Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2014 року Справа № 916/2786/14

Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:

Головуючого судді Кузьменка М.В.,

суддів Васищака І.М.,

Студенця В.І.,

розглянувши

касаційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу

"Хлібороб"

на рішення господарського суду Одеської області від

10.09.2014 р. та постанову Одеського апеляційного

господарського суду від 21.10.2014 р.

у справі № 916/2786/14 господарського суду Одеської області

за позовом Сільськогосподарського виробничого кооперативу

"Хлібороб"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "НВО "Діскрет"

про стягнення 72 000,00 грн.

за участю представників:

СВК "Хлібороб" - не з'явилися;

ТОВ "НВО "Діскрет" - не з'явилися;

в с т а н о в и л а :

Сільськогосподарський виробничий кооператив "Хлібороб" звернувся до господарського суду Одеської області з позовом та просив суд, з урахуванням заяви про уточнення предмету позову, стягнути з відповідача у справі - Товариства з обмеженою відповідальністю "НВО "Діскрет" 72 000,00 грн. безпідставно отриманих коштів.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що перерахував відповідачу в якості авансу 100 000,00 грн. в рахунок оплати товару, замовленого за договором № 261303 від 17.04.2013 р., однак, відповідач у визначений договором строк товар не поставив. Аванс повернув частково, у сумі 28 000,00 грн. Крім того, позивач посилався на те, що договір № 261303 від 17.04.2013 р. є неукладеним, оскільки сторонами не погоджено такої істотної умови, як предмет договору (т.1 а.с.3-10, 65-68).

Відповідач у справі - ТОВ "НВО "Діскрет" до прийняття рішення по суті заявлених вимог відзиву на позов не надав.

Рішенням господарського суду Одеської області від 10.09.2014 р. у задоволенні позову відмовлено повністю (т.1 а.с.80-85).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що твердження позивача про застосування до спірних відносин ст. 1212 ЦК України є помилковими, оскільки спірна сума коштів була перерахована позивачем в складі авансового платежу саме на підставі та в межах чинного договору, а отже кошти набуті за наявності правової підстави, а тому не можуть бути витребувані відповідно до положень ст. 1212 ЦК України.

При цьому, судом першої інстанції вказано, що згідно з п. 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 21.10.2014 р. рішення господарського суду Одеської області від 10.09.2014 р. залишено без змін (т.1 а.с.105-111).

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову.

Вимоги касаційної скарги мотивовані порушенням судами норм матеріального права (т.2 а.с.3-12).

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Предметом спору у даній справі є обов'язок відповідача, визначений ст. 1212 ЦК України, повернути грошові кошти у розмірі 72 000,00 грн., отримані ним від позивача без достатніх на те підстав.

Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами гл.83 ЦК України.

Так, відповідно до ст.1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. При цьому, в силу ч.2 вказаної норми, зазначені положення застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Отже, із змісту вищевказаної норми вбачається, що до предмету доказування у даній справі входить встановлення наступних обставин: чи набув відповідне майно відповідач за рахунок позивача; чи є для цього підстави.

Під час вирішення спору у даній справі по суті заявлених вимог та перегляду прийнятого рішення в апеляційному порядку, судами встановлені наступні обставини.

17.04.2013 р. між сторонами у справі укладено договір поставки автомобільних ваг № 261303, відповідно до умов п.1.1 якого відповідач (виконавець) зобов'язався передати у власність замовника (позивача) автомобільні електромеханічні ваги (18 м, 60т.) для статичного зважування, в кількості 1 шт. в строк, встановлений договором, а замовник - прийняти ваги та здійснити платежі, передбачені даним договором.

Пунктом 2.5 договору встановлено, що роботи виконуються виконавцем в два етапи. На першому етапі виконавець розробляє та виготовляє ваги, а також передає замовнику будівельне завдання. Роботи першого етапу виконуються виконавцем за його місцезнаходженням (п.п.2.6, 2.7. договору).

