Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2016 року Справа № 911/980/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівКорнілової Ж.О., Чернова Є.В.,за участю представників:позивача -Марченко О.В.,відповідача-Кучерявий Л.Г.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Димерської селищної радина рішення та постановугосподарського суду Київської області від 18.05.2015 Київського апеляційного господарського суду від 21.10.2015у справі№911/980/15 за позовом ТОВ "Виробничо-торгівельна компанія "Полімерцентр"доДимерської селищної радипро стягнення 355980 грн. інфляційних втрат та відсотків річнихвстановив:

Рішенням господарського суду Київської області від 18.05.2015 (суддя Щоткін О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.10.2015 (судді: Ткаченко Б.О., Зеленін В.О., Синиця О.Ф.), позов задоволено повністю у зв'язку з обґрунтованістю позовних вимог.

Димерська селищна рада в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст.257,261 ЦК України, ст.ст.218,223 ГК України та ст.ст.43,82 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що судом першої інстанції не враховано пропуск позивачем строку позовної давності, а апеляційним судом не надано оцінки доводам апелянта з цього приводу. Також заявник вказує на те, що орган місцевого самоврядування не має можливості самостійно перерахувати кошти місцевого бюджету на рахунок суб'єкта господарювання з причин здійснення всіх фінансових операцій виключно через органи Держказначейства України, а тому селищна рада звільняється від відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання внаслідок невідворотних обставин у вигляді неперерахування Управлінням Держказначейства України у Вишгородському районі Київської області бюджетних коштів відразу після реєстрації бюджетних зобов'язань.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова - залишенню без змін з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

08.12.2006р. між ТОВ "Виробничо-торгівельна компанія "Полімерцентр" (далі - позикодавець, товариство) та Димерською селищною радою (далі - позичальник, відповідач) укладено договір про надання поворотної фінансової допомоги (далі - договір).

Згідно п.п.1,2 договору позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші в сумі 170000 грн. Остаточний розрахунок щодо повернення суми поворотної фінансової допомоги має бути здійснено не пізніше 31.05.2007р.

Рішенням господарського суду Київської області від 28.09.2012 у справі №2/065-12 (за участю ТОВ "ВТК "Полімерцентр" та Димерської селищної ради Вишгородського району Київської області), яке набрало законної сили з 05.11.2012р., встановлено факт існування заборгованості відповідача у розмірі 170000 грн. за договором про надання поворотної фінансової допомоги від 08.12.2006 та ухвалено стягнути вказану заборгованість з відповідача у повному обсязі.

Частиною 3 ст.35 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як вбачається з виписки з банківського рахунку позивача, рішення господарського суду Київської області від 28.09.2012 у справі №2/065-12 було виконане позичальником лише 02.03.2015 року (а.с.20).

Позивач, враховуючи несвоєчасне виконання умов договору про надання поворотної фінансової допомоги від 08.12.2006, нарахував та просить стягнути з позичальника інфляційні втрати в сумі 49980 грн. за період з січня 2013р. по січень 2015р. та 60% річних у сумі 306000 грн. за період з 01.03.2012р. по 28.02.2015р.

За приписами ст.ст.525,526 ЦК України та ст.193 ГК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (ч.1 ст.530 ЦК України).

Згідно зі ст.599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Пунктом 3 договору передбачено, що при неповерненні суми поворотної фінансової допомоги своєчасно (з урахуванням додаткових угод - до 31.12.2009р.) позикодавець вправі вимагати повернення йому поворотної фінансової допомоги з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати 60% річних від простроченої суми згідно ст.625 ЦК України.

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Апеляційна інстанція, провівши повторний арифметичний розрахунок, погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 49980 грн. інфляційних збитків та 306000 грн. 60% річних.

Доводи апелянта про те, що він є органом місцевого самоврядування та виконував всі залежні від нього дії для погашення заборгованості не є підставою для звільнення від відповідальності.

Колегія погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно положень ч.1 ст.1046, ч.1 ст.1048 та ч.1 ст.1050 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього Кодексу.

Як вбачається з умов укладеного між сторонами договору про надання поворотної фінансової допомоги від 08.12.2006, вказаний договір за своєю правовою природою є договором безпроцентної позики.

