Історія справи

Постанова ВГСУ від 26.07.2016 року у справі №910/30218/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2016 року Справа № 910/30218/15

Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

Чернова Є.В.- головуючого, Карабаня В.Я., Корнілової Ж.О.за участю представників: від позивача: від відповідача: розглянув касаційну скаргу Батрин С.В. Абітов Ф.М. Малого колективного підприємства "ВІТА" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 рокуу справі№910/30218/15 господарського суду міста Києваза позовомМалого колективного підприємства "ВІТА"доТовариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО"провизнання договорів недійснимиВ С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду міста Києва від 02.02.2016р. (суддя Ващенко Т.М.) в позові відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.05.2016 р. (судді: Яковлєв М.Л., Майданевич А.Г., Рудченко С.Г.) рішення господарського суду міста Києва від 16.03.2016р. залишено без зміни.

Суди дійшли висновків, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваних Договорів, відтак, про відсутність правових підстав для задоволення позову про визнання договорів недійсними.

Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду та рішення господарського суду першої інстанції скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права, прийняти рішення про задоволення вимог позову про визнання договорів недійсними.

Скаржник доводить, що спірні договори не відпоівдають вимогам ст.ст. 793, 794 ЦК України щодо необхідності нотаріального їх посвідчення та державної реєстрації, тому підлягають визнанню недійсними, враховуючи також норми ст.ст. 210, 215, 216, 220 ЦК України.

Вищий господарський суд України, розглянувши доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, що взяли участь в судовому засіданні, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлені наступні обставини.

Судом встановлено, що 31.08.2011р. між сторонами був укладений Попередній договір оренди нерухомого майна (надалі - Попередній договір).

Укладений між сторонами Попередній договір є змішаним договором, зокрема, передбачає укладення в майбутньому договорів оренди та здійснення відповідачем, самостійно, за власний рахунок будівництва нежитлових приміщень за будівельною адресою: м. Вишгород, на розі вулиць Дніпровської та Набережної (станом на сьогодні приміщення мають поштову адресу: м. Вишгород, вул. Набережна, 2 Б) з подальшим відшкодуванням позивачем погодженої останнім вартості будівництва, в тому числі, але не обмежуючись і за рахунок майбутньої орендної плати.

Згідно із п.4.4 Попереднього договору позивач зобов'язаний, у строк, погоджений в Попередньому договорі, укласти з орендарем договір оренди строком на два роки одинадцять місяців (перший договір оренди), та на виконання переважного права відповідача на оренду об'єкта оренди, укласти із останнім на умові відкладення вступу в дію по закінченню дії першого договору оренди другий договір оренди строком на два роки і одинадцять місяців, а також на умові відкладення вступу в дію по закінченні другого договору укласти третій договір оренди на строк два роки та одинадцять місяців, та укласти на умові відкладення вступу в дію по закінченні дії третього договору оренди четвертий договір оренди строком на один рік три місяці з істотними умовами, які передбачені в Попередньому договорі або додатково погодженими між сторонами.

Як наслідок, в результаті виконання позивачем та відповідачем умов Попереднього договору, між останніми 13.07.2012р. було укладено Договір оренди нерухомого майна №1 (надалі - Договір № 1), предметом якого є передання позивачем та прийняття відповідачем у тимчасове платне користування нежилих приміщень загальною площею 1 230,00 кв.м., які знаходяться в підвалі та на першому поверсі торгівельно-побутового комплексу за адресою: Київська обл., м. Вишгород, вул. Набережна, 2 Б (надалі - об'єкт оренди); 28.11.2015р. укладено:

- Договір оренди нерухомого майна № 2 (далі - Договір 2), предметом якого є передання позивачем та прийняття відповідачем у тимчасове платне користування нежилих приміщень загальною площею 1 230,00 кв. м., які знаходяться в підвалі та на першому поверсі торгівельно-побутового комплексу за адресою: Київська обл., м. Вишгород, вул. Набережна, 2 Б (надалі - об'єкт оренди);

- Договір оренди нерухомого майна № 3 (далі - Договір 3), предметом якого є передання позивачем та прийняття відповідачем у тимчасове платне користування об'єкту оренди;

- Договір оренди нерухомого майна № 4 (далі - Договір 4), предметом якого є передання позивачем та прийняття відповідачем у тимчасове платне користування об'єкту оренди.

