Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2015 року Справа № 910/25048/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Кота О.В.,суддівКочерової Н.О. (доповідач), Саранюка В.І.,розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 21.04.2015у справі№ 910/25048/14 господарського суду міста Києваза позовомтовариства з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи"допублічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"провизнання кредитного договору недійсним за участю представників сторін:

від позивача: Смосюк С.М., дов. від 15.12.2014

від відповідача: Ряба В.В., дов. від 01.04.2014

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи" звернулося до господарського суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" про визнання недійсним кредитного договору № 151407К16 від 22.03.2007, укладеного між ним та відповідачем.

В обґрунтування вимог позивач послався на те, що зазначений договір суперечить вимогам чинного законодавства України та є недійсним, оскільки його було укладено в іноземній валюті за відсутності у банка обов'язкової індивідуальної ліцензії НБУ, в договорі не було погоджено таких істотних умов як розмір відсоткової ставки, відповідальність банку і порядок припинення спірного договору, а визначення в договорі процентної ставки LIBOR не передбачено нормативно-правовими актами України. Крім того, позивач послався і на те, що спірний кредитний договір значно обмежив його цивільну правоздатність.

Рішенням господарського суду міста Києва від 28.01.2015 (суддя Лиськов М.О.) у задоволенні позову відмовлено повністю

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 (склад колегія суддів: Шаптала Є.Ю. - головуючий, Скрипка І.М., Гончаров С.А.) апеляційну скаргу ТОВ "Українські інвестиційні системи" залишено без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 28.01.2015 - без змін.

При цьому, суди попередніх інстанцій виходили з того, що банк мав право укладати з позивачем договір про надання кредиту в іноземній валюті, оскільки спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить положень, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті

За висновком судів, відповідач у справі правомірно здійснив банківську операцію з іноземною валютою за спірним договором на підставі виданих йому Національним банком України банківської ліцензії № 2 від 25.12.2001 та дозволу № 2-3 від 15.02.2005, оскільки відповідно до вимог законодавства, чинного станом на дату укладення спірного договору, банківські операції з надання кредитів в іноземній валюті не потребували індивідуальної ліцензії, а могли здійснюватися банками на підставі банківських ліцензій та відповідного письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями.

Крім того, суди дійшли висновку про те, що використання в спірному договорі відсоткової ставки LIBOR передбачено нормативно-правовими актами Національного Банку України з метою регулювання кредитних відносин в іноземній валюті та не суперечить вимогам чинного законодавства; підписи сторін на спірному договору свідчать про досягнення сторонами згоди щодо всіх його істотних умов, такі умови були погоджені позичальником (позивачем), ним не заперечувались та в подальшому були схвалені шляхом вчинення дій, направлених на виконання кредитного договору, у зв'язку з цим суди відхилили твердження позивача щодо обмеження його дієздатності як необґрунтовані.

В касаційній скарзі товариство з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи" просить рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлених судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Зі змісту ст.1117 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що завданням господарського суду касаційної інстанції є перевірка застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судами фактичних обставин справи.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами 22.03.2007 між відкритим акціонерним товариством "Державний експортно-імпортний банк України" (банк), правонаступником якого є відповідач - публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України", та товариством з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи" (позичальник, позивач) укладено кредитний договір № 151407К16 (далі за текстом - кредитний договір), відповідно до умов якого банк зобов'язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, повернення, відкличності, строковості, платності та цільового характеру використання з лімітом кредитної лінії в сумі 6 250 000,00 доларів США для здійснення операцій з купівлі-продажу нерухомості нежитлового призначення, а позичальник зобов'язався отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, погасити кредит у валюті кредиту згідно з графіком зниження ліміту заборгованості, сплатити проценти за користування кредитом у валюті кредиту та у строк, передбачений договором, а також інші платежі, передбачені договором.

Ліміт кредитної лінії, встановлений кредитним договором, неодноразово змінювався, про що між сторонами укладались додаткові угоди до договору. Так, в додатковій угоді № 151407К16-24 від 19.09.2013 до кредитного договору сторони погодили визначити ліміт кредитної лінії у гривні та у розмірі 118 697 832,60 грн (пп. 3.2.1. кредитного договору).

В період з 08.07.2007 по дату подання позовної заяви між позивачем та відповідачем було укладено 28 додаткових угод, якими до кредитного договору вносились зміни щодо цілей кредиту, розміру відсоткової ставки, строків повернення кредиту, розмірів забезпечення, валюти кредиту, тощо.

Відповідно до пп. 3.2.2. п. 3.2. ст. 3 кредитного договору (з урахуванням додаткової угоди № 151407К16-22 від 06.04.2010) кінцевим терміном погашення кредиту є 31.03.2015.

Згідно з пп. 3.2.5. п. 3.2. ст. 3 кредитного договору процентна ставка за кредитом встановлюється таким чином: LIBOR(6m)+6,62%, але не менше 12% річних встановлений розмір кредитної ставки.