Строк виконання робіт першого етапу - 14 робочих днів від дня виконання замовником обов'язків, встановлених п. 3.2.1 договору.

Пунктом 2.16 встановлено, що на другому етапі робіт виконавець здійснює монтаж, налагодження, калібровку ваг, а також, за бажанням замовника, здачу ваг до органів Держстандарту України. Строк виконання робіт другого етапу - 7 робочих днів, від дня виконання замовником умов п.п. 2.13, 3.2.2 даного договору.

Відповідно до п. 3.1 договору сторони узгодили, що загальна вартість договору складає 187 020,00 грн.

Згідно п. 3.2 договору (який помилково по тексту договору зазначено, як п. 2.13), замовник зобов'язаний сплатити виконавцю загальну вартість за договором наступним чином:

- 60% - протягом 7 банківських днів після підписання договору;

- 30% - протягом 5 банківських днів після виконання п. 2.9 договору;

- 10% - протягом 5 банківських днів після виконання п. 2.18 договору.

За умовами п. 7.7 договору, даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31 грудня 2013 р., але, у всякому випадку, до повного виконання сторонами своїх зобов'язань по договору.

На виконання п. 3.2 договору позивач перерахував відповідачу 100 000 грн. попередньої оплати, що вбачається з платіжних доручень № 162 від 16.05.2013 р. на суму 20 000,00 грн. та № 188 від 20.06.2013 р. на суму 80 000,00 грн.

Однак, поставки товару не відбулось, тому позивач листом від 09.07.2013 р. вих. № 23 звернувся до відповідача з вимогою повернути перераховані грошові кошти в розмірі 100 000,00 грн.

Згідно платіжних доручень № 366 від 26.05.2014 р. (на суму 6 000,00 грн.) та № 373 від 04.06.2014 р. (на суму 10 000,00 грн.) відповідачем було повернуто позивачу 16 000 грн., що і стало підставою для звернення позивача до господарського суду з даним позовом, в якому, вважаючи договір № 261303 від 17.04.2013 р. неукладеним, він просить стягнути з відповідача 84 000 грн. безпідставно отриманих грошових коштів в порядку ст. 1212 ЦК України.

При цьому, в процесі розгляду справи відповідач перерахував на рахунок позивача грошові кошти в розмірі 12 000,00 грн., з огляду на що, позивач уточнив свої позовні вимоги та просив суд стягнути з відповідача 72 000,00 грн. на підставі ст. 1212 ЦК України.

Суди дійшли висновку про те, що положення ст. 1212 ЦК України не можуть застосовуватися як підстава для повернення авансового платежу, перерахованого на умовах договору.

Такий висновок є правильним.

Так, предметом позовних вимог є стягнення з відповідача коштів, одержаних в якості передоплати, у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (стаття 1212 ЦК України), оскільки підстава для їх отримання відпала.

Статтею 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Вищезазначене дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжує такі юридичні факти як: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи та відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали. Оскільки між сторонами був укладений договір, а кошти, які замовник просить стягнути з виконавця, отримані останнім на підставі цього договору, то такі кошти набуті за наявності правової підстави, а тому не можуть бути витребувані відповідно до положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення.

Такий висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 17.06.2014 р. за результатами перегляду постанови Вищого господарського суду України від 22.04.2013 р. у справі №13/096-12.

Заявляючи позовні вимоги, позивач зазначив, що договір на поставку автомобільних ваг № 261303 від 17.04.2013 р. є неукладеним, оскільки не погоджено такої істотної умови як предмет договору.

Між тим, судами зазначено, що згідно п. 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами.

За таких обставин, підстав для зміни чи скасування постанови Одеського апеляційного господарського суду від 21.10.2014 р., якою залишено без змін рішення господарського суду Одеської області від 10.09.2014 р., немає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А :

постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21.10.2014 р. у справі № 916/2786/14 господарського суду Одеської області залишити без змін, а касаційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Хлібороб" - без задоволення.

Головуючий суддя Кузьменко М.В.

Судді Васищак І.М.

Студенець В.І.