У відповідності до п.1.1 Договору 1, Договору 2, Договору 3, Договору 4, позивач передає, а відповідач приймає у тимчасове платне користування нежилі приміщення загальною площею 1 230,00 кв. м., які знаходяться в підвалі та на першому поверсі торгівельно-побутового комплексу за адресою: Київська область, м. Вишгород, вул. Набережна 2 Б, зокрема, нежилі приміщення, які розташовані на першому поверсі будівлі загальною площею 879,7 кв. м.; нежилі приміщення, які знаходяться в підвалі загальною площею 350,3 кв. м.

Відповідно до п. 2.1 Договору 1, даний договір набуває чинності з дати його підписання і діє протягом тридцяти п'яти місяців до 13.06.2015р. включно.

Відповідно до п. 2.1 Договору 2, даний договір набирає чинності на наступний календарний день, який слідує за останнім календарним днем строку дії Договору 1 та діє до 14.07.2017р. включно.

Згідно із п. 2.1 Договору 3, даний договір набирає чинності на наступний календарний день, який слідує за останнім календарним днем строку дії Договору 2 та діє до 15.06.2020р. включно.

Відповідно до п. 2.1 Договору 4, даний договір набирає чинності на наступний календарний день, який слідує за останнім календарним днем строку дії Договору 3 та діє до 16.07.2022р. включно.

Відповідно до п.2.7 Договору 1, сторони домовилися, що з моменту припинення строку дії даного договору нових зобов'язань у сторін не виникає. Це означає, що Договір оренди 1 має визначену сторонами дату припинення.

Позивач стверджує, що всупереч вимогам закону було укладено Договори 2, 3, 4 укладених 28.11.2012р., які нотаріально не посвідчені, не зареєстровані. Крім того, позивач стверджує, що воля на укладення договору та існування правовідносин оренди на такий тривалий термін суперечила відображеному в договорі строку його дії.

У відповідності до 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із ч.ч.1-3 ст.209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню у випадках, встановлених законом. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Частиною 1 та 2 статті 210 Цивільного кодексу України визначено, що правочин підлягає державній реєстрації у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ч.2 ст.793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Чинною на час укладення спірних договорів ст.794 Цивільного кодексу Українипередбачено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації; чинною ст.4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої, обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, а саме: право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст.207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.

Згідно із ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 6 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Частиною 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Дана норма кореспондується зі ч.1 ст.759 Цивільного кодексу України.

Договір може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. При цьому суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним і настання певних юридичних наслідків.

У відповідності до ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 ГПК України.

У відповідності до п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За приписами ч.1 ст.763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

У відповідності до ч.1 ст.251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Статтею 253 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Таким чином, спірні Договори мають свої строки дії, та не є наслідком одного правочину.

Згідно із ч.1, 2 ст.793 Цивільного кодексу України (чинна на дату укладення спірних Договорів) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню;

Статтею 794 Цивільного кодексу України (чинною на дату укладення спірних Договорів) встановлено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше, ніж на три роки, підлягає державній реєстрації.

Виходячи із того, що спірні Договори мають строк дії менше ніж три роки, тому нотаріальне посвідчення останніх відбувається тільки за згодою сторін такого договору, оскільки при їх укладенні такої згоди між сторонами не було досягнуто, то сторони вирішили укласти договори у простій письмовій формі. При цьому, сторони належним чином виконали свої зобов'язання, які передбачені в п. 4.4 Попереднього договору.

Суд дійшов обгрунтованих висновків про недоведення позивачем відповідно до вимог ст.ст.33,34 ГПК України належними та допустимими доказами того, що він звертався до відповідача з пропозицією посвідчити спірні Договору нотаріально.

З огляду на викладене, судова колегія прийшла до висновку, що укладені між сторонами оспорювані Договори були спрямовані на реальне настання правових наслідків, зокрема, надання об'єкту оренди в оренду та його повернення; між сторонами було досягнуто згоди щодо істотних умов даних договорів та волевиявлення сторін було засвідчено відповідними підписами уповноважених представників сторін та скріплено печатками сторін.

