35 грн інфляційних втрат, звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами ст.ст. 253, 261, 267, 526, 530, 612 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), ст.ст. 22, 46 БК України, ст. 42 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), просило скасувати судові рішення в частині задоволених позовних вимог та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вищий господарський суд України, зважаючи на принцип диспозитивності господарського судочинства, перевіривши законність та обґрунтованість судових рішень лише в межах вимог, заявлених у касаційній скарзі, зокрема, в частині задоволення позову про стягнення коштів, дійшов висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судові рішення - без змін з таких підстав.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 26.06.2012 року між сторонами був укладений договір підряду № 637/31/14-12 (надалі - договір), за умовами підрядник (позивач) зобов'язався виконати роботи по капітальному ремонту фонтану «Великий фонтан» по парній стороні на Майдані Незалежності, а замовник (відповідач) - прийняти та оплатити вартість фактично виконаних робіт в сумі 199671,70 грн після підписання акту виконаних робіт та за умови отримання замовником бюджетних коштів на підставі ст.ст.46-49, ст.ст. 70,71, 78 Бюджетного кодексу України на умовах відстрочки платежу до 30 днів з моменту отримання замовником бюджетних коштів.

Суди з'ясували, що на виконання договору сторони у червні 2012 року підписали акт форми КБ-2в приймання виконаних будівельних робіт за червень 2012 року на загальну суму 199671,70 грн та довідку про вартість виконаних будівельних робіт за червень 2012 року на таку ж суму.

Відповідач виконані роботи оплатив частково, а саме 172355,19 грн, суму заборгованості в розмірі 27316,51 грн не оплатив, оскільки не отримав ці кошти з бюджету, що й стало причиною виникнення спору у цій справі.

Ухвалюючи рішення про стягнення суми заборгованості в розмірі 27316,51 грн, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність замовника та не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення договірного зобов'язання, тому відповідач зобов'язаний здійснити повну оплату виконаних робіт, оскільки строк виконання зобов'язання щодо оплати цих робіт вважається таким, що настав з 27.08.2015 року (день отримання відповідачем претензії), а прострочення почалось з 04.09.2015 року. При цьому, суд виходив з того, що строк виконання зобов'язання з оплати вартості виконаних робіт має визначатися за правилами ч. 2 ст. 530 ЦК України, так як умова у договорі про те, що оплата здійснюється тільки за умови отримання замовником бюджетних коштів, не є визначенням строку з вказівкою на подію, яка неминуче має настати, у розумінні ч. 1 ст. 530 ЦК України, оскільки надходження бюджетних коштів на рахунок замовника є дією, яка залежить від волевиявлення іншої особи, тобто фактично договір містить умову, відповідно до якої виконання зобов'язання з оплати коштів за виконані роботи пов'язано з дією особи, яка не є стороною такого договору.

Оскільки матеріалами справи підтверджується прострочення виконання зобов'язання, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність у позивача права вимагати сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України. Водночас суд здійснив власний розрахунок 3% річних в розмірі 226,76 грн та інфляційних втрат в розмірі 44,35 грн. за період з 04.08.2015 року по 12.11.2015 року, оскільки, на думку суду, позивач здійснив нарахування з 30.01.2013 року по 12.11.2015 року безпідставно. В частині стягнення пені суд відмов, у зв'язку з відсутністю такої умови у договорі. Судові рішення в частині відмови у стягненні пені, а також інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих за період прострочення з 30.01.2013 року по 04.08.2015 року не оскаржуються жодною із сторін, тому зважаючи на принцип диспозитивності, що закріплений у п. 4 ч. З ст. 129 Конституції, в цій частині не є предметом касаційного перегляду в справі.

Вищий господарський суд України вважає, що суди обґрунтовано відхилили заперечення відповідача щодо відсутності у нього обов'язку оплачувати виконані підрядні роботи без наявності відповідного бюджетного асигнування, оскільки отримання замовником бюджетних коштів не є подією, яка неминуче має настати, і відповідно до ч. 2 ст. 617 ЦК України та ч. 2 ст. 218 ГК України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 року відсутність необхідних бюджетних коштів або взяття зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Аналогічна правова позиція в подібних правовідносинах викладена й у постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 року № 11/446.

Водночас, з висновками судів про те, що строк виконання має визначатися за правилами ч. 2 ст. 530 ЦК України з дня пред'явлення претензії, суд касаційної інстанції погодитися не може, оскільки такий порядок строку виконання зобов'язання визначається лише, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати. Правовідносини у справі виникли при виконанні договору підряду. Відповідно до ч. 1 ст. 854 ЦК України, якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково. Крім того, у п. 4.1 договору сторони погодили, що розрахунки проводяться після підписання акту виконаних підрядних робіт сторонами.

Суди встановили, що на виконання договору сторони у червні 2012 року підписали акт форми КБ-2в приймання виконаних будівельних робіт за червень 2012 року на загальну суму 199671,70 грн та довідку про вартість виконаних будівельних робіт за червень 2012 року на таку ж суму. Отже, відповідач повинен був розрахуватись за виконані позивачем у червні роботи наступного робочого дня після підписання акту виконаних підрядних робіт сторонами, тобто 02.07.2012 року. І саме в цей день настав строк виконання зобов'язання, а не 27.08.2015 року, як помилково зазначили суди.

Разом з тим, така помилка не вплинула на правильність висновків судів щодо заявлення позивачем позову про стягнення заборгованості в розмірі 27316,51 грн в межах строків позовної давності. Вищий господарський суд України, розглянувши доводи заявника касаційної інстанції щодо необґрунтованого незастосування наслідків спливу позовної давності виходить з такого.

Згідно з ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Як вже зазначалось, строк виконання зобов'язання за договором сплив 02.07.2012 року, тому перебіг позовної давності розпочався 03.07.2012 року.

Поряд з цим, ст. 264 ЦК України унормовує, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Як вбачається з матеріалів справи, 12.07.2012 року відповідач частково розрахувався за виконані позивачем у червні роботи, а 03.07.2015 року сторони підписали акт звірки взаєморозрахунків на суму 27316,51 грн. Такі дії відповідача свідчать про визнання ним свого боргу за договором, наслідком чого є переривання строків позовної давності. Востаннє строк перервався 03.07.2015 року, тому перебіг позовної давності за заявленими позивачем вимогами спливає 03.07.2018 року. Позивач звернувся до суду 23.11.2015 року, тобто в межах строків позовної давності, тому доводи касаційної скарги з цього приводу суд касаційної інстанції відхиляє.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване та правильне по суті рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Отже, з огляду на те, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судами першої та апеляційної інстанції з достатньою повнотою, при цьому, окремі помилкові висновки судів щодо строків виконання зобов'язання за договором не вплинули на прийняття правильного по суті рішення про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, і доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів про наявність підстав для задоволення позовних вимог, Вищий господарський суд України відхиляє касаційну скаргу та залишає без змін ухвалені у справі рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції, але з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за розгляд касаційної скарги, у відповідності до ст. 49 ГПК України, покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 25.02.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2016 року у справі № 910/29735/15 в частині задоволених позовних вимог про стягнення з відповідача 27316,51 грн заборгованості, 226,76 грн 3% річних, 44,35 грн інфляційних втрат - без змін.

Головуючий суддя Кондратова І.Д. Суддя Гончарук П.А. Суддя Стратієнко Л.В.