Додатковою угодою № 151407К16-24 від 19.09.2013 до кредитного договору сторони між собою погодили, що починаючи з 19.09.2013 процентна ставка за кредитом у гривні складає 9,5 % річних.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи" звернулося до господарського суду з позовом у даній справі про визнання недійсним укладеного між ним та відповідачем кредитного договору № 151407К16 від 22.03.2007, посилаючись на те, що зазначений договір суперечить законодавству України, а саме:

- ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст. 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", в порушення яких відповідач уклав з позивачем спірний договір в іноземній валюті за відсутності відповідної на те індивідуальної ліцензії Національного банку України.

- ч. 2 ст. 180 ГК України ч. 1 ст. 638 ЦК України, ч. 2 ст. 345, ст. 347 ГК України та ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", в порушення яких сторони в спірному кредитному договорі не погодили таких істотних умов кредитного договору, як розмір відсоткової ставки, відповідальність банку за невиконання та/або неналежне виконанням банком своїх зобов'язань та порядок припинення спірного договору, відсутність яких суперечить актам цивільного законодавства. При цьому, за твердженням позивача, застосування в спірному договорі процентної ставки у вигляді LIBOR не відповідає вимогам чинного законодавства,

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до п. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.

Частиною 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно зі ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 47 та ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" розміщення залучених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, незалежно від виду валюти, є банківськими кредитними операціями, які здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Статтею 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" визначено поняття "банківської ліцензії", а саме: це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі за текстом - Декрет КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю").

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Таким чином, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних банківських операцій необхідна лише у випадку, якщо терміни і суми кредитів в іноземній валюті перевищують встановлені законодавством межі. Однак, станом на дату укладення спірного кредитного договору межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті не були законодавчо визначені.

Відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ № 483 від 14.10.2004, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або одержувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії, а за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті є наявність у банку банківської ліцензії та відповідного письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що станом на час укладення спірного кредитного договору публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" мало банківську ліцензію № 2, видану Національним банком України 25.12.2001, на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", а також дозвіл № 2-3, виданий Національним банком України 15.02.2005, на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема, на право здійснювати операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що відповідач мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та, відповідно, вимагати виконання зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Таким чином, відповідно до вимог закону в кредитному договорі повинні бути в обов'язковому порядку визначені положення щодо розміру і порядку нарахування та одержання процентів.

Як встановлено судами попередніх інстанцій процентна ставка за кредитом встановлюється в спірному договорі таким чином: LIBOR(6m)+6,62%, але не менше 12% річних (пп. 3.2.5 п. 3.2. ст. 5).

Дана процентна ставка є міжбанківською та розраховується як середньоарифметичне значення індивідуальних процентних ставок пропозицій ресурсів банків-членів британської асоціації.

Відповідно до діючих норм LIBOR застосовується як Лондонська міжбанківська ставка пропозицій. Вказана ставка застосовується для розрахунків між банками та є величиною, яка свідчить про те, під які проценти банки можуть кредитувати один одного.

Правлінням Національного банку України прийнято постанову №33 від 09.02.2005, якою рекомендовано банкам під час визначення ціни за залученими коштами в національній валюті орієнтуватися на розмір облікової ставки Національного банку України плюс 5-7 відсоткових пункти (в залежності від терміну залучення коштів), в іноземній - на розмір ставки LIBOR плюс 1-3 відсоткових пункти (в залежності від терміну залучення коштів).

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України № 363 від 03.08.2004 розмір ставки LIBOR доводиться щоденно службовим розпорядженням Національного банку України "Про офіційний курс гривні до іноземних валют", а також розміщується на офіційному web-сайті Національного банку України.

З урахуванням наведеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що застосування процентної ставки LIBOR+ передбачено нормативно-правовими актами Національного банку України, а її застосування у спірному договорі не суперечить нормам діючого законодавства щодо цього виду договорів.

Крім того, посилання позивача на відсутність в спірному кредитному договорі такої умови, як відповідальність банку за невиконання та/або неналежне виконання ним свого обов'язку з видачі кредиту, є безпідставними, оскільки, така умова не є істотною умовою кредитного договору та, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, як нормами закону, зокрема ч. 1 ст. 1056 ЦК України, так і положеннями спірного договору (пп.пп. 3.3.3., 3.3.4. п. 3.3. ст.3) передбачено право банку відмовити позичальнику у видачі передбаченого кредитним договором кредиту повністю або частково.

Твердження позивача про відсутність у спірному договору умови про порядок припинення договору є необґрунтованим та спростовується положенням пункту 8.1. статті 8 спірного кредитного договору, в якому передбачено таку підставу припинення договору як повне виконання сторонами кредитного договору своїх зобов'язань. Разом з тим, умови та порядок припинення, розірвання договорів передбачені відповідними нормами чинного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 6, ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Врахувавши наведене, суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що підписи сторін на спірному договорі свідчать про те, що на момент його укладення сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору та бажали настання цивільних прав та обов'язків. Такі умови були погоджені позичальником (позивачем), ним не заперечувались та в подальшому були схвалені шляхом вчинення дій, направлених на виконання кредитного договору.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що зазначені позивачем обставини, не можуть бути підставою для задоволення його позовних вимог, а спірний кредитний договір не суперечить вимогами чинного законодавства.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає, що оскаржувані позивачем рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а твердження скаржника про порушення і неправильне їх застосування судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових актів відсутні.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 у справі № 910/25048/14 - без змін.

Головуючий О. Кот

Судді Н. Кочерова

В. Саранюк