Також, судоом взято до уваги ті обставини, що 13.06.2015р. між сторонами був підписаний та скріплений печатками сторін Акт приймання-передачі (повернення) Об'єкта оренди до Договору №1, а 14.06.2015р. - Акт приймання-передачі Об'єкта оренди до Договору №2, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв в тимчасове платне користування спірні нежилі приміщення. Тобто, це підтверджує дійсність та погодження сторонами умов Договору №2.

За таких обставин, судова колегія погоджується з висновками, що Договір 2, Договір 3 та Договір 4 не можна визнавати як один правочин, оскільки кожен із цих договорів є окремим правочином, який має свої умови, в тому числі, але не обмежуючись: строк дії, розмір платежів і т. д. (кожен із договорів встановлює/змінює/припиняє зобов'язання).

Крім того, відповідно до умов п.3.3. Попереднього договору відповідач, виконуючи функції замовника будівництва щодо виконання частини будівельних робіт з будівництва об'єкту оренди, за власний рахунок здійснює оплату виконання таких робіт в межах погодженої позивачем кошторисної документації на будівництво об'єкту оренди, з наступним відшкодуванням позивачем в повному обсязі витрат, понесених відповідачем при виконанні функцій замовника будівництва

За умовами п. 3.4 Попереднього договору, відшкодування позивачем витрат відповідача, понесених у зв'язку із оплатою виконання будівельних робіт за укладеними відповідачем з підрядними організаціями договорами підряду на виконання функцій замовника будівництва Об'єкту оренди, у випадку укладання сторонами договорів оренди, здійснюється шляхом зарахування в погашення зобов'язань відповідача з оплати орендної плати за користування об'єктом оренди на умовах Договорів оренди.

Як наслідок, в результаті виконання позивачем та відповідачем умов Попереднього договору щодо будівництва об'єкта оренди: 28.11.2012р. між сторонами був укладений Договір про внесення змін та доповнень до Попереднього договору, умовами якого сторони зафіксували: розмір понесених відповідачем витрат під час виконання останнім умов Попереднього договору - 7 685 503,27 грн.; порядок відшкодування позивачем відповідачу вищезазначених витрат; в розділі 5 Договору 1, Договору 2, Договору 3, Договору 4, сторони передбачили порядок зарахування зустрічних однорідних вимог за такими Договорами та Попереднім договором.

Таким чином, виходячи із вищезазначеного, судова колегія вважає, що укладення між позивачем та відповідачем Договору 1, Договору 2, Договору 3, Договору 4 на таких умовах, які є на сьогодні є результатом належного виконання сторонами умов Попереднього договору.

Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Як свідчать матеріали справи та не спростовано сторонами, особи, які уклали Договір 1, Договір 2, Договір 3, Договір 4 діяли на підставі Статутів позивача, відповідача і як наслідок мали необхідні для укладення таких договір повноваження.

Відповідно до ч.3 ст. 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною ч. 5 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як вбачається з матеріалів справи, Договір 1 є повністю виконаним як позивачем так і відповідачем (копії документів, що підтверджують його виконання додано до матеріалів справи), Договір 2, станом на день розгляду справи, належним чином виконується його сторонами (копії документів, що підтверджують його виконання додано до матеріалів справи), Договір 3 та Договір 4 з моменту набрання ними чинності потягнуть за собою також реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Враховуючи вищевикладене суд першої та апеляційної інстанції дійшов правомірних висновків про недоведення обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваних Договорів, а відтак, про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Касаційна інстанція зазначає, що згідно зі ст.111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Касаційна інстанція з огляду на межі перегляду справи та свої повноваження не має підстав для переоцінки висновків щодо відсутності виняткових обставин та поважних причин для зменшення суми штрафу з п'яти до однієї величини провізної плати.

З огляду на викладене, твердження скаржника зводяться до вимог встановити інші обставини та переоцінити докази, що виходить за межі визначених повноважень касаційної інстанції, про порушення норм матеріального і процесуального права за встановлених обставин не свідчать, правильності правових висновків господарських судів не спростовують, у зв'язку з чим підстави для скасування оскаржуваної постанови та рішення немає.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 107, 108, 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.05.2016 р. та рішення господарського суду міста Києва від 02.02.2016р.у справі №910/30218/15 господарського суду міста Києва залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Головуючий, суддя Є.Чернов

судді В.Карабань

Ж.Корнілова