Як роз'яснено в п.п.5.1,5.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", кредитор вправі вимагати, у тому числі в судовому порядку, сплати боржником сум інфляційних нарахувань та процентів річних як разом зі сплатою суми основного боргу, так і окремо від неї. Господарським судам необхідно мати на увазі, що за приписом ч.5 ст.11 ЦК України грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. Відтак, якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв'язку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з ч.2 ст.625 названого Кодексу

Судами попередніх інстанцій достеменно встановлено та скаржником не спростовано той факт, що внаслідок тривалого порушення органом місцевого самоврядування своїх договірних зобов'язань по поверненню фінансової допомоги у встановлений термін (до 31.12.2009р.) та остаточного погашення ним суми основного боргу (170000 грн.) лише 02.03.2015р. в порядку виконання судового рішення у справі №2/065-12, позивачем на підставі ч.2 ст.625 ЦК України правомірно нараховані позичальнику на прострочену суму заборгованості 49980 грн. інфляційних втрат за період з січня 2013р. по січень 2015р., а також 60% річних у розмірі 306000 грн. за період з 01.03.2012р. по 28.02.2015р.

В основу заперечень заявника покладено твердження про пропуск позивачем строку позовної давності та ненадання апеляційним судом оцінки доводам апеляційної скарги з цього приводу, які (заперечення) касаційна інстанція вважає безпідставними з огляду на наступне.

Згідно з ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як роз'яснено в п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", частиною 3 ст.267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою. У суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема, у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду.

З матеріалів справи не вбачається заявлення відповідачем клопотання про застосування позовної давності до прийняття рішення судом першої інстанції, а вирішення питання про застосування позовної давності за ініціативою суду, на чому фактично наполягає скаржник, суперечить приписам ч.3 ст.267 ЦК України.

Відтак, місцевий господарський суд правомірно не вирішував питання про застосування позовної давності у зв'язку з відсутністю відповідного клопотання відповідача.

Також колегія суддів не приймає до уваги недоречні доводи заявника щодо наявності у апеляційного суду повноважень на застосування позовної давності на стадії апеляційного перегляду справи, оскільки суд апеляційної інстанції не вправі самостійно вирішувати питання про застосування позовної давності чи його поновлення (визнання причин пропуску строку поважними) у разі подання відповідачем відповідної заяви до прийняття рішення місцевого господарського суду та відсутності висновків останнього з приводу застосування позовної давності. Апеляційний господарський суд, керуючись ч.ч.1,2 ст.101 ГПК України, вправі лише перевірити законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в частині висновків щодо наявності чи відсутності підстав для застосування позовної давності та визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, але не вправі безпосередньо застосовувати позовну давність чи поновлювати строк позовної давності замість суду першої інстанції, за винятком випадку неналежного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом, що в даній правовій ситуації не мало місця.

Водночас, касаційна інстанція відхиляє твердження скаржника щодо неповернення фінансової допомоги з причин неперерахування Управлінням Держказначейства України у Вишгородському районі Київської області бюджетних коштів на реєстраційний рахунок відповідача, оскільки на підставі ч.2 ст.617 ЦК України, ч.2 ст.218 ГК України і рішення Європейського суду з прав людини у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18 жовтня 2005 року відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність Димерської селищної ради та не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

Колегія суддів враховує, що наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні перегляду судових рішень у справах зі спорів про стягнення заборгованості з органів державної влади та установ, що утримуються за рахунок Державного чи місцевих бюджетів (постанова ВСУ від 15.05.2012 у справі №11/446).

Крім того, не заслуговує на увагу помилкове ототожнення заявником обставин неперерахування Управлінням Держказначейства України у Вишгородському районі Київської області бюджетних коштів на користь суб'єктів господарювання з невідворотними обставинами (непереборною силою) в розумінні ч.2 ст.218 ГК України, оскільки, по-перше, згідно з ч.4 ст.219 цього Кодексу сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

Однак, договір про надання поворотної фінансової допомоги від 08.12.2006 та додаткові угоди до нього не містять положень щодо форс-мажорних обставин та звільнення боржника від господарської відповідальності в разі їх виникнення, як це передбачено ч.4 ст.219 ГК України.

По-друге, відповідно до ч.1 ст.141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) повинні засвідчуватися сертифікатом Торгово-промислової палати України або уповноважених нею регіональних торгово-промислових палат, наявності якого в розрізі спірних правовідносин сторін з матеріалів справи не вбачається та судами не встановлено.

Зважаючи на вищенаведене, колегія не вбачає підстав для скасування постанови.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.10.2015 у справі №911/980/15 залишити без змін, а касаційну скаргу Димерської селищної ради - без задоволення.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Ж.Корнілова

Є.